"Можна замахнутися на УПЛ": Блавацький про головну сенсацію Першої ліги, 13 матчів без поразок і як забив 51 гол

"Футбол 24" записав велике інтерв’ю з Богданом Блавацьким, головним тренером лідера Першої ліги – Фенікса-Маріуполя.

Богдан Блавацький / Фото прес-служби Фенікс-Маріуполя

Богдан Блавацький / Фото прес-служби Фенікс-Маріуполя

Анастасія Прокопчук
Анастасія Прокопчук Журналист

Будь в курсе спортивных новостей первым

Подписаться в Google
Обзор матча

"Жоден тренер, який себе поважає, не піде в команду наосліп"

– Богдане Ігоровичу, вітаю вас із перемогою в попередньому поєдинку та виходом на перше місце. Почнімо з матчу проти Вікторії, який, власне, і дозволив Феніксу-Маріуполю завершити тур на вершині. Наскільки складною виявилася ця гра для вашої команди?

– Грали з командою, яка фактично від перших турів перебуває нагорі турнірної таблиці, на першому місці. Звичайно, коли їдеш 920 кілометрів і граєш із лідером, такі матчі бувають непростими. Ми, як завжди, дотримувалися свого сценарію, дуже глибоко вивчали суперника. Практично один в один я передбачив їхній склад, знав, що вони можуть нам запропонувати, які несподіванки підготувати.

кстати
видео дня
реклама

Ми розуміли, що в таких матчах, коли Вікторія забивала, то вже практично не відпускала гру. Також знали, що в другому таймі вона дещо поступається в моторності. Це давало нам перевагу, адже наші заміни, свіжість і швидкість мали переважати суперника після перерви. Тому ми намагалися не припускатися помилок. Була лише одна – коли Кухарук збив Шарая.

видео дня

Загалом ми не допустили явних помилок, чекали, терпіли, очікували на свій шанс. Наші перестановки та заміни – однозначно сильна сторона команди. У підсумку все склалося за нашим сценарієм й ми дочекалися свого моменту.

– Що, на вашу думку, стало ключовим у цьому матчі?

– Ключових моментів було багато. Насамперед важливою була сама підготовка: ти тиждень готуєшся до гри, плануєш, аналізуєш логістику. Також враховуєш, що на цей матч у нас не поїхав капітан, який отримав чотири жовті картки, і потрібно було визначити, хто зможе його замінити. Було багато ключових питань.

Фенікс-Маріуполь / Фото із соцмереж

реклама

Думаю, що все це в сукупності й відіграло свою роль. Потім ми проговорюємо план на гру: безпосередньо її ведення, вчасне втручання, зміни, заміни, коригування тактики – грати нижче чи вище, відчуття ритму. Усі ці компоненти були ключовими. Можливо, цього разу спрацювали наші джокери, як і в попередніх матчах, коли виходили на поле та забивали голи.

– Фенікс-Маріуполь не програє вже 13 матчів поспіль у Першій лізі, 12 із яких – за вашої каденції. Чи можете пригадати, коли востаннє у вашій тренерській кар'єрі вдавалося видати настільки тривалу безпрограшну серію? І які емоції у вас загалом від цього досягнення?

реклама

– Мабуть, колись у мене вже були такі серії у Польщі. Не знаю, 14-15 ігор, десь так. Приблизно таке було, коли я працював у Віслі Пулави та Томашуві-Любельському.

реклама

Я поставив запитання генеральному директору Фенікса-Маріуполя, чи міг він передбачити таку серію після мого приходу. Ніхто не міг цього передбачити. Він також відповів, що не міг. Звичайно, тепер ця серія у всіх на язику. Усі суперники хочуть, особливо зараз Агробізнес, підставити нам підніжку – щоб вона закінчилася, щоб саме ця команда перервала наш тривалий успіх.

Минулого року таку серію видала Буковина. Але якщо проаналізувати все в комплексі: за яких умов вона це робила і як ми це робимо... Повірте мені, нам набагато важче. Тут можна порівнювати різні речі: селекцію, умови праці, загальну фінансову частину та інші моменти. Тут багато чого.

реклама

Поки що нам це вдається. Я буду дуже тішитися, якщо ми не програємо ці два матчі. Навіть дві нічиї – це теж буде непогано.

реклама

– Ви очолили команду, яка перебувала внизу турнірної таблиці, а тепер вона лідирує. Що передусім довелося змінювати після вашого приходу: психологію футболістів, тактику, тренувальний процес, атмосферу в колективі чи, можливо, все в комплексі?

– Ви самі відповіли на своє запитання (Усміхається). Мабуть, тут треба віддати належне попередньому тренеру. Був і є хороший підбір гравців. Селекційна робота проведена досить непогано. Просто, мабуть, на початку моєї роботи функціональний стан гравців був дещо занедбаний. Треба було через тренування, через зміну тренувального процесу, який став інтенсивнішим, підтягувати їх моторно та згадувати дві речі.

Перша річ, яку я завжди наголошував: вони повинні повернутися на рівень, який відповідає їхньому прізвищу. Якщо Оріховський добре грає, але зараз чомусь, з певних причин, не показує цієї хорошої гри, отже шукаємо причину та виправляємо її. Потрібно повернутися на початковий рівень.

реклама
реклама

І друга річ – однозначно психологічна. Я завжди нагадував, що прізвища не грають. Усе, що ви робили до цього, залишилося в минулому, це вже історія. Вам потрібно зараз підтверджувати своє реноме, своє прізвище. Ви зараз зовсім інші в команді, працюєте із зовсім іншим тренером. Але, мабуть, так Господь Бог розпорядився, щоб наші дороги перетнулися. І якщо вони перетнулися, отже повинні якісно працювати.

Керунок їм сподобався, мені так здається. Щось трошки відновили, щось трошки поправили, щось трошки згадали, як вони колись грали. Десь вони заімпровізували, а я цього не забороняю, борони Боже. Нехай імпровізують, якщо це йде тільки на користь команді.

Богдан Блавацький дає вказівки / Фото із соцмереж

У нас хороший контакт. Можливо, на початку не з кожним були такі глибокі діалоги, але коли вони вже відбувалися, то була конкретика: що я хочу бачити, який вигляд це має мати, як усе повинно працювати. І потрошки, потрошки все це складалося докупи й у підсумку принесло те, що ми зараз бачимо.

реклама
реклама

– Ви згадували, що запитували у генерального директора, чи очікував він такої серії. А от ви самі, коли прийшли, одразу зрозуміли, що команда здатна на більше? Чи все ж таки основним завданням було принаймні покращити становище, яке було на той момент?

– Жоден тренер, який себе поважає, не піде в команду наосліп. Перед тим, як приходити, потрібно її вивчити. Я цю команду, до речі, відстежував досить давно. Десь понад рік спостерігав за нею. Можливо, тому, що вона львівська, а це моє рідне місто.

Чесно кажучи, мені також хотілося просто повернутися в Україну з Польщі. Тим більше – це рідне місто, тому пропозиція була дуже заманливою. Я стежив за командою, дивився, які там гравці, за якою схемою вони грають, що і як. Були матчі, особливо навесні, коли вони грали, і це мені дуже сподобалося. Потім чомусь розпочався не дуже хороший відрізок – це вже питання не до мене.

реклама
реклама

Чи міг я розраховувати на таку серію? Якщо чесно, то, мабуть, ні. Але якщо ти берешся за роботу тренера... Можна припустити, що дві, три, чотири перемоги – випадкові. Десь пощастило, і всі говорять: "Фарт, фарт. Та там уже все було зроблено до нього, потрібно було тільки гравців порозставляти і розказати". Ключові слова – порозставляти і розказати. Розумієте?

Тобто, можливо, певна робота вже була проведена. Але я добре вивчив цю команду і, в принципі, відчував, що тренувальний процес, який я пропоную, сподобається провідним гравцям. Можливо, так і вийшло: працювали з м'ячами, квадрати, маленькі коаліції, постійно на м'ячі, без зайвої біготні. Приблизно в такому напрямку.

– Тринадцять матчів без поразок – це вже серйозна й психологічна перевага. А чи не боїтеся, що після такого успішного відрізка футболісти можуть занадто повірити у власну непереможність? І що ви робите, щоб цього не сталося?

реклама
реклама

– Ми зараз повертаємося до гри з Прикарпаттям. Ми зіграли внічию 1:1, воротар врятував нас на 91-й хвилині, Жупанський забив головою. От у тій грі в мене закралася така думка, що група гравців могла подумати: "Та все одно ми десь зараз заб'ємо, десь нас там виручать, десь заміни спрацюють, десь перебудуємося, десь тренер зараз щось вигадає. Раз воно йде, значить, воно повинно йти". Така думка в мене була.

Зараз, після гри з Вікторією, такої думки немає. І повірте мені, ми все зробимо, щоб і з Агробізнесом, і з Полтавою такого настрою не виникало.

"Якщо взяти мій 40-річний сімейний стаж із дружиною, то, поклавши руку на серце, десь 20 років мене не було поруч"

– Як узагалі виник варіант із Феніксом-Маріуполем?

реклама

– Треба розказати про всіх агентів? (Сміється). Ну, дивіться, ця тема виникла ще взимку. Тоді я мав пропозицію від нашого президента, спонсора. Ми з ним усе обговорювали, але в тій команді є три президенти. Основну фінансову частку бере на себе людина, яка мене запросила, – пан Володимир Феник. Є ще два президенти – Степан Пилип та Іван Лущ.

Тренер на своєму місці / Фото із соцмереж

Минав час, і, поклавши руку на серце, перевагу відстояли ті два інші президенти, щоб залишити пана Фещука. Тому це питання перенеслося.

Я працював у Польщі, мене все влаштовувало. Дев'яносто кілометрів від Львова – близько, просто через кордон деколи важко було проходити, стояти в черзі. Усі умови роботи, різні моменти – мене все влаштовувало. У мене вже пенсійний вік, і цього було достатньо. Єдине, що не влаштовувало, – я рідко бачив дітей і внуків. Більше хотілося бачити внуків, спостерігати, як вони ростуть.

Взагалі, якщо взяти мій 40-річний сімейний стаж із дружиною, то, поклавши руку на серце, десь 20 років мене не було поруч. То поїхав – збори, то тренування, то приїхав на два-три дні, знову поїхав і знову мене немає. Чесно кажучи, хотілося вже такого спокою, затишку. Ну, спокій тренеру може тільки снитися, це однозначно, але хотілося сімейного затишку, щоб бути вдома, на місці.

І тут, мабуть, Господь Бог якось побачив, адже пан Феник знову звернувся до мене, вже вдруге. Цього разу через Богдана Ігоровича (як я) Когута, спортивного директора. Він також відіграв досить потужну роль. Колись він грав у мене як футболіст, у Польщі, ще у 2009 році. У нас за життя перетиналося багато цікавих моментів.

Тож, якщо говорити, хто посприяв моєму приїзду сюди, то ці дві людини відіграли головну роль: Богдан Когут і президент Володимир Феник.

кстати

– Яке завдання поставило керівництво клубу під час вашого призначення? Чи змінилися ці вимоги після вдалого відрізка?

– Я не люблю давати такі інтерв'ю. Чому? Я вірю в Бога, не хочу наврочити на себе, накликати щось... Перед такими важливими іграми, коли даю інтерв'ю, потім могла і серія закінчитися. (Сміється) Може, зараз воно перебудується...

Щодо завдань. Минулого року вони посіли дев'яте місце. Відповідно, щоб зробити крок уперед, треба, мабуть, посісти місце трохи вище, ніж дев'яте. Десь коридор – п'яте-восьме місця. Але ваші думки правильні: апетит приходить під час гри. Можливо, завдання будуть змінені, можливо, будуть внесені певні корективи.

Але давайте зараз подивимося. Минулого року вони за весь рік набрали 36 очок. У нас перше коло майже закінчилося. Ще друге коло та дві гри. Якщо все буде дуже добре, ми, можливо, таку саму кількість очок або близько до цього зможемо набрати вже за осінь. Розумієте? Отже, досить великий крок ми зробили в цьому напрямку, навіть за кількістю набраних балів. Там – за цілий рік, а тут – за одне коло. Ми так і будемо працювати далі. Думаю, що не зменшуватимемо обертів, а тільки нарощуватимемо їх.

Усе може бути. Не хочу так далеко заглядати, але все може бути. Можуть бути й інші цілі.

"Завдання виконую практично всі, які ставили президенти в будь-якій команді, де я працював"

– Трохи про вашу тренерську кар'єру. Ви розпочали її в жовківському Гараї, з яким у сезоні 1994/95 стали чемпіоном України серед аматорів. Наскільки важливим був цей перший успіх?

– Мені дуже приємно, коли от ми зараз приїхали у Вікторію, а там тренер воротарів Постранський. Він підходить і каже: "Ігорович..." А ми не бачилися 30 років! У мене в Жовкві він був, робив перші кроки. І таких, як Постранський, я ще назву прізвища: Єзерський, Беньо, Гамарник, Будник, Маковський, Марич. Ну, людей 8, 9, 10, які потім грали у Вищій лізі. З моєї команди!

кстати

Мені тоді був 31 рік, я починав, а зараз мені 63. Минуло 32 роки, а люди пам'ятають – і пам'ятають добре. Хоча, мабуть, у кожного тренера є гравці, які на нього образилися через якісь моменти. Однак у більшості випадків це позитивна енергетика, добро. Я старався робити так, щоб усім було добре. І зараз погляньте, де працює Єзерський. Він пам'ятає, що ми починали в Жовкві.

Володимир Єзерський (ліворуч) – помічник головного тренера збірної України Андреа Мальдери / Фото УАФ

Ще вам дещо цікаве розповім. Я закінчив футбольний спецклас, навчався з на рік старшими – із 62-м роком. У 79-му ми закінчили школу. Були моменти, коли намагалися зустрічатися двічі на рік, іноді раз на рік. Мало хто з тих хлопців залишився у футболі. Ну, Юрій Гій – 500 ігор за Буковину, наш золотий медаліст, ще декілька людей певний короткий термін грали. До сьогодні я залишився єдиним, Юра Гій дітей тренує, ще, може, хтось є, треба подумати...

І тут якось приходить, я не буду називати прізвище, і запитує: "А що він виграв?". Я завжди собі ставив це запитання. Так ось: вийшли з аматорів у Другу лігу, потім у Красилові – з Другої ліги в Першу, тричі підіймався у Вищу лігу: двічі як головний тренер і один раз як старший тренер, помічник пана Кварцяного у Волині. У Польщі працював 12 років: виходили з третьої ліги до другої, з другої до першої виводив, з п'ятої до четвертої. Загалом усі команди, де я працював, виконували завдання, які ставило керівництво.

Богдан Блавацький із Віталієм Кварцяним / Фото із соцмереж

Але я ставлю зустрічне запитання: 28 років працювати тренером, практично весь час без своєї команди. Одному! Маркевич, Дячук-Ставицький, покійний Броварський, покійний Юрчишин – зараз можемо назвати 18 прізвищ із Львівської області... І я серед них! Для мене це особисто найбільше досягнення – те, що я серед тих людей і до сьогодні працюю, до сьогодні затребуваний, ще й якісь пропозиції отримую.

Завдання виконую практично всі, які ставили президенти в будь-якій команді, де я працював. Думаю, і у Феніксі, якщо поставлять завдання, то й тут ми його виконаємо. Не будемо, правда, забігати наперед, але скромно, без якогось фанатизму, тихою сапою будемо від гри до гри приносити результат нашому президенту в першу чергу, нашим керівникам.

– Згодом ви очолювали івано-франківське Прикарпаття. Саме під вашим керівництвом команда посіла десяте місце у Вищій лізі, що є найвищим досягненням в історії клубу. Що пригадуєте про ту команду та той сезон?

– Я оце згадав після гри там, в Івано-Франківську, той самий сезон. Усі чомусь одразу забули! Забули, моє прізвище ніколи там не згадують, хоча історичний факт є, він же залишається.

Що згадую про цей сезон? Становлення молодого тренера. Грали люди практично мого віку, там і капітан команди Ярослав Ватаманюк був. І потрібно було багато речей робити не за віком, хоча мені було 34,5, майже 35 років. Потрібно було ухвалювати такі рішення, ніби я вже років 10, 15 чи 20 тренером попрацював. І такі рішення ухвалювалися, причому досить вчасно.

Тому що 17 очок набрати за коло – я вважаю, що тренер працює на тверду трійку за п'ятибальною системою. Якщо більше 20 набираєш – то десь на четвірку, а якщо більше 70 відсотків набираєш, то вже на п'ять тягне. В Івано-Франківську 17 очок набрати за одне коло – то на трієчку попрацював (Сміється).

– У 2019 році ви очолили ФК Львів, який виступав в УПЛ. Наскільки складним був цей досвід?

– Скажу так вам: я знав, у яку команду йду. На той час був без роботи, розумів, що там довго не вийде працювати, тому що тренерів звільняли через місяць-два. Ну, я десь 5,5 місяців протримався. Це такий невеликий рекорд.

Ну, досвід... Знову один, і знову ти адаптовуєшся, вивчаєш людей. Я маю на увазі людей із тренерського складу, тих людей, які були в проєкті. Тоді бразильців привозили чимало, тож я навіть вже почав вивчати португальську мову, якісь терміни, моменти.

Богдан Блавацький (праворуч) / Фото з відкритих джерел

Повірте мені, далекоглядного майбутнього в тій команді я не бачив. Я знав, що просто закрию свою паузу. Звичайно, були приємні перемоги – з Олександрією 1:0, 2:1 у Чернігові, з Дніпром 3:2. Приємно. Думаю, що помилок я не наробив. Там просто все було написано заздалегідь, іншого не притримаєшся. Після мене ще скількох тренерів там поміняли...

– А все ж таки, якщо не брати до уваги польські клуби, про які ми ще поговоримо, то який із українських колективів залишив у вас найяскравіші спогади? Де вам було найцікавіше працювати?

– Мабуть, Гарай Жовква. Це моя перша команда, багато нового мені треба було відкривати для себе особисто. Покійний Микола Бусько, який мене за руку привів у цю команду, хай з Богом спочиває, відіграв величезну роль у моєму становленні як тренера. Він казав: "Поїхали в Київ, я тебе введу в київські води, у київські кабінети". Знайомив із поважними людьми. Він також наполягав на тому, щоб я вступив до Вищої школи тренерів.

Була коротка, дуже симпатична команда – Поділля у 1999 році. Там Крохан працював й після першого місця тренера звільнили – таке навіть бувало в українському футболі. З кимось не привітався, когось не побачив (у мене зір поганий), когось не послухав, комусь не догодив у плані того, що мав іншу думку. А ця людина впливова і може там...

Про Оболонь я не буду говорити, там у мене нехороші спогади залишилися.

Спартак Івано-Франківськ, коли прийшов вдруге, у 2003-04 роках, – чудова команда була. Після першого кола ми йшли на другому місці, могли поборотися за Вищу лігу. Атмосфера, база, хороші умови роботи і хороший тренерський колектив тоді підібрався, досить-таки потужний, я вважаю. У принципі, все, нема що згадувати більше. Польща – так, у Польщі була дуже цікава робота.

"Томашув – це 26 кілометрів від Гребенного, від кордону. Рівно 100 кілометрів від моєї хати"

– Власне, про Польщу. Значну частину тренерської кар'єри ви провели там. Чим польський футбол привабив вас настільки, що ви неодноразово поверталися туди працювати?

– Треба було міняти вектор. У польський футбол я потрапив чергового разу після Ниви Вінниця. Ми знову йшли на першому місці, але виникла фінансова криза. Мене залишали, але тих гравців, яких я привів, звільняли. Я підтримав їх, оскільки дотримувався думки, що прийшов із ними, то з ними й піду. Такий варіант у Вінниці в мене був, і я не залишився, пішов із цими гравцями, яких привів зі Львова. І Гамарник, і Паськів, і Михайло Бесараб – було багато.

Ну і стояло питання, у якому напрямку продовжувати. Тут суто випадково мої друзі підказали польський напрямок. Мене хотіли запросити в іншу команду, але коли я спілкувався з людиною, яка мене зустріла, він каже: "Ні, ти залишишся в моїй команді" – Спартакус Шароволя. Цікава така назва. І ми з третьої ліги за п'ять турів до кінця, коли лише одна команда виходила, стали чемпіонами і вивели команду до другої ліги.

Але я трохи помилок наробив. Найсуттєвіша моя помилка – можливо, не треба було йти в Мотор. А якщо йти, то потрібно було конкретно з тією командою, зі Спартакуса переводити всіх хлопців туди. І можна було там... У мене контракт був на три роки, але я попрацював у Моторі рівно три місяці й пішов.

Потім повертаюся знову до Польщі. Завжди дають тренеру команди, які треба рятувати. Рятуєш, налагоджуєш роботу, піднімаєшся вгору, потім хтось приходить на твоє місце і, нічого не роблячи, рік може "їхати" на тому, що ти напрацював – спокійно! Менше з тим.

У Польщі був дуже хороший відрізок роботи у Віслі Пулави, коли ми вийшли з другої ліги до першої. Дуже хороший відрізок був у команді з Томашува, коли після першого кола мали 13 перемог, одну нічию, одну поразку – 40 очок. Вони за цілий сезон набирали 40, а тут ми стільки здобули за перше коло. Керівники перелякалися, що можна вийти до другої ліги. Це був би найсхідніший професійний клуб на теренах Польщі, тому що Томашув – це 26 кілометрів від Гребенного, від кордону. Рівно 100 кілометрів від моєї хати до стадіону. Хороші були відрізки.

Навіть остання команда, де я дотепер працював, – Граф Ходиванці. Зараз речі нескромні скажу, але є такі тренери, після яких "трава не росте". А от я пішов зараз, ми посіли друге місце, мали виходити до четвертої ліги, але вони порахували гроші, зрозуміли, що їх недостатньо, і відмовилися продовжувати. Після двох перемог на початку я поїхав до Львова, сказав керівникам: "Нічого не міняйте!" Поставив футболіста тренером. І вони, що ви думаєте, здобули 13 перемог, одну нічию та одну поразку – набрали 40 очок, і ми самі в шоці!

Але та схема, ті тренування – усе це залишилося. Я ж не забрав із собою... Вони все це знали, досі консультуються, телефонують мені, я їм підказую. Тобто там залишив усе нормально, і на тій базі, яку я залишаю після себе, вони можуть показувати хороші результати.

– Чи є речі, які українському футболу варто було б перейняти в польського, або навпаки?

– Ну, що можна перейняти з польського футболу... Це, мабуть, матеріальна база. Нашим керівникам варто звернути на це увагу. Ми не можемо їх наздогнати за кількістю стадіонів, "орликів", штучних полів, за якістю умов. У них більше всього: більше реклами, кращий менеджмент. У Польщі це вже досить потужно розвинене, і все продовжує розвиватися. Ми в цьому плані відстаємо. І відстаємо, повірте мені, досить суттєво.

кстати

Що стосується рівня футболу, то зараз, звісно, у нас війна і рівень дещо інший, ніж був до цього. Адже чемпіонат України був значно сильнішим за польський. Зараз, можливо, поляки в цьому напрямку підтягнулися. Підтягнулися, і рівень у них дещо піднявся.

Мабуть, більше нічого й немає. Просто там якісніше працюють, можливо, у школах футбольних. Коли футболіст потрапляє туди, то може з третьої ліги піднятися у вищу. І є такі приклади серед українців, як я підглядаю. Той же Романчук чи хтось інший. Він пройшов там третю лігу, другу, першу – і раз, уже у Екстраклясі. У нас таких прикладів мало, а там їх більше. Ось чим вони й цікавіші за нас.

А загалом не знаю. Не хочу зарікатися, чи це моя остання команда, чи не остання. Чесно кажучи, вже хочеться трохи такого спокою. Хоча, з іншого боку, це адреналін, коли суддя свистить, а ти дивишся на табло і бачиш, що ти виграєш. Коли ти постійно дивишся на секундомір: скільки там додав, скільки ще, атаки, боротьба. Контролюєш, міняєш, граєш у шахи, будуєш усе в голові, реагуєш на практичні зміни в суперника, на заміни чи якісь інші моменти. Швиденько перебудовуєшся, швиденько ухвалюєш рішення, намагаєшся все правильно спланувати, побудувати гру.

І ти знову повертаєшся до цього, тому що вже стаєш голодним, хочеться тієї футбольної їжі, того накалу. Знову хочеться це відчути. Потім проходиш через усе це: поразки, ще якісь моменти. Буває, що взагалі не хочеться проводити тренування, бо ти вичерпаний. Але потім перезаряджаєшся. Ось я після гри з Вікторією частково був вичерпаний: 1800 кілометрів в один і другий бік загалом проїхати, плюс шахеди, інші моменти... А завтра тренування, і ти вже по-іншому налаштований. Сьогодні мені вже навіть приснилося, які вправи давати.

Ось деколи в мене такі речі: думаєш, що краще, як побудувати роботу. Тут треба вирівняти, а вони повертаються з Полтави, приїдуть зранку, сьогодні в них було відновлення, і так далі. І ти починаєш аналізувати і свою команду, і команду, з якою в майбутньому, у наступному турі, будеш грати.

Подзвонив асистенту, запитав: "Може, ось так зробити?" Він каже: "Ігоровичу, ще три дні, це забагато". Тож ми сьогодні-завтра – ні, а от у середу вже ухвалимо рішення, на якому варіанті зупиняємося і хто вийде у стартовому складі на гру з Агробізнесом. Буде непростий матч.

"У Куликові був апогей!"

– Ви свого часу грали на позиції нападника. Яким футболістом були самі?

– У дитинстві я декілька разів падав: то з горища, сестра мене попхала, то ще десь. І я вдарявся головою, через це в мене дуже різко впав зір. Тоді я ще цього не знав, але зараз, коли окуляри одягаю, у мене зір +5,5 для повсякденного життя, а +8 – для читання. І я грав у футбол, навіть не знав, що в мене такий низький зір. Грав, практично, не хочеться говорити таке слово, "сліпим". Десь близько цього (Усміхається).

Богдан Ігорович у дитинстві (на передньому плані) / Фото із соцмереж

Хоча на обласному рівні я забивав дуже багато м'ячів. Є рекорд за Куликів, і з них багато забивав головою. Звичайно, міг забити і правою, і лівою ногою. Ліва була трохи слабшою, але теж міг нормально вдарити. Головою часто забивав на випередження.

Був нападником такого таранного типу, не стояв на місці, був затятим. Якщо мені десь захисник давав, я старався йому віддати. Тримав суперників у напрузі, багато бігав, можливо, навіть надто багато. В одному ритмі бігав, але відкривався, шукав варіанти пробити по воротах і за першої ж нагоди це робив. Дуже любив у штрафному майданчику знаходити нестандартні рішення: десь замкнути передачу, посадити одного на п'яту точку, другого обіграти, закотити м'яч. Такі варіанти теж були.

Але вже у 31 рік, коли я міг поєднувати гру з тренерством, категорично відмовився від цього. Ще одну гру за Жовкву зіграв і сфокусувався тільки на тренерстві, тому що поєднувати для мене було непросто. Отакий я був футболіст. Спринтерської швидкості, такого різкого старту, мабуть, не мав, а от дистанцію у 50-60 метрів міг пробігти досить непогано.

– Щодо вашого рекорду. У 1987 році ви стали найкращим бомбардиром клубів Львівщини, забивши 51 м'яч. Пригадайте той сезон. Можливо, у пам'яті залишилися якісь особливі історії? Адже забити 51 гол треба постаратися!

– Принаймні треба 51 раз потрапити у ворота (Сміється). Тоді тренером був Вільгельм Павлович Теллінгер. Якось товариш Олег Даниляк, з яким я працював на заводі Електрон, каже: "Богдане, поїхали, нам бракує нападника". Ми там за завод грали. Я кажу: "Ну, давай, поїхали". І мені сподобалося!

Я потрапив якраз до досить кваліфікованих півзахисників, і мені треба було просто поставити крапку. Вони могли десь прострелити, а ти – оп, ногу підставив, головою зіграв. Десь вивели тебе один на один, раз замахнувся – і забив у порожні ворота. Ось цього їм бракувало! А я потрапив якраз у команду, де мені підносили, давали м'ячі, а я ставив крапку. Так і співпало.

Потім ще була команда у Добросині, де я працював чотири роки. Там трохи менше забивав, але також вдосталь. Та це вже не те, бо в Куликові був апогей!

– У вашій біографії є цікавий епізод із рівненським Авангардом, де ви пройшли зимову підготовку, але зрештою обрали родину. Пригадайте той період.

– Поліщук запросив мене в команду. Була одна товариська гра, під час якої він сказав: "А спереду три Богдани – Бандура, Самардак і Блавацький". Але я знав, що слабший за них у плані того, що треба було займати чергу, чекати – можливо, хтось травмувався б, і тоді я зачепився б за місце в команді.

І тут у мене народилася донька, їй було чотири місяці. Приїжджає дружина під кінець тренування, теща хвора, бабуся при смерті, мала дитина. Я почувався некомфортно. До того ж за натурою я лідер, а там важко було ним стати, тому що позиції вже зайняті.

Богдан Блавацький із дружиною / Фото із соцмереж

У фінансовому еквіваленті працювати на заводі Електрон і грати на область було втричі вигідніше, ніж просто бути в тій команді. І все це в сукупності поставило перед вибором: або родина, або футбол. У той момент я однозначно віддав перевагу родині. Думаю, що правильно зробив і не шкодую про це, тому що всьому свій час. Потім усе-таки Боженька, мабуть, побачив мою любов до футболу і дав можливість працювати тренером, залишитися у футболі.

– А коли ви вже зрозуміли, що хочете стати саме тренером? Чи у вас відразу було відчуття, що після завершення кар'єри гравця футбол усе одно залишиться вашою професією?

– Не було такого відчуття. Я взагалі не думав, що буду тренером. Думав, що залишуся у футболі в будь-якій ролі, тільки б бути при футболі. Не знаю, чи вдалася б мені якась адміністративна робота або щось інше.

Мабуть, дуже допомогла мені служба в армії. Я служив у досить цікавих військах, і напевно звідти в мене з'явилися певні нотки дисципліни. Керував людьми, був навіть заступником командира взводу. Це такий напрямок, де всі спортсмени були в мене. Спецвзвод цікавий: той лижник, той стрибун, той бігун, той футболіст і так далі. Це було в Прибалтиці, у місті Вільнюс.

Цей період однозначно допомагає мені й до сьогодні, коли я вже працюю тренером. Тому що десь треба бути жорстким, десь – конкретним, дисциплінованим, пунктуальним. Усі ці речі армія в мені відшліфувала.

Коли вже почав працювати тренером, зрозумів, що перед тобою не тільки гравці, а й лікарі, масажисти, адміністратори. Потім почали розвивати й іншу діяльність: аналітику, наукову групу та щось таке. В Івано-Франківську ми взагалі цю тему досить потужно розвивали. Потім оператори, відео – і все це більше, більше, більше.

Фото із соцмереж

Навіть водій. От зараз у нас водій у Феніксі, мій тезко, до речі – Богдан. За дорогу на останній матч він практично не зупинявся. Я йому гарно подякував, бо завезти 30 осіб туди й назад – це теж праця людини. Відносини мають бути без зверхності, досить прості. Навіть бувають моменти, коли я визнавав свої помилки, вибачався перед такими людьми, як водій, лікар чи адміністратор. Є різні моменти.

– Перейдемо до підсумків. Ви говорили, що не любите зазирати наперед, але чи проскакує наразі в команді мета, ціль, бажання вийти в УПЛ?

– Якось так давалося по житті, що в багатьох командах, де я працював, результат грав на випередження. З одного боку, можна, звісно, замахнутися на те, на що ви натякаєте, і поборотися за вихід в УПЛ. Хоча такого завдання публічно дотримується поки що лише один клуб – це Олександрія. Всі інші команди рівні, і можна поборотися.

Скаже президент, що будемо боротися – отже, будемо. Не скаже президент – отже, будемо готувати себе, фундамент і робити все поступово. Якщо президент встигне побудувати базу і паралельно підтягнути інші моменти, буде дуже чудово. Буду жити там, на базі, буду рідко приїжджати, тому що люблю, аби футболісти були під рукою, щоб був контакт і так далі.

Не буду забігати наперед. Давайте зіграємо зустрічі, давайте проведемо якісну селекцію, тому що взимку обов'язково треба буде підсилення. Напрямок – більше місцевих, із західною ментальністю, із західним упорядкуванням життя, молодих, розумних, кмітливих, які швидко сприймають вимоги. Звичайно, досвідчений хребет залишиться, але напрямок буде той, який є. У мене в голові є певне бачення, і якщо я його озвучу президенту, маю надію, що йому це сподобається.

Якщо це довготривалий проєкт, надовго, то тоді ми розвиваємося. Тому що приклади Лівого Берега чи Епіцентра – чим вони там гостріші, сильніші? Зробити команду, яка буде боротися з 10-го по 16-те місце в УПЛ, зараз можна спокійно. Навіть на основі того, що ми маємо, додати ще декількох якісних гравців – і ми наробимо такі самі команди.

– На вашу думку, що може стати найбільшим випробуванням для команди на шляху до успіху?

– Ми десь хвилин 15 тому згадували гру в Івано-Франківську. Найбільшим випробуванням для кваліфікованих гравців є заспокоєння. Звичайно, ми всі боремося, хочемо перемагати, і в команді повинна бути психологія переможця. Вона накопичується з кожною звитягою, ми стаємо міцнішими. Але паралельно є така річ, як заспокоєння.

Для мене футболісти частково повинні бути голодними – голодними до перемог. Закордонні футболісти голодні до того, щоб підписати новий контракт, підписати контракт на інших, вигідніших для себе у фінансовому плані умовах, щоб прогресувати. Якщо все це відбуватиметься, тобто заспокоєння не буде, якщо максимально правильно розставити всі акценти щодо того, як заробити грошей, то чому ні? Ми готові.

Готовий! / Фото із соцмереж

Я не буду хвалитися, але остання гра вже дала відповіді, як і дві наступні, що на нас чекає. Особливо непростою буде гра з Агробізнесом. Десь там остання гра в Полтаві може бути такою, що в кожного вже свій "чемоданний настрій" чи щось таке. Але ця гра буде досить цікавою, з-під ножа.

Якщо ми хочемо в майбутньому піднятися на якусь вершину, то заспокоєння не повинно бути.

кстати
реклама