"Хочу ще більше чемпіонств із Реалом": Чуамені – про підхід Алонсо, свист на Бернабеу і менталітет

– Після лише трьох тижнів відпустки ви відіграли всі матчі з початку сезону й у підсумку отримали цю м'язову втому, через яку не поїхали до збірної (у листопаді). Ви граєте забагато?

– Ми граємо багато і все більше. Наші тіла витримують серйозне навантаження. А далі – якщо нам дають період відпочинку, який відповідає ритму матчів, у мене немає жодних претензій. Але факти не брешуть. Подивіться на травми: їх дедалі більше, й у більшості випадків це пов’язано зі збільшенням кількості матчів.

кстати

Гвардійці короля: топ-5 французів, які провели найбільше матчів у Ла Лізі

реклама 21+

– Це якраз ваш випадок?

– Ще до матчу з Ліверпулем (0:1, 4 листопада) у мене вже був біль. В останні хвилини я відчув: якщо зроблю ще один спринт, можу порватися. Причому, вибути надовго.

рекламная информация

– Чи не страждає футбол збірних від цієї кількості клубних матчів?

– Не на мою думку. Коли я проходив медобстеження (6 листопада), то подзвонив тренеру (Дідьє Дешаму) й сказав йому: "Мені дико прикро, що не приїду". Я знав, що ми кваліфікуємося ще після матчу з Україною. Для мене грати за збірну – завжди важливо.

– Ваша роль у збірній Франції змінилася. Відчуваєте, що поза полем ви теж переходите на інший рівень?

– Статуси змінюються, але найбільше мені подобається те, що ми всі друзі. От ми грали проти Ліверпуля. Я бачився з Уго (Екітіке), з Ібу (Конате). Ми раділи, що можемо змагатися один проти одного, а потім зустрітися у збірній. Коли повертаємося в Клерфонтен, ми знову обговорюємо наші матчі. І в роздягальні ми здатні говорити один одному правду – всі разом.

– Інтегрувати новачків – це ваша роль?

– Кого саме?

– Наприклад, Раяна Шеркі? Ману Коне?

– А скільки років Раяну? 22. Ману – 24. Річ у тім, що ми практично всі одного віку. Я говорив із Рафаелем Вараном нещодавно. Казав йому, що сьогодні приїхати до збірної Франції легше, ніж десять років тому. Чому? Ось Магне (Акліуш), наприклад? У листопаді він провів уже третій збір. До того, як прийти, він уже грав, мабуть, із вісьмома гравцями основної команди – на Олімпіаді та в молодіжці. Це не "малий", який знайомиться з новим поколінням.

– Обговорюєте свої виступи за збірні у роздягальні Реала? Вражають "сині"?

– Нещодавно знову говорили про це, і хлопці мені казали: "Ваша команда – це просто жесть!" Якщо дивитися збоку – а я вам зараз передаю думку хлопців, які грають в Іспанії, Англії, Німеччині, – усі кажуть: "Ваша збірна, на папері, має просто неймовірний потенціал".

– Часто думаєте про чемпіонат світу?

– Так, тим більше, що він буде у США. Я впевнений, тому що знаю: у нас є все необхідне.

– Те, що ви входите до лідерів цієї команди, підсилює вашу мотивацію?

– Я просто хочу вигравати, чесно. Не хочу повертатися в клуб і думати про те, що от той хлопець нас обіграв…

– Це буде останній турнір Дідьє Дешама. Чи залишив він важливий слід у вашій кар'єрі?

– Авжеж. Я приїхав до збірної у 21. Коли він піде, мені буде 26. Думаю, усі хлопці в роздягальні хочуть зробити йому цей останній подарунок. Хоча, якщо чесно, він уже й так достатньо виграв.

– Опорний серед 4-3-3 у клубі, подвійний опорник у збірній: на якій позиції вам найбільш комфортно?

– Я люблю, коли вся гра переді мною. Коли я "шістка", це дозволяє мені правильно розташовуватися, щоб знаходити передачі. Перевага подвійного опорника – що ти можеш більше підключатися вперед. Але якщо треба вибрати, я, мабуть, скажу "шість", бо тоді все залежить лише від тебе. Ти розташовуєшся залежно від вільних зон. А в подвійній опорі треба підлаштовуватися під партнера. Якщо ми заважаємо один одному – це складно. Якщо обидва одночасно підемо вперед – позаду залишиться контратака.

– На позиції опорного ви також керуєте шириною, як самі відчуваєте.

– Одного разу тренер Анчелотті сказав мені, що опорник має рухатися в межах ширини, визначеної двома лініями штрафного майданчика, і не виходити за неї. Але бувають моменти, коли потрібно компенсувати, трохи зміститися з цієї зони. Проте він каже, що "шістка" має залишатися центральною. У подвійній опорі ми ділимо пів поля. Комплементарність дуже важлива. Мені пощастило грати з дуже великими футболістами або з хлопцями, з якими ми чудово розуміли одне одного в цій ролі: Юс (Фофана) в Монако, Ману (Конé), Кама (Камавінга), Тоні Кроос. Залежно від того, з ким ти граєш, ти можеш дозволити собі одні речі, а інші – ні. Баланс команди – пріоритет.

– Цього сезону, після чотирьох матчів Ліги чемпіонів, у вас 93% точних передач, зокрема 13 довгих із 16 спроб. Вважаєте себе квотербеком європейського футболу?

– Це кумедно, але нещодавно я був у США й зустрічався зі своїм ментальним тренером, який працює для Dallas Cowboys. У них якраз був тренувальний табір. Я поговорив із Даком Прескоттом (квотербек Cowboys) і поставив йому багато запитань про його позиціонування. Бо квотербек діє у "кишені", коли на нього з усіх боків тиснуть. Трохи, як номер 6 у футболі. Він розповів мені речі, дуже схожі на те, що переживаю я. Квотербек, коли робить довгі передачі руками, – це трохи те саме, що ми робимо довгі передачі ногами.

– Ви працюєте над довгим пасом?

– Насправді є кілька типів довгих передач: переведення на інший фланг, передача над захистом, передача на латераля, який не рухається, – інколи її треба дати глибше, щоб він міг прийняти м'яч, ми кажемо "грати в майбутнє". Так, це те, над чим я завжди працював. Наприклад, діагональ – один із технічних жестів, від яких я отримую найбільше задоволення. Коли ти віддаєш супердовгу передачу, відчуваєш, як м’яч летить, як ти його правильно береш, і він потрапляє саме туди, куди ти хочеш, – це фантастичне відчуття.

– Ви незаперечний гравець для всіх своїх тренерів. Хабі Алонсо, який поставив вас у старт 20 разів з 21-го, каже, що ви маєте "фундаментальну роль". Що для вас означають такі слова?

– Визнання тренера – це найважливіше. Якщо ти граєш, отже ти виконуєш свою роботу. Грати в найбільшому клубі світу означає, що ти показуєш топ-рівень – і заради цього я щодня прокидаюся.

– Вважаєте, що існує розрив між сприйняттям вас широкою публікою та вашою реальною роллю?

– Коли Реал прийшов за мною (2022 року), це було для того, щоб я грав у стилі Чуамені, а не щоб стати творцем гри додатково до ролі опорника. У команді кожен знає свою роль і робить свою частину роботи, щоб команда була ефективною. Якщо ти починаєш змінювати свою гру через думку окремих людей, то втрачаєш себе. У підсумку важливо те, де ти грав, скільки часу ти там грав і скільки титулів ти виграв. І навіть якщо я вже дуже рано виграв усе в Мадриді, я залишаюся голодним – хочу ще більше чемпіонств і ще більше Ліг чемпіонів.

– Анчелотті казав, що ПСЖ без Тьяго Мотти – це зовсім інша команда. Коли він прийшов у Мадрид, казав те саме: Реал без Хабі Алонсо – це інша команда.

– Але чи мали Тьяго Мотта та Хабі Алонсо, коли грали в цих клубах, ту саму повагу, яку отримали після відходу? Знову ж таки, ми говоримо про сприйняття людей. Але статистика не бреше. Твої партнери, суперники, тренери, аналітики – вони знають, що ці позиції є надзвичайно цінними. Коли Родрі виграє "Золотий м'яч", це теж певне визнання. Хочемо ми більшого, чи ні? Це вже не мені судити.

– Хабі Алонсо, який сам грав на вашій позиції, дає вам поради?

– З першого ж дня ми мали індивідуальну відеосесію, тільки він і я. Він показав мені моменти з минулого сезону: як розташовуватися, що можу покращити, на що можу спиратися. Позиціонування, гра з м'ячем і без нього. Я відчуваю із самого початку сезону, що прогресую в певних аспектах.

– У яких саме?

– Позиціонування з м'ячем. Гра вперед. Розташування в "квадратах". Можна багато бігти, але треба вміти бігти ефективно. Іноді для того, щоб отримати м’яч у правильній позиції, не потрібно багато зусиль – і ти витрачаєш менше енергії.

– В інтерв'ю France Football у листопаді 2022 року ви говорили про академію Бордо: "Не всі мають однаковий талант, однакові якості і, головне, однаковий менталітет". Чи є ваш менталітет однією з ваших сильних сторін?

– Це один із компонентів. Мати сильний менталітет – це бути здатним з будь-якої ситуації вийти сильнішим. Треба мати ідеальний баланс. Ти провів чудовий матч? Добре, рухаємось далі. Провів слабкий? Перегорнув сторінку. Емоційно не можна бути надто високо чи надто низько.

– Коли чуєте, як ваші вболівальники стають до вас ворожими через одну неточну передачу, або коли суперники вас підчіплюють – чи важко зберігати цей баланс?

– Ми відіграли стільки матчів, що це стає звичкою. На початку кар'єри, я знаю, якщо погано входив у матч, мені було складно перемкнутися. Тепер я зрозумів, що матч складається з багатьох фаз, і попередня дія не повинна визначати весь твій матч. Його визначає наступна дія. А коли вона зроблена – наступна.

– Ви працюєте над цим із ментальним тренером?

– Ми проводимо відеосеанси напередодні кожного матчу. Оскільки ми граємо раз на три дні, то бачимося дуже часто. Ці зустрічі допомогли мені мати енергію, щоб швидко відновлюватися, коли бували складні моменти.

– Минулого сезону ви почули, як публіка Сантьяго Бернабеу свистить, коли оголошують ваше ім'я перед матчем Кубка проти Сельти, всього через три дні після важкого Класіко, що ви тоді відчули?

– По-перше, треба пам'ятати, що у тому Класіко (програли 2:5 у фіналі Суперкубка) я грав центрального захисника, не на своїй позиції. Коли виходив з того матчу, я знав, що зіграв погано. Дуже швидко відчув, що мене сприймають, як одного з винуватців. Добре, напередодні матчу з Сельтою я собі кажу: "Ну, завтра на Бернабеу побачимо". На розминці – нічого. Починається матч, я граю у півзахисті. Досить упевнено, бо це моя позиція. Ми починаємо, я отримую м'яч – і чую свист. На телебаченні цього не видно, але в голові у мене: "Це що, мені?!"

Потім свистять Лукасу Васкесу. Думаю: "Гаразд, це Лукас і я". Я отримую три-чотири м'ячі – і мені свистять щоразу. Тоді є два варіанти: або ти провалюєшся, або граєш свій матч, і з кожною хорошою дією свист стихає. Того дня я провів великий матч. Одна хороша дія, потім ще одна – і наприкінці свисту уже не було. І, якщо подумати, я впевнений, що це був важливий момент моєї кар'єри, який дозволив мені перейти на інший рівень.

– Чи правда, що під час перерви, як писала Marca, деякі партнери сказали вам: "У тебе яйця, чувак!"?

– Так, я пам'ятаю. У перерві я був злий. Я казав: "От побачите другий тайм". Зрештою, це добре, бо завдяки цьому я отримав ще більше визнання від партнерів по команді. Навіть тренер підійшов до мене. Усі після матчу говорили мені: "Респект!"

– Що важче ментально: коли тебе засвистує Бернабеу, чи коли ти йдеш бити пенальті у фіналі чемпіонату світу?

– Не пенальті, бо це наша робота. Я волію подивитися наступного дня в дзеркало й сказати собі: "Ти не забив, але ти пішов бити", аніж думати, що злякався. І якщо в липні 2026-го все знову завершиться такою серією, треба йти.

– Про що ви думаєте між центральним колом і точкою пенальті?

– Просто зосереджений на своїй меті – забити. У дитинстві, коли мама щось мені казала, я відповідав: "Та годі, це ж не фінал чемпіонату світу!" Ну от. Це тепер частина моєї історії. Мій пенальті тоді був погано виконаний, це правда. І завтра, якщо матиму ще одну нагоду, зроблю все, щоб пробити краще. Але проти Хорватії в Лізі націй (23 березня 2025 року) я пробив у той самий бік. Треба було, щоб у мене в голові виникла картинка, де я б’ю пенальті в той самий кут і забиваю. Це вправа, яку треба тренувати.

– Анчелотті казав нам, що, на його думку, тренувати пенальті марно, бо неможливо відтворити умови.

– Я не погоджуюся з тренером. Неможливо відтворити умови – гаразд. Але для мене це пам’ять руху. Якщо ти щодня тренуєш удар у правий кут, низом, я впевнений, що коли треба буде бити у фіналі чемпіонату світу, у тебе більше шансів забити, ніж у того, хто ніколи не б’є пенальті.

– Англійці працюють над диханням перед ударом, роблять глибокий видих перед розбігом.

– Так, Джуд (Беллінгем) так робить.

– А ви так робите?

– Ні. Проти Хорватії ми не дихали.

– Ви були без повітря?

– Ні, я просто хочу сказати, що в нас не було цієї фази дихання. Але від чемпіонату світу в нас усе добре з пенальті. Ми не тренуємо їх значно більше, хоча інколи наприкінці тренувань трохи пробиваємо. До того ж у нас є Майк (Меньян). Якщо потрібен воротар, який справді дасть тобі роботу на пенальті, Майк у цьому дуже сильний.

– У L'Équipe 2022 року Жюль Кунде описував вас як "амбіційного, гордого, з чітким планом того, яким гравцем він хоче стати". Ви стали тим, ким хотіли бути?

– Гравцем, яким я хочу стати, я буду в останньому матчі своєї кар’єри. Я вважаю, що ми прогресуємо завжди. Я вже казав: залишаються тільки трофеї. Але також потрібно бути важливим елементом у завоюванні цього трофею. Грати в найбільших клубах світу, на найкрасивіших стадіонах. Цього сезону я вперше зіграв на Енфілді. Я кайфував. Ти граєш заради таких моментів.

– Чи маєте відчуття, що уособлюєте те покоління французьких спортсменів найвищого рівня, які надихаються своїми північноамериканськими колегами?

– Це все ж дві різні культури. Американці можуть дозволити собі те, чого ми не можемо. Але я багато дивлюся на те, що відбувається там. З погляду ментальності, прагнення до найвищої продуктивності – вони дуже сильні. Я, наприклад, слухаю все, що стосується ментальної підготовки, і намагаюся накопичити якомога більше інформації.

Подивіться на бій Алі – Форман у Кіншасі (1974 року). Він дає мені ідеї, бажання йти за чимось більшим, не відпускати. Але не треба впадати в карикатуру і казати, що ми дивимося тільки на Сполучені Штати. На останньому чемпіонаті світу з регбі ми з хлопцями відвідали матч Франція – Нова Зеландія. Антуан Дюпон – натхнення, бо він блискучий у своїй сфері.

– Ви також розширюєте діяльність: ведете шоу на YouTube, The Bridge, деякі випуски – англійською, причому ідеальною. Де ви її вивчили, до речі?

– Англійська – це зі школи. Моя мама завжди казала добре її вчити, бо знадобиться. Я також багато дивлюся американське телебачення. І навколо мене є кілька людей, які говорять англійською. Тому я розмовляю англійською більше, ніж французькою.

– Хочете зруйнувати міф про футболіста, який ні про що інше не говорить?

– Це радше з американського боку, тому що там спортсмени багато чим займаються поза спортом. Тут же довго домінувало: "Якщо ти робиш щось поза футболом, значить, ти недостатньо зосереджений на своїй грі". Ні, це не так! Те, що деякі люди стають трохи більше, ніж просто атлетами, зрештою стає нормою. Хоча це й забирає час.

"Забити на чемпіонаті світу – найвища насолода": злякав тренера у гелікоптері, єдиний без татуювання, виграв майже все