"Суперник відмахнувся, я схопився за лице, а там – дірка": грав за Полісся, а потім став міліціонером
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка зі знаменитим захисником житомирських Автомобіліста і Спартака (тепершнє Полісся) 70-80-х.
Олександр Чернявський (ліворуч) / Фото з архіву
Ймовірно, він провів би значно більше матчів за Полісся, якби не важка травма, що змусила його завершити з футболом у 29 років. Проте майже три сотні поєдинків за головну команду Житомира й так роблять центрального захисника культовою постаттю в історії клубу. Капітан, один із лідерів роздягальні та справжній боєць на полі.
71-річний Олександр Чернявський в інтерв’ю Футбол 24 пригадує єдине вилучення в кар’єрі, бійку в Чернівцях, роботу у правоохоронних органах та футбольного професора Віктора Кащея.
"Шишков – гравець від Бога"
– Олександре Петровичу, як часто буваєте на Центральному міському стадіоні Полісся?
– Практично кожну гру відвідую. Навіть на Металіст 1925 ходжу – мені цікаво. Нас кілька ветеранів житомирського футболу тієї епохи залишилося: Шишков, Єрмаков, Стрихарчук, Рутковський. Ось і усе.
Олександр Чернявський / Фото Любомира Кузьмяка
– Володимир Шишков відіграв за Полісся 469 матчів та забив 175 голів – це абсолютні рекорди в історії клубу. Він, як і ви, з Бердичева?
– Так, ми земляки. Тренувалися в одній команді, хоч Володя на два роки молодший. Знаю його з 15 років. Шишков – гравець від Бога. Просто для розуміння – Володя м’яч не втрачав. Він не робив жодного зайвого руху. А яке відчуття гола! Мені здається, цьому важко навчити, це щось на рівні інстинктів.
– Хто міг нав’язати конкуренцію Шишкову за рівнем та потенціалом?
– Микола Батюта. Великий футболіст для Житомира. Навіть у київському Динамо був, щоправда, лише в дублі. Батюта діяв у півзахисті, володів чудовим ударом, міг обіграти будь-кого. Мав хорошу спортивну злість – справжній лідер колективу.
– Якщо Батюта і Шишков були творцями в атаці, то ви відповідали за оборону?
– Грав опорника або центрального захисника. Я був доволі жорстким футболістом. На жаль, не пройшов хорошої школи. Як займати позицію, де тримати руки, як опікати суперника – це все я вже дізнався після армії, коли у 20 років прийшов у Автомобіліст, який очолював Віктор Жилін.
– Під час служби в армії у футбол не грали?
– Ні, але закладав фізичну базу. Службу проходив у Німеччині, у пожежній частині – охороняли склад боєприпасів. Там займався пожежно-прикладним спортом: ривки, смуга перешкод, стрибки. Наша команда навіть вигравала локальні змагання.
"Кликали у Шахтар. Жилін сказав, що я там не гратиму"
– Як ви футболом зацікавилися?
– Мій батько грав у футбол. Пройшов війну, залишився служити у Китаї, потім повернувся додому. Тато виступав за військові команди, а пізніше – у Бердичеві. Він був розвідником, хоча про війну розповідав небагато. Це не та річ, про яку щось добре можеш розказати. Зате я запам’ятав батькову валізу, де була складена його форма і старі бутси. Це реліквія, яка дуже багато для мене означала у дитинстві.
– Батько застав ваші успіхи у футболі?
– Так, і я щасливий через це. Тато навіть приїжджав на мої матчі. До речі, у команді я був наймолодшим. Я грав за бердичівський Прогрес в обласному чемпіонаті, мене помітили і запросили до Житомира в Автомобіліст. Тут футболістів сильних вистачало: згаданий Батюта, в захисті – Валентин Жуков, який пограв за Динамо і Шахтар, в середині поля – Ярослав Кугайкевич із Карпат та Валерій Притулін, який у Шахтар їздив.
Чернявський у житомирському Спартаку – нижній ряд, третій ліворуч / Фото з архіву
– Кажуть, і ви у Донецьк могли переїхати?
– 1976-го створили збірну українських клубів, своєрідну збірну Другої ліги. Після матчу за збірну до мене підійшов Анатолій Калінін з Шахтаря і запросив у Донецьк. Коли я порадився із Жиліним, той сказав, що я там не гратиму: "Посадять на лавку. Коли твій час прийде, поїдеш з Житомира".
– Проте ви поїхали лише в Івано-Франківськ.
– Жилін тренував місцевий Спартак і 1977-го я вирушив туди, як і Шишков та Авдиш. Я розумів, що мені майстерності бракувало – Вищу лігу дійсно не потягнув би. З форвардами нашої ліги я давав собі раду. Важливо було не запустити їх за спину. Умовно кажучи, з Насташевським, Шидловським та Прядуном не було складно. Гірше було із Сергієм Шевченком, який за львівський СКА виступав.
– У чому складність?
– Він мені два нижні зуби вибив. Ось бачиш шрам на бороді? Це Шевченко головою заїхав. Боролися за м’яч, Шевченко буцнув і мене винесли з поля. Усе в крові, відвезли мене у відділення черепно-лицьової хірургії, там і зашивали. Важко було з Хлусом, Євтушенком, Шарієм та Олійником із Буковини. Насправді в кожній команді були цікаві форварди.
– Ви когось також травмували?
– Олександра Авер’янова з Суднобудівника. Він – маленький, шустрий. Розігнався, хотів м’яч вибити. І як коліном дав у спину! Авер’янов глянув на мене і жодного слова не сказав. Зате потім навіть не наближався до мене. Але я ж не навмисно.
"Які це люди? Це футболісти"
– На ваших очах закінчував кар’єру Віктор Кащей, відомий у майбутньому дитячий тренер. Яким він був футболістом?
– Вітя прийшов з Олександром Іщенком, який згодом також почав тренувати. Кащей – професор. У нього одна нога довша за іншу, тому й помітно шкутильгав. Проте це йому зовсім не заважало. Людина пройшла школу Вищої ліги і за Динамо грала. Віктор закривав позицію заднього захисника, Іщенко був переднім, а я – опорником.
– Чому ви так мало пограли в Івано-Франківську?
– Мене кілька разів туди кликали, але я пішов лише після запрошення Жиліна. Хоча в основу він мене ставив нечасто. Коли житомирський Спартак очолив Віктор Банников, то почав запрошувати мене назад додому. Жилін вже покинув Івано-Франківськ. Я тільки-но одружився, тому вирішив, що треба повертатися.
– Підопічні характеризували Віктора Жиліна, як дуже жорсткого тренера. Погоджуєтеся?
– Наведу один приклад із розмови Віктора Степановича та ще одного тренера. Якось той Жиліна запитав: "Степановичу, тобі не шкода футболістів? Це ж люди". Жилін відповів: "Які це люди? Це футболісти. А на наш вік футболістів вистачить". Водночас він давав хорошу школу, був якісним психологом, вчив нас футболу і вимагав дисциплінованого ставлення до справи. Вважаю, що у Валерія Авдиша майстерності більше, ніж у мене разів у десять. Проте захисником він був надто м’яким і рідко грав у Жиліна.
– Як для захисника, ви забили доволі багато – понад 20 голів. Як вам це вдалося?
– Мав гольове чуття. Часто ходив на стандарти. Переважно виявлявся найбільш спритним у володіннях суперника. Мої голи не були красивими, але я нерідко опинявся там, де треба. Якось протистояли вінницькій Ниві, а мене опікав Іван Вишневський. Однак свій момент я таки знайшов і забив. Ох, Іван тоді злився…
"Не стримався і гравця підняв за шию над землею"
– Як ви стали капітаном команди?
– Відбулося командне голосування і мене обрала більшість. Капітан – це відповідальність. Одного разу в поєдинку з Буковиною так піднявся градус напруги, що ми пішли стінка на стінку. Я не стримався і одного гравця підняв за шию над землею. Хоча не скажу, що був недисциплінованим. Мене тільки одного разу вилучили в кар’єрі.
– За що?
– За те, що сказав арбітру все, що думав. Нас судив Вадим Жук з Мінська. За день до нашого матчу він працював десь у Санкт-Петербурзі, а тепер обслуговував наш матч. Він не те, що бігати, він ходити не міг. Стояв виключно у центрі поля. Ми грали у Нікополі, де завжди було складно завдяки роботі Ємця та Жиздика. Я забив гол, Колос ніяк зрівняти не може. Жук поставив два пенальті – ми поступилися 1:2.
– У Житомирі працювали кілька динамівських легенд. Одна з них – Андрій Біба. Колишні підопічні відзначають його винятковість у роботі.
– Красень! Андрій Андрійович працював сам, без помічника. Ми з ним 17 турів не програвали! Зараз у командах по 15 тренерів працює, а Біба тоді самотужки нам гру поставив. Як виходив на тренуваннях, то був одним із найкращих. На той момент йому було 43 роки.
– Ви закінчили доволі рано, ще до 30-річчя. Чому?
– Отримав важку травму. Мені зламали виличну дугу. У грі з Сумами суперник ліктем вдарив у голову – кістка під оком буквально залізла всередину. Операцію робили через ротову порожнину, осколки діставали. Це все потім дало ускладнення.
Чернявський ліворуч у нижньому ряду / Фото з архіву
– Як це трапилося?
– Бігли з невисоким нападником за м’ячем, він відмахнувся і ліктем зацідив у обличчя. Я схопився за лице, а там – дірка. Швидка завезла у лікарню. Там сказали, що з операцією треба зачекати. Мовляв, через те, що я воду випив, а це заборонено. Наступного дня все зробили, але невдовзі розпочалося запалення мозкової оболонки.
– Про повернення у футбол мова не йшла?
– Ні, я все-таки повернувся. Однак травма дала ускладнення. Почалися сильні запаморочення, я лежав у лікарні. Навіть зараз наслідки тієї травми даються взнаки – постійно чую шум у вухах.
"Мав справу з людьми, які 30 років провели за гратами"
– Ви не хотіли залишитися у футболі?
– Я завершив навчання у сільгоспінституті. Освіта мені знадобилася – 1984-го мене запросили у міліцію. Довелося попрацювати на різних посадах – починав старшим інспектором. Опікувався охороною громадського порядку, зокрема працював на футбольних матчах. Було незвично колись виходити на поле в одній формі, а тепер перебувати поруч із полем в іншій формі.
– Вас впізнавали у новій ролі?
– Я знайшов свою нішу. Навіть сама присутність на рідному стадіоні була для мене особливою, адже там минуло все моє життя. Чимало футболістів губилися після завершення активних виступів. Ще Валерій Лобановський про це казав – професійний футболіст до 30 років не знає, як влаштоване звичайне життя, він не адаптований до побуту, усе за нього роблять. Я бачив багато сумних випадків – люди спивалися і просто зникали.
– Хто ще реалізувався в іншій сфері?
– Славік Кугайкевич став керівником гастроному. Як і я, закінчив технікум радянської торгівлі. Сергій Матухно, який грав за Таврію та одеський СКА, навчався в інституті на стаціонарі! Потім навіть став тренером Таврії. На жаль, чимало хлопців закінчили не дуже добре.
– Коли ви попрощалися з роботою у міліції?
– У 1990-му я очолив службу соціальної адаптації, відпрацював там десять років. Люди, які поверталися з місць позбавлення волі, потребували адаптації в суспільстві. Я мав справу з людьми, які 30 років провели за гратами, мали по 5-6 судимостей. Треба сказати, що знаходив спільну мову з усіма – намагався кожному допомогти.
