"У роздягальні, чесно кажучи, я плакав": зірка Полтави – про жест Вернидуба, комплімент Моурінью і що сказав йому Ето’О
А ще про "гітариста" в запорізькому Металурзі, скандальну поразку від Севастополя у 2012-му і вихід СК Полтава в УПЛ. Євген Опанасенко – в ексклюзивному інтерв’ю для "Футбол 24".
Євген Опанасенко / Instagram
"Шкода, що Ворскла не зберегла прописку"
– Євгене, СК Полтава в останній момент застрибнула в УПЛ. Щастя звалилося на голову несподівано?
– Не можу сказати, що сенсаційно. Як і не можу сказати, що в останній вагон. Перед заключним туром у нас була комфортна перевага. Усю першу половину сезону ми йшли на першому місці. Тож для мене нічого несподіваного не сталося.
– Але, погодьтеся, у прогнозах експертів здебільшого фігурували інші клуби – Епіцентр, Металіст 1925… Полтава перебувала у затінку.
– Та це добре. Щастя полюбляє тишу. Ми спокійно набирали очки, а хлопці нехай ставлять ставки – хто там вийде, хто не вийде. Хай знавці розбираються.
– У чому головна сила вашої команди?
– Відповідальна робота на тренуваннях – і тренерського штабу, і футболістів. Хороші відносини в команді, а також у керівництва із гравцями. Оце й усе. У нас не настільки великий колектив, тому всі злагоджено працювали. Успіх не забарився.
– Як вам працювалося в останніх турах? Адже головний тренер Володимир Сисенко за станом здоров’я був відсутній…
– Для футболістів, якщо чесно, стало несподіванкою, що Анатолійовича не буде на матчах через поїздку на лікування. Але він постійно перебував на зв’язку із Вікторовичем – своїм помічником (Ігорем Тимченком, – Футбол 24). Тренувальним процесом, у принципі, керував він, а Вікторович робив деякі поправки.
– Зараз, після завершення сезону, вже побачилися із Сисенком, чи він ще продовжує лікування?
– Ми його на радощах набирали у поїзді після останнього матчу з Металістом. Але зв’язок був не надто хороший – встигли перекинутися буквально кількома словами. А минулої п’ятниці у нас відбувся бенкет, тож набралися із тренером ще раз. Через гучномовець він привітав команду, а ми привітали його. Голос у Анатолійовича бадьорий.
– Після вашого виходу в УПЛ почалися "тертя" із Ворсклою через стадіон. Складалося враження, що полтавське дербі стартувало передчасно. Але, як виявилося, Ворскли у новому сезоні Прем’єр-ліги не буде. Наскільки це велика втрата для міста і для вас?
– У мене ще багато друзів та знайомих залишились у Ворсклі. Мені б хотілося із ними перетнутись в Вищій лізі. Те, що були якісь "тертя" – це "тертя" на рівні керівництва, очевидно. Ми отримали попередження, що може бути медіаатака на нас. Головне, що питання зі стадіоном вже вирішилося. Читав, що підписали необхідні документи. Особисто мені шкода, що Ворскла не зберегла прописку. Я вболівав за них.
– За Ворсклу ви грали 2020-го. Той коронавірусний рік проминув із порожніми трибунами. Що в пам’яті залишилось?
– Це не найвдаліший період моєї кар’єри. Я мало зіграв, але це інше питання. Просто там дуже хороший колектив був підібраний. Саме колективом завжди славилась Ворскла. Які у них зараз будуть плани на майбутнє – я не знаю. Ще не зв’язувався з хлопцями.
– Проти Кудрівки, яка вибила Ворсклу, ви грали у рамках Першої ліги. Яка фішка цього колективу?
– Особисто для нашої команди Кудрівка – незручний суперник. Ми за два роки зіграли з ними чотири матчі – ні разу не перемогли. Тож сказати, що вони незаслужено вийшли в УПЛ, у мене язик не повернеться. Пацани бились, старались. Молодці – я їх вітаю. Вийшли по ділу, але вболівав я більше за Ворсклу (Усміхається).
– Ваш контракт із Полтавою закінчується вже цього місяця. Що далі?
– Так, він закінчується. Наскільки я знаю, у багатьох хлопців завершуються угоди наприкінці червня. Але зараз ми у відпустці. Я приїхав до Києва на навчання – отримую тренерську ліцензію В, тож голова дещо іншим зайнята. Команду збирають 16 червня. Там уже, думаю, з’явиться якась конкретика. Будемо вирішувати. Якщо керівництву і тренерському штабу знадобиться моя допомога – я із задоволенням погоджуся. Якщо ні – потиснемо руки і попрощаємося.
– У серпні вам виповниться 35. На скільки років ви почуваєтесь? Якщо не Полтава – будете шукати інший варіант продовження кар’єри?
– Час покаже. Не хочеться наперед забігати. Спочатку послухаю, що скаже Полтава, а далі будемо дивитися. Фізично почуваюсь непогано. Не скажу, що на 18 років, але сили ще є. Звісно, трішки швидкість падає, але це не найважливіше. Вміння читати гру, наприклад, на мою думку, – важливіше. Тож ще кілька років можна пограти.
"В інших матчах могли "вбивати" сильніше"
– Розпочинали ви у рідному Запоріжжі, провели багато сезонів за Металург. Мені одразу пригадується грандіозний скандал у Першій лізі 2011/12, коли Севастополь обіграв вашу команду завдяки голу рукою у виконанні Сергія Кузнєцова. Що відчуває футболіст, якщо настільки очевидно "вбивають" його команду?
– Я тоді перебував у молодіжній збірній, але на той матч зі Севастополем мене відпустили. Після фінального свистка, зрозуміло, були сльози на очах і так далі. Жахливі емоції. Суддівська помилка – навмисна чи ні – компетентні органи повинні були розібратися. А ось на останньому матчі я вже не був з командою, тож дивився по телевізору. Справедливість тріумфувала – Металург повернувся в УПЛ. Раділи ми дуже сильно. Наше щастя розділив Сергій Кривцов, який тоді вже був гравцем Шахтаря.
– Пізніше ви ще зустрічались із таким арбітражем?
– Якщо чесно, я вже не згадаю, як упродовж всього матчу судив той арбітр (Віктор Швецов, – Футбол 24). Помилка була одна, але вона ледь не привела до фатального підсумку. В інших матчах могли "вбивати" сильніше. Не результативними помилками, а просто зачинити нас на одній половині поля і душити.
– У середині 2010-х Металург розформували. Клуб фактично помирав на ваших очах, тренери змінювались через кожні кілька місяців…
– Погоджуюсь. Але не в моїх силах було щось змінити. Мені на той момент хотілося піти на підвищення, я чекав закінчення контракту. Було кілька пропозицій. Те, що Металург пропав – дуже шкода. Стільки талановитих хлопців там виховалось.
– Зрештою, ви опинилися у Чорноморці, де, за вашими ж словами, отримали тільки дві зарплати.
– В Одесі я був лише пів року. Контракт підписував у 2014-му, після Майдану і всіх трагічних подій. Нам виплатили дві зарплати, а потім почали накопичуватися борги. Але зі мною розплатилися нерухомістю, тому нічого поганого за той період сказати не можу.
– Маєте квартиру в Одесі?
– Уже не маю, але взагалі – так, розрахувалися зі мною таким чином.
"Поїхати на Олд Траффорд було мрією дитинства"
– Далі ваш маршрут проліг у Зорю. Одразу відчули якісні зміни?
– Усе склалося дуже вдало. У мене було пошкодження, з яким я поїхав у Ворсклу на перегляд. Там не зміг себе повноцінно проявити. У контракті мені відмовили, а Вернидуб зателефонував і каже: "Приїжджай без перегляду – ми тебе підпишемо". Він мене знав ще з дитячих років. От я і приїхав. Після першого ж тренування у мене і травма минулася, і контракт запропонували. Так розпочалися 3,5 чудесні роки у моєму рідному місті. Дві Ліги Європи. Словом, спогадів – ціла купа.
– Саме в той період за Зорею закріпилося прізвисько "Мужики", яке дійсно відповідало характеру та грі команди.
– У першому сезоні ми виступали доволі середненько. Але Миколайович налаштовував нас на кожну гру. Ми рубались, бились і в підсумку пробились аж до третього місця та Ліги Європи.
– Ваш найкращий спогад про єврокубки – це який матч?
– Навіть не матч, а жеребкування Ліги Європи, коли Манчестер Юнайтед випав. Це було круто. Усі так раділи, наче вже щось виграли. Побувати на легендарному Олд Траффорд – це вже безцінно.
– Колінка тремтіли у "Театрі мрій"?
– На вихідних перед Манчестером у нас був домашній матч із Ворсклою. Там я пошкодив собі гомілкостоп, мене замінили ще в першому таймі. У роздягальні, чесно кажучи, я плакав. Думав, що не поїду на Олд Траффорд, хоча це було мрією дитинства. Вернидуб заспокоїв: "Ти не переживай, полетиш у будь-якому випадку. Зіграєш чи ні – це інше питання". Так і сталося.
Попри набряклий "галік", я взяв участь у передматчевому тренуванні. І навіть непогано виходило. Миколайович перепитав: "Можливо, все-таки, вийдеш? Як почуваєшся?" Та все ж я вирішив не виходити – відчув, що не готовий на 100 відсотків, а підводити хлопців не хотілося. Вийшов у тому матчі Едуард Соболь і дуже добре себе проявив. Навіть Моурінью його відзначав.
– Жест Юрія Миколайовича ви оцінили?
– Звичайно! Я був йому надзвичайно вдячний. Таке не забувається.
"Жуніор бігав із пузом невеликим"
– У різні роки ви пограли з Луніним, Маліновським, Максимом Ковалем, Степаненком, Кривцовим, Сидорчуком…
– …Цуріков, Вова Польовий, Аржанов, Віталій Вернидуб, Невмивака і так далі. Дуже багато хлопців запорізьких.
– З ким із головних топів ви досі на зв’язку?
– З Кривцовим. Ось скоро ми з ним побачимося. Зі Сидорчуком спілкуюся, зі Степаненком періодично списуємося. З Луніним – ні, не сказав би. З Віталіком Вернидубом ще у Кривбасі попрацював не так давно. Цуріков нещодавно зробив пропозицію дівчині – вітав його. У принципі, зі всіма потрошки на зв’язку. Але з першою трійкою – найчастіше.
– Серед усіх легіонерів, з якими ви ділили роздягальню, хто – найталановитіший?
– У Зорі був Желько Любеновіч – це і друг мій хороший, і футболіст чудовий. Але Жуніор, з яким я грав у Металурзі, був, напевно, най-най. У повному порядку. Технічний дуже, з ударом пристойним. Бігав із пузом невеликим, але це не перешкоджало йому робити на полі хороші речі. У Запоріжжі зв’язка була Опанасенко – Пісоцький – Жуніор. Ми і в Першій лізі грали, і в УПЛ виходили.
– Хто з іноземців вважався найбільшим диваком?
– Назву Адольфа Тейку – його по аутах багато хто пам’ятає. Класний пацан, постійно розслаблений ходив, але коли було потрібно – міг зібратися. Справжня машина, атлет.
– А хто був найбездарнішим? От привезли іноземного новачка, а він виявився "пасажиром".
– Це також ще часи запорізького Металурга. Привозили кількох таких бразильців. Прізвищ уже не згадаю. Але один із них на гітариста був схожий. Підписали, цей "гітарист" деякий час грав у нас.
– На гітарі вмів краще, ніж із м’ячем?
– Не знаю, умів він грати на гітарі, чи ні. Просто нагадував мені музиканта.
"Ето’О – без понтів, без зіркової хвороби"
– Ви й самі спробували легіонерського хліба, переїхавши у 2018-му до Туреччини. Які аргументи спрацювали на користь Коньяспора?
– Я переглянув їхню історію. Сезоном раніше вони посідали третє місце в чемпіонаті. Велике населення міста, чудовий стадіон, фанатська підтримка. З Коньяспором грав Шахтар у Лізі Європи. Плюс – фінансові умови були набагато кращі, ніж в Україні.
– Ваш трансфер обійшовся клубу в один мільйон євро?
– Я особисто цих грошей не бачив, тому не впевнений, що це мільйон. Думаю, тисяч 200-250. Але як насправді – не знаю.
– Хто був головною зіркою того Коньяспора?
– Коли я прийшов, то ще застав у команді Самюеля Ето’О. Це круто. Ми з ним на зборах ще попрацювали, після чого він перейшов в інший клуб. Я провів з Ето’О кілька товариських матчів. Неймовірний футболіст! Він уже був у віці, але м’яч ні разу не втратив за цілий тайм.
Без понтів, без зіркової хвороби. Семмі ж колись грав у країні-агресорі і трохи знає російську мову. Тільки-но я приїхав, він зі мною привітався. "Поздравляю с подписанием, – каже. – Если что-то нужно – обращайся". Класний пацан.
– Скільки кілограмів ви набрали на турецькій кухні?
– Не набрав нічого. Я одразу знайшов жінку-кухаря з України, сконтактував її зі своїм дієтологом, і вона мені готувала. Словом, підійшов до цього питання професійно. Я жив у Туреччині сам, готувати особливо не вмію, а турецька кухня мені не вельми до вподоби. По грошах вийшло навіть дешевше, ніж харчуватися у тамтешніх ресторанах.
– У якийсь момент ви опинилися поза заявкою команди на новий сезон. Що пішло не так?
– Мене про це повідомили, коли заявка вже була озвучена. Спочатку я перебував у заявці на перших іграх, але її затверджували до першого вересня чи якось так. І ось мене із неї викреслили – без будь-яких пояснень. Довелося сидіти пів року. У Туреччині, я так розумію, це нормальна практика. Бо у них плинність кадрів – шалена. Через півтора року після мого відходу у команді залишились лише 2-3 моїх колишніх одноклубників. Набрали людей на рік, потім половину змінили, через пів року – ще половину. Крутять-вертять постійно.
– А взагалі – як вам Туреччина?
– Уболівальників багато на кожен матч приходить. Хороша інфраструктура і фінансові умови. Менталітет інший, звичайно. Там усе якось розслабленіше, якщо порівнювати з Україною. Відбувся матч, потім вихідний. А на другий день після гри ще може пів команди на тренування не приїхати. Тренер спокійно подивиться і проведе заняття з тими, хто є.
– Паралельно з вами у той час виступали Євген Селезньов та Артем Кравець.
– Ще Кучер догравав. Бачились ми рідко, але перед матчами наших команд віталися, спілкувались.
"Хотілося понюхати тієї атмосфери збірної"
– Ще перед переїздом у Туреччину ви були близькими до національної збірної. І навіть пообіцяли, що станцюєте гопак, якщо викличуть. Не викликали…
– Не сказав би, що це розчарування. Просто в мене справді був непоганий сезон у Зорі. У перші пів року я був найкращим бомбардиром команди, пороздавав передач. Для крайнього захисника то була хороша статистика. Хотілося потрапити хоча б у розширену заявку – поїхати, понюхати тієї атмосфери збірної. Але не склалося. Викликали найкращих на думку тренерського штабу. Я не можу нікому дорікати.
– Ви з багатьма тренерами працювали – Вернидуб, Ковалець, Кварцяний, Зайцев, Максимов, Лавриненко…
– Колись рахував – вийшло близько 20 тренерів. Григорчук, Ходус. Дуже багато.
– Номер один для вас – хто з них?
– Юрій Миколайович Вернидуб, звичайно. Ми з ним працювали ще в школі, коли він допомагав нашому тренеру випускати клас. Потім Вернидуб і Чанцев підтягнули мене з дубля в першу команду Металурга. Третій етап – у Зорі. А потім ще й у Кривбасі попрацювали рочок.
– Зараз ви й самі навчаєтесь на тренера. Ставите собі його за орієнтир, чи маєте улюбленців з-за кордону?
– Флік імпонує пресингом. У плані оборони Барса мені не подобається – це катастрофа. Я й сам іноді на тренуваннях роблю штучне положення поза грою, за що тренер мені іноді "піднапихає" (Усміхається). Каже, що не потрібно цього робити, бо такий елемент вимагає філігранного відпрацювання, а мінімальна помилка може призвести до взяття наших воріт. Так само і Флік. Але як він змусив команду пресингувати – це якийсь космос. Там людей вже списували, того ж Рафінью – мовляв, не бігає, не відпрацьовує. А зараз він претендент на "Золотий м’яч". Навряд чи виграє, але в трієчці точно буде.
– Що вам найскладніше дається у навчанні?
– Я поки приїхав лише на другу сесію. На першій нічого складного не було. Ми прослухали різних наставників. А далі побачимо – повинні з’явитися практичні завдання.
– Є відчуття, що це те, чим ви б хотіли займатися?
– Поки не можу на 100 відсотків сказати, що бачу себе тренером. Але у футболі хочеться залишатись якомога довше. Це улюблена складова мого життя. Якщо буде можливість – ще пограю. А там час покаже. Розглядатиму як тренерський напрямок, так і роботу функціонером у футбольному клубі.
