"Кожна поразка Шахтаря розбиває серце": Бєдняков пустив Луческу в Динамо, хоче забути гол Спарті, критикує клуб і збірну
Велике і відверте інтерв’ю одного з найвідоміших уболівальників Шахтаря. "Футбол 24" зустрівся з Андрієм Бєдняковим – шоуменом, колишнім телеведучим надпопулярних проектів "Орел і решка" та "Х-Фактор".
Андрій Бєдняков / Instagram
"Ти г*ндон. Ти бандеравєц. А я – в Маріуполє. Дєнь Рассії"
– Андрію, розпочнемо з новин останньої доби (розмова відбулася 13 червня, – Футбол 24). Ізраїль бомбив Іран…
– Ого, несподівано так повернули розмову! (Усміхається).
– Заходимо здалеку, готуйтеся. Там уже Нетаньяху на літаку "судного дня" і так далі. Це при тому, що в нас війна триває вже багато років. Куди котиться цей світ?
– У ср*ку. Поки у нас не можуть покарати тих, хто робить зло, то нічого толкового не буде. Коли одна країна хєрачить іншу, а держсекретар Сполучених Штатів вітає їх із днем цієї країни, – я відмовлявся в це вірити. Це сюр! А сьогодні Росія написала на своєму якомусь офіційному ресурсі (не знаю, що у них офіційне і не сп*жджене), мовляв, дуже погано – бомбити суверенну країну у мирні ночі, коли сплять люди. Ти сидиш і не розумієш: бл*ть, що це відбувається взагалі? Але, на жаль, ось такий світ. Справедливості, на жаль, немає.
– Четвертий рік повномасштабного вторгнення. Як ти змінився за цей час?
– Кардинально змінився. Я думаю, люди це можуть побачити. Став максимально свідомішим, ніж раніше. Хоча завжди був українцем і любив свою країну. А зараз – свідомо свідомий.
– Буденністю стали масовані нічні обстріли українських міст. Це недоспані ночі, а зранку потрібно вмикатися в робочий режим. Постійний моніторинг телеграм-каналів – де що летить, куди влучило. Наскільки це тебе вимотує морально? А моральний стан, як відомо, проявляється і на фізичному рівні.
– Вимотує, звичайно. Але це така єрунда у порівнянні з тими хлопцями і дівчатами, які там (на передку, – Футбол 24). З тими людьми, які живуть у Харкові, у містах, громадах, селах на прифронтових територіях. Ось там – ще набагато складніше. Головне – не жалітися і не втомлюватися від цієї війни.
Я не жаліюся. Розумію: усі живуть так. Чувак, ти в Україні, отже не кажи, що ти не виспався, що втомився, що тобі морально складно. Я це прибрав повністю. Чи складно в деяких моментах? Звичайно, складно. Не казатиму, мовляв, мені наср*ти, я зранку встав і пішов займатися своїми справами, поспавши дві години. Але і сильно перегравати, гіперболізувати цю історію стосовно свого стану я не хочу.
– Ти – знаменитий уродженець Маріуполя. Це місто – наш спільний біль, а твій, я думаю, в рази більший. Чи відомо тобі зараз, що там відбувається?
– Ні, не відомо. Я мало слідкую зараз – не тому, що відійшов, а тому, що просто в деяких моментах огидно. Я знаю, яка це брехня, пропаганда, як це все висвітлюється. Робити висновки по російських телеграм-каналах я не буду. Моїх людей близьких-знайомих-друзів там немає, щоб у когось запитати. Тому я туди й не лізу.
Був нещодавно день терористичної країни. Звідкись вони познаходили мої номери. Думають, що мене колють тим. "Ліві" номери, "ліві" люди присилають якісь фотки на WhatsApp, на різні месенджери, не кажучи вже про соціальні мережі. "Ти г*ндон. Ти бандеравєц. А я – в Маріуполє. Дєнь Рассії. Маріуполь – Рассія". Це так смішно, вони такі убогі.
кстати
– Ти їм щось відповідаєш?
– Іноді відповідаю, якщо хочу поставити на місце. А коли тобі просто тупа недолуга людина напише "Маріуполь – це Росія", що ти йому скажеш? Він сам про себе вже все сказав. Коли вони дають привід класно відповісти – я люблю це, мені подобається (Усміхається). Я від цього кайфую. Хоча наші українці пишуть: "Андрію, не звертайте увагу. Не тратьте свою енергію, не витрачайте свій моральний стан". Але мені навпаки від цього класно – поставити на місце якогось дурачка.
– Чого тобі найбільше бракує з маріупольських часів?
– Всього бракує. Люди, які зараз не можуть потрапити у свої рідні міста, села, прекрасно мене зрозуміють. Я завжди любив своє місто. Я не приїжджав туди, щоб просто поставити галочку і побачитись з рідними. Я приїжджав з теплотою, любив гуляти, залишався довше, зустрічався з друзями. Любив наш помаранчевий сніг. Мені від цього було кайфово. Тому, звичайно, мені всього не вистачає абсолютно – від моря до під’їзду і дитячих спогадів, які, слава Богу, все ще живуть. І ніякі окупанти, ніяка Росія їх забрати чи окупувати не можуть. Я продовжую жити і вірити в те, що рано чи пізно повернусь до себе додому.
– Чи буде це той самий український Маріуполь? Адже він, по суті, стертий з лиця землі.
– Звичайно, не буде. Але все одно це буде дещо, що тобі нагадуватиме минуле. Коли відбудеться деокупація, а вона рано чи пізно станеться, ми не можемо сказати людям: "Все, не приїжджайте додому. Це вже не ваш рідний український Маріуполь". Те, що він буде інакший – це 100 відсотків. Але він буде.
– Даруй, зачеплю болючу особисту тему. Читав твій пост, присвячений твоїй матусі, яка померла на окупованій території. Прочитав один раз, більше не повертаюся, бо дуже болить. Чого вона тебе навчила в цьому житті?
– Бути людиною. Мама мене виховала добре. Якби не мамине виховання, не виховання батьків, то було б це набагато гірше, напевно. Мама була доброю, щирою людиною. Вона дуже класно вміла дружити. І ось це я в неї теж хочу брати. (Після паузи) Мені складно говорити. Я прийшов розмовляти про футбол.
– Ми вже майже на цій точці. Після закінчення школи ти працював електрослюсарем на металургійному комбінаті Ілліча. Чим пахне хліб простого роботяги?
– Будь-яка робота тяжко дається. Це я зрозумів пізніше, коли пішов на телебачення і мені було з чим порівняти. Складно і там, і там. Складно лікарю, водієві маршрутки, хлопцю або дівчині, які працюють у ресторані. Казати, що в когось робота легша, а в когось більш складна – я не можу. Якщо ти віддаєшся повністю своїй справі, якщо ти хочеш чогось добитися у своєму житті, то вона буде складною. Маєш усе пройти для того, щоб у тебе щось було.
Завод мені дав дуже багато. Це, безперечно, був досвід величезний. І це був мій вибір – туди піти працювати. Я вступив на заочне навчання і сказав батькам, що сам оплачуватиму контракт. Це була моя принципова позиція – не хотів брати у них гроші. А варіантів, де можна працювати, було не так багато. На центральному ринку продавав касети спочатку, між 10 та 11 класом. Треба було йти далі, щоб заробляти більші гроші і мати стабільну зарплатню.
Завод давав таку стабільність. Потрапив туди у 17 років, тож ще рік працював у статусі, як мене називали, "малолєтки". Зате на годину раніше казав усім "adios" і йшов додому.
"Батько вболівав за Шахтар"
– Команда КВК "Ілліча-ча", комбінат Ілліча, футбольний клуб Іллічівець. Чому в Маріуполі панував цей культ Ілліча?
– Радянська влада. Ці заводи ще з тих часів. Тоді все називали на честь цього маленького лисого чувачка з колодою. Це звідти – 100 відсотків. А потім, коли відбувалася декомунізація, придумали легенду, що це, виявляється, не той Ілліч, а Ілліч – перший директор комбінату. Треба було переробляти папери, цю всю нашу бюрократію. Складно.
Але те, що Іллічівцем назвали футбольний клуб, мені теж не подобалось. Я не такий, як наші фанати Металурга Маріуполь. Для мене це – команда з Маріуполя. Проте назва Іллічівець мені максимально не подобалась. Я тоді сидів і думав: "Якого хр*на у нас Іллічівець? Навіщо мені цей, бл*ть, Іллічівець?"
кстати
– Безвідносно до назви, за свою local team ти не вболівав?
– Я вболівав за local team. Коли був у Маріуполі, то завжди ходив на домашні матчі. Слідкував, дивився по телевізору. Але так склалося, що коли мені було 6 років, я побачив матч донецького Шахтаря, і після того почав цікавитися Шахтарем. Бац – ніби вкололи мені щось, вкусили. Я тоді ще навіть не розбирався, де цей Донецьк, що це за команда. Проте запам’ятав: "О, клас! Шахтар Донецьк". І батько, до речі, вболівав за Шахтар, ми дивилися матчі. Але я не можу сказати, що я не фанат Маріуполя.
– Тобі бракує цієї команди в класичному розумінні? Ми розуміємо, що вона існує – Фенікс-Маріуполь у Першій лізі...
– Це не Фенікс-Маріуполь... Мені здається, що вони просто викупили саму назву "Маріуполь"... Це абсурдно! Я, до речі, хотів сказати, що це якась символічна за*упа. Вибачте, я не хочу нікого образити, але "Фенікс" – це ж окупантський мобільний оператор, який зараз працює в Маріуполі. І тепер, на місце Маріуполя, прийшла команда з назвою "Фенікс", і я сів, думаю: "Бл*ть, що за нісенітниця взагалі? Як таке можливо?"
Але я туди не лізу, я не знаю, як усе відбувалося: хто купив, хто посів місце, хто платив борги. Я знаю лише, що команда хотіла зі мною зустрітися, і я намагався якось допомогти. Але потім у мене все вилетіло з голови, бо було дуже багато справ, багато чого потребувало уваги. І вже потім я згадав і почав писати тим людям, які раніше там працювали. А вони: "Усе – команду вже забрали".
Хоча, якщо глибше копати – це ж не та команда, яка ще тримає за собою місце в Прем’єр-лізі, наскільки я розумію. Це вже друга подібна команда з Маріуполя, яку організували.
– Але погодься, що було б символічно й круто, якби Маріуполь мав свою команду – так само, як мають Луганськ і Донецьк, нехай не на окупованих територіях…
– Вона має бути. І вона буде. Це у моїх мріях. І, можливо, ми будемо цим займатися, бо, звичайно, з точки зору політики це теж важливо. І з точки зору людей – вони мають розуміти: є команда з Маріуполя, є команда з Луганська, є з Донецька. Це – український чемпіонат, і це важливо.
"...Коли кричали "Бєркут, Бєркут!" А фанати Шахти співали Гімн"
– Пригадай перший матч Шахтаря, який приніс тобі усвідомлену велику радість.
– Ой, це перший матч у Лізі чемпіонів. Грали тоді з Лаціо, поступилися 0:3. Пам’ятаю, наче вчора. Ти заходиш на центральний стадіон Шахтар, ліхтарі, смарагдове-смарагдове поле. Не знаю, чи його фарбували, але воно відрізнялося від того, яким було зазвичай. А, можливо, просто ніч – і ось це освітлення давало такий ефект. Дуже соковите, хотілося босими ногами походити цим газоном. Та Ліга чемпіонів – зовсім інші емоції. Цей гімн, ці плакати. Це Верон, Недвед, Анрі. Ого-о-о!
кстати
– Дуже подобалась команда навіть тим, хто не був уболівальником Шахтаря. Імпонувала, бо в складі грали практично всі українці за винятком одного-двох легіонерів…
– Глевецкас був, натуралізований Бахарєв.
– Окоронкво... Імпонував і головний тренер.
– Звичайно, Прокопенко був хорошим тренером і приємною людиною. Таке враження складалося з його інтерв’ю, як він спілкувався. Навіть коли передавав справи Невіо Скалі, як вони конектили. Багато вклав у Шахтар.
– Перша поразка Шахтаря, яка розбила тобі серце.
– Ти знаєш, кожна поразка Шахтаря мені розбиває серце. Максимально! Від Колоса 2:4 нещодавно. Розгром від Аустрії 1:5 можна згадати. І виліт від Севільї в 1/8 Кубка УЄФА. Звичайно, мені було боляче, коли ми вигравали на Хайбері 2:0 і програли 2:3. Тоді Вірт тягнув абсолютно все і цей "лівий" пенальті нам поставили наприкінці першого тайму. Неприємною була поразка від ПСВ, коли знову ж таки вели 2:0 і програли 2:3. Вистачає у Шахтаря таких матчів, які не дуже приємно згадувати (Усміхається).
– Ми вже згадували стадіон Шахтар. Потім був РСК Олімпійський і, зрештою, Донбас Арена. Де тобі було найбільш атмосферно?
– РСК Олімпійський мені не подобався. Навіть у порівнянні з центральним стадіоном Шахтар він виглядав не дуже. Не було атмосфери чи історії, як на Шахтарі, не було інновацій, як на Донбас Арені. Щось середнє. РСК мені не "заходив", та "дудка" максимально не подобалася, хоча там теж були класні матчі.
А на Донбас Арені я, на жаль, побував лише тричі. На двох поєдинках Євро-2012, коли національна збірна грала, і на матчі, коли все починалось. Вікторія Плзень, коли кричали "Бєркут, Бєркут!" А фанати Шахти співали Гімн. Кожен раз, коли про це розповідаю, у мене "сироти" руками пробігають. Я тоді ще підспівував і Гімн, і "Червону руту". Тому сильно насолодитися Донбас Ареною не зміг.
Те, що одразу помітив – наскільки швидко можна заходити і виходити зі стадіону. Для мене це стало шоком. Пам’ятаю, як ми заходили на НСК Олімпійський – ти міг години дві через ці турнікети проходити. А тут – чух-чух-чух – усі розсмокталися. Ось це мені дуже сподобалось.
"Пятов запросив на Суперкубок. Я поїхав, а Шахтар класно цей Суперкубок проср*в"
– Де ти був і що робив 20 травня 2009 року?
– Це ж фінал Кубка УЄФА? Я ридав у каптьорці Київського політехнічного інституту. Ми хотіли летіти у Стамбул на гру, але не було квитків на літак. На той момент квитками займалися турперевізники, ми обійшли все, але вже нічого не знайшли. Я дуже засмутився. Пізно спохопилися, бо до самого кінця не знали – вийде Шахтар у фінал чи ні. Коротше, зайнялися організаційними питаннями набагато пізніше, ніж потрібно.
Зі Шахтаря я ще нікого не знав. Взагалі – нуль. Тому думати, що хтось мені дасть квитки і запросить з командою, не випадало. Був смуток, а потім, безумовно, була радість.
– Плакав від радості?
– Тоді я не плакав. Тоді я займався іншим словом на літеру "П" – пив. Точніше, хлопці пили, а я поруч стояв, скажімо так (Сміється). Святкували, відзначали, потім пішки з Політеху йшли вночі додому, на орендовану квартиру в Дорогожичах. Бандою – нас було 7 або 8 людей. Ми всі жили в одній квартирі.
кстати
– Далеко не всі українські вболівальники підтримували Шахтар. Динамівське ядро і деякі нейтральні вболівали за Вердер. Тебе це не бісило?
– Я завжди цього не розумів. Але, з іншого боку, по всьому світу так вболівають – навіть якщо команда з твоєї країни. У мене такого немає. У єврокубках я вболіваю за Динамо і за всі наші клуби. Пам’ятаю, як радів, коли Карпати забивали Галатасараю, Борусії Дортмунд. Це не забувається. Вболівав, незважаючи на те, хто запеклий наш ворог у чемпіонаті України.
– Коли у Шахтарі помітили, що в них є такий зірковий вболівальник?
– Я цього не знаю, коли вони помітили. Першим мені в Instagram написав Пятов – запросив на Суперкубок. Я поїхав, а Шахтар класно цей Суперкубок проср*в. Після того, коли я їздив на всі матчі Суперкубка, Шахтар їх прос*рав. Пацани вже сказали: "Не їдь, будь ласка, на жоден Суперкубок" (Усміхається). Тільки один такий трофей Шахтар, здається, виграв у моїй присутності. Я – взагалі не на фарт у Суперкубку.
Тож Пятов був першим. А коли сам клуб вийшов – я не пам’ятаю. У мене не було якоїсь цілі зайти. Навіть зараз є свої нюанси.
– З менеджерською ланкою – Палкін, Срна – знайомий особисто?
– Звичайно. І з Палкіним, і зі Срною. Срна взагалі постійно щось може написати.
– Ймовірно, навіть зі самим Рінатом Леонідовичем?
– Жодного разу не перетиналися. Жодного разу не бачились.
"Зубов? Та пішов він нах*р! Хто там ще? Орбу"
– Шахтар, який піднявся на історичні висоти, створив Мірча Луческу. У тебе виникло нерозуміння, коли він потім очолив Динамо?
– Я дуже легко відпустив Луческу. Розумів, що більше він дати Шахтарю не може. Як уболівальник Шахтаря, я радів, коли він пішов. Вдячний цьому тренеру за все, що він зробив з командою, за ці турніри, за трофеї, кубки, медалі. За гру. Я вдячний йому. Але останній рік-півтора мені хотілося, щоб Луческу прибрали.
Незважаючи на те, що я фанат Шахтаря, мені дуже не подобається, коли Шахтар починає тиснути на суддів, штовхати, падати-валятися. А це давав Мірча Луческу. Це він казав: робіть так. Сам Мірча міг кидатись шапкою. Це не той розвиток, який би я хотів бачити від свого улюбленого клубу.
кстати
І коли він потім очолив київське Динамо, я такий – ну окей. Якщо ти віддав стільки років Шахтарю, а потім очолюєш запеклого суперника, коли тобі мали монумент поставити, я цього не розумію. Для мене це сутність людини – гроші, гроші, гроші… Я, звичайно, попсихував, але потім подумав: "А чого від нього можна було очікувати?" Десь навіть і розумів, що він може очолити Динамо.
Я знаю, що Бєлік Динамо не очолить. Малишев, який є помічником, Динамо не очолить. І мені хочеться, щоб такі люди, з характером донецького Шахтаря, у мене асоціювалися з клубом. Мені ось таких не вистачає.
– Ти сказав за характер Шахтаря і вірність клубу, а мені чомусь згадався Геннадій Зубов, який був легендою…
– Та пішов він нах*р! Хто там ще? Орбу, який, коли був у тренерському штабі Маріуполя, приходив фоткатися зі мною, пам-пам-пам… Пішли вони в сраку всі. Я не хочу про них навіть говорити. Сидів нещодавно і думав: "Бл*ть, як мені просто забути той гол Спарті, який забив Зубов?" Я віддав би багато чого, щоб просто забути його. Але він, с*ка, класний гол той був! Та я б забув і його, і того Гєшу. Це шляпа просто якась.
– Хто з тренерів Шахтаря після Луческу тобі імпонував найбільше?
– Певними моментами кожен з тренерів зробив те, що мав зробити. Фонсека дуже класно залетів, він дав нам багато трофеїв. У той час, коли потрібно було утримати команду, об’єднати її, – це був Йовік і я йому дуже вдячний. У мене до нього величезна повага. Людина вивчила, навідміну від Зубова, українську мову і спілкувалася нею з пацанами. Йовічевіч – наш. Дякую, друже!
– Кажеш, кожен щось дав. Навіть Пушіч?
– Навіть Пушіч. Мені Маріно дуже подобався. У перший сезон ми добре грали. Я не знаю, що далі відбувалося, я не в структурі клубу. В останній рік я взагалі менше влізав у Шахтар, у нас там свої були історії. І у пацанів особливо не розпитував. Не влізав туди, куди мені не треба влізати. Ми могли поговорити, але максимально в глибину – хто хороший, хто поганий – мені не хотілося.
– Кого з гравців Шахтаря різних епох можеш назвати своїм другом?
– Їх вистачає. Андрюха Пятов, Зуб (Зубков, – Футбол 24), Вітя Коваленко, Даріо (Срна, – Футбол 24), Тарас (Степаненко, – Футбол 24), Крива (Кривцов, – Футбол 24), Коля Матвієнко. Звичайно, ми не друзі-друзі, найближчі люди. Але завжди дуже класно спілкуємося і в гості можемо приїхати, десь посидіти.
Навіть з тими, які грали колись, підтримуємо зв’язок. Дуглас Коста, Жадсон, Манор Соломон, Ісмаїлі, Тайсон. Марлос – взагалі друг-дружаня. "Катастрофа, брат! Катастрофа! Баліт, брат, катастрофа! Пахі баліт" (Сміється).
– Не можу не запитати про Тимощука. Ще наприкінці 2022-го ти розповідав, що якісь певні контакти у вас були і що він тобі сказав, мовляв, "був українцем і залишається українцем". Як ти пояснюєш цей феномен?
– Це гроші. Зв’язки. Десь хтось зумів його "окучіть", як то кажуть, вкинути в голову.
– Ми знаємо, що в нього там нова сім’я, російська.
– Я навіть не про сім’ю кажу. Це розчарування для мене величезне. Максимально величезне. Зараз я з ним розмовляти не буду. Товаришувати, дружити – однозначно ні. Але якби він чесно сказав, чому так, я б це вислухав. Думаю, всі б це вислухали. Просто цікаво. Але цього не буде ніколи.
– Хто для тебе має найбільший авторитет серед "гірників"? Назви топ-трійку.
– Фернандінью я точно назву у цьому списку – дуже сильний футболіст. Я б Матузалема назвав, але те, як він пішов із Шахтаря, не дає такої змоги. Даріо, безумовно, теж легенда. Я б згадав і Ателькіна, і Старухіна, і Матвєєва, але я їх мало бачив. Перед очима, насамперед, ті люди, які грали, коли ти вже вболівав за Шахтар свідомо. Для мене і Пятов – легенда Шахтаря. Гм, складно. Жадсон запам’ятався фразою "Гдє Дінамо, гдє?" і вирішальним м’ячем за Кубок УЄФА. Що ж, фінальна трійка: Жадсон, Фернандінью, Срна.
"Подивіться Шахтар U-19, де тренер Бєлік, Малишев, які знають, що таке Динамо. Там заруби сильніші, ніж основний склад грає"
– У сезоні 2024/25 Шахтар вперше з 90-х фінішував за межами топ-2 чемпіонату України. Чи лише в тренері причина?
– Мені не вистачало характеру команди. Його взагалі не було. А хто має ставити цей характер – капітан, тренер, Даріо? Хтось має це робити. Найбільш показові для мене матчі з Динамо. Вони від команди були ніякі. Я не бачив того запалу, тієї енергії, яка супроводжує Класичне. Тобто, для нас це був рядовий матч – як з Колосом, Вересом. З Поліссям вони більше б’ються останнім часом, ніж із Динамо.
Претензії – до кожного. До пацанів, які грали з Динамо, коли це були запальні ігри. Вони мають це давати. Пішов Степаненко – він був останнім із могікан, хто міг налаштувати команду. Мені хотілось це бачити від Пятова, Даріо, Колі Матвієнка. Кожен тренер, який очолює Шахтар, повинен розуміти, ЩО для нас означає київське Динамо. І ми маємо показувати свій характер.
Коли ти навіть у таких матчах не бачиш шахтарівського характеру – це боляче. Мені здається, пропав цей характер, цей запал. Не знаю, з чим це пов’язано. Я кажу пацанам: ви маєте, бляха, битися за тих людей, які вас дивляться по VPN на українських каналах там, в окупації. І я б хотів зайти в роздягальню перед кубковим фіналом. Я багато би чого сказав. Мені хочеться, щоб вони це казали. За тих пацанів, які на "нулі" б’ються. За це має грати команда – не за друге, перше місце. І в Європі, і, тим паче, з Динамо.
Скільки людей мені пишуть з тимчасово окупованого Донецька: "Ми дивимося матчі на свій страх і ризик". Як вони знаходять цю можливість – я не розумію. "Ну що це за гра була, Андрію? Ви ж можете сказати хлопцям. Не годиться так програвати. Ну, нічого. Наступного разу ми виграємо". А ти сидиш, бл*ть, і тобі неприємно. Про це треба говорити. Але є така проблема, що ти можеш сказати, а потім на тебе будуть ображатися, що ти сказав правду.
Я ніколи не боюся – кажу, як є. Мені хочеться бачити шахтарський, бл*ть, дух. Мені хочеться, щоб команда виходила і билася за оцю емблему, за ці молотки. Щоб їх не просто показували, коли виграємо. Щоб у нас бразильці не виходили з двома окулярами, бл*ть, і не танцювали. Мені хочеться, щоб вони розуміли, для кого грають. Шахтар, емблема, дух – ось за це я хочу, щоб вони грали. І цього в сезоні, який закінчився, не було.
Чи злий я, як вболівальник? Безумовно. Хто має це ставити? Це комплексна робота. Подивіться Шахтар U-19, де тренер Бєлік, Малишев, які знають, що таке Динамо. Там, бл*ть, заруби сильніші, ніж основний склад грає. Бо вони налаштовують пацанів на ці ігри. Мені хочеться, щоб основна команда так само налаштовувалась. Чи то Динамо, чи то Дніпро, Карпати. На кожну гру вони мають виходити так. Подивимося зараз, який буде Туран.
– Сильні слова. Потрібно тебе в роздягальню на початку сезону.
– Я б залюбки. Ми трішки відокремилися в останній сезон. Зараз має бути все добре. Я хочу повертатися до команди і бути там, де мій улюблений клуб.
"Судакова і Матвієнка треба продавати"
– Туран. Як ти думаєш, йому вдасться?
– Чесно – не знаю. Це для мене загадка. Мотиватор, я чув, він хороший. Але чи достатньо нам мотиваторів? Треба, щоб усе було в комплексі. При всій повазі до Маріно Пушіча, мені хотілося від нього більше емоцій і на краю поля, і в роздягальні. Це може давати Туран. А з точки зору стратегії, плану А, Б, В на матч – тут я не знаю, не слідкував за його командами.
– Турана, який намагається залучити в Шахтар своїх земляків, можна зрозуміти. Але, на мою думку, це виглядає дещо дивно…
– Ой, я бачив списки цих людей і які суми за них хочуть. Навіщо нам це?
– У Шахтарі україно-бразильський вектор. Додайте туди турків – буде вавилонське стовпотворіння.
– А в нас із турків ніхто й не приживався. Луческу теж їх тягнув. Толга Сейхан, були й інші люди з чемпіонату Туреччини. І що? І нічого. Будь-який тренер, звичайно, тягне під себе футболістів. Головне, щоб це не перетворювалося в якийсь бізнес. Мені хочеться бачити команду, а не тих, хто приходить заробити і йому неважливо, що з цією командою буде.
Потрібно кожного нового тренера проймати тим, що відбувається в країні і, власне, звідки цей клуб. Тренер повинен розуміти: я сюди прийшов не два лями заробити в рік, а тому, що це команда сильна, з характером, яка грає для людей, яка з окупованого міста, яка без свого стадіону.
Звичайно – гроші грошима. Заробляй. Хто ж за любов прийде в команду? Та ніхто. Але просто, щоб він додатково знав, що це за команда і люди.
– Історія Судакова. Начебто і він хоче за кордон, і Наполі та інші клуби проявляли інтерес. Але сторони не можуть зійтися в ціні. Чи не погубить це талант Георгія?
– Я – не менеджер клубу. Шахтар, мені здається, все робить правильно з точки зору менеджменту. Ми знаємо, як вони вміють продавати. Динамо теж може періодично заробляти хороші гроші за футболістів, але давайте будемо об’єктивними – Шахтар попереду. Так, клуб обпікався неодноразово, купуючи за 20+ мільйонів, а потім гравці йшли вільними агентами. Але і продавали за чималі суми.
Щодо Судакова – мені б хотілося, щоб він пішов. Не буде плюсом ані клубу, ані самому Судакову, якщо залишиться. Жора – дуже хороший хлопець, але, як уболівальник Шахтаря, я розумію, що з тим настроєм, з яким надалі гратиме Жора (і грав навіть в останніх турах) – користі клубу не буде жодної. Тому – треба продавати.
Але теж – ти вклав купу грошей у футболіста, і продати його за меншу суму не хочеться. Це комплексне питання. Шахтар розбереться. І я думаю, що Жора таки піде.
– Де би тобі хотілося його бачити?
– Італія буде для нього хорошим варіантом. Жора – чудовий футболіст. Що б там не казали: "Ой, Жора, він так погано відіграв за збірну!" Він у збірній зараз грає лівого вінгера, вибачте. Судаков – дуже класний футболіст. Він класно бачить поле, він неймовірно прикриває м’яч корпусом, швидкий з точки зору прийняття рішень. Звичайно, йому є над чим працювати. Потрібен тренер, який далі його розвиватиме, і команда, футболісти, оточення. Потрібно йти вперед. Тут уже, напевно, все.
Те ж про Колю Матвієнка можу сказати. Я неймовірно хочу, щоб він поїхав кудись грати. Треба відпускати, треба продавати. Хоч і буде складно без Судакова та Матвієнка, але – треба.
"Хочу, щоб ви реально за збірну грали, а не пофоткались на водоспадах чи ще десь"
– Що взагалі тобі подобається і не подобається зараз у нашому футболі? Куди ми рухаємося, на якому рівні перебуваємо?
– На жаль, є об’єктивні причини – ми там, де і є. У нас – війна, повномасштабне вторгнення. Футбол не розвивається. Завдання нашого футбольного керівництва – хоча б зупинитися на цьому рівні, щоб не почали йти вниз. Я впевнений, що коли закінчиться все, у нас буде розвиток футболу величезний. Але для цього потрібно робити кроки вже зараз.
І радію від цих новин, і тригерить – дуже багато українців підписують контракти з академіями Бенфіки, італійських, іспанських клубів. Молодь наша виїхала і там себе показує. Потім, на прикладі цього чудака з Байєра (Артем Степанов, – Футбол 24), який не хоче, бл*ть, їхати грати за свою національну збірну…
– Вже захотів, так? Щоб у нас не було таких історій надалі. Нам треба повертати цих футболістів молодих. Вони ж талановиті, класні. Нам треба з ними працювати. Думаю, з ними працюють і знають про кожного – хто десь засвітився і кудись йде. Це складно. Ти живеш там у Барселоні, граєш за тамтешню академію, і приїхати сюди – не дуже прикольно. Але скільки ще молодших є, які за рік-два проявляться. Ми можемо їх втратити для національної збірної. Це величезний виклик для Федерації футболу.
Я хочу, щоб ми припиняли думати тільки про власні інтереси. Коли ми перестанемо пИ*дити, думати – де що урвати, куди кого поставити, тоді у нас все буде класно. У нас така велика країна, у нас такий потенціал, а ми, на жаль, не можемо.
Щоразу якісь відмазки. То ми без стадіонів граємо, то в нас перельоти довгі, то у нас повномасштабне вторгнення, то у нас ще щось. Не хочеться цього чути.
Збірна теж повинна розуміти, за кого вона грає. Я знаю багатьох, може хтось там образиться на мене, коли це подивиться. "Ти – диванний експерт". Та мені насрати, як ви мене будете називати. Я – вболівальник. Я дивлюсь на вас – які виїжджають і грають за мою країну. І я хочу, щоб ви реально за неї грали, а не пофоткались на водоспадах чи ще десь.
кстати
Не в образу сказано, але мені хочеться бачити футбол від збірної, як і від свого клубу. Бо зараз це єдина розрада – що ти увечері, після постійних прильотів, бл*ть, хочеш включити і подивитися футбол. А коли тебе просто ось так – 4:0 – Канада жАхає! І ти сидиш-думаєш: "Та, напевно, я спати піду". Канада – нас. 4:0. Без варіантів. Неприємно це. Пацани, які сидять (в окопах, – Футбол 24), на телефонах з хєровим інтернетом підключаються і дивляться футбол. І їм же теж хочеться бачити результат.
Імідж працює класно. Ми і пов’язку (капітанську, – Футбол 24) зробили дуже круту. Хочеться, щоб так само і грали.
– Колись я запитав Віталія Овчаренка, ультраса Шахтаря, який воює ще з періоду АТО: "Що ти зробиш, коли Шахтар повернеться у Донецьк і буде перший домашній матч?" Тепер запитаю про це і в тебе.
– Дивись, трохи некоректно. Ця людина, по-перше, є представником фанатського руху Шахтаря. По-друге, він – військовий. Він втратив багатьох своїх знайомих, друзів, побратимів. І мені казати щось таке – це буде неправильно.
Донецьк – не моє рідне місто. Це моя команда улюблена – так. Я подивлюсь матч, я згадаю тих людей, які віддали своє життя за те, щоб Шахтар повернувся. І це не тільки фанати Шахтаря, а люди з усієї України. Це заслуга ультраса львівських Карпат. Це заслуга ультраса київського Динамо. Це заслуга ультрасів Дніпра, Металіста, всіх інших. Тих українців, які жили в окупації. Це буде для них гра, а не для мене.
Це має бути гра для тих, хто віддав своє життя, хто воював і хто перебував в окупації. Не для президента, не для менеджменту – а саме для цих категорій. Я свій квиток готовий віддати тій людині, яка сиділа в Донецьку і чекала, коли приїде Шахтар. Чесно, це не красиві слова – я віддам квиток. Сяду перед телевізором і радітиму за тих людей, які дочекалися повернення додому.
