"Жажа вчавив педаль у підлогу і втік від поліції": менти на "Жигулях", футболка Діого Рінкона, зустріч із Бредом Піттом
Ольга Любушкіна записала інтерв'ю з головним тренером ЮКСА Андерсоном Рібейро, у якого майже вся кар'єра пов'язана з Україною.
Андерсон Рібейро / фото: ЮКСА
Ми зустрілися з Андерсоном Рібейро в залі для занять теорії на базі ЮКСА. Наша розмова тривала понад годину і не завершилася після зупинки запису.
Наставник тарасівців – щира, відкрита людина, не уникав запитань і жартував. Зазвичай у мене присутнє хвилювання, але тут, одразу після першого запитання, воно зникло. І, здається, це завдяки добрій аурі Рібейро. Розмова протікала дуже легко. Розшифровуючи наш діалог, я знову пережила ті класні емоції, які подарував бразильський фахівець.
Рібейро – знакова фігура, насамперед, для харківського футболу. Він прибув до тамтешнього Арсенала у 21-річному віці. Тоді бразильці лише починали приїжджати до України. Пограв за Геліос, ФК Харків, Металіст, а ще провів декілька матчів за Металург Запоріжжя, працював з Олександром Кучером. Нам було про що поговорити.
"Бразильці думають, що, приїхавши до України, можна показати пару фінтів – і все"
– Ви знову в Україні – тепер, як тренер. А як у 21 рік, у далекому 2002-му, ви наважилися переїхати з Бразилії у харківський Арсенал?
– Коли я виступав у Бразилії, до мене приїхав президент клубу Володимир Чумак. Він подивився на мою гру, йому дуже сподобалися мої якості гравця. Одразу звернув увагу на мене, а потім підійшов до мого агента і запитав: "А чи хоче Рібейро переїхати до України?". Я одразу був готовий вирушити. Мені, як і всім бразильцям, хочеться грати в Європі. Тому без сумнівів погодився. Нічого страшного не було. Звісно, це інший клімат, інша країна, але для мене, як для футболіста, було важливо грати у футбол. Так вийшло, що адаптація відбулася швидко.
– А як ваша родина відреагувала на таку нову пригоду?
– Батьки хвилювалися, але я з восьми років грав у футбол, а в шістнадцять переїхав далеко від родини. Я обрав цю професію, тому мама і тато одразу зрозуміли, що хочу бути футболістом. Батько сказав мені тоді: "Немає значення, де ти граєш. Якщо ти хочеш стати професіоналом, то це не залежить від країни. Йди і роби все, що можеш".
Я розповів, що є пропозиція з України, і вони підтримали, сказавши, що для мене це буде цікавий досвід, оскільки відкрию для себе нову країну та культуру, поїду за кордон, адже футбол дає таку можливість.Тому підтримка від батьків була з перших днів. Навіть коли у мене були сумніви, коли хотів повернутися, бо не звик до холоду, тато дав пораду: "Терпи, все буде добре".
– Які труднощі виникли? Чи допомагав клуб?
– Дуже вдячний президенту клубу Володимиру Чумаку та спортивному директору Євгену Краснікову, бо з перших днів вони знайшли для мене викладача мови. Одразу після тренування я ходив на уроки. Це була не граматика, а просто, щоб я розумів футбольні терміни: "біжи", "бий", "пас", одним словом – ключові фрази. Моя викладачка Евеліна Миколаївна допомагала півтора року. Клуб зробив усе, щоб я швидше адаптувався до життя. На полі я почувався абсолютно комфортно. А за полем… Лише потрібно мати бажання – і не буде ніяких проблем.
– Першим тренером в Арсеналі, якщо не помиляюся, був Ігор Рахаєв. Як вам вдалося знайти спільну мову? Ви тоді розмовляли португальською.
– Рахаєв, завдяки йому… Він знав бразильців, тож одразу сказав: "Роби не більше двох дотиків". Тому завдяки Ігорю Володимировичу я так легко адаптувався. Він радив робити все просто. Казав: "Знаю, ти хочеш іти в дриблінг, показати фінти, але я прагну, щоб ти грав у два-три дотики – і бий". Так і вийшло. Перші ігри я сидів на лаві, а потім вийшов і забив головою. А після гри він підійшов і промовив: "Я ж казав, один дотик – і подивися, ти вже забив та допоміг команді".
Я забив вісім голів, почув від тренера: "Рібі, молодець. Ти одразу зрозумів, що я хочу від тебе". Фінти – так, але коли це лише на користь команді, коли ти раз-два, обійшов і забив. Завдяки Рахаєву я став справжнім футболістом.
– Ігор Володимирович зробив вас цілісним футболістом?
– Так, бо бразильці думають, що, приїхавши до України, можна показати пару фінтів – і все. Ні, потрібно зрозуміти український футбол, адаптуватися, почати забивати. І ти маєш давати те, що потрібно команді, а не просто показувати свій дриблінг.
– Дебютний гол ви забили Нафтовику. А які моменти закарбувалися в пам'яті?
– Спочатку контракт був на пів року, але я проявив себе, забив вісім голів. Мені дали контракт на два роки, гарну зарплату. Тому всі спогади чудові. Я грав за кордоном, забивав.
– Потоваришували з кимось із команди? Підтримуєте зв’язок?
– Так, з усіма. Наприклад, з Олександром Кучером. Загалом не було проблем ніяких, з багатьма підтримуємо зв’язок, говоримо на футбольну тематику.
"Поліцейські фіксували: ага, поїхали на дискотеку. І чекали, коли ми повертатися будемо додому"
– У якийсь період ви зіграли за Геліос. Як так вийшло? Яким чином вас заманили до клубу? Ви там провели щось близько двох матчів?
– Ми могли грати за Геліос, якщо, наприклад, не потрапили в заявку на матч Арсенала. Там тоді був Сергій Кандауров. Мене запитали, чи можу я зіграти два матчі за Геліос, щоб зробити приємне Кандаурову. Погодився без проблем. Це було важливо для такої людини. Здається, ми одну зустріч тоді виграли, одну програли.
– А ще був Металіст. Там ви грали під керівництвом Геннадія Литовченка. Дуже класний старт, голи, а потім тиша і повернення в Арсенал.
– Були питання між президентами. Ярославський володів Металістом, а Данілов – Харковом. Тоді в Металіст брали десь десять гравців. Ми грали так один сезон. Я забив у перших турах чотири голи вже в УПЛ. Потім вони ухвалили рішення, що не будуть співпрацювати. І знову ми повернулися в клуб. Арсенал тоді перебував на першому місці у Першій лізі. Не знаю, як вони домовилися, бо тоді створили ФК Харків.
– Не плутали такі переходи?
– Ні, зовсім. Литовченка знали, ми всі у нього грали. Та й всі були професіоналами. Вже як сім’я, кістяк команди.
– Перший гол сезону 2005/06 у вас відбувся у ворота Шахтаря. Вже з Даріо Срною, Жадсоном. Як то було?
– Це були великі емоції. Тоді грав Матузалем. Здається, ми програли ту зустріч 2:3, а я забив пенальті. Великий стадіон, купа людей, такий класний футбол. Завжди приємно грати проти таких команд, як Шахтар. Ми дуже хотіли перемогти, бо нам обіцяли великі преміальні. Так, у них була якісніша команда, але так приємно згадувати про великі матчі. Це ж великий футбол. Всі хотіли грати проти таких виконавців, які були у Шахтарі. Коли є ще й можливість забити такій команді – це вау!
– Голи проти великих суперників запам’ятовують більше?
– Важливо забити, все. Неважливо кому, гол – найважливіше. Ці відчуття неможливо передати, це енергія, кайф.
– Як вдавалося справлятися з тиском стадіонів? Так, зараз на футбол теж ходять, але це не порівняти з моментом, коли повні трибуни. Як ви концентрувалися?
– Литовченко чи Безсонов передавали нам свій досвід. Казали: "Граємо, як ми тренувалися". Фанати зовсім не відволікали. Ти маєш 90 хвилин, робиш свою справу і все. Я бив пенальті. Після тренувань завжди залишався і пробивав по воротах. Тому коли у матчі потрібно було це зробити – робив без сумнівів. На полі думав лише про футбол.
– Якраз у той період в Україну почали приїжджати бразильці. Ви всі товаришували, особливо з Жажею. Те, що грали за різні клуби, не заважало?
– Бразильці завжди можуть знайти спільну мову, де б ми не були. Жажа, Едмар, Діого Рінкон в Динамо, Брандау… Ми завжди дружили. Так, жили далеко, але знаходили можливість тримати зв’язок. У мене досі купа футболок Шахтаря і Динамо того періоду. Певно, коли у Динамо був ювілей, Рінкон подарував футболку дуже красиву, з такою емблемою гарною. Я все зберігаю, вони грали у великий футбол, у Лізі чемпіонів. Рінкон же забив два м'ячі у ворота Реала…
– Мені розповідали, що в Харкові відбувалися "тусовки". Який це мало вигляд?
– Так, так. Ми це любили. Бразилія запалювала! Особливо, коли Жажа прийшов у Металіст. Він любив вечірки. Але все було по ситуації. Виграли – керівництво давало вихідні, а якщо немає результату – все, відпочинок вдома… Щоправда, тоді вони більше вигравали, тому встигали скрізь – грати у футбол, відпочивати. Шашлики на Безлюдовці (озеро), ресторани. Відверто, двіжуха була крута.
– Розкажете історію?
– Болеро, дискотека. Поліція вже знала наші машини, часто нас зупиняли. Я тоді на "Мазді" їздив, а Жажа – на "Порш Каєн". Поліцейські фіксували: ага, поїхали на дискотеку. І чекали, коли ми повертатися будемо додому. Вмикають мигалку на своїх "Жигулях", Жажа побачив, що за ним їдуть, вчавив педаль у підлогу і втік від них. А мене не помітили, бо я їхав трохи далі.
Так, вони не наздогнали, але ж знали, де він жив. Стоїмо на балконі. Бачимо, як приїхала поліцейська машина і скрутила номерний знак у Жажі. Він кричав: "Що ви робите?". Всі питання, звісно, потім вирішили. Наступного дня, в тому ж закладі, поліція привезла йому номери. Жажа, уяви собі, каже: "Фотку давай зробимо". І в нього досі є фото, де він стоїть у капелюсі поліцейського з ними разом.
"Безсонов казав: "Рібі, Зіко був таким талантом!"
– Хто для вас був важким суперником в Україні?
– Дербі... Звісно, дербі. Перший матч ми зіграли 1:1. Це тоді була велика подія для Харкова. А потім вже у Металіста був сильніший склад – Папа Гуйє, Едмар, Марко Девіч, Горяїнов. Ми намагалися тримати рівень, але наша команда була молодою.
– Ви тривалий час працювали із Володимиром Безсоновим. Що винесли для себе з цієї співпраці? Які у вас були взаємини?
– Він любив Айртона Сенну. З першого дня, як я зустрів Володимира Васильовича, він тримав біля себе його книгу. Всі фрази, які він казав футболістам, були запозичені від Сенни. Безсонов же грав у збірній. У 1982 році в нього було завдання опікати Зіко. І він розповідав, що неможливо було захищатися проти нього. Казав: "Рібі, Зіко був таким талантом! Я був талант, але то – інший рівень. Не міг його зупинити, він діяв так швидко". Безсонов був скромним, ділився своїм досвідом, передавав його молодому поколінню. Він настільки класний, я його слухав "широко розкритими очима". Для мене Безсонов – найкращий тренер, з яким довелося працювати.
– Як ви пережили відхід з Харкова?
– Тоді вся річ була у фінансах. Створювалася УПЛ, наш президент Данілов пішов туди, а регламентом заборонялося володіти клубом. Почалися проблеми із грошима. Керівництво прямо говорило про проблеми. Лідери пішли, молода команда. Звісно, ми втратили якість.
– Ви пішли з клубу без проблем?
– Так, у мене ще був контракт, але все вирішили. Зрозумійте, клуб дав мені все – машини, квартири, зарплату. Все… Харків для мене був найкращим місцем, найкращим клубом. Вони все робили для мене. Тому усе було прозоро. Мене запитали, що я б хотів зробити. Ми потиснули руки, розірвали контракт.
"Лікарі, уколи, все робив, що казали, але…"
– Знаю, що ви прагнули залишитися в Україні, але, врешті-решт, опинилися на Мальті.
– Були пропозиції залишитися в Україні, а мені хотілося змінити середовище. Хотів спробувати щось нове. Ніколи не думав, що опинюся на Мальті. Дзвонить друг: "Слухай, потрібен нападник на Мальті, їдеш?" Я подивився на фото, такий курортний район, а я море люблю. Приїхав, показав себе, забив два голи. І все, контракт у кишені. Навіть не уявляв, що на Мальті грають у футбол. Там місцевість, щоб фільми знімати, а не грати.
У перший рік я там зустрів Бреда Пітта. Вони знімали фільм. Боже, подумав, де я перебуваю, а ще й граю у футбол. Утім, рівень був не таким високим.
– Після року на Мальті ви повернулися в Україну – у запорізький Металург...
– Так, я хотів грати у футбол на кращому рівні, ніж пропонувала Мальта. Перший матч після повернення був проти Оболоні, другий – із Шахтарем. І я отримав травму гомілкостопа. Не знаю, яка причина, незрозуміло геть, але ніяк не міг відновитися. Лікарі, уколи, все робив, що казали, але…
У мене був контракт. Керівництво питало, що сталося, але у мене не було відповіді. Тільки виходив на поле – відчував біль. Казали, що не хочу грати за Металург, потім були проблеми із зарплатнею. Дали шанс з Оболонню, навіть забив, а потім знову травма. Підійшов до керівництва і сказав, що не можу грати. Така ж ситуація, як із Харковом – ми полюбовно домовилися і потиснули руки.
– Рік ви провели у Хамрун Спартанс, який ось кілька тижнів тому грав проти київського Динамо.
– Хамрун – це одна з найкращих команд на Мальті. Класні, атмосферні фанати. Ми отримували задоволення від гри. Завжди було відчуття свята. Так, це не рівень України, але було комфортно для гравців. Хороший стадіон і плюс – курортний регіон. Для мене то було, що треба. Зараз усе по-іншому – нове керівництво, яке вкладає гроші, тому вони потрапляють до кваліфікацій єврокубків. Загалом підіймають мальтійський футбол.
– Ви грали у кількох клубах на Мальті, там завершили кар’єру, але Україна, українські клуби вас так і вабили назад. Що було такого особливого?
– Мій друг Макс Лавриненко, тренер U-15, теж запитував мене про це. Не знаю, почуваюся комфортно тут. У Києві, Харкові... Я прожив тут майже пів життя – грав, тепер тренерська кар’єра. Маю багато друзів. Можу просто вийти в супермаркет і зустріти друга. Мені так приємно… В Україні почуваюся, як вдома. Не можу це передати – мова, культура, ставлення, професіоналізм у футболі. Для мене це все, що треба. Усі ж свої ліцензії я отримав у Харкові.
Так-так, ти маєш рацію, це мій другий дім. Усе, що в мене є, отримав завдяки життю в Україні. Зараз початок моєї тренерської кар’єри – і маю віддати щось цій країні. Україна так багато зробила для мене, хочу віддячити їй, розвиваючи молодь, футбол.
У ЮКСА в нас молода команда, багато бразильців. Просто кажу: "Буду передавати вам свій досвід, щоб ви всі пішли у великий футбол, бо все залежить лише від вас". Я вже грав, моя кар’єра завершена, а тепер хочу передавати свої знання наступним поколінням.
"У Кучера багато досвіду, він грав проти Мессі, навіть фото є"
– Чим займалися спершу після завершення кар'єри?
– Футбол, тільки футбол. Мені виповнилося 36 років, залишалося ще пів року контракту на Мальті. Тоді подумав, що пора завершити кар’єру. Гарне життя, курортне місце, але мав дивитися у майбутнє. Я захотів стати тренером.
– Як з'явилася думка про тренерську кар'єру?
– Останній мій тренер на Мальті порадив. Він сам записав мене на курси і відправив вчитися, бо побачив у мене якості для того, щоб стати тренером. Рано чи пізно кар’єра гравця закінчується, потрібно дивитися вперед.
Тож свою першу ліцензію отримав на Мальті. І поїхав додому в Бразилію. Там багато провів часу в роздумах, чи варто продовжувати серйозно займатися тренерською діяльністю. Одразу пішов на стажування, мені дуже сподобалося. А потім пропозиція від Риги. Все так швидко закрутилося: стажування, команда. Згодом ми виграли чемпіонат. А ще через якийсь час був Метал, коли Красніков повернувся у футбол.
– Тоді командою керував Олександр Кучер, ваш гарний знайомий.
– Я якраз проходив навчання в Києві. Дзвонить мені Красніков і каже: "Треба допомогти. У нас головний тренер Кучер, будеш його помічником". Я одразу відповів "так".
– Як працювалося з Кучером?
– Ой, ми не програвали, а лише перемагали. І стали чемпіонами. У нас була крута команда. Красніков зробив усе, щоб були класні інфраструктура та оточення. Був у нас француз Балулі. Гравці самі знали, що робити. Ми сиділи на лаві, а вони вирішували всі питання на полі. Тому сезон був чудовим.
Кучер був класним гравцем, капітаном Шахтаря, який здобував перемоги на міжнародній арені. Грав із бразильцями, які представляли збірну. Як гравець, як тренер – він сильний. Радію, що в моєму житті є такі люди, як Кучер. У нього багато досвіду, він грав проти Мессі, навіть фото є.
– Що стало причиною вашого відходу?
– З команди в Атлетіко Паранаенсе поїхав Максим Воронов. Я теж вирушив до Бразилії, щоб допомогти йому адаптуватися, зробити документи. Десь на вісім місяців я залишився там. Тоді подзвонив Краснікову, сказавши, що хочу повернутися. Але вже почалася війна.
У той час отримав пропозицію від Лієпаї. Команду тренував Тамаз Пертія з Грузії (зіграв 4 матчі за шепетівський Темп, – прим.). Він – великий прихильник українського футболу. Все робив за конспектами Лобановського, абсолютний фанат київського Динамо. Його найкращий друг – Каха Каладзе.
"Перед Маріуполем було тренування і я теж брав участь. Забив гол, віддав передачу, кажу: "Хлопці, все так просто. Якщо я у свої 44 роки так можу, то можете й ви"
– Коли відбулося перше ваше знайомство з ЮКСА? Як виникла співпраця?
– Футбол – моє життя. Коли Сергій Леснік запропонував мені приїхати, у мене не було сумнівів. Війна є війна, але я хотів повернутися. Бог завжди зі мною, тому ми пройдемо цей важкий період. Зараз намагаюся повністю зануритися у футбол, багато дивлюся матчів.
Наразі важка ситуація, у нас молода команда. У всіх є проблеми. Моє завдання – зробити так, щоб через футбол гравці продовжували жити. Багато людей втратили родичів, друзів. Подумав, що я можу зробити для них. А через футбол молоді гравці зможуть розпочати нове життя. Звісно, час дуже важкий, але я вірю, що прийде мир.
– Які взаємини у вас із Сергієм Лесніком? Чи приходить він на тренування, чи втручається у процес?
– Коли я тільки приїхав, президент все показав мені, розповів кожну дрібницю про клуб. А потім сказав: "Я люблю футбол. Зроби все, щоб наша команда грала в красивий футбол, Joga Bonito". Він любить бразильських гравців. Пан Леснік дав мені карт-бланш і пообіцяв підтримувати.
Він часто приходить на тренування, є нашим першим вболівальником на матчах. Завжди чую, як президент кричить, бо перебуває за лавою запасних. У нас існує повна довіра. Нам лише потрібен час для розвитку. Суперкоманда не будується на раз-два. Будуть важкі часи, будуть радісні моменти. Ми маємо все робити разом і не відходити від плану.
– ЮКСА минулого сезону була в чемпіонській групі, хоч і посіла восьме місце. Які завдання на цей сезон ставить перед вами керівництво?
– Звісно, хочемо показати результат кращий, ніж торік. У кожної команди є свої нюанси, свої проблеми. Завжди наголошую на цьому. Кожна гра – це нова історія, яку ми починаємо писати зі стартовим свистком. Важливо почати з перемоги.
У Першій лізі не так легко заробити бодай одне очко. Все через бажання, через характер, лише так ти досягаєш цілей. Тоді, коли ми почнемо разом насолоджуватися, будемо одним цілим, всі разом – усе вийде. Може, ми навіть потрапимо в УПЛ, а, може, отримаємо свій шанс у Кубку.
– У складі команди багато бразильців – як це впливає на вашу роботу? Чи важко керувати командою, де багато легіонерів?
– Мені, звісно, приємно, що в команді є бразильці. Шахтар довів, що можуть у клубі співіснувати бразильці та українці – і перемагати. Вони досі так грають. Ми теж йдемо таким напрямком. У нас є хороша перспективна молодь, бразильці додають свою технічність в команду. Якщо візьмемо український характер та бразильську майстерність, то у нас буде крута команда. Все залежить лише від нас.
– Як вам вдається підтримувати атмосферу у роздягальні?
– Я для них, як батько. Жартую з гравцями, коли треба проявити суворість – роблю це. Коли ми обіграли Поділля, зайшов до роздягальні і кажу: "Хлопці, радіймо". Музика, танці. Це все має бути. Не хочу бути тренером, який лише ставить вимоги та кричить.
Для мене важливо підказати, передати свій досвід, показати, як має бути. Можу зупинити тренування, підійти і відпрацювати ситуацію, весь час скеровуючи гравця. Звісно, мовний бар’єр, різні жарти, різне життя, але всі гравці мають бути одним цілим.
– Яка ваша ідеальна команда?
– Атакувальна, звісно атакувальна. Через бажання і самовіддачу ми йдемо до цілей. Помилки будуть, технічні помилки, а все вирішує лише те, як ми реагуємо на це. Глядачі мають бачити 11 гравців, які хочуть. Не можеш обіграти технічно, йди в боротьбу, роби все з великим бажанням.
– Звідки черпаєте натхнення? Чи є тренерські моделі, які вас надихають? Наприклад, як Аталанта Гасперіні, Гвардіола, Клопп?
– Дієго Сімеоне, хоч він і аргентинець. Завжди стежу за Атлетіко Мадрид. Що ще говорити про Сімеоне, якщо він так довго біля керма команди? Він грає у простий футбол, на поле виходить команда. Атлетіко виступає у Лізі чемпіонів, вигравав чемпіонат. І Сімеоне вміє згуртовувати, тому він все ще там.
– Але ж Сімеоне, особливо на початку роботи в Мадриді, більше славився захисним футболом, а ви любите атакувальний.
– Так, я хочу надійну оборону, але дуже агресивну атаку. Навіть на тренуванні я казав, що має бути компактність в захисті, бо в атаці у нас є моменти. Тому хочемо досягти надійності позаду, але агресивності попереду.
Під час атаки теж можна оборонятися. Повинен бути баланс. Ми не так багато пропускаємо, якщо враховувати передсезонну підготовку. Найбільше – це з Ворсклою. Рано чи пізно ми почнемо забивати. Завдання – забий більше, ніж суперник.
– Що було б особисто для вас успіхом у кінці сезону?
– Побачити прогрес команди. Я завжди кажу: "Кожна гра – це фінал". Хочу, щоб ми перемагали, щоб ми самі собі створювали атмосферу, щоб у роздягальні завжди була радість. А вже потім побачимо, яке місце посядемо. Але все залежить від нас і тільки.
– Як минає ваше життя поза полем?
– Моє життя... Я весь час тут, на базі. Я приходжу о сьомій ранку, йду – о 21:00. Весь час думаю про футбол. Зробив план тренувань для команди, підготував тактичні відео, аналіз команди. Увечері дзвінок дружині і розмова з дитиною.
– Стежите за УПЛ?
– Звісно, ми дивимося. Першу і Другу ліги – також. Ми стежимо за кваліфікацією єврокубків, за українськими клубами. Зараз в УПЛ непоганий рівень, є хороші гравці. Якби не війна, український футбол ставав би тільки кращим.
– Що складніше: бути футболістом чи тренером?
– Грати, бо ти відповідальний за результат. Виходиш і маєш все зробити для перемоги. Тренер передає свій досвід, навчає, а вже гравці мають принести результат.
– Не буває бажання вистрибнути на поле під час матчу і показати, як потрібно бити?
– Буває. Перед Маріуполем було тренування і я теж брав участь. Забив гол, віддав передачу, кажу: "Хлопці, все так просто. Якщо я у свої 44 роки так можу, то можете й ви". Треба просто отримувати задоволення. Ми завжди з помічниками показуємо, як бити, як приймати м’яч, постійно беремо участь в тренуваннях.
– Попереду матч із Чорноморцем – проти Кучера.
– Зробимо все, щоб перемогти. Потрібно забрати три очки!
