"Я – не екстрасенс": працював із Маркевичем, брав бронзу з Кривбасом, вибив ЛНЗ із Кубка України

"Наш президент усе добре розуміє, дуже швидко відреагував"

– Андрію Анатолійовичу, Металіст переміг ЛНЗ в 1/8 фіналу Кубка України – вітаю вас! Які емоції пережили після фінального свистка, враховуючи статус суперника?

– Дуже дякую за привітання. Та що казати, емоції, звісно, позитивні, бо ми добре розуміли, який суперник нам протистоїть. Це команда, по-перше, чинний срібний призер Премʼєр-ліги, який до останніх турів вів боротьбу із Шахтарем за чемпіонство і має дуже гарний підбір гравців. Вони пропонують силовий, атлетичний футбол, побудований на дуже хорошій фізичній підготовці. Підтримують дуже високий темп, тому хлопцям було важко протидіяти цій команді. Але вони молодці, знайшли в собі мужність, витерпіли, та ще й вдалося забити переможний м'яч.

– ЛНЗ тривалий час володів ініціативою, але в другому таймі Металісту вдалося вирівняти гру та знайти свій шанс, який став переможним. Що ви сказали команді в роздягальні під час перерви?

– Ми добре вивчили суперника, знали їх сильні й слабкі сторони. Розуміли, що перший тайм буде важкий, адже повторюсь: нам протистояв срібний призер, учасник єврокубків та ще й з підтримкою своїх трибун. Дуже важливо, що хлопці витримали цей тиск першого тайму.

У перерві ми також внесли деякі корективи: просили більше протидії, більше атакувальної гри, менше гри в короткий і середній пас. І перше, що ми сказали хлопцям: якщо нам судилося покинути цей турнір на цій стадії, то давайте пограємо у футбол – зіграний, якісний і привабливий.

– Як самі футболісти відреагували на цей результат після матчу? Що відбувалося в роздягальні?

– Та все добре, емоції, звісно, позитивні. Але все може мати свою ціну. Кубкові матчі відрізняються, можливо, подвійною напругою боротьби, якої й так було дуже-дуже багато. Це боротьба за плей-офф, за наступний раунд, за Кубок. Хлопці все ж таки, зрозуміло, раділи. Що тут скажеш.

– Президент команду замотивував фінансово після такої сенсації?

– Так, звісно, звісно. Наш президент усе добре розуміє, дуже швидко відреагував і підтримав команду. Все добре, але якихось деталей не розповідатиму.

– Наскільки ця перемога важлива для Металіста з погляду психології та віри у власні сили? Чи відчуваєте, що команда може пройти ще далі в Кубку України?

– Зараз казати про це трохи зарано, бо наступна стадія вже десь, можливо, у лютому-березні буде. Тому, по-перше, треба дочекатися суперника, а потім уже, можливо, міркувати про якісь бажання та амбіції пройти далі.

– Вже обговорювали з командою, з ким хотіли б зіграти у чвертьфіналі?

– Та хлопці між собою десь спілкуються, на кого можна натрапити, хто випаде, але це все... Я, на жаль, також не бачу майбутнього, як якийсь екстрасенс. Тому – що буде, те й буде. Це ж сліпий жереб.

Андрій Аніщенко / ФК Металіст

– Попри успіх у Кубку України, Металіст поки не надто впевнено виступає в Першій лізі. Як гадаєте, чого команді наразі бракує для стабільніших результатів?

– Хлопцям бракує впевненості та віри у свої сили, у свої можливості. У деяких матчах ми втратили залікові бали на останніх хвилинах після дуже прикрих помилок, здебільшого, можна сказати, індивідуальних. Тому, можливо, один-два успішні матчі, які стануть переможними, повернуть цю впевненість. І хлопці, та й узагалі вся команда, весь клуб зможуть подолати цю не дуже приємну серію та виправити становище в турнірній таблиці.

– А чи ставило керівництво перед вами конкретні завдання на цей сезон? Якщо так, то яких результатів очікують від команди?

– Скажімо так, завдання у нас – якомога успішніше виступити в цьому розіграші чемпіонату. Чим вище будемо, тим краще.

"Металіст завжди був для кожного хлопчика мрією в дитинстві"

– Ви стали тренером Металіста у 2023 році, але працюєте в структурі клубу, якщо не помиляюся, ще з 2011-го. Пройшли шлях від тренера молодіжки до керівника академії, а згодом обійняли нинішню посаду. Як для вас узагалі розпочалася ця історія з Металістом?

– Це, можливо, навіть трохи раніше – у 2009-му чи 2010 році. Я завершив кар'єру гравця після травми та перебував удома на реабілітації. Зателефонував наш нинішній президент Євген Олексійович Красніков і запропонував разом із Мироном Богдановичем Маркевичем працювати тренером, одним із тренерів у структурі футбольного клубу Металіст. Так усе й почалося.

Євген Красніков / ФК Металіст

– Чому вирішили такий тривалий час залишатися саме з цією командою?

– Як там кажуть, від добра добра не шукають – це по-перше. По-друге, Металіст завжди був для кожного хлопчика мрією в дитинстві. Тому я вважаю, що стати, можливо, не в ролі гравця, а вже в ролі тренера одним з учасників цієї цікавої подорожі, тобто увійти до футбольного клубу Металіст, – це дуже-дуже цікаво і, я вважаю, важливий, солідний крок. Тому без вагань прийняв цю пропозицію.

– Як відбулося ваше призначення на посаду головного тренера Металіста? Чи очікували, що саме вам довірять першу команду в той момент?

– Це було для мене трохи несподівано, бо я тренував хлопців U-19. Але знову зателефонував Євген Олексійович і запропонував стати тренером уже першої команди.

– Ви добре знаєте клуб зсередини, зокрема молодих футболістів, які проходили через академію. Наскільки це допомагає в роботі з першою командою та формуванні складу?

– Звісно, це дуже важливий момент, який іноді стає в нагоді під час певних вагань, коли ти вирішуєш, хто на цей момент сильніший – той чи інший гравець. Можливо, пригадуєш, як той чи інший хлопець ішов до цього. Багато гравців пройшли дуже-дуже довгий шлях у футбольному клубі Металіст: хтось почав займатися в академії ще в дитинстві, а зараз уже виступає за першу команду. Тобто всі їхні показники, можливості, скіли – нам дуже добре знайомі. Звісно, це впливає на певні речі.

Але, як і завжди, потрібно щодня, на кожному тренуванні та в кожному матчі знову доводити насамперед собі, що ти здатен подолати цей важкий шлях, аби стати гравцем, яким бачиш себе в майбутньому. Звісно, при цьому виступаючи за команду Металіст.

– А чи було в роботі з юнаками щось таке, через що ви більше не хотіли б повертатися до цієї роботи? Можливо, якісь труднощі у взаємодії тощо?

– Та ні, нічого особливого такого не пам'ятаю. Тож, у принципі, все було нормально.

– То з ким вам усе-таки комфортніше працювати: з дорослими гравцями чи з вихованцями академії, молодіжним складом?

– Можливо, коли ти поступово до цього приходиш, то й оцінка вже формується з урахуванням цих моментів. Коли ти ще молодий тренер, десь працюєш із молоддю, навіть із дітьми доводилося працювати. Зараз сам дорослішаєш, і тобі довірили тренувати першу команду, де вже дорослі футболісти. Тому це все якось паралельно рухається.

– Через академію Металіста пройшло немало відомих гравців сучасності. Хто з них тренувався під вашим керівництвом?

– Багато різних хлопців, які зараз грають і в клубах УПЛ, і в Першій та Другій лігах, а також в інших країнах. Їх багато. Можливо, дехто з них не такий відомий, але вони пройшли через академію Металіста, зокрема ті, з ким я безпосередньо працював. А загалом наша академія достатньо продуктивно працювала й продовжує працювати в цьому напрямку. Чим більше наших вихованців гратиме в різних командах і різних лігах, тим кращим, я вважаю, буде показник роботи самої академії.

– Можете назвати кілька прізвищ найбільш відомих ваших вихованців?

– Ну, я б не хотів зараз виділяти якісь прізвища. Можливо, з кимось ми працювали більше, з кимось менше протягом певного часу. Але досі, коли бачимося, спілкуємося. У цьому напрямку все добре.

"Десь перед Новим роком зателефонував Таран"

– Тренерську кар'єру ви присвятили Металісту, але як футболіст провели в харківському клубі лише один сезон. Чому затрималися так ненадовго?

– Так вийшло. Я вже казав, що не всі мрії дитинства вдається втілити в реальність. Трохи пограли, але, на жаль, з різних причин не вдалося довше й, можливо, успішніше виступати за сам Металіст як гравцю. Але це вже трапилося в інших командах. Тож як сталося, так сталося.

Андрій Аніщенко в Металісті (позаду) / Фото з відкритих джерел

– Після Металіста ви перейшли до Кривбаса, де, власне, і провели найбільшу частину своєї ігрової кар'єри та двічі ставали бронзовим призером чемпіонату України. Пригадайте, як тоді відбувся цей перехід?

– Мені десь перед Новим роком зателефонував Олег Анатолійович Таран. На той момент він уже приблизно пів року очолював Кривбас і, як згодом з'ясувалося, збирав молодь зі всієї країни. Мені запропонували приїхати на перегляд. Я приїхав і, мабуть, справив дуже непогане враження, тож залишився.

– Які спогади найчастіше пригадуються вам із періоду виступів за криворізький клуб?

– Це, звісно, перші два сезони, коли ми двічі ставали бронзовими призерами чемпіонату, вигравали в єврокубках, також дуже непогано виступали в Кубку України. Це був найкращий період. Якщо брати загалом, то це можна вважати піковими роками моєї футбольної кар'єри.

– З якими відомими футболістами вашого часу вам пощастило грати пліч-о-пліч? Можливо, з кимось із колишніх партнерів досі підтримуєте зв'язок?

– Так, у нас є своя група гравців, які виступали за Кривбас у ті роки. Досі підтримуємо зв'язок. Можливо, не так активно, не щодня, але вітаємо одне одного зі святами, днями народження – спілкуємося в такому форматі. Зв'язок зберігається й досі. Багато хлопців грали за збірну, виступали в інших видатних клубах України та за кордоном.

– Зможете назвати учасників?

– Та їх багато. Я думаю, якщо ви десь пошукаєте, то й самі все знайдете. Там багато хлопців, просто не хотілося б когось образити.

– Скільки зараз?

– Ну, десь, можливо, 15 людей у групі. Час летить. Хто може – є, хто вже не може – той...

– Чи вплинув досвід виступів за Кривбас на ваші тренерські принципи? Можливо, саме там ви засвоїли щось, що зараз намагаєтеся передати своїм футболістам – в ігровому плані чи в моральному?

– Це найперше, мабуть. Досвід тих людей, які були нашими тренерами протягом моєї кар'єри, саме в Кривбасі – там було багато особистостей, у яких можна було перейняти різні цікаві речі. Я не скажу, що записував якісь конспекти, але все відклалося в пам'яті. Особливо спілкування, досвід, який вони передавали нам на тренуваннях, під час матчів, та й просто в повсякденному житті. Усе це нікуди не поділося, а згодом закарбувалося в пам'яті.

Пригадуються різні цікаві історії, футбольні моменти, матчі, зокрема ті, в яких вони самі грали за збірні та клуби, за які виступали. А це були досить солідні команди. Тож усе це мало свій сенс і вплинуло на мій подальший розвиток, а також на мою футбольну кар'єру вже як тренера.

"Вплив Маркевича був величезним"

– Ви завершили кар'єру гравця у 2008 році, а згодом зосередилися на тренерській роботі. Чому вирішили залишитися у футболі саме в цій ролі?

– Мабуть, якщо ти з дитинства займаєшся цією справою і вона приносить тобі задоволення, то хочеться якомога довше відчувати ці емоції. Але мені знадобилося кілька років, щоб остаточно перебудуватися з гравця на тренера. Адже після завершення кар'єри потрібен певний час, щоб повністю усвідомити, що ти вже тренер, а не гравець. У когось на це йде менше часу, у когось більше. Але я вважаю, що через це проходять усі.

Андрій Аніщенко / ФК Металіст

– А чому обрали саме тренерський шлях?

– Тренер – це така фігура, яка є частиною всього механізму футбольного клубу чи команди. Як і гравці, керівництво клубу, персонал, медична служба, тренер має виконувати свою роль. Це все ті гвинтики, які повинні правильно працювати, щоб увесь механізм функціонував належним чином. Тому я й вирішив, що можна спробувати себе в цій ролі.

– Чи був хтось, хто найбільше вплинув на ваше становлення як тренера? Можливо, наставник, чиї методи або підхід до роботи ви намагалися перейняти?

– Та не знаю, так узагалі не скажеш, що на той час хтось був якимось кумиром, можливо. Але протягом багатьох років – спочатку як гравця, а потім уже під час становлення як тренера – дуже-дуже багато людей із великим досвідом і різними підходами до самої гри вплинули на моє бачення.

І зараз я також продовжую розвиватися, не зупиняюся в цьому напрямку, бо розвиток людини має бути постійним. Без цього людина втрачає деякі здібності, а у футболі та й у всьому професійному спорті це дуже важливо.

Ти можеш виграти чемпіонат сьогодні, а завтра, якщо зупинишся, то вже стоятиме черга з інших команд і людей, які також намагаються бути першими, успішними. І якщо ти десь зупинишся, то буде важкувато втримувати позиції.

Тому, якщо ти просто йдеш до своєї мети, то потрібно постійно розвиватися, навчатися та займатися самонавчанням. Це дає мотивацію – як внутрішню, так і зовнішню. Вона для цього й потрібна. Тоді проміжок часу від самої мрії до її реалізації стає набагато коротшим.

– Ви згадували про співпрацю з Маркевичем. Загалом, як вам було працювати з Мироном Богдановичем? Він видатний український тренер, і, можливо, вам вдалося щось перейняти й від його методів?

– Звісно, звісно. Це був перший такий, скажімо, безпосередній контакт для мене як молодого тренера. І, звісно, цей вплив був величезним. Він не тільки навчав підопічних грати у привабливий футбол, а й допомагав нам своїми порадами, ділився досвідом зі своєї тренерської кар'єри, постійно щось підказував, коригував. Цей контакт був відчутним щодня.

– На початку ми говорили про завдання для Металіста від керівництва, але які цілі ви самі ставите перед командою на найближчий період? Чи є конкретна турнірна мета, якої хотіли б досягти з Металістом?

– Вона збігається з тим, що я сказав раніше: якомога успішніше виступати в чемпіонаті, у Першій лізі. Ми намагаємося все ж таки бути значно вище в турнірній таблиці, бо це дає змогу поборотися за інші цілі й амбіції.

А також ми постійно кажемо молодим хлопцям: якщо ви хочете продовжити свої футбольні пригоди у великих клубах – можливо, в інших країнах або в нашій, – то потрібно бути вище в турнірній таблиці. Бо я вважаю, що туди заглядають частіше, ніж униз.

– Ви стільки років присвятили Металісту, але чи бачите себе в майбутньому тренером іншого клубу, можливо, за кордоном?

– Зараз поки думки пов'язані з Металістом. А як складеться далі доля чи кар'єра – тут потрібно стільки всього… По-перше, щоб у нашій країні був мир. Потім уже, мабуть, можна мріяти про щось інше. А так зараз усі думки остаточно зосереджені на Металісті. А майбутнє – то вже майбутнє.

– І таке узагальнювальне питання: яку мету ви зараз вважаєте для себе найціннішою? В особистому плані, тренерському, командному чи, можливо, в якомусь іншому? Що перше спадає на думку?

– Одним словом не скажеш... У різних сферах життя, я вважаю, у кожної людини є якісь бажання. Думаю, у мене так само. У футболі – одне, у повсякденному житті – інше. Можливо, мрію про те, щоб мій син мав змогу рости в мирній, незалежній країні. Цього зараз нам не вистачає через війну. Щоб через якийсь час я міг пишатися ним, яку б кар'єру він собі не обрав. Такі думки бувають.

У професійному плані, ну так, кожен, мабуть, мріє бути успішним тренером. І просто здоровою людиною (Усміхається). Це вже залежить від кожного, від того, що він малює собі в майбутньому – близькому чи далекому, про що думає щодня.

Ти прокидаєшся, маєш змогу випити кави, а хтось у цей час втрачає життя. Думки різні. Ви розумієте, що я маю на увазі. Не все так просто. Відповідь на це питання неоднозначна.