"Я ненавиджу Росію, я ненавиджу російський прапор": легендарний прес-аташе покинув Зорю і рятує українських біженців
Відверте інтерв’ю "Футбол 24" із Павлом Козирєвим – про маячню Рафаїлова, фішку Геллера, подвиг Вернидуба, розмову з Моурінью, вино із сером Алексом Фергюсоном. А також про карколомний поворот у житті після масованого вторгнення російських окупантів.
Павло Козирєв та Алекс Фергюсон / Facebook
"Коли ми переможемо, можливо повернуся у футбол. Але не в Зорю"
– Павле, де ти зараз?
– Ми в Ужгороді, ще в мирні часи хотіли сюди потрапити. Мої дівчата відмовилися виїжджати за кордон без мене, а чоловіків же не випускають. Ні дня я не сидів, склавши руки. Одразу пішов волонтерити. Чесно скажу: розпочинав простим вантажником. Футбол футболом, але тепер належало розпочинати нове життя. Наважився на це без проблем. Взагалі, ми ще у Запоріжжі допомагали солдатам, чим могли.
В Ужгороді я перейшов на гуманітарний шлях. Завжди подобалося працювати з людьми і викладатися на повну. Невдовзі мене запросили в громадську організацію "Неємія". Зараз моє завдання – евакуація жінок та дітей за кордон. Перевезти, поселити, харчувати – все це безкоштовно. Перебуваю на контакті із закордонними партнерами, добре володію англійською.
Ось, наприклад, завтра семеро наших біженців поїдуть у Мілан. Це дуже рідкісний варіант, бо зазвичай українців приймають маленькі містечка. Ми сконцентровані на Німеччині – у них ці процеси вже добре налагоджені.
– Ужгород – мальовниче, спокійне місто. Гарний вибір.
– Раніше я бував тут кілька разів. Який розклад у футболіста, або у людини з цієї сфери? Прибули на гру, повечеряли, переночували, провели ранкову нараду, матч зіграли і поїхали. Як кажуть самі футболісти: "Я був у Нідерландах, Норвегії, Німеччині. – А що ти бачив? – Стадіон" (Усміхається).
За останніх півтора місяці у мене було десь два вихідних. Але зараз – війна. Без пафосу – я зосереджений на тому, щоб допомагати українському народу. Відпочинемо потім, коли переможемо.
– Про завершення співпраці із Зорею ти повідомив 25 березня – через місяць після початку повномасштабної війни. Що відбувалося у твоєму житті і в житті футбольного клубу упродовж цих чотирьох тижнів?
– Спочатку, звісно, була паніка. Це вже друга війна у моєму житті. Ніколи не думав, що знову почую сирени і гул літаків. Тим паче, Європа не бачила цього в таких тотальних масштабах, починаючи з Другої світової. Щодо Зорі, то я зрозумів – пора перекваліфіковуватися. Не тому, що в клубі щось негаразд – все як було, так і є. Просто змінився мій світогляд. Сидіти, чекати, думати, що буде завтра – ні. Зараз є багато іншої, важливішої роботи.
Хотів евакуювати своїх дівчат. Бачив, як у нашому будинку дітей стає все менше. І коли моя донька залишилася в під’їзді одна (!), я зрозумів, що пора виїжджати. Коли їдеш у невідомість – остраху не уникнути. З іншого боку – це пригода, і доля показала, що я зробив правильний вибір. Про свій відхід із Зорі не шкодую. Зараз такі часи. Потім, коли ми переможемо, можливо повернуся у футбол. Але не в Зорю.
– Сімнадцять років в одному клубі – це ж ціла епоха! Невже не було смутку?
– Дванадцять років – офіційно, п’ять – неофіційно. Звісно, смуток є. Я згадую матчі Ліги Європи, офіційний обід з Алексом Фергюсоном і Боббі Чарльтоном. Згадую інтерв’ю з Полем Погба. Або як Ібрагімовіч футболку підписував. А зовсім недавно я мав розмову із Жозе Моурінью – ми довго спілкувалися після матчу з його Ромою. Хвилин 40, мабуть. Він розпитував мене про ситуацію на Донбасі. "Ви ж з Луганська?" – "Так". – "А як їздити із Запоріжжя до Луганська? Чи це далеко?" Було дуже цікаво. Звісно, тоді ніхто не думав про війну.
Мені казали: "Паша, ти живеш Лігою Європи". Так, це класний рівень, а я рівняюся на топ-рівень завжди. Навіть наш чемпіонат України – хороший. "Сумно, нецікаво дивитися". Так, треба йти вище, досягати нових цілей, але мені наш чемпіонат подобався завжди.
– Мені зараз так бракує рідненької УПЛ…
– В Ужгороді від багатьох людей чув: "Так хочеться піти на матч Миная... Посидіти на Авангарді". Хочеться. Але все це буде, коли закінчиться війна.
– Ти не відкидаєш свого повернення у футбол, але тільки не в Зорю. Чому?
– Знаєш, бувають такі речі, як "перегорнуті сторінки". Я себе більше ніяк не асоціюю із Зорею. При цьому жодним чином не хочу образити клуб. Але психологи рекомендують іноді змінювати місце роботи – приблизно раз на 5 років, щоб уникнути професійного вигорання. Я починав як прес-аташе, потім займався міжнародною сферою, яка мені дуже подобалася. Але десь трішки перегорів. Належало щось змінювати.
– Останнім часом просочувалися певні інсайди, мовляв, Зоря може припинити існування. З того, що ти тоді бачив, або з того, що знаєш зараз, під цим є якийсь грунт?
– Коли я йшов, усе було стабільно, нормально. У справи футболістів я не лізу, але перед персоналом заборгованостей не було взагалі. Яка ситуація зараз – не знаю.
"Нас із напарницею загнали в студію і наказали: "Виконуйте місію"
– До Зорі ти прийшов у 2005-му?
– Офіційно – десь через три місяці після того, як Геллер став президентом клубу (2009 рік, – Футбол 24). Раніше ж працював років п’ять неофіційно, ще студентом був. Зоря стала першою моєю основною роботою. Їй передувала робота на радіо.
– Спершу був звичайним працівником прес-служби?
– Ні, одразу прес-аташе – підфартило (Сміється). Запросив особисто Євген Геллер – для мене це було великою честю. До речі, коли зараз відходив, то персонально подякував Євгену Борисовичу за співпрацю, а він побажав мені успіху в моїй місії. Чесно скажу: приємно було працювати із цією людиною. Він ніколи мене не образив, не сказав поганого слова. Не знаю, як у нього складалися відносини з іншими, але у нас вони були топ. Коли погано працював – Геллер міг покритикувати, коли гарно працював – міг похвалити. Кажу, як є.
– Геллер – не такий публічний, як Коломойський чи Суркіс. У чому його фішка?
– У простоті. Якось ми відкривали штучне поле у Луганську біля стадіону Авангард, і він сказав мені фразу, яку я запам’ятав назавжди: "Паша, чим більше представляє із себе людина, тим менше у неї понтів". Ось це його фішка – він простий. Звісно, це багатий, впливовий чоловік, але щоб оцінити його простоту – потрібно бути знайомим особисто.
До речі, познайомилися ми за цікавих обставин. Я ще був студентом, приїхав на матч із київським Арсеналом. Хотів взяти у Геллера інтерв’ю, а охоронці намагалися мене відтіснити. "Ти звідки?" – запитав у мене. "Та з Луганська". – "Ого, спеціально приїхав аж до Києва? Ану відійдіть від нього". І дав мені інтерв’ю.
– Ти згадував, що працював на радіо. Поділишся якоюсь хохмою?
– О, хохм було багато! Я працював в інформаційному відділі. Що б таке цензурне розповісти? Одного разу ми готували рекламу італійських ліжок. "На цих ліжках одні роблять таке (лунає храп), інші – таке (інтимні звуки). Але наші ліжка – надійні і годяться для всього". Ось ці інтимні звуки мені довелося настогнати. Нас із напарницею загнали в студію і наказали: "Виконуйте місію". Було дуже смішно. Вся радіостанція збіглася, колеги реготали і приколювались з нас. Запам’яталося на все життя.
"Лише раз чув, як Скрипник підвищив тон голосу"
– Я завжди собі думав: як же непросто людям, які перебувають на посаді прес-аташе. Вони одразу між кількома вогнями – журналісти, гравці, тренери, клубні боси, вболівальники… Як ти знаходив баланс?
– Класне запитання. Дійсно важко, я не буду лукавити. Все залежить від генерального директора. З Рафаїловим було місцями складно, місцями легко. З Огановим теж – місцями складно, місцями легко. Завжди є корпоративна етика. Керівник прес-служби відрізняється від журналіста. Ти повинен бути врівноваженим, знати – що можна казати, а що ні. З журналістами у нас завжди існували гарні відносини – і ти знаєш це з власного досвіду.
Були нюанси, які мені не подобались. Наприклад, коли інтерв’ю з футболістом погоджував не прес-аташе, а генеральний директор. Але в кожній організації – свої правила. Правильно чи неправильно – керівництво вирішило так.
Іноді дивували вболівальники, які не розуміють всіх тонкощів. Футбол – це не тільки гра 90 хвилин. Це трансфери, організація, багато іншого. Наведу приклад. Приїхав до нас футболіст, інсайд про нього вже просочився. Начебто все залагоджено, але його очікує медогляд. Якщо у нього виявлять травму (а таке траплялося), то його в команді не буде. А вболівальники: "О-о-о, прес-служба не пише, що футболіст перейшов". Так, бо є безліч нюансів, бо у гравця є агент, родичі, бо треба погодити умови – якийсь пункт додати, якийсь прибрати. Якщо медогляд закінчився успішно, всі умови погоджені, лише тоді він дає інтерв’ю, робимо фотосесію, дизайнер обробляє фото і аж після цього ми його офіційно представляємо.
Суперники нас вивчають, тож іноді не можемо показати деякі нюанси, не можемо викласти відео з тренування. А люди цього не розуміють. І таких аспектів направду багато. Хочеться чимало, але не завжди все можна втілити в життя.
– З людською непорядністю часто стикався?
– Буває всяке – як і в будь-якому робочому процесі. Є люди добрі, є складні. Траплялося достатньо неприємних моментів. Але мені згадується, насамперед, хороше. Тим паче зараз, коли ідеали змінилися. У час війни хочеться більше позитиву.
– Зорю упродовж 17 років очолювали багато колоритних тренерів: Коваль, Безсонов, Косевич, Волобуєв, Чанцев, Вернидуб, Скрипник. І це ще неповний список. З ким було найкомфортніше?
– Більшість застав "неофіційно". Офіційно працював лише з трьома останніми – Чанцевим, Вернидубом і Скрипником. З Чанцевим узагалі було дуже просто. До речі, у Запоріжжі ми згодом жили в одному домі – у сусідніх під’їздах, і навіть у побутових моментах перетиналися. Дмитрович – добрий і позитивний.
У принципі, всі троє тренерів були дуже коректними. Вернидуб – емоційний, іноді міг вийти з себе (але тільки іноді). Минулого року, коли Зоря грала з Буде-Глімт, приємно було його побачити на матчі, ми тепло поспілкувалися.
А ось Скрипник – завжди врівноважений. За ці кілька років я, можливо, лише раз чув, як він підвищив тон голосу. Спокійно все міг пояснити. Та що там казати, Анатолійович прожив багато років у Німеччині, тож його світогляд – дещо інший. Усі троє запам’яталися мені, як професіонали своєї справи.
– У "нульових" Зорю деякий час очолював Юрій Малигін. На Вікіпедії про нього написано прямим тестом: "Зрадник України". Після подій 2014-го він очолив так званий "Луганський футбольний союз". Що це за фрукт?
– Якщо чесно, я з ним не знайомий особисто. Так, колись він був у Зорі одним із ветеранів, щось там тренував. А я був юним, не особливо цікавився його біографією. Якщо Вернидуб і Скрипник для мене авторитети, то Малигін… Знаєш, я б навіть не приділяв йому уваги.
"Вернидуб став до лав ЗСУ – це Вчинок. А Рафаїлов – це ганьба"
– Рафаїлов. Розпочнемо з плюсів. Варто віддати належне – нюх на талановитих гравців у нього був.
– Так, не сперечатимусь. Дійсно, були плюси, як у менеджера – незважаючи на його складний характер. Пішли трансфери: Лунін – у Реал, Бонавентуре – в Брюгге, Маліновський розкрився, Петряк, Харатін, Андрієвський, Караваєв. Багато таких імен.
– Тепер про мінуси.
– Спорт – не поза політикою. Особливо, коли у нас триває війна, коли сусідня держава прийшла на нашу територію – ніяких виправдань, ніяких "але", ніякого нейтралітету бути не може. Крапка. Ми повинні займати позицію, яка відповідає позиції нашої держави. Ми – громадяни, це наш обов’язок. Постів Рафаїлова у Фейсбуці я, дякувати Богу, не бачу – мені кидають скріни. Коментувати цю дичину складно. Країна, в якій ти прожив стільки років, стільки працював і заробляв гроші, рідні твої тут жили – і таке писати… "Ось у 14-му". Ми завжди будемо згадувати 14-й рік? Мені просто соромно дивитися на цю маячню.
Пам’ятаю Вернидуба, його емоційні прес-конференції. Він був патріотично налаштованим завжди. Неприховано казав: "Якщо щось трапиться в Україні, я буду першим, хто її боронитиме". І коли я побачив, що зараз Юрій Миколайович повернувся, став до лав ЗСУ, хоча міг продовжувати працювати у Шерифі без проблем – ось це Вчинок. А Рафаїлов, те, що він пише у Фейсбуці – це ганьба. Га-нь-ба! На жаль, він не виняток. Одразу згадую Киву, чи як його там, х*р знає…
– Тут скоріше аналогія навіть не з Кивою, а з твоїм екс-колегою Мармазовим. Одного поля ягоди.
– Знаєш, я за Мармазовим не слідкував, хоча мені казали, що він – у той же степ. У мене така позиція – і вона не зміниться. Можу говорити про це публічно. Всі, хто не підтримує Україну, всі, хто займає позицію а-ля Рафаїлов – більше ніколи зі мною не матимуть контакту. Ні-ко-ли! Чи буду я про це шкодувати? Ні! Я хочу підкреслити – це не слова, сказані на емоціях. Ні. І вже є тому приклади, є певні "друзі". Один поставив собі на аватарку російський прапор – нах*р назавжди. "Ображають народ Росії, бла-бла-бла" – нах*р. Ви мені більше не друзі. Я ненавиджу Росію, я ненавиджу російський прапор і моя думка не зміниться.
– Респект! Яких футболістів Зорі згадуєш із особливою теплотою?
– Насправді, таких футболістів дуже багато, але маю свою особливу топ-трійку. Це Желько Любеновіч, надзвичайно порядна людина. Він настільки людяний і випромінює добро – просто топ! Желько – мій друг і назавжди ним залишиться. Вже давно не грає у футбол, але для мене і моєї сім’ї залишається дуже близьким. Телефонував нам, коли почалася війна. Дізнавався, як ми і чим допомогти.
Другий – Владислав Кабаєв. Настільки простий, приємний хлопець! Ну і ще в цій трійці є місце для Сашка Караваєва. Ми товаришували сім’ями. От кажуть: "гравець Динамо". Я не знайомий із багатьма динамівцями, але всі ті хлопці, які приїжджали з Києва у Зорю, залишали після себе приємне враження. Саша Андрієвський, Ігор Харатін, Бодя Лєднєв, Назік Русин та інші. Варто зазначити, що у Зорі колектив завжди був топовий, тримався на трьох китах – Гладкий, Хомченовський, Вернидуб. Молодь гуртувалася навколо них. Взагалі не пригадую нікого, хто б задирав носа.
"Фергюсон запитав, яке вино я питиму"
– У твоєму Фейсбуці одразу привертає увагу спільна світлина з Алексом Фергюсоном. Це найзнаменитіша персона у домашньому фотоальбомі?
– Фергюсон, Моурінью, Ібрагімовіч, Руні – така зіркова четвірка. Ще були Боббі Чарльтон, Тімо Вернер, Теммі Абрахам. Із Жозе, наприклад, минулого року вже не фоткався, хоча, як розповідав на початку, ми довго спілкувалися. Це було в Римі після матчу Рома – Зоря. Допінг-контроль, я залишився з футболістами, а він вийшов після прес-конференції.
– Розкажи про сера Алекса. Який він зблизька?
– Це був офіційний ланч. Я вже тоді займався не стільки пресою, як організацією міжнародних матчів, комунікацією з УЄФА. Був головним контактом нашого клубу. Тож Манчестер надіслав мені всю необхідну інформацію, зокрема й список осіб, які відвідають офіційний ланч. Я був у шоці! Дивлюсь, сер Алекс Фергюсон та сер Боббі Чарльтон.
Приходимо. У нас була жінка-перекладач. Нам, як гостям, звучить запрошення першими сідати за стіл. А потім Боббі Чарльтон акуратно притримав цю перекладачку, відсунув стілець, щоб їй було зручніше сісти, і лише після цього розмістився сам.
– Справжній джентльмен!
– А ось сер Алекс запитав мене, яке вино я питиму. "Я довіряю вам", – відповів йому. І Фергюсон звелів офіціантці: "Будь ласка, принеси йому таке вино, яке п’ю я". Він же великий спеціаліст по вину. І дійсно – було смачно (Усміхається). Опісля ми десь дві години розмовляли всі разом. Я сидів поруч із Фергюсоном.
– Відчувалася особлива енергетика видатного тренера?
– Аякже! Ще перед ланчем ми фоткалися на стадіоні – моя світлина з Фейсбуку саме тоді зроблена. Сер Алекс накульгував, тож попросив, щоб я взяв його попід руку: "Допоможи, будь ласка". Так приємно було вийти з ним на поле "Олд Траффорд". Такі моменти ніколи не забуваються.
– Інше спільне фото – із біатлоністом Мартеном Фуркадом. Тоді ти вболівав за нього. А як змінилась твоя думка зараз, після політичного скандалу?
– Ой, зараз я шокований тим, що вони з братом говорять. Тепер я б нізащо не запостив з ним фотку. В один бік із Рафаїловим рухаються ці хлопці.
Але тоді Мартен був королем біатлону. Зоря приїхала у Швецію на матч з Естерсундом. Я з колегою прийшов на біатлонну трасу – просто подивитися. Стало цікаво, адже ніколи не був на біатлонному треку. І ось їде Доротея Вірер, згодом – Ліза Віттоцці. Ми з ними сфоткались. А потім – Фуркад. Спитали його, чи вболіватиме за Зорю. Перекинулися ще кількома фразами, зробили фото, він побажав нам удачі і поїхав.
"Беру свічку, ставлю під каструльку"
– Ти днями написав у Фейсбуці про свою нову діяльність: "Коли відходить черговий евакуаційний конвой, з ним відходить частина моєї душі".
– Це правда, брате. Хто мене знає – той не сумнівається, що я пишу щиро. Це не для пафосу – він мені до сраки. Коли бачиш наших жінок, дітей – ти ж не просто їх зустрічаєш і відправляєш. З кожним треба поспілкуватися. Мені навіть дружина радить: "Паша, не пропускай це все через себе, бо увечері в тебе вже не залишається сил на спілкування з сім’єю". Йду рано, приходжу пізно. Відповідаю, що зараз – війна. Ми повинні перелаштовуватись і мислити по-іншому. Бо життя – не таке, яким було раніше. Сподіваюся, колись все зміниться, закінчиться війна і ми знову повернемося до звичного графіку.
А душа – так, болить. Бачиш маленьких дітей, бачиш розгублених жінок. Бачиш тих, у кого трясуться руки після пережитих бомбардувань. Слухаєш історії людей із Бучі, Бородянки, Лисичанська, Рубіжного… Кажуть, що сніг був за щастя. А чому? Бо з нього можна було води натопити. "Беру свічку, ставлю під каструльку. Постає вибір – або сидиш у підвалі зі свічкою, або швидше натопиш снігу і в тебе буде вода". От що вибрати – воду чи світло? Звісно, воду, бо пити нічого.
Це страшно. Або когось бронетранспортерами витягують, хтось рідних втратив… Чи зміниться після такого моє ставлення до окупантів? Ніколи. Кажу це холодно і спокійно. Хтось думає, що ми пробачимо? Ні, брате, не пробачимо.
Хтось сидів по 3-4 тижні у підвалі. Дехто розповідає: "Заганяють у підвал і не дають вийти. Вийдеш – розстріляють". І коли ти це чуєш не з телевізора, і навіть не через знайомих, а персонально отримуєш свідчення з перших уст… Мабуть, після війни напишу мемуари – жахливих фактів дуже багато. "Паша, коли ми вирвались, я їхала по своїй Бучі – ось тут ми гуляли, тут жили родичі, там гуляли наші діти, а там ми пили каву. Я їхала і бачила все те, що потім показували на фото…"
– Як ти вважаєш, чи багато з цих людей потім наважаться повернутися додому?
– Я думаю, що дуже багато. Менталітет – різний. Думки – різні. Є категорія людей, які місяць жили у підвалі і готові їхати куди завгодно. А є такі, які кажуть: "Я не хочу в Німеччину, а хочу до Швейцарії", або "Чому у вашому автобусі немає вайфаю?" Все ж основний відсоток – це хороші люди. Ти з ними знайомишся, ви бачитеся і спілкуєтеся, а потім вони їдуть… Багато хто у цей момент плаче. Але ми залишаємося на зв’язку. Невдовзі вони пишуть, як облаштувалися за кордоном, діляться з нами фотографіями та відео. Одна жінка навіть пообіцяла нам з Німеччини привезти пиво – в якості подарунка (Усміхається). Вони повернуться, повір. Тим паче, останнім часом потік охочих виїхати за кордон помітно скоротився. В рази! І я цьому радий.
– Ти сам багато років – без рідного міста. Чи маєш острах, що коли, рано чи пізно, повернешся у Луганськ, то просто його не впізнаєш?
– Складне запитання… Навіть коли ми поверталися у 2015-му – це вже був не той Луганськ, який ми пам’ятали. І бажання повертатися поки що немає. Чесно.
