"Завтра обіграємо Шахтар, а ти подаруєш мені телефон": через травму пропустив ЧС, став масажистом і реанімував Рамона
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Олександром Долиняком, форвардом, захисником і навіть масажистом луцької Волині (раніше – Торпедо). Він знав усе і про всіх.
Волинь у 1978 році / Фото з архіву
Футболіст, який стає тренером – річ буденна і звична. Інша справа, коли вчорашній гравець кардинально змінює діяльність і стає частиною персоналу футбольної команди. Випадок Олександра Долиняка унікальний, адже його футбольна кар’єра за тривалістю навіть поступається стажу футбольного масажиста.
Перспективний футболіст, розкритися котрому завадила важка травма, став улюбленцем Віталія Кварцяного та його підопічних. Долиняк провів понад 200 матчів за луцьке Торпедо, а потім понад два десятиліття віддав рідному клубу, працюючи масажистом. Фатальна поїздка у Північну Корею, подарунки від Сачка та Алієва, прізвисько та вибір позиції Папи Гуйє – в інтерв’ю Футбол 24.
"Як ти, при живих батьках, будеш в інтернаті вчитися?"
– З футболом я повністю закінчив, – каже Олександр Феофанович. – Запрошували мене у Рівне, ще у кілька команд кликали… Проте я відмовив. Все-таки вік поважний – 67 років. Настав час взяти паузу. Я поїхав з дому 8-класником. Хочу нарешті перепочити.
– Маєте господарку?
– Внуками займаюся – виховуємо сімох дітей. Маємо приватний дім – роботи вистачає.
Олександр Долиняк / Фото з архіву
– У Ковелі, вашому рідному місті, хтось залишився?
– Сестра там мешкає. Коли поїхав звідти 1974-го, відтоді нечасто там бував. У нас в країні функціонували чотири провідні спортінтернати. Так от я навчався у трьох! Починав у Харкові – втікав звідти, не хотів залишатися. Хоча команда була чудова: Валентин Крячко, Сергій Балтача, Віктор Каплун… Через рік мене запросили Карпати – так я опинився у Львівському спортінтернаті.
– До основи не добралися?
– Переважно виступав за дубль. 1976-го у Львові відбувалася спартакіада школярів. Я грав за збірну України, яку практично повним складом перевели у Київський спортінтернат.
– У Динамо були шанси потрапити?
– Лише в дубль. Але мені цього вистачало – там такі футболісти були! З нами в дублюючій команді навіть майстри спорту тренувалися.
– Ваш батько до футболу стосунку не мав?
– Та де там, він військовий. Родом з Кіровоградської області, а мати – з Хмельниччини. Мої батьки не дуже розуміли оце навчання в спортінтернатах. Казали: "Як це ти, при живих батьках, будеш в інтернаті вчитися?" Тому я й з Харкова втікав. Поки доїхав додому, то в нашій хаті на мене вже люди чекали і готові були повертати назад.
– Свою кар’єру ви починали в атаці?
– Як центральний нападник. У складі юнацької збірної України чотири роки грав у нападі. Ставав найкращим бомбардиром на багатьох турнірах. Потім травмувався. Мене змістили у півзахист. А в Луцьку я догравав на одній нозі після операції в центрі захисту: 175 сантиметрів зросту, 60 кілограмів ваги… Ми з Сергієм Балтачею були схожими за статурою – скільки б не їли, ніяк не гладшали. Пригадую, як взимку морозивом ласували – хороші були часи. Вітя Каплун навпаки – щось зайве з’їв, одразу всі помічали.
– Як ви у центрі захисту грали з такою антропометрією?
– Я грав головою. У непрямому значенні. Читав гру і любив при цьому стелитися у підкатах. Не чекав, поки м’яч до мене прилетить, а зустрічав нападників, діяв на випередження. А ще любив диригувати захистом і вважаю, що допоміг у становленні класних оборонців: Сергія Пучкова та Олександра Войтюка. Перший став чемпіоном та володарем Кубка Союзу, а другий непогано за СКА Карпати виступав.
"Тільки гіпс зняли, а я зіграв проти Рівного. Це ж матч століття"
– У Карпати ви потрапили в часи розквіту команди, коли вона двічі стала четвертою в СРСР. Який вигляд зсередини мав процес формування великої команди?
– В основу тих Карпат потрапити було нереально. Зі мною за дубль грали сильні футболісти, які теж не могли пробитися з-за спин зірок: Крупей, Давид, Сафронов, Риф’як. Матчі дубля збирали по 3-4 тисячі глядачів, що вже казати про основу.
– Хто з першої команди вам запам’ятався найбільше?
– Гена Лихачов. Красень! І я маю на увазі не лише футбольні навички – про це всі й так знають. Він був чудовою людиною. Те саме можу сказати про тренера Ернеста Юста, природженого інтелігента.
– Ви згадували про травму, що змінила ваше життя. Розкажіть, будь ласка, як це трапилося.
– З юнацькою збірною СРСР 1975-го поїхав у Північну Корею. Ми гостювали у Кім Ір Сена в Пхеньяні. На тому турнірі зі мною грали Дараселія, Хапсаліс, Хідіятуллін та інші майстри. Вийшли проти місцевої команди на глиняне поле. Як зараз пам’ятаю – дощ падав шалений. Я пішов у зіткнення з корейцем – розірвав м’язи стегна та пошкодив тазостегнову кістку. Проблема була в методі лікування – увагу приділяли виключно відновленню м’яза.
– Можна уявити лише ваші відчуття у той момент.
– Я спокійно до цього ставився. Біль був шалений, однак це футбол. Пригадую, як за Луцьк з тріщиною дограв матч. Тільки гіпс зняли, а я вже через чотири дні вийшов на поєдинок з Рівним. Це ж матч століття, я не міг його пропустити.
– Після тієї травми у Пхеньяні ви достроково поїхали додому?
– Та ні. Вкололи гідрокортизон з новокаїном і на цьому все. Але кар’єру продовжив, не зламався. Хоча це суттєво її змінило.
У складі юнацької збірної СРСР 1975-го / Фото з архіву
– 1977-го молодіжна збірна СРСР поїхала на чемпіонат світу і виграла його. Травма закрила вам дорогу туди?
– Безперечно. Мене спершу викликали у збірну зі старшими, з 1957 роком народження. Я радів за хлопців, адже вони стали чемпіонами світу. Я сприйняв це як належить – отже, так Бог дав.
– Найкращим гравцем чемпіонату світу став Володимир Безсонов. Зустрічали когось сильнішого за нього?
– Це дійсно великий гравець. З Володею я познайомився ще юнаком, коли ми у Харкові вчилися, грали разом у збірній України. Сам він із району ХТЗ (Харківського тракторного заводу), простий хлопець, золота людина. До молодих гравців чудово ставився, усіх підтримував.
"Я заліз на спину Гуменюку, а він мене носить по штрафному майданчику"
– Ваш шлях у футболі унікальний тим, що після завершення ігрової кар’єри ви залишилися у цій справі у якості масажиста.
– 25 років відпрацював! Стільки футболістів через мої руки пройшло. У Волині мене "Папою" називали. Таке прізвисько мені дав румун Сільвіу Ізворану. Професія футбольного масажиста – неймовірна. Гравці до мене приходили, стільки всього розповідали. Я знав, чим живе кожен футболіст.
– З ким особливо тісно спілкувалися?
– З Васею Сачком. Пригадую, як перед фіналом Кубка України-2009 він мене набрав. "Васильку, не переживай. Ви завтра виграєте, а ти гол заб’єш". Все так і сталося – Ворскла перемогла. Наступного дня Вася прислав мені новенький телефон на знак вдячності. Або взяти до прикладу кінцівку сезону 2002/03, коли Волинь почергово обіграла Динамо і Шахтар, які боролися за чемпіонство.
– То було несподівано.
– Перед виїзною грою з Шахтарем роблю масаж Саміру Алієву і кажу: "Завтра ми виграємо, а ти подаруєш мені телефон. Ні, краще два! Лікарю – теж". Самір погодився без роздумів. Наступного дня наш азербайджанець дубль оформив. А тоді приїхав разом із земляком Камалом Гулієвим і подарував нам обіцяне.
– Та гра запам’яталася важкою травмою воротаря Олександра Гуменюка.
– Кінець матчу, у Сашка струс мозку. Ми з лікарем наказуємо йому сісти на газон, а він виривається: "Ні, я гратиму". Я заліз на спину, а Гуменюк мене носить по штрафному майданчику. Арбітр кричить: "За межі поля!" А Сашкові байдуже – це все наслідки того удару по голові.
– У вас були особливі стосунки з усіма футболістами Волині?
– Розумієте, хороший масажист може руками відчути, чим людина дихає. Добрій людині руки самі роблять, все йде гладко. У Волині я зустрічав багатьох прекрасних хлопців. Візьмемо до прикладу Майкона – веселун, добряк. Ванче Шиков та Ерік Бікфалві – порядні хлопці, інтелігенти. Ерік взагалі художник і митець. Коли футболіст приходить на масаж, то розкривається. Я знав усі секрети і тримав їх у собі. Хто з ким сварився, що у кого в голові, яка ситуація вдома.
– Чи не найбільш обговорюваний легіонер епохи Кварцяного – воротар Ісса Ндойє. Чим вам запам’ятався?
– На тренуваннях – звір, а у грі – нуль. Був ще один воротар – словак Ян Золна. Справжній професіонал. Йому просто не пощастило. Вибуховий, не склалося в нього. Балканці були цікавими. Марко Девіч дуже закритий, мовчазний. З теплом згадую Ромчика Годованого, Царство йому Небесне. Ласкавий, ніжний, золота дитина. Навіть здавалося, що йому агресії бракує. Я дуже любив його.
– Кварцяний добре ставився до Рамона Лопеса. Як вам цей бразилець?
– Я його врятував. Рамона постійно в одній ділянці болів задній м’яз. Він об’їздив усіх лікарів, котрі переконували, що це грижа, змушували його лягати на операцію. Я не погодився і відправив Рамона на огляд до своєї дружини, яка добре зналася на таких речах. І що ти думаєш? У нього колись у цьому місці був надрив, там утворився рубець – м’яз терся до іншого м’яза. Знайшли це ущільнення і зробили укол у цю ділянку – біль як рукою зняло.
– У Папі Гуйє ви одразу розгледіли таланта?
– Він приїхав до нас без бутс. Проте Кварцяному сподобався. Щоправда, Володимирович ставив його праворуч у захисті. Я порадив: "Поставте його у центр". І все склалося – там Папа себе знайшов.
"Забирали у СКА Карпати, та до Львова замість мене "Жигулі" поїхали"
– Скільки футболістів за день проходили через ваші руки? Масажист взагалі може втомитися?
– У сучасних командах щонайменше по два масажисти працюють. А тоді я все виконував наодинці. Ніколи не скаржився на самопочуття. Потрібно вміти розслаблятися. Коли почав працювати, повністю розпрощався з алкоголем. По-перше, це складно фізично. По-друге, ти не можеш із футболістами говорити, коли перегар тхне.
– Ви застали Віталія Кварцяного-футболіста. Яким він був?
– Віталій Володимирович – фанат. Можу книжку про нього написати. Він дуже любив Волинь і футбол загалом. Як футболіст – добре з м’ячем працював, поле бачив. Проте повільний! Робив усе на місці.
– Ви грали й з Мироном Маркевичем.
– Копія Кварцяного. Відданий своїй справі, до всього ставився серйозно. Людина дотепер на поле виходить – це показник професіоналізму. Вів гру команди, але згодом теж перейшов на тренерську діяльність і знайшов себе там.
– У ролі захисника ви забили кілька голів. Маєте улюблений?
– Пригадую, грали з Ужгородом. Поле мокре, я відважився на дальній удар і красиво забив. То був мій день, бо невдовзі я знову вистрілив здалеку – суперника врятувала поперечка. Але основним моїм обов’язком було стримування нападників суперника. У кожній команді грали серйозні майстри. Чи не найважче було проти Віталія Старухіна з Шахтаря – ми якось перестрілися в дублі. Нахабний по-футбольному, неприємний – б’ється, кусається, ліктями розмахує.
Долиняк під час матчу Волині / Фото з архіву
– Чому ви взагалі вирішили стати масажистом?
– Наприкінці кар’єри мене почало переслідувати армійське питання. Посеред ночі за мною приїхали представники СКА Карпати. Я одразу сказав, що не гратиму там. Добре, що місцевий партійний діяч допоміг – у підсумку до Львова замість мене та Павла Філонюка "Жигулі" поїхали. Так нас у якості заміни перевели у військову частину в Ковелі. Я ще продовжував грати у футбол, утім остаточно все змінила травма. Мене запросили працювати у Ківерці, де я тренував дітей. Одного дня моя дружина, лікарка за фахом, запропонувала спробувати себе у ролі масажиста.
– Пропозиція надходила від Кварцяного?
– Так. Я пройшов із ним буремні часи: масові звільнення, землетруси в клубі… Всяке було. Віталій Володимирович міг футболіста чи тренера двічі за день вигнати з команди. А мене за 20 років – жодного разу. Бувало, радився зі мною: "А що мені Шура скаже?" Я завжди йому відповідав чесно – так, як вважав насправді. Можливо, хтось боявся сказати правду, а я висловлював свою думку.
– Футболісти знали про ваше футбольне минуле?
– Я нікому не розповідав. Але приховати це не можна було. Один одному передавали, так і дізнавалися.
– Нині Луцьк без футболу. Коли у схожій ситуації було Рівне, то Віталій Володимирович називав його пустелею Гобі. Сумно без Волині в професіоналах?
– До цього все йшло. Коли пішов Василь Столяр, клуб почав згасати. Знаєте, я взагалі сучасний футбол не сприймаю. Колись кожен футболіст був фігурою. А зараз дайте мені мільйон доларів – я склад київського Динамо не назву.
