"Він пішов, не попрощавшись": Андрій Полунін у спогадах Маркевича та найкращих друзів
"Футбол 24" вшановує пам’ять півзахисника Дніпра, Карпат, Нюрнберга, збірної України та ряду інших команд 90-х.
Андрій Полунін у Дніпрі початку 90-х / Фото з відкритих джерел
У вівторок, 18 листопада, до Дніпровського академічного театру опери та балету простягнулася довжелезна вервичка людей у глибокій скорботі. Серед них виділявся не один десяток знаменитостей нашого футболу. Вони прийшли, щоб провести в останню дорогу свого доброго товариша.
Трагічна звістка про раптову смерть 54-річного Андрія Полуніна сколихнула спільноту у неділю вранці – за кілька годин до вирішального поєдинку збірної України проти Ісландії. Напередодні він перебував у Луцьку, де зіграв у благодійному матчі ветеранської збірної на підтримку ЗСУ. А потім обірвався тромб…
Вашому автору пощастило неодноразово спілкуватися з Андрієм Вікторовичем. У вересні 2017-го ми записали з ним велике інтерв’ю про кар’єру. Крім того, існувала хороша традиція – після важливих матчів збірної або наших клубів у єврокубках Полунін ділився з Футбол 24 своїми експертними думками. Не відмовив жодного разу. Він був привітним з усіма, хто його знав.
"Я ще не оговтався від втрати"
– Вибачте, не хотів би коментувати те, що сталося. Дуже прикро і боляче зараз, – зізнається у розмові з Футбол 24 В’ячеслав Свідерський, який не один рік пограв із Полуніним за збірну ветеранів. – Таких людей, як Андрій, було мало. Порядний, завжди готовий підтримати, веселий, з гарним почуттям гумору. Тільки позитивні та гарні речі згадуються про нього.
– Футбольна майстерність залишалася з ним до останнього матчу?
– Так! Що-що, а людські якості і футбольна майстерність у нього завжди були на висоті.
Полунін та Усик / Facebook
– Ви теж грали у тому матчі в Луцьку?
– Так, грав.
– Яка історія вам завжди нагадуватиме про Полуніна?
– Зараз важко впорядкувати спогади, бо я ще не оговтався від втрати. Хороша людина і футболіст – цим усе сказано.
"Запам’яталася його гра проти Динамо"
– Світла людина. Класний футболіст, – стверджує Мирон Маркевич, відповівши на наш дзвінок. – Ми не тільки в Карпатах перетиналися, пізніше я з ним у Дніпрі працював. Від нього відчувалася підтримка до мене. Все-таки Андрій – старожил Дніпра, один із найкращих гравців. Хороші в нас були відносини. Шкода, що так сталося…
Я також мав бути там, у Луцьку – грати у футбол. На жаль, не зміг приїхати. А перед тим ми зіграли у Самборі. Все ніби було нормально. Але таке життя. Нічого не зробиш.
– Чим Полунін дивував на полі?
– То був футболіст високого рівня. Таких майстрів, якщо чесно, зараз я не бачу. Інтелект футбольний, розуміння, бачення. Цього не навчиш. У Полуніна був дуже високий клас.
– Шанували його люди не тільки за гру?
– Безумовно. Він був справедливий і не терпів фальші. Жаль, що його вже нема з нами.
Після Карпат була Німеччина – Нюрнберг, Санкт-Паулі, Рот-Вайс / Facebook
– У 1998-му львівські Карпати, очолювані вами, здобули бронзу Вищої ліги. Яка гра у виконанні Полуніна запам’яталася найбільше?
– Проти київського Динамо у Львові. Думаю, ту гру всі пам’ятають (Карпати перемогли 2:1, Полунін відзначився асистом на Беня, – Футбол 24). Андрій був одним із найкращих на полі.
– Невдовзі він переїхав у Нюрнберг. Чи була у вас можливість втримати його в Карпатах?
– Ну, я його просто по-людськи зрозумів. Все-таки то була Бундесліга. Тому ми ніяк не перешкоджали його переходу.
"Кожного дня писали один одному "Доброго ранку"
– Андрій – хороший мій товариш, друг і партнер по футбольній стезі. Чоловік, якого я дуже поважав, хоч він і молодший від мене. З ним усі рахувалися. Це гравець з великої літери. Говорити про нього можна дуже багато. Погано лиш те, що говорити доведеться в минулому часі, – зітхає Іван Гецко, бомбардир 90-х, автор першого голу в історії збірної України. – Молодий хлопець – міг ще жити і жити. Що таке 54 роки?
Говорять, спорт – це здоров’я, спорт – це класно. Але ніхто не говорить про інший бік медалі. Те, що ми віддавали своє здоров’я спорту, потім мало свої наслідки. Бачимо, скільки молодих футболістів рано пішли з життя. Це сумно і прикро.
Мені б хотілося, щоб люди розуміли: футбол – дуже важка робота. На мою думку, вона за складністю – як у шахтаря. Ті навантаження, які переносить футболіст за все своє життя (нехай кар’єра й не така тривала), потребують максимальних зусиль, щоб бути у хорошій формі. З організму витягують все, що можна. Ми, футболісти, граємо для людей, а не для себе. Винагорода – слава, впізнають на вулицях. Зараз уже набагато рідше, ніж колись. У кожного є свій вік і своє покоління. Але був час, коли нами пишалася країна, вболівальники, збірна України.
Полунін і Калітвінцев / Фото з відкритих джерел
Ми з Андрієм ще застали совєтські часи. Він починав у Дніпрі, а я там народився. Перетиналися на спортивних майданчиках. Потім грали за Карпати, дружили. Він був чудовою людиною і надійним другом. Вічна пам’ять йому… Таких людей забувати не можна. Полунін зробив дуже багато для українського футболу.
– Останню зустріч або розмову із ним пригадуєте?
– Щоб ви собі розуміли: ми кожного дня писали один одному "Доброго ранку", "Доброї ночі", "Дуже приємно" і так далі. А привітати з Днем народження чи великим празником – тим паче. Увесь час були в тісному контакті. Я вважав його своїм другом. І зараз вважаю, хоч уже немає з нами Андрія. Для мене це дуже велика втрата.
Він працював у багатьох клубах. Мав повагу та пошану. А це дуже багато означає у футболі. Скільки є таких, які пограли на хорошому рівні, а потім попропадали. Ніхто про них не знає, ніхто не чує і не бачить. А Полунін був достатньо популярною людиною, яка весь час на виду. Мав багато друзів – як старших за себе, так і молодших. Усі знали його історію, його ставлення до футболу.
…Минулої ночі я практично не спав. Сидів і аналізував усе. Дійшов до певного висновку. Боже мій, ми граємо у футбол – хтось думає, що це здоров’я! Адже природа обдарувала нас такими задатками. А насправді – це тяжкий труд. Наслідки відчуваєш, коли тобі вже під 60. Зранку встаєш, і для того, щоб зробити крок, тобі треба розім’ятися хвилин 15-20. Бо ноги ніби не твої, а чужі. Зрозуміти можуть тільки ті, хто сам чимало пограв у футбол.
"На центральній алеї поховали – де Вадим Тищенко і Сергій Перхун спочивають"
– Трагічна історія. Дуже багато людей приїхало на похорон: тренери Павлов, Вернидуб, колишні одноклубники Максимов, Коновалов, Геращенко… Усіх не перелічити, – розповідає Віктор Ожогін, легендарний журналіст і футбольний коментатор з Дніпра.
– Мені згадалося старе фото, де ви сидите поруч із ще зовсім молодим Полуніним. Яка його історія?
– Це 1992 або 1993 рік. Ми сидимо на сходах старого корпусу футбольної бази Дніпра. Кучеревський поїхав у Марокко, тож команду вже очолював Микола Павлов.
Полунін – 1971 року народження. Він був, мабуть, найперспективнішим у класі тренера Вєтрогонова, хоча там багато вихованців вибились у люди. Костя Єрьоменко, який, на жаль, за основний склад Дніпра зіграв тільки один матч, став найкращим футзалістом світу. Далі – Сергій Соловйов, Володимир Книш, кілька хлопців, які чимало пограли у Першій та Другій лігах. Футбольний клас, вони гарно здружилися, досі збираються часто.
Андрійка називали "Букасік". Маленький, невеличкий. Кучеревський натомість любив кремезних футболістів на зразок Тищенка, Шоха. Полунін же – вертлявий, технічний, з гарно поставленим ударом. Багато забивав зі штрафних. І Павлов повірив у хлопця. А Лисенко, помічник Миколи Петровича, називав його "Полушка".
Андрій пам’ятав усі дні народження, завжди вітав у Фейсбуці. Не лише своїх товаришів-футболістів, а й колег, журналістів, близьких до футболу людей. Футболісти іноді теж могли посидіти гарно, але Полунін щоразу тримав марку, був відповідальним.
Ну й пограв, бачите, на дуже хорошому рівні. З Дніпром і Карпатами став бронзовим призером Вищої ліги, їздив у Бундеслігу, за національну збірну забив Скуадрі Адзуррі. Можливо, не всім тренерам підходив його невисокий зріст. Але згадайте невеличких Мессі, Марадону.
Після завершення кар’єри Полунін довго працював у Нафтовику з Охтирки. Шкода, що немає Дніпра – він би й зараз приносив користь клубу. А так – запросили в Металіст 1925, де трудився до останніх днів.
– І продовжував грати у футбол…
– На поле тягне. По собі суджу – мені вже 68 рік, а я досі граю. Андрію було лише 54 – звичайно, що йому хотілося виходити на поле. Тим паче, з такими партнерами, які були у нього в команді ветеранів.
За своє життя футболісти переносять величезні навантаження. І цей рваний ритм – не для здоров’я. Усі, хто пройшов школу команд майстрів, виснажені. Треба берегтися, постійно обстежуватись, перебувати під наглядом лікарів… Шкода Андрія. Він був улюбленцем публіки. Ніколи не бачив його насупленим чи засмученим. Любив свою дружину, доньку.
Горе страшне. У вівторок ми з ним прощались. Стільки людей прийшли у Театр опери та балету, а потім на кладовище. На центральній алеї поховали – де Вадим Тищенко і Сергій Перхун спочивають. Багато наших футболістів там лежать. Рано, дуже рано Андрійко нас покинув і пішов за обрій. Царство небесне та світла пам’ять.
"Навіть не уявляю, що ми без нього будемо робити"
– Частинка мого серця відійшла разом із ним, – голос Сергія Соловйова, вихованця Дніпра, однокласника Полуніна, переповнений тугою. – Справжній друг, який завжди про всіх піклувався, допомагав. Лідер на полі і в житті. Досі не можу усвідомити, що його немає. Взагалі не уявляю, як ми будемо без нього далі.
Ігор Леонтійович Вєтрогонов, наш перший тренер, у шостому класі сказав, що Андрій буде великим футболістом. Усі тоді сприйняли ці слова з певним сарказмом. А тренер справді побачив у ньому зірочку. Він був найменшим у команді. Але вже в юному віці проявляв характер і лідерські якості.
Йому довіряли, до нього ходили за порадою. Завжди називав речі своїми іменами: біле – білим, чорне – чорним. Ніколи не виляв.
– Пригадуєте день, коли ви познайомилися?
– Вже важко відтворити у пам’яті той момент. Мабуть, це було у п’ятому класі. Кажу ж – найменший серед усіх, маленький-маленький, "букасік". Хоча це прізвисько йому дали вже пізніше – коли ми потрапили у дубль Дніпра, 1988 рік. Зробили це гравці основи – Антон Шох або Вадик Тищенко, хтось із них.
– Якими були захоплення Полуніна поза футболом?
– Він настільки різностороння особистість! Якщо потрібно їхати на риболовлю – міг порибалити. Всі виїзди у нас були колективними. Риболовля, на дачі часто збиралися. У мене свій будинок: коли війна почалася, ми дружин відправили і жили там самі.
Багато хотілося б розповісти, але емоції переповнюють. Усе найкраще – пов’язане з ним. От у нас завтра лазня – по четвергах завжди збираються всі друзі. Навіть не уявляю, що ми без нього будемо робити. Хлопець із гумором, був душею компанії.
– Що б ви зараз йому сказали, якби могли?
– Знаєте, я на нього ображений – що він пішов, не попрощавшись… Напевно, хороші люди теж потрібні там, на небесах.
