"Забив у падінні через себе. Випадково!": легенда Житомира – про 188 голів, бійку в Чернівцях, колючі вуса і характер
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Володимиром Шишковим, уславленим бомбардиром Полісся, Таврії, Кривбасу 70-х – початку 90-х.
Володимир Шишков із вимпелом / Фото з архіву героя інтерв'ю
Нині житомирське Полісся – один із найбільш прогресивних клубів українського футболу. Та донедавна Житомирщина залишалася чи не єдиною областю без професійного клубу. Водночас історія місцевого футболу має великі традиції, а уособленням футбольного Житомира є постать Володимира Шишкова.
469 матчів та 175 голів роблять нападника абсолютною легендою клубу, недосяжною для інших. Шишков – зірка і в масштабах українського футболу. Форвард із Бердичева лідирує у клубі бомбардирів імені Євгена Дерев'яги – символічному рейтингу гравців, котрі відзначилися щонайменше сотнею голів в українській зоні Другої ліги чемпіонату СРСР, натхненником якого став футбольний історик Василь Гнатюк.
Власне, кар’єра Володимира Шишкова – не лише про голи та їхній цифровий вимір. Особливий шлях Володимира Борисовича у футболі – це також емоції, драми та епічні історії. Про усе це – в інтерв’ю легенди для Футбол 24.
"Я любив те, що робив"
– Житомир нині переживає футбольний бум, а Полісся має стабільну підтримку вболівальників. Вас теж можна часто помітити на стадіоні?
– Аякже! Клуб нас забезпечує, допомагає з квитками. Взагалі без футболу я себе не уявляю. Двадцять років грав, а потім 28 років працював тренером. Зараз, коли я не при справі, все одно цікавлюся футболом і рідним Поліссям.
– Пригадуєте, коли востаннє в Житомирі футбол був таким популярним?
– Я помічаю схожість з минулим – у наші часи теж трибуни добре заповнювалися. Якщо відверто, на Житомирщині футбол завжди любили. І футболісти тут здавна були хороші: Пузач, Банніков, Круликовський… Молодші покоління теж грали на хорошому рівні, а люди нас підтримували.
– Та все ж місто довго залишалося без професійної команди.
– Це було боляче для всіх. Пригадую період, коли команда існувала, проте грала не в Житомирі, а в Коростені. За цей час простою ми загубили багатьох футболістів.
– Раніше ви долучалися до виховання місцевих талантів. Тепер ви на пенсії?
– Я вже кілька років не працюю тренером – вік дається взнаки. Але вдома сидіти також не можу. Працюю в охороні у житомирській школі. Люблю спілкування з людьми, живлюся цим і з радістю ходжу на роботу.
– Кажуть, у молодості ви були місцевим улюбленцем.
– То були чудові часи, коли вулицями міста спокійно не пройдеш. Я стабільно грав, десять років поспіль ставав найкращим бомбардиром, носив капітанську пов'язку. Наша команда грала для людей, а я завжди був відкритим. Зрештою, це стосується не тільки Житомира. Чудовий період я провів у Кривому Розі. Знайомі казали, що моє прізвище на автобусі Кривбасу написане. Отже, певний слід я залишив і там.
кстати
– Хоча ви відіграли у Кривому Розі лише один сезон.
– Так, 1980-го. Однак забив найбільше в команді – 11 м'ячів. Коли дивлюся на свою кар'єру, то почуваюся щасливим. Я з дитинства марив футболом і можу сказати, що любив те, що робив.
– Ви починали у рідному Бердичеві?
– Тато працював на заводі, мама теж мала роботу. Мій батько родом із Києва, боксом займався. Через дурницю отримав десять років і поїхав на 101-й кілометр у Бердичів. Там з мамою познайомився і якраз у Бердичеві я народився. Коли я грав у Сімферополі, то мене кликали у московське Торпедо. Їхні гінці приїхали у Бердичів і взялися переконувати батька.
– Не переконали.
– Так, я не поїхав у Москву. 1979-го Таврія обіграла Торпедо в Кубку СРСР 1:0, а я забив єдиний гол. Хоч проти мене персонально грав захисник збірної Сергій Пригода, та я все одно свою справу зробив.
"Як забив? Ноги самі принесли туди"
– Що запалило вашу любов до футболу в Бердичеві?
– Я зростав на київському Динамо. Захоплювався Анатолієм Пузачем, а потім – Олегом Блохіним. У нас вдома був телевізор – якщо матч транслювали, то я обов'язково дивився. А ще газети купував, вирізав статті.
– Ви завжди грали в атаці?
– Так, змалечку. Сам не знаю, чому мене туди тягнуло. Я – шульга, хоча в школі переучували. Тому й почерк у мене специфічний. У більшості команд ми грали у три нападники. Зазвичай я діяв на лівому фланзі.
– Як ви описали б себе за стилістикою гри?
– Насамперед скажу, що любив грати головою. Добре стрибав. Можливо, тому, що шість років волейболом займався. Мав гольове чуття. Бувало, після матчу журналісти запитували: "Чому ви там опинилися і як забили?" Я відповідав просто: "Ноги самі принесли туди".
– У професійному футболі ви розпочали рано – у 17 років дебютували за житомирський Автомобіліст.
– Але відіграв сезон і мене в армію забрали. Як не ховався – не допомогло. Додому приходили, переслідували. "Ти хочеш туди, де батько був?" – питала мене мама. Врешті-решт, мене на базі спіймали. Посадили на потяг і відправили служити.
– Якщо аналізувати футбольну складову, то ви провели непоганий період у СК Луцьк.
– Склад у нас дійсно був пристойним. У Луцьк із московського ЦСКА відправили двох чемпіонів СРСР: Володю Дударенка та Юру Істоміна. Додайте сюди Рафіка Кулієва з Азербайджану, Сашка Швойницького з Карпат та чудового нападника Миколу Пристая з Івано-Франківська. До речі, у нашій команді навіть Мирон Маркевич був. Як бачите, з партнерами пощастило. Проблема тільки в тому, що я з тренером посварився – з Ернестом Кеслером не ладнав.
кстати
– Все через ваш характер?
– Знаєте, у всіх футболістів складні характери. Я посварився з тренером і мене посадили на губу. Я не мовчав, відповідав… Навіть хотіли сплавити мене у військову частину. Минулося.
"У всіх футболістів колючий характер"
– Невдовзі ви повернулися в Житомир транзитом через Івано-Франківськ.
– Додому мене забрав Віктор Жилін. Це людина, про яку можу сказати однозначно – мій тренер.
– За івано-франківський Спартак ви зіграли 20 матчів, але так і не забили. Чому ваша результативність дала збій?
– Прокляття – не інакше! Безліч моментів, а відзначитися не можу. Виходив у старті, мав довіру, та м'яч не ліз у ворота. Так тривало до поїздки в Румунію, де ми провели турнір з тамтешніми командами. Забив чотири голи і отримав нагороду найкращому нападнику. Все б нічого, якби в останній грі мені ногу не зламали.
– Наприкінці 70-х ви застали у Житомирі Віктора Баннікова. То був чи не єдиний його тренерський досвід. Як вам працювалося?
– У нас були прекрасні стосунки. Людина-легенда. Я відчував симпатію від нього. Якось у пресі написали: "Шишков проткнув м'яч у ворота". На це Віктор Максимович відреагував тонко: "Не проткнув, а виконав". Я просто покотив повз воротаря, проте зробив це свідомо. Банніков, як колишній воротар, оцінив такі дії.
– На архівних фотографіях вас можна впізнати завдяки колоритним вусам.
– Аякже! Тоді більшість футболістів мали такий імідж, така мода була. І волосся довге всі носили.
– Зараз ви змінили імідж.
– Це внучка мені сказала: "Ти колючий, дідусю, не хочу вусів". Довелося зголити вуса.
– Ви згадували про період у Таврії, де виступали протягом двох сезонів. З Анатолієм Заяєвим ладнали?
– Спочатку стосунки складалися добре, мені виділили квартиру, а потім я посварився з Анатолієм Миколайовичем. Причина проста – сімейних залишали після гри вдома, а нас, неодружених, заганяли на базу. "Я теж сімейний", – сказав я і очолив бунт з пацанами. Та загалом мені було комфортно працювати із Заяєвим.
– Часті конфлікти з тренерами суттєво заважали розвитку вашої кар'єри?
– Я вже казав – у всіх футболістів колючий характер. Кожен має власне "я". Щось не підходить – їдеш в іншу команду. Так я й з Таврії поїхав у Кривий Ріг. До того ж там працював Віктор Жилін, з яким у мене була гармонія.
"Одного разу в Чернігові пішли команда на команду"
– Кого серед ваших сучасників можна було назвати зразковим форвардом?
– Кожна команда ліги мала сильних нападників. Євгена Дерев'ягу з Миколаєва я не застав, але знаю, що він раніше багато забивав. У Вінниці був Сергій Шевченко, у Житомирі зі мною грав Ігор Талько, у Таврії – Володимир Науменко. Та й захисники хороші були. Найбільше мені запам'ятався оборонець із Чернівців, котрий мав прізвисько "Лято".
– На честь легендарного поляка Гжегожа?
– Так, погремуха така. Проти мене більшість захисників діяла персонально. Мій партнер з Полісся Андрій Желтоносов жартував: "Борисовичу, тебе замінили, а він йде за тобою на лаву запасних".
– Ви часто потерпали через грубощі суперників?
– То було поширене явище. У мене 5-6 переломів назбирається. Просто я такий, що відповісти міг. Та й не тільки я. Одного разу в Чернігові пішли команда на команду. Або в Чернівцях що трапилося. "Дядя" прострілив з правого флангу, воротар пішов на вихід і крикнув "я". Проте мені вдалося випередити його і головою відправити м'яч у сітку. "Що я? Головка від керогазу", – кажу. І почалося! Він мене, я його… Давай команда на команду.
– Ви сказали "Дядя"…
– Ну так, Ігор Талько. Потім він у Металіст поїхав. У колективі ми Ігоря "Дядею" називали.
– Зараз він, наче, десь у Росії.
– Так і є. Я перестав з усіма звідти спілкуватися. Друзів там багато мав. Але всіх послав за кораблем.
кстати
– Згаданий вами Желтоносов ледь не всю кар'єру провів у Житомирі. Та й не лише він: Сергій Єрмаков, Юрій Стрихарчук, Ігор Рутковський та інші багато років грали за Полісся. Що стояло за монолітністю колективу?
– Складно відповідати за інших. Мене тримала мала батьківщина. Куди тільки не кликали, та я вдома хотів залишитися. Семен Альтман запрошував у Чорноморець, коли мені було 27 років! "Та ні, я вже старий", – відмовив я. Сальков у Шахтар кликав… Взагалі Житомир цінувався стабільністю своїх гравців. Мене якось спитали, чи жалкую, що не пішов у Вищу лігу. Ні, не жалкую. Така доля. Чого жалкувати?
– Можливо, боялися ризикувати?
– Я неодноразово грав проти команд Вищої ліги в кубкових матчах. І можу сказати, що у команді вищого класу завжди легше грати. Я однаково добре володів двома ногами, добре грав на другому поверсі. У "вишці" лише відкрився і вже пас отримав. А в Другій лізі все було повільніше.
"Суддя нас загнав. Я казав, що на додатковий час можна не виходити"
– Ви очолюєте символічний бомбардирський клуб імені Євгена Дерев'яги. Коли ви усвідомили, що час зацікавитися статистикою?
– Спочатку не задумувався над підрахунком своїх голів, але потім журналісти озвучили мені цифри. Тоді й взявся рахувати. Читав у книжці, що я перебуваю на 15-му місці серед усіх бомбардирів Радянського Союзу. Нехай і забивав переважно в Другій лізі.
– На ваших очах юнаком за житомирський Спартак дебютував Юрій Вернидуб. Чи були ті, хто добре починав, однак згодом зламався?
– Та навіть про мене кажуть, що я не розкрився. Хоча мені гріх скаржитися. Футболіст не розкривався переважно через лінь. Павло Железницький із Бердичева добре стартував – хороший захисник… Але футбол – це велика і важка праця. Тут просто так нічого не дістається.
– Ви бачили зачин самостійної тренерської роботи Олександра Іщенка та Заї Авдиша.
– Олексійович ганяв нас пристойно. Методика схожа на те, що проповідував Валерій Лобановський. Авдиш? Він любив футбол, хоч і сам не грав на високому рівні. При Заї Зедовичу команда розвивалася і ставала сильнішою. Проблема тільки у його вибуховості. Інколи треба було на компроміс йти. Свого часу Житомир просто не пропустили у Вищу лігу.
кстати
– Полісся з Авдишем у першому розіграші Кубка України ледь не вибили майбутнього переможця турніру. У першому поєдинку 1/8 фіналу Полісся виграло у Чорноморця 4:1, а ви оформили дубль. Через два тижні ваша команда програла в Одесі у додатковий час з рахунком 1:7. Що це було?
– Почнемо з того, що арбітрам одеського матчу треба було добряче обличчя начистити. Ми на 5-й хвилині повели 1:0 – Стефан Баран забив. Вдумайтеся, перевага у чотири м'ячі! Та вже незабаром нам ставлять пенальті. Якщо відверто, нас просто загнали. У середині другого тайму вибігаю сам на сам з воротарем. Захисник Чорноморця мене зносить і ще й футболку розриває. Суддя каже: "Граємо".
– Коли ви зрозуміли, що пручатися марно?
– Я тренерам одразу сказав, що на додатковий час можемо не виходити. Судив ту гру Євген Канана з Донецька. Питав його: "Ти що твориш?" Відповіді не почув.
– Ви багато забивали і після 35 років. Коли усвідомили, що треба закінчувати?
– Я би й до 40 грав. Просто спонтанно довелося піти.
– Серед ваших 188 голів маєте улюблений?
– Дебютний! Він найбільш пам'ятний. Володя Чирва мені віддав, а я забив. Вийшов на воротаря і холоднокровно перекинув його. Усі дивувалися, як це молодий так зміг. Наче нічого надзвичайного, але ж мені 17 років було. Ще один гол красивий у падінні через себе забив. Чесно – випадково! Дайте мені ще тисячу разів так пробити – жодного разу не влучу навіть у площину воріт.
