"Забити на чемпіонаті світу – найвища насолода": злякав тренера у гелікоптері, єдиний без татуювання, виграв майже все
Форвард Атлетіко Хуліан Альварес розповів L'Équipe про своє дитинство, перші кроки у футболі та перемогу з Аргентиною на ЧС-2022. Ольга Любушкіна переклала та адаптувала розмову аргентинця з пресою.
Хуліан Альварес / фото: Ali Sallusti /L'Équipe
– Ви виросли в Кальчіні – маленькому містечку провінції Кордоба, де більшість мешканців працюють у сільському господарстві. Які шанси має хлопець, народжений там, стати професійним футболістом?
– У містечку з трьома тисячами мешканців можливостей дуже мало. У минулому лише двоє уродженців Кальчіна стали професійними гравцями (у 1980-х): Герман "Тато" Мартельотто, який виступав в Аргентині та Мексиці, і Хосе Луїс "Чіво" Рольфо. Загалом, коли ти родом із такого віддаленого куточка, шансів небагато. Але мене помітили – і з того моменту почали відкриватися нові двері.
– Яку роль відіграло ваше виховання у футбольному шляху?
– З самого початку моя родина прищепила мені важливі цінності: відданість справі, працьовитість, зусилля, які потрібно докладати, щоб досягти бажаного. Я бачив, як щодня працюють мої батьки – і це справило на мене велике враження. Мама – вчителька, а тато працював у полі, перш ніж стати водієм вантажівки. Він завжди був пов'язаний із землею. Мама дбала про нас удома, а ми з братами багато часу проводили у бабусі – вона була справжньою опорою нашого виховання.
Участь в азартних іграх може викликати ігрову залежність. Дотримуйтесь правил (принципів) відповідальної гри
ТОВ “СЛОТС Ю.ЕЙ”. Ліцензія на провадження діяльності з організації та проведення букмекерської діяльності у мережі Інтернет від 05.12.2024 (Рішення комісії з регулювання азартних ігор та лотерей №559 від 21.11.2024).
– Коли у вас з'явилося бажання стати футболістом?
– Дуже рано. Ще в дитячому садку, коли мені було 4 або 5 років, щойно я почав писати. Ми з двома старшими братами цілими днями грали у футбол – на вулиці, на маленькому майданчику біля дому, а коли поверталися, продовжували вдома. Мама сварила нас, бо ми ламали речі… Я ніколи не уявляв іншого майбутнього. На щастя, мені вдалося здійснити мрію, і я дуже цьому радий.
– Чи стало перевагою те, що ви наймолодший серед трьох братів?
– Коли ти найменший у сім'ї, старші показують тобі шлях. Вони першими робили дурниці – і саме їх найчастіше ловили й сварили. Спостерігаючи за ними, я навчився бути хитрішим, намагався не повторювати їхніх помилок. Я також грав із ними та їхніми друзями. Звісно, фізично це було складно. Мені довелося навчитися долати різницю у віці та зрості.
– Кілька років тому Хорхе Ґріффа, легендарний аргентинський тренер, сказав нам, що хлопці із сільської місцевості мають ідеальні умови для того, щоб стати футболістами: менше спокус і чудовий спосіб життя…
– Частково – так. Такі чинники, як родина, середовище й місце, де ти зростаєш, справді мають велике значення. У порівнянні з Буенос-Айресом – "шаленим" і величезним містом – життя в маленькому провінційному містечку набагато спокійніше. Я жив у Кальчіні до 15 років. Усе, що я там пережив, – це велика частина того, ким я є сьогодні: мій погляд на життя, моя манера гри, моя звичка викладатися на повну з тією ж пристрастю й тим самим бажанням, що й тоді, коли грав там.
– Розкажіть про свою першу спробу в Буенос-Айресі.
– Це одне з тих переживань, які не забуваються. Тоді я вперше вирушив у таку далеку подорож – 600 кілометрів від Кальчіна. Мені було 9 років, і я поїхав на перегляд до Аргентінос Хуніорс (клубу, який виховав Дієго Марадону та Хуана Романа Рікельме) разом із двома іншими хлопцями та супровідником.
Чесно кажучи, я не дуже добре переніс той тиждень. Я був зовсім малим, звик жити в родинному середовищі, серед людей, яких знав усе життя… А там усе було зовсім інакше, трохи божевільно. Клуб запропонував мені залишитися, але я не був готовий жити далеко від сім'ї. Хтось тоді сказав мені: "Поїзд проходить лише раз", особливо, коли ти родом із такого маленького містечка. Внутрішньо я подумав: "Побачимо".
Потім я проходив перегляди в Рівер Плейт, Бока Хуніорс, Банфілді, Бельграно (з Кордоби)… Але я все ще не був готовий. Я сказав батькові: якщо знову подзвонять із пропозицією пройти перегляд – я не поїду, бо знав, що не зможу залишитися в інтернаті у Буенос-Айресі.
Коли мені виповнилося 15, я зрозумів, що настав час зробити крок, бо інакше буде запізно. Я був найкращим бомбардиром регіональної ліги, але розумів: якщо хочу стати професіоналом, треба починати грати в юнацьких змаганнях великого клубу. Я обрав Рівер, бо був його вболівальником. Пройшов перегляд – і залишився. Це було в січні 2016 року.
– Ви також проходили перегляд у Реалі з Мадрида, чи не так?
– Так, у мене була така можливість, коли мені виповнилося 11 років. Батько поїхав зі мною до Іспанії – ми провели там близько двадцяти днів. Я кілька разів тренувався з Реалом, а потім взяв участь у турнірі поблизу Жирони, який ми виграли. Але щоб я залишився, потрібно було, аби вся моя родина переїхала до мене. Це був чудовий досвід, але для мене тоді це було ще занадто рано.
– Ви маєте зріст 1,70 метра – це рідкість для центрального нападника. Вам коли-небудь натякали, що зріст може стати на заваді професійній кар'єрі?
– Я чудово пам’ятаю свій перший перегляд у Рівері. Мене запитали, якого я року народження і на якій позиції граю. Я відповів: "2000-го, номер 9". У відповідь почулися слова: "Номер 9? Ось номер 9 твого віку", – і мені показали на велетня. Але я зовсім не злякався, бо знав свої сильні сторони. Я міг грати на позиції 9-го номера, трохи глибше, праворуч, ліворуч – і пристосовувався. Це ніколи не було для мене проблемою.
– Разом із Рівером ви вже у 2018 році виграли Кубок Лібертадорес. У 2021-му – Копа Амеріка, перший для Аргентини за 28 років. А наступного року – чемпіонат світу, на який країна чекала 36 років. Ви що, своєрідний талісман?
– Люди так кажуть, бо все сталося дуже швидко. Я одразу почав вигравати трофеї з Рівером, потім – зі збірною. А потім прийшов Ман Сіті і одразу ж – требл у перший же сезон в Англії, перша Ліга чемпіонів для клубу (у 2023 році). Але я не вважаю себе талісманом. Це, радше, питання того, щоб бути в правильному місці в правильний момент і, головне, бути готовим. Можливо, тут є частка фортуни, але передусім – це результат праці, наполегливості й уміння скористатися шансом.
– На чемпіонаті світу 2022 року, починаючи з третього матчу, ви вийшли в основному складі замість Лаутаро Мартінеса. Забили чотири голи, зокрема дубль у півфіналі проти Хорватії (3:0). Як поясните такий миттєвий успіх?
– Чесно кажучи, не знаю. Дехто вважав мій перехід до Манчестер Сіті в липні, за чотири місяці до чемпіонату світу, ризиком. Але для мене було життєво важливо щодня змагатися з гравцями такого рівня. Це допомогло мені повернутися до збірної з відчуттям, що я можу грати на міжнародному рівні. Ті кілька місяців у Сіті, коли я грав і забивав, додали мені великої впевненості.
– У своїй біографії головний тренер збірної Аргентини Ліонель Скалоні, говорячи про вас, а також про Алексіса Мак Аллістера й Енцо Фернандеса, каже, що ви провели чемпіонат світу, не до кінця усвідомлюючи масштаб події, з певною часткою безтурботності.
– Так, певною мірою це правда. Спочатку ми навіть не були впевнені, що потрапимо до списку з 26 гравців. Що мене щодня мотивувало в команді – це бажання викладатися на максимум, аби потрапити до складу, а потім, поступово, вибороти хвилини на полі. Для нападника забити на чемпіонаті світу – це найвища насолода!
Я особливо не замислювався над усім цим. Просто слухав, що казав Скалоні, намагався грати "як завжди", у свій футбол – можливо, й справді не до кінця розуміючи масштаб того, що відбувається, як він і каже. Я просто намагався здійснити свою мрію. А потім, у якийсь момент, зупиняєшся на хвилину й усвідомлюєш: ти ж граєш у півфіналі чемпіонату світу.
– Скалоні розповідав, що під час святкування титулу ви жартували з ним у гелікоптері, вдаючи, що він зараз падає, знаючи, що тренер боїться літати. І він відповів вам: "А, то ти, виявляється, розмовляєш?" Яка ваша версія цієї історії?
– Я тоді був у збірній не так давно, і загалом я такий: природний, спокійний, трохи сором’язливий спочатку. Це моя вдача. У нас чудова команда – з першого ж дня мені дали відчути, що я частина колективу, і це допомогло швидко адаптуватися, почуватися комфортно. А коли я почуваюся впевнено, тоді вже розслабляюся. От і того разу в гелікоптері – ми святкували титул уже третій день поспіль і просто вирішили трохи пожартувати з тренера.
– Багато футболістів мають татуювання, люблять виходити "в люди". Ви ж – дуже сімейний і домашній. Яка ви людина?
– Нещодавно в збірній хтось зауважив, що я – єдиний гравець без жодного татуювання. Але я не роблю цього, щоб відрізнятися. Коли був дитиною, батько нам завжди повторював: "Жодних татуювань, жодних цигарок, жодного алкоголю". У дорослому віці кожен сам вирішує, але я просто не відчуваю у цьому потреби. Так, я спокійний, люблю проводити час удома з рідними. Саме там я відчуваю себе найщасливішим.
– Для багатьох уособлення аргентинця – це Дієго Марадона або Дібу Мартінес: гучні, провокативні, емоційні. Але є й інші типи – як Ліонель Мессі чи Анхель Ді Марія, спокійніші, врівноваженіші. Ви, мабуть, ближчий до другої категорії?
– Можливо. У команді мають бути різні типи людей: є ті, хто готовий вийти на передову, говорити, захищати команду, а є ті, хто вміє заспокоїти ситуацію. Добре, коли в роздягальні та на полі є цей баланс. У збірній Аргентини ми саме його й маємо.
– Як ви вважаєте, ваш характер – спокійний, врівноважений – міг або може завадити вам у світі футболу, де зовнішній образ так багато важить?
– Не думаю. Я показую себе таким, яким є, і не намагаюся видати щось інше. Зрештою, мені здається, що сьогодні у світі, де соцмережі показують стільки всього, саме природність подобається людям найбільше.
– Але на полі ви перетворюєтесь на справжнього хижака. Існують два Хуліани Альвареси?
– Можливо. У звичайному житті я спокійний, але на полі… (Усміхається, не договорює). Відтоді як я прийшов у Рівер, від мене вимагали тиснути, швидко відбирати м’яч і грати з максимальною інтенсивністю. У першій команді, з Марсело Гальярдо, було те саме. Думаю, це завжди було в мені.
– Сандра Россі, нейрофізіолог, яка працює з Рівером, розповідала, що ви були номером один у всіх її тестах – швидкість, периферійний зір тощо. І коли хтось із партнерів перевершував вас, ви поверталися, щоб знову обійти його. Звідки така одержимість?
– Сандра – справжній геній. Ми й досі часто спілкуємося. Вона дуже допомогла мені під час мого першого року в Рівері з головною командою. Я багато часу проводив у її відділі: завжди знаходив щось, що можна вдосконалити, а її ігрові вправи мені дуже подобалися. Я люблю конкуренцію, тому постійно змагався з іншими, щоб ставати кращим.
– Скалоні, зі свого боку, каже, що ви зводите суперників із розуму своїм пресингом. Що ви про це думаєте?
– Так, іноді я це чую. Мені доводилося грати на різних позиціях, розвиваючи різні якості. Думаю, для тренера й команди корисно мати гравця, який уміє пристосовуватися до різних систем. Перед одним із матчів чемпіонату світу Дібу (Мартінес) сказав мені: "Хуліане, ти – наш перший захисник. Ти маєш задати цей настрій команді своїм пресингом". Для мене це дуже важливо – допомагати команді. Нас одинадцятеро, і я – перша лінія оборони.
– У 25 років ви вже виграли всі головні турніри – чемпіонат світу, Копа Амеріка, Лігу чемпіонів, Прем’єр-лігу... Про який трофей мрієте тепер?
– Той трофей, якого мені ще бракує, але який я зовсім скоро отримаю, – це титул тата (його дівчина зараз на сьомому місяці вагітності). Якщо говорити про спорт, то я прагну знову вигравати ті турніри, які вже вигравав. Хочу пережити це знову, тому що відчуття, коли здобуваєш трофей, цей вибух радості, розділений із партнерами, – ні з чим не зрівняється.
– Коли ви прийшли до Манчестер Сіті у 22 роки, вперше опинившись далеко від Аргентини, що було найважчим?
– Я адаптувався доволі швидко й добре. Вже з перших тренувань викладався на 200%. Перед приїздом у мене було запитання сумніву до самого себе: "Чи зможу я відповідати рівню?" Але з перших днів почувався комфортно, і колектив мені дуже допоміг. Уже в дебютному матчі я зрівняв рахунок, вийшовши з лави проти Ліверпуля (1:3, Суперкубок Англії 2022 року). Це дуже полегшило адаптацію.
– Ви прийшли до клубу в те саме літо, що й Холанд, у 2022 році. Багато хто тоді казав, що ви не гратимете. Як вам вдалося вибороти свій час на полі?
– Ерлінг перейшов із Борусії Дортмунд, де забивав неймовірно багато. Я ж приїхав з Аргентини, був маловідомим. Але поступово я завоював своє місце. Ми багато часу проводили разом на полі, часто забивали обидва. У перший сезон я став другим найкращим бомбардиром команди (17 голів у 48 матчах) – у рік, коли ми оформили требл. Це, погодьтеся, немало. Хоча, звісно, я не грав стільки, скільки хотів би. Наступного сезону мав значно більше часу на полі, іноді діяв трохи глибше – і почувався дуже комфортно.
– За два сезони у футболці Манчестер Сіті ви забили 36 голів за 6 007 хвилин – у середньому один гол кожні 166 хвилин. Якщо додати гольові передачі, ви були результативним раз на 109 хвилин. Чи не відчували ви, що вас недооцінили?
– Ні, я почувався цінним для команди, і, зрештою, найважливіше – це те, як я сам це відчуваю. Я отримав чимало ігрового часу, хоча не завжди – у вирішальних матчах. Часто виходив по ходу гри.
– Саме це спонукало вас зробити крок і переїхати?
–Так. Я отримав дзвінки від кількох клубів. Обрав Атлетіко, бо відчув, що зможу завоювати своє місце тут і показати найкращу версію себе – завдяки простору, який мені надали.
– Атлетіко – клуб-аутсайдер. Це не Реал і не Барса, але він завжди бореться, щоб змінити усталений порядок. Саме це вас привабило?
– Так, в Атлетіко дуже чітка ментальність. Це один із небагатьох клубів, який кваліфікувався до Ліги чемпіонів щороку протягом останніх тринадцяти років. У Ла Лізі він протистоїть двом грандам, але завжди залишається в боротьбі. За останні роки клуб знову здобував титули (останній – чемпіонство в Ла Лізі 2021 року). Атлетіко продовжує зростати, і ми можемо досягти справді великих речей разом.
– Які у вас стосунки з Дієго Сімеоне?
– Нас об'єднує спільне бачення футболу: пристрасть, праця, самовідданість, бажання боротися проти двох грандів, ніколи не опускати руки й завжди вірити. На полі він мені довіряє й дає повну свободу дій – наші стосунки дуже позитивні.
– А з Антуаном Грізманном, який уже ветеран, у свої 34 роки? Чого ви навчаєтесь поруч із ним?
– У мене чудові стосунки з Антуаном. Він неймовірна людина – дуже веселий, завжди заряджає команду позитивом. Хоч я його й знав раніше, він мене вразив своїми якостями. Це справжня легенда (найкращий бомбардир в історії "кольчонерос" – 201 гол). Щодня я намагаюся надихатися ним і такими великими гравцями, як він, щоб продовжувати вдосконалюватися.
– Чи має Атлетіко достатньо ресурсів, щоб виграти Ла Лігу або Лігу чемпіонів цього сезону?
– Виграти ці трофеї завжди складно – лише одна команда доходить до кінця. Я вважаю, що ми здатні протистояти будь-кому. Початок сезону був неідеальним, наразі нам важко даються виїзні матчі (3 поразки та 3 нічиї перед цим інтерв'ю). Є деталі, які потрібно виправити. Сезон довгий. У Лізі чемпіонів спершу треба вийти з групи, а потім починаються матчі на виліт – усе вирішується в боротьбі на межі. У таких поєдинках ми дуже сильні.
Торік ми провели хороший сезон, але в останні місяці вилетіли у півфіналі Кубка Іспанії (від Барселони: 4:4, 0:1), фінішували третіми в Ла Лізі й вибули в 1/8 фіналу Ліги чемпіонів (від Реала: 1:2 у першому матчі; 1:0 в овертаймі, 2:4 у серії пенальті в матчі-відповіді) – після хорошої гри, де я, на жаль, не реалізував пенальті (забив, але під час удару підсковзнувся й торкнувся м’яча опорною ногою, через що арбітр скасував гол; тепер правило змінилося – якщо м'яч влетів у ворота після двох випадкових дотиків, удар зараховується).
– Відомо, що ПСЖ і Барселона, яка шукає наступника Роберту Лєвандовскі, стежать за вами. Чи розглядаєте ви можливість перейти до одного з цих клубів у найближчі роки?
– Чесно кажучи, я не знаю. Я бачу, що пишуть у соцмережах… В Іспанії багато говорять про мене і про Барселону. Коли я минулого року підписав контракт з Атлетіко, багато говорили про ПСЖ. Це правда – були переговори між керівництвом ПСЖ і моїм агентом, вони виявляли інтерес до мого трансферу, але справа не дійшла до завершення. Зараз я зосереджений на Атлетіко. Підсумки підбиватимемо наприкінці сезону.
– У 2023 році ви посіли сьоме місце в голосуванні на "Золотий м'яч", але протягом останніх двох років вас не включали до списку тридцяти номінантів. Як ви пережили цю відсутність?
– Дуже спокійно. Звісно, приємно бути серед тридцяти найкращих гравців світу й брати участь у такій важливій події. Це означає, що ти робиш усе правильно. Я пишаюся цим, але не засмучуюсь, якщо мене немає серед номінантів – я просто займаюся тим, що люблю. Мені не потрібна похвала, щоб бути щасливим. Грати у футбол – цього достатньо для мого щастя.
