Шахтар в епіцентрі політичних інтриг: автозаки і службові собаки не зупинили ультрас Легії – ЕКСКЛЮЗИВ із Кракова
Катерина Бондаренко повернулася з матчу 2-го туру Ліги конференцій Шахтар – Легія (1:2). Ексклюзив "Футбол 24".
Перед стартом / Фото Катерини Бондаренко
Краків зустрічав теплом, яке здавалося майже несправедливим – коли в Україні вже лютував холод, тут, у серці Малопольщі, сонце вдень прогрівало до +20. Осіннє повітря пахло спокоєм, але всередині – передчуттям. 23 жовтня Шахтар виходив на поле свого 300-го єврокубкового матчу – символічної віхи в історії клубу, що давно став обличчям українського футболу у світі.
Ювілейна гра припала на поєдинок другого туру групового етапу Ліги конференцій УЄФА проти Легії Варшава. І хоча формально господарем був Шахтар, усе відбувалося на чужій землі – на Міському стадіоні імені Генрика Реймана в Кракові, арені на 33 130 місць, одній із найсучасніших у Польщі.
Я приїхала до стадіону ще за дві години до стартового свистка – раніше, ніж більшість уболівальників, аби отримати акредитацію й встигнути відчути атмосферу вечора, який обіцяв бути гарячим. Краків уже потопав у світлі прожекторів, що вирізали з темряви масивні контури арени. Стадіон справді вражає – масштабний, сучасний, із високими трибунами й широкими прольотами. У ньому є щось монументальне і водночас спокійне, як у міста, що звикло берегти історію.
Перед грою я поспілкувалася з одним із українських шанувальників футболу, який спеціально приїхав до Кракова, щоб підтримати Шахтар. Син його кума того вечора мав особливу місію – виводив одного з гравців донецької команди на поле. Чоловік розповів, що цікавиться футболом ще з 1994 року, і хоча зазвичай уболіває за Динамо, цього разу приїхав уболівати за іншого представника України в єврокубках. "Коли йдеться про міжнародні виступи, рейтинги та коефіцієнти для країни – я завжди за наших, незалежно від клубу. Сьогодні – за Шахтар", – сказав він із усмішкою.
Піднявшись у медіазону, я побачила, що фуршетний стіл для журналістів майже порожній – здається, усе розібрали задовго до старту. Можливо, через раннє прибуття й очікування матчу, емоції або просто футбольну цікавість – усі поспішали зайняти місця, щойно відкрили доступ. У повітрі вже стояв запах кави, легкий гул розмов і хвилююче передчуття. Напої та їжа розійшлися миттєво – залишилися лише порожній посуд і тиша за склом, де починала світитися зелень поля.
Стадіон Реймана – домашня арена краківської Вісли, одна з найвідоміших у Польщі. Просторий, стримано елегантний, із чудовою акустикою та панорамними вікнами прес-ложі, він дихає історією, але водночас живе сучасним футболом. Та спокій закінчувався вже на підходах.
Кількість поліції навколо була приголомшливою: кордони, службові собаки, автозаки, посилені патрулі – здавалося, що місто готується не лише до гри, а й до можливих безладів. І навіть небо було під контролем – кожні кілька хвилин над стадіоном пролітав поліцейський гелікоптер, стежачи за порядком згори. У натовпі відчувалася напруга. Хтось сперечався біля турнікетів, хтось мовчки спостерігав, як до однієї з трибун сходяться фанати Легії.
Перед початком матчу на великому екрані показали коротке відео від Шахтаря – подяку польському клубу Вісла та всій Польщі за можливість приймати українську команду й виступати тут. У ролику пролунали слова вдячності за підтримку, гостинність і солідарність, які стали символом спільності між країнами в цей непростий час.
Під час розминки Шахтар не зустрічали оваціями – лише кілька розсіяних оплесків і поодинокі вигуки українською. Українських уболівальників цього вечора було помітно більше – переважна частина стадіону підтримувала саме Шахтар. Проте це була здебільшого тиха підтримка: без фанатських кричалок, із мінімальною кількістю банерів – переважно прапори. На одному із секторів зібралася невелика група ультрас донецької команди, але вона губилася серед решти глядачів.
Натомість масштабний сектор фанатів Легії виділявся одразу – сотні людей у білому, щонайменше три потужні барабани, чітка координація рухів і безперервні вигуки, що лунали хвилями. Саме цей сектор задавав ритм усьому стадіону, поки решта трибун залишалася стриманішою.
Ще до стартового свистка стало зрозуміло, чому поліції так багато. Фанати Легії намагалися пронести банер із написом Wołyń. Pamiętamy. Спершу їх не пропустили – охорона і представники Шахтаря вважали напис політичним і провокативним. Почалися суперечки, частина фанатів відмовилася заходити без транспаранту. За повідомленнями польських ЗМІ, у ситуацію втрутилися працівники Вісли, і після довгих переговорів банер усе ж пропустили. Як саме це сталося – невідомо. Але вони змогли.
Коли транспарант підняли, на трибунах здійнявся шум. "Волинь!", "Бандера!", "Шахтар – к*рва!" – вигуки летіли з сектора ультра Легії без перерви. Долинали й грубі образи – "Єб*ть УПА!", "Єб*ть Бандеру!" – усе це лунало у такт барабанам. Сектор "білих" виглядав монолітно – агресивний, гучний, злагоджений, і протягом усього матчу саме він створював акустичний тиск на поле.
Повернімося до матчу. Коли арбітр дав стартовий свисток, Краків на мить затих. Шахтар почав активно, намагаючись перехопити ініціативу й швидко нав’язати свій темп, але кожна спроба просунути м’яч зустрічала нервовий гул. Уже на 16-й хвилині донеччани пропустили: Рафал Августиняк пробив з-за меж штрафного майданчика точно у дев’ятку – без шансів для Фесюна. 0:1 – і вибух трибун.
Поступово Шахтар повертав контроль, тримав м’яч, будував позиційні атаки. Конопля активно підключався праворуч, Мейрелліш шукав простір у штрафному. У першому таймі команда мала перевагу у володінні, але бракувало гостроти – останній пас не знаходив адресата, а кожна спроба загострити гальмувала під тиском.
Після перерви гра пожвавішала. Арда Туран зробив одразу три заміни, і команда ожила: додалася швидкість, агресія, рух. На 61-й хвилині після навісу Коноплі Лука Мейрелліш виграв повітря й головою зрівняв рахунок – 1:1. Українська частина трибун підвелась, з’явився короткий спалах радості – але надовго його не вистачило.
Коли всі вже готувалися до нічиєї, Легія знову вдарила – Августиняк зі штрафного пробив точно повз стінку на 90+4 хвилині. 1:2. Стадіон вибухнув востаннє. Тренер варшав’ян, який кілька днів тому подавав у відставку (але керівництво її не прийняло), святкував дуже стримано, що важко було зрозуміти. Адже його емоційність тривала протягом усього матчу – він постійно жестикулював, вигукував, реагував на кожен епізод, часом переходячи межу.
Після фінального свистка команди традиційно потиснули одна одній руки – коротко, без емоцій. Гравці розійшлися до підтрибунних приміщень, а Арду Турана я більше не бачила. Не виключено, що він одразу після свистка зник у тунелі, уникаючи натовпу та камер.
На післяматчевій прес-конференції наставник Шахтаря говорив спокійно, із гіркуватим відтінком у голосі: "Звісно, гравці можуть бути втомленими – на сто відсотків. Ми граємо у дуже складних умовах, адже країна перебуває у стані війни. Для професійного футболіста виступати за таких обставин, із постійними далекими поїздками, надзвичайно важко. Ми намагаємося мінімізувати вплив цих факторів, але не маємо іншого вибору".
Запитань до тренера цього разу було небагато – журналісти теж здавалися виснаженими, як і сама команда.
Попри поразку, Шахтар продовжує дивувати своїми ініціативами. Клуб активно підтримує Трибуну Героїв, запрошує на матчі родини загиблих українських військових і фанатів, проводить зустрічі гравців із ними на тренуваннях. Того ж дня, за кілька годин до основного поєдинку, команда Шахтар Сталеві зіграла товариський матч проти ампфутбольної Вісли – щирий, зворушливий і сильний у своїй простоті.
А ввечері на трибунах поруч із командою з’явилися й нові обличчя – популярні блогери Kavun Football, брати, які стали відомими після своїх емоційних трансляцій матчів збірної України. Цього разу вони приїхали за запрошенням підтримати Шахтар, створюючи атмосферу, у якій футбол залишався людяним і справжнім.
Коли я виходила зі стадіону, поліція все ще стояла вздовж огорож, а вдалині гули барабани – фанати Легії не розходилися. Краків тієї ночі виглядав спокійним, але важким. У повітрі залишився присмак конфлікту, втоми й чогось більшого, ніж просто поразка.
У свій 300-й єврокубковий вечір Шахтар не здобув очок, але вкотре довів: навіть поза результатом він залишається символом стійкості, пам’яті й віри – речей, які нині звучать гучніше за будь-який рахунок.
