"Голова вже трохи в кабінетах": Сидорчук про збірну України, завершення кар'єри, Пономарьова і жіночий футбол
Ще на полі, але вже з іншим поглядом на гру. Сергій Сидорчук у розмові з Катериною Бондаренко для "Футбол 24" відверто пояснює рішення завершити виступи за збірну і говорить про момент, коли гравець починає думати про життя після кар’єри.
Сергій Сидорчук / Фото УАФ
Розмовляємо про баланс між аналітикою та інтуїцією, закулісся сучасного футболу, справжню ціну "немає часу" і чому пріоритети вирішують більше, ніж графік.
Окремо – про навчання в УЄФА, нову роль поза полем, футбольний розвиток в запорізькому регіоні та перспективи жіночого футболу в Україні.
"Не думаю, що ключове питання було саме у відсутності лідера"
– Рішення завершити виступи за збірну – це було суто ваше внутрішнє відчуття "час настав", чи все ж таки воно співпало з певними змінами всередині команди та очікуваннями тренерського штабу щодо вашої ролі?
– По-перше, це була дуже класна історія – національна збірна. Але водночас я для себе розумію: щоб потрапляти до національної команди, ти маєш або бути футболістом дуже високого рівня, який може викликатися навіть без стабільної ігрової практики, або постійно грати у своєму клубі й перебувати в ідеальній фізичній формі.
У моєму випадку не було ні першого, ні другого. Тому це рішення не було якимось одномоментним чи довго виваженим – воно логічно витікало з того, що відбувається в моїй кар’єрі на цьому етапі. Це рішення, до якого я просто прийшов.
– У своїх мережах ви зазначали, що залишаєтесь у збірній "в іншому амплуа". Зараз ваш вектор, очевидно, управлінський. Чи означає це, що тренерська кар’єра вас не цікавить? Або цей варіант теж не виключаєте?
– Я мав на увазі, що залишаюся збірником уже в іншому сенсі – як уболівальник. Для мене це все одно дуже цінна команда, і я завжди буду її підтримувати, незалежно від результату чи суперника.
Щодо інших ролей, то наразі я бачу себе передусім як чинного футболіста. Футбольна кар’єра дуже швидка: ти навіть не встигаєш повністю насолодитися процесом. Мені здається, що ще вчора я тільки вчився зав’язувати шнурки, а вже сьогодні тобі 35 – і відновлення після матчів дається значно складніше, ніж було ще 3-4 роки тому.
Сидорчук, Степаненко, Гливинський, Пятов / Фото Миколи Василькова
Тренером я себе поки що не бачу, але намагаюся готуватися до цього етапу. Для мене важливо залишатися в тенденціях, розуміти, куди рухається футбол, чим він живе. Це дуже цікаво, бо коли ти гравець – у тебе один кут зору. Коли починаєш дивитися ширше, відкривається зовсім інший вимір – з новими викликами і навіть проблемами, про які раніше ти не замислювався.
– Після невиходу збірної на чемпіонат світу з’явилась думка про брак лідера – про це говорили й самі футболісти після поразки від Швеції. З вашого досвіду, наскільки це реальна проблема і чи справді в команді може не знайтися людини, готової взяти на себе цю роль?
– Мені здається, що лідер – це людина, яка в складні моменти здатна взяти відповідальність на себе. Не в легкі, а саме тоді, коли важко.
Якщо подивитися ширше – навіть не лише на футбол, а на те, що відбувається у світі – таких людей не так багато. Зараз усе змінюється, змінюється ставлення в суспільстві: всі говорять про рівність, про права, про баланс. Можливо, я трохи відходжу від теми, але футбол – це віддзеркалення суспільства.
Ми хочемо рівності, підтримуємо один одного, але водночас очікуємо, що з’явиться хтось, хто візьме на себе роль лідера. Тому, якщо говорити про збірну, мені здається, що ця проблема трохи перебільшена. Я не думаю, що ключове питання було саме у відсутності лідера. Було дуже багато хлопців, які розуміли важливість моменту. Для когось це міг бути останній шанс потрапити на чемпіонат світу, адже Україна давно там не грала. Всі це відчували.
Є гравці, які можуть і хочуть брати на себе цю роль, але іноді їх просто потрібно правильно направити.
"Мені подобається, як працює Пономарьов"
– Ви ж продовжуєте грати за Вестерло, але якщо подивитись на ваші соцмережі – складається враження, що футболіст Сидорчук відійшов на другий план. Це свідомий зсув фокусу?
– Я думаю, що це свідоме рішення. Чесно кажучи, не впевнений, що комусь було б дуже цікаво постійно спостерігати за соціальними мережами футболіста Сидорчука – на тренувальний процес чи стандартні футбольні моменти в соцмережах. Тим більше, є речі, які ти як гравець просто не можеш показувати. Я пройшов певний футбольний шлях і досі його проходжу. І мені здається, що ділитися своїми думками, переживаннями, емоціями, які мене тригерили в різні моменти, – це набагато цікавіше, ніж рутинно показувати якісь фрагменти тренувань чи ігор.
Не думаю, що в цьому є якийсь особливий інформаційний привід. Це просто був свідомий вибір.
– У чинному сезоні помітно зменшився ваш ігровий час у Вестерло. Як ви самі пояснюєте цю динаміку і як вона відображає вашу нинішню роль у команді?
– Звичайно, хочеться, як професійному футболісту, грати регулярно, бо, насправді, для цього я і приходив у футбол ще дитиною – тому що я це люблю, люблю грати.
Але водночас я розумію всі нюанси і ту стратегію, яка є в клубі. Розумію і загальну тенденцію: футбол зараз дуже змінився в плані ігрового віку. Якщо раніше тебе тільки підпускали до першої команди у 23 роки, то сьогодні у 23 ти вже можеш бути гравцем, який відіграв понад сотню матчів на дорослому рівні.
Це тенденція – ви самі бачите, як зараз працюють команди та ліги. Тому я з розумінням до цього ставлюся і сприймаю це як даність, але водночас намагаюся конкурувати в цьому непростому середовищі.
– Чи не виникає внутрішнього розриву між тим, що ви все ще чинний гравець, але вже мислите категоріями поза полем?
– Ні, взагалі не виникає, бо мені завжди подобалося аналізувати певні моменти свого життя, ігрової кар’єри чи окремих матчів. Зараз я, по суті, роблю те саме, просто фокус трохи змістився: менше аналізую власні матчі, бо їх стало менше, і більше – гру команди, за яку виступаю, й інші.
Так само намагаюся дивитися ширше – аналізувати те, що відбувається у футболі загалом, на міжнародному рівні.
Я вже говорив про вік футболіста: він дуже помолодшав. У 20 років ти вже маєш не вчитися, а грати – і грати якісно. Це об’єктивні тенденції, які відбуваються навколо. Тому розриву немає, але фокус справді змістився.
– Ви акцентували увагу на віці футболістів. А якщо говорити про іншу тенденцію, яку ми зараз спостерігаємо, – омолодження тренерського корпусу, зокрема в УПЛ?
– Це цікаво, мені здається, що в цьому є певний сенс. Особисто мені цікавіше спостерігати за молодшою тренерською школою. При цьому є тренери, які, скажімо так, трохи старші, але також намагаються слідкувати за тенденціями.
Я не хочу нікого ображати чи когось виділяти, але якщо говорити про УПЛ і наш чемпіонат, то мені цікаво спостерігати, наприклад, за ЛНЗ. Мені подобається, як працює Пономарьов, його ідеї. Він молодий, як ви вважаєте?
– Як на мене, середнього віку.
– От і мені так здається. Якщо говорити про ще молодших тренерів, то мені також цікаво спостерігати за Ротанем і його роботою. Мені імпонує, коли від тренера йде енергія – коли це відчувається і на полі, і в його підопічних. Мені здається, це одне з найголовніших. Те, що не завжди видно, але що ти можеш відчути як глядач чи як футболіст: як тебе заряджають, як налаштовують. Енергія тренера завжди ретранслюється через гравців на полі.
– У контексті тренерства часто виникає дискусія: чи може бути успішним тренер, який не мав професійного ігрового бекграунду? Наскільки це критично – не грати на високому рівні, але при цьому працювати в професійному футболі?
– Мені здається, що може. Це не якась парадигма, що якщо ти не був професійним футболістом, то не станеш хорошим тренером. Такого немає.
Якщо подивитися ще раніше – навіть не тоді, коли я починав, а ще до цього – у тренерських штабах було значно менше людей. Це був головний тренер та один помічник – і все. Було складніше, бо не завжди було від кого підхопити знання, побачити інші підходи, деталі, зважити різні варіанти.
Зараз усе змінилося – подивіться, які великі штаби працюють у командах. І якщо ти сам не грав професійно, але маєш поруч людей, які знають атмосферу роздягальні, розуміють специфічні моменти, дрібниці, які можуть вирішувати долю матчу, – це допомагає.
Тому я не бачу в цьому проблеми: якщо ти не грав професійно у футбол, це не означає, що ти не зможеш стати хорошим тренером. Сьогодні тренерський штаб – це вже комплексна структура, де не може одна людина відповідати за все.
"Медіафутбол? Це не для мене"
– Якщо дивитись ширше: ви стали радником із спортивної стратегії та розвитку футболу в Запорізькій області. Як виникла ця історія? Це була ваша ініціатива чи запит з боку асоціації?
– Я така людина, якій потрібен час, щоб усе обдумати і зважити. Я не з тих, хто, коли його запрошують, одразу погоджується. Була комунікація з військовою адміністрацією Запоріжжя – там є люди, які зв’язалися зі мною. Але для мене це було не стільки про сам факт пропозиції, скільки про те, як я бачу цю роль.
Насамперед – це про те, щоб зробити запорізький футбол більш інтегрованим. Особливо дитячий – щоб він більше відповідав тенденціям європейського футболу.
Коли ти починаєш спілкуватися з людьми і бачиш їхнє бажання розвивати цей напрям, це підкуповує. Плюс зараз я проходжу навчання і маю більше розуміння стратегічних пріоритетів УЄФА – і думаєш, як цим можна допомогти регіону.
Мені це цікаво. Це така співпраця, від якої я не отримую жодної вигоди, окрім того, що бачу: люди дійсно хочуть рухатися вперед у футболі.
Мені, наприклад, дуже імпонує, що зараз у регіоні роблять акцент на жіночому та дівочому футболі. Мені було цікаво подивитися, скільки дітей займається, скільки ВПО, як працюють академії – зокрема та, яку я сам проходив у Металурзі Запоріжжя.
Так само цікаво було подивитися на загальну структуру: скільки є навчальних закладів, як вони функціонують, що потрібно для розвитку. І якщо ми можемо бути певним містком і допомогти запорізькому регіону – я тільки за.
Але це не про те, щоб будувати якісь процеси з нуля чи брати на себе повне управління. Це більше про діалог – про можливість ділитися думками, досвідом і знаннями, які в мене є.
– Коли ти працюєш із регіоном, з якого сам вийшов, це значно більше, ніж просто функція. Як це впливає на ваше сприйняття цієї ролі – додає мотивації чи створює додатковий внутрішній тиск через відповідальність перед людьми, серед яких ви зростали?
– Складне запитання. Бо я не думаю, що зараз, на цьому етапі, коли ми з вами говоримо, можна казати, що я вже щось зробив. Повернемося до цього, коли в нас дійсно щось вийде.
Ми зараз працюємо над одним проєктом разом із UEFA Foundation. Якщо він у нас вийде, тоді вже можна буде предметно говорити про результат.
На даний момент я не відчуваю якогось тиску з боку запорізької громади. Але є внутрішній тиск – у тому сенсі, що якщо я вже під цим підписався, то хочу щось дійсно дати цьому регіону. Це моя внутрішня мотивація, а не зовнішня.
– Якщо говорити предметно: які напрямки ви вже взяли в роботу і про що цей проєкт?
– Поки що ми намагаємося залучити підтримку UEFA Foundation в одному напрямку – жіночому футболі. У нас є лише одна дівоча команда, яка потребує допомоги, і ми хочемо її підсвітити, показати, що дівчата дійсно займаються і що є інтерес до цього. Ми хочемо, щоб UEFA Foundation допомогла цій команді. Якщо це вдасться – буде дуже добре.
– Ви фізично перебуваєте в Бельгії, але паралельно включені у процеси в Україні. Як організована ця робота і наскільки глибоко ви залучені щоденно?
– Це не про щоденну залученість. Це більше ситуативна історія – коли я бачу певні аспекти або можливості, де можна допомогти запорізькому регіону.
Якщо говорити прямо: я зараз проходжу навчання в УЄФА, і коли бачу, що там є інструменти чи можливості для допомоги – намагаюся ними користуватися. Я вже згадував про UEFA Foundation: вони можуть допомагати – це і консультації, і певна підтримка, зокремо фінансова.
Фонд пріоритетно працює з країнами, які постраждали від війни, і для них важливо підтримувати футбол – незалежно від того, це жіночий, дитячий чи чоловічий рівень. Якщо ми знаходимо такі точки дотику, далі вже виходимо на контакт: зв’язуємося, пояснюємо, що саме нам потрібно, і пробуємо вибудувати цю співпрацю.
Тобто я, по суті, намагаюся максимально використовувати ті знання і контакти, які отримую під час навчання, і трансформувати це в користь для регіону.
– Зараз ви проходите програму УЄФА Certificate in Football Management – версію для гравців. Розкажіть, як вона побудована і що саме дає з точки зору розуміння організаційних процесів у футболі?
– Так, це про організаційні процеси. Загалом там 10 модулів, які потрібно пройти. Кожен модуль триває два тижні: ти готуєшся, тобі надсилають книгу, яку потрібно прочитати, далі є матеріали в додатку UEFA – там ти навчаєшся.
Після цього проходить офлайн-модуль. Перший, наприклад, був про організацію футболу – дуже широкий і цікавий, охоплює багато аспектів. Там розбирають, як працюють асоціації, клуби в Європі та світі, яку роль відіграє УЄФА.
І найголовніше – якщо ти хочеш працювати в цьому напрямі, ти маєш сам шукати додаткову інформацію, способи розвитку, розширювати свої знання.
Після кожного модуля є групові завдання. Нас поділили на групи по п’ять людей, і ми виконуємо спільні проєкти. Зараз ми вже пройшли три модулі.
"Я така людина, якій потрібен час, щоб усе обдумати і зважити" / Фото Романа Породка
Наприклад, було завдання обрати три пріоритети, які співпадають зі стратегічними пріоритетами УЄФА, і змоделювати їх на конкретній асоціації. Я обрав Українську асоціацію футболу: ми аналізували, як ці пріоритети реалізуються, які є виклики, що працює, а що – ні.
Далі потрібно було дати свою рекомендацію – реальну, практичну пораду, яка могла б допомогти організації впоратися з цими викликами. Це доволі глибока робота: ти занурюєшся у процес і починаєш по-іншому дивитися на футбол. Це завдання у нас зайняло кілька модулів – ми працювали над темами стратегічного планування, організації футболу і управління.
Зараз, 17 травня, у нас буде вже п’ятий модуль. Далі будуть індивідуальні завдання: ти зможеш обрати конкретний клуб або організацію – наприклад, УАФ – і детально пропрацювати один із напрямків чи департаментів. Це ще більш комплексна робота: потрібно самостійно шукати інформацію, спілкуватися з людьми.
До речі, у цьому плані мені дуже допомогла Українська асоціація футболу – зокрема Анастасія Кліпаченко, яка очолює напрям жіночого футболу.
Це не зовсім те саме, що класичне університетське навчання, де ти занурюєшся в усі деталі. Але водночас це дуже хороша база і фундамент, на який ти вже можеш накладати свої знання й досвід – як у житті, так і в професії.
– З огляду на масив отриманої інформації, з яким ви зараз працюєте, що для вас стало найбільш неочевидним або несподіваним відкриттям?
– Зараз для мене відкривається багато цікавого в жіночому і дівочому футболі. Я бачу в цьому значний потенціал як для української асоціації, так і для розвитку футболу загалом – з точки зору розширення екосистеми і залучення нових стейкхолдерів.
Для мене було несподіванкою, скільки дівчат зараз приходять у футбол в Україні, скільки хочуть бути футболістками. Для них потрібно створювати умови, мати хороших тренерів – і цим, у принципі, займається українська асоціація.
З урахуванням того, хто зараз очолює напрям жіночого футболу, і якщо все робити правильно, я думаю, що у жіночого футболу є всі шанси на світле і хороше майбутнє.
– А як щодо медіафутболу?
– Я за цим не спостерігаю, і як глядачу мені це не подобається, чесно скажу. Це не для мене. Хоча розумію, що там велике залучення і є інтерес, але це не для всіх.
"Дитина має розуміти, що можна, а що не можна на полі, що таке взагалі футбол"
– Знову таки, у своїх дописах ви зазначали, що з роками все більше розумієте, наскільки багато у футболі вирішується за лаштунками. Коли для вас відбувся цей перелом у сприйнятті гри?
– Переломним моментом для мене став перехід у бельгійську лігу, в цю команду. Саме тоді я інакше побачив побудову тренувального процесу, професійної етики – те, до чого раніше не звик.
Я побачив, що багато речей можуть бути інакшими, і є моменти, які я точно заберу звідси з собою – це стосується і професійної етики, і загалом організації тренувального процесу. Зокрема, як залучається аналітика, як інтегровані фізіотерапевти, лікарі в сам процес підготовки.
Я не знаю, це добре чи погано, але те, як тут структурований і вибудуваний тижневий цикл роботи команди – це дуже сильна сторона, і це справді вражає. З іншого боку, у сучасному футболі зараз дуже багато аналітики – її справді дуже багато. І ти, як тренер чи навіть як менеджер, маєш правильно розуміти, що для тебе є пріоритетом.
Ти не можеш спиратися лише на цифри й аналізи – обов’язково має бути експертна оцінка. І цей баланс має бути витриманий: аналітика важлива, але має залишатися простір для тренерського бачення, інтуїції, творчості. Якщо залишаються тільки сухі цифри – так не працює.
– Сьогодні футбол дедалі більше рухається в бік об’єктивізації: аналітики, прогнозування, деталізації ігрових епізодів. Чи є відчуття, що це поступово витісняє імпровізацію і через це футболістам стає складніше швидко ухвалювати рішення?
– Мені здається, тут не можна сказати однозначно, що стало важче чи легше ухвалювати рішення. Ти все одно маєш аналізувати дуже багато факторів: дії партнерів, суперника, який грає проти тебе на позиції, свої сильні і слабкі сторони.
Аналітики зараз справді дуже багато. Вона допомагає, але інколи може і заважати. У моєму розумінні має бути баланс: аналітика плюс експертна оцінка. І ця експертна оцінка має базуватися не лише на цифрах, а й на власному розумінні футболу. Коли є цей симбіоз аналітики і експертного бачення, тоді ти дійсно можеш щось дати як тренер чи як гравець.
– Чи не вважаєте, що в академіях простежується певна шаблонність, тоді як вуличний футбол більше дає спонтанності і креативу?
– Я якраз нещодавно про це думав. Це, насправді, прикордонне питання. У дитячому футболі структура потрібна – дитина має розуміти, що можна, а що не можна на полі, що таке взагалі футбол. Має бути певна система, якої потрібно дотримуватись. Але водночас, якщо занадто загнати дитину в рамки, це може обмежувати її мислення, індивідуальність, любов до гри і талант.
Можу навести приклад: у Бельгії діти 10-11 років тренуються двічі на тиждень, а на третій день у них гра. У нас, коли я був дитиною, було п’ять тренувань плюс гра – це набагато більше.
Я запитував, чому така різниця. Мені пояснили, що це робиться для того, щоб дитина не "наїлася" футболом занадто рано, щоб у неї залишався цей голод до гри. Крім тренувань і матчів, їх намагаються залучати до інших активностей – плавання, інші види спорту – щоб дитина розвивалася всебічно.
І от мені не подобається, коли асоціації чи федерації занадто жорстко задають рамки для академій. Це не завжди про розвиток – іноді це може навіть гальмувати прогрес.
"З України передали п’ять книжок – чотири я вже прочитав"
– Повертаючись до програм і навчання: наскільки вони реально доступні для футболістів сьогодні? Це історія для всіх чи все ж для обмеженого кола?
– Це точно не для обмеженого кола – це для всіх. У нас у групі є і великі футболісти, які вже зробили серйозні кар’єри в європейському і світовому футболі. Але водночас є люди з абсолютно іншим бекграундом – наприклад, рефері з Туреччини.
Тобто це не якась закрита історія. Це більше про бажання і можливість. І дуже важливий момент – це нетворкінг, який ти там отримуєш. Незалежно від того, на якому ти етапі, це все одно дає тобі нові зв’язки і розуміння. Якщо є бажання – я не думаю, що є проблема зайти і пройти цей курс.
Це вже не перші мої курси. До цього я проходив програму, яка стосується періоду після завершення кар’єри – Career Transition Programme. Вона допомагає футболісту зрозуміти, який наступний крок зробити, в якому напрямі рухатися. Програма триває приблизно три місяці, там є психологічні тести та інші інструменти, які допомагають краще зрозуміти свої сильні сторони і потенціал.
– Тобто ви вже пройшли цей етап. Є розуміння, куди рухатись далі і як має виглядати завершення кар’єри?
– (Сміється) Я проходив цю програму, здається, рік тому. І, напевно, це частково вплинуло на те, що я пішов на наступний курс – уже з менеджменту. Але сказати, що в мене є чітка картина, як усе має виглядати – поки що ні. Життя все одно вносить свої корективи.
– Коли взагалі футболіст має починати замислюватися про життя після кар’єри і як до цього підготуватися?
– Футболіст – це така сама людина, як і всі. Ти ніколи не можеш бути до кінця готовим, бо життя може змінитися в будь-який момент – сьогодні ти йдеш по вулиці і, не дай Боже, щось трапляється, травма чи ще щось.
Але якщо говорити більш усвідомлено, то, мені здається, за рік-два до завершення кар’єри ти вже маєш починати себе до цього готувати. Пробувати щось паралельно, дивитися інші напрямки, знаходити те, що може давати тобі не менше задоволення, ніж футбол – ті самі емоції, внутрішній драйв.
– Я спілкувалась із молодими футболістами і часто чула, що в них просто немає часу на щось інше – особливо у тих, хто грає на рівні Динамо чи Шахтаря, а це і УПЛ, і Кубок, і єврокубкові матчі. Ви добре знаєте цю внутрішню кухню і рівень завантаженості. Чи справді це настільки серйозна проблема, чи все ж питання у пріоритетах?
– Дивіться, я теж знаю, як виглядає цей футбольний графік, ця завантаженість – і клубна, і збірної. Мені здається, що вони просто ще до цього не дозріли. І це також питання пріоритетів.
Пам’ятаю, як ми з Тарасом Степаненком летіли зі збірної після матчу – сам поєдинок уже не пригадаю, але, здається, поверталися додому. І я звернув увагу, що він проходить навчання, почав його розпитувати.
Тарас – людина з не менш завантаженим графіком, але, як я тоді побачив, він знайшов час на розвиток поза футболом. Він багато навчається, багато читає, і це дає результат.
Для мене це якраз і стало певним каталізатором. Тому якщо правильно розставляєш пріоритети – час завжди знайдеться.
– Ми бачимо, що гравці, які виступали за кордоном, на завершальному етапі кар’єри повертаються в Україну. Наскільки для вас це можливий сценарій – чи можемо ми ще побачити вас тут?
– Ой, не знаю, якщо чесно. Я не люблю робити гучних заяв. Для мене в Україні є тільки одна команда – і всі це розуміють, тому це питання трохи провокаційне. Якщо в мене буде можливість продовжувати відкривати для себе щось нове – я із задоволенням цим скористаюся.
– Ви згадували Тараса Степаненка як людину, яка багато читає і навчається. Ви не менш завзята у цьому питанні людина. Чи можете порадити щось із того, що читаєте зараз, або поділитися книгами, які вам найбільше відгукнулися?
– Зараз я якраз закінчую один трилер. У мене зазвичай так: якщо беру художню літературу – трилер чи роман, то після цього читаю щось більш документальне. Але зараз, коли в навчанні дуже багато "серйозного" контенту, намагаюся трохи переключатися саме на художню літературу.
Мені нещодавно з України передали п’ять книжок – чотири я вже прочитав. Є одна цікава історія про лікаря, який переїхав у маленьке містечко в Британії, і там починається кримінальна історія – серія вбивств, що дуже захоплює.
А якщо говорити про книгу, яка справила на мене найбільше враження, то це "Джерело" Айн Ренд – про архітектора, який намагається не втратити себе у світі, не підлаштовуватися під когось, а йти своїм шляхом, бо вірить у те, що робить. Це дуже сильна історія.
"Ще один забіг"
– І на завершення – короткий бліц, щоб трохи швидше й легше підсумувати нашу розмову. Досвід чи молодість?
– Досвід, звичайно.
– Інтуїція чи аналітика?
– Давайте інтуїцію.
– Перемога 1:0 чи 3:2?
– Якщо я беру участь – то 1:0.
– Голова ще в грі чи вже трохи в кабінетах?
– Трохи вже в кабінетах, чесно.
– Грати до максимуму чи піти вчасно?
– Піти вчасно.
– VAR чи як раніше?
– Цікаво… Напевно, все ж таки VAR.
– Тренер чи менеджер?
– Менеджер.
– Топ-ліга чи стабільний чемпіонат?
– Взагалі, якби був молодшим – то, мабуть, топ-ліга.
– Тактика чи характер?
– Мені здається, тактика.
– І ще один забіг чи нехай вже молоді біжать?
– Ще один забіг (Сміється).
