"Людей з палати вивозили на той світ". Екс-гравець Металіста і Карпат про "вівців", Великого Мазяра і 12 швів Шарана
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із колишнім півзахисником Віталієм Сахном, який опинився на межі життя та смерті, проте зумів видряпатися із неймовірно складної ситуації.
Віталій Сахно
Серед натовпу людей в одному з харківських торгових центрів його видає куртка з емблемою Металіста. Його важко впізнати – зміни занадто кардинальні. Віталій заспокоює – вже йде на поправку і навіть почав набирати вагу. Попереду етап, де треба демонструвати характер, волю і бажання. Все точно, як у футболі.
Лютий 2018-го змінив життя нашого героя назавжди. Зараз Віталій Сахно розпочинає все з нуля. І згадує про найсерйозніше випробування у житті. Аналізує, робить висновки і дякує небайдужим.
"Якщо вижив, значить потрібен ще тут"
– Ви пам’ятаєте той день, коли все це сталося?
– Мені раптово стало погано. Трохи терпів, лежав вдома. Коли зрозумів, що біль у шлунку не минає, то викликав швидку. Наступного дня мене вже прооперували.
– На той момент не здогадувалися, що з вами?
– Періодичні болі в шлунку відчував давно. Знаєш, як у житті буває. Випив таблетку і не звертаєш уваги. А тут все було максимально серйозно – почувався дуже погано. Мені важко про це згадувати… Чотири місяці пролежав у лікарні, два з яких у реанімації.
– Якими були прогнози лікарів?
– Мамі спочатку не повідомляли правду. Сестрі сказали все, як було насправді – якщо сильний організм, то витримає. Ввели у штучну кому, де я провів 10 днів. Шансів давали мало. Якщо вижив, значить потрібен ще тут.
– Ви змінилися і сприйняли це, як серйозний сигнал?
– Безперечно. Цілодобово лежиш у жахливому становищі – задумуєшся про все на світі. А поруч з палати людей щоденно вивозять на той світ.
– Ваша боротьба не була б повноцінною без підтримки небайдужих.
– У нас медицина не безплатна. Нам не вистачить часу, якщо я перераховуватиму всіх, хто мені допомагав. Насправді було дуже багато таких людей, зокрема, з футбольного світу. Я щиро всім вдячний.
Сестра мені згодом роздрукувала адресантів грошових переказів. Багато сум приходило в анонімному порядку, однак серйозну допомогу отримав від людей, які мають відношення до футболу у Харкові і навіть Олександрії.
– Суттєві проблеми зі здоров’ям у вас розпочалися напередодні дня народження?
– За місяць до свята. На мій день народження якраз після операції мене перевели з реанімації у звичайну палату. Навіть телефон в руки дали. Проте через два дні знову почалося загострення – чергова операція і реанімація.
– Що стало причиною цього?
– Неправильне харчування, нерви. Я розлучився з дружиною, поруч немає улюбленої доньки. Після того, як працював з дітьми у Сталі, роботи не мав, не було конкретних пропозицій. Крім того, у 2014 році я переніс операцію на хребті.
– В чому справа?
– Коли молодий, то не звертаєш уваги. Спіймав себе на думці, що після завершення кар’єри футболіста отримав більше травм, ніж під час активних занять спортом. Спочатку довелося видалити грижу – поставили імплант у хребті. Якби не лікарське втручання – була загроза назавжди втратити можливість ходити. На щастя, все минулося. Тоді суттєво фінансово допоміг Євген Красніков. Через проблеми зі здоров’ям довелося перервати виступи за ветеранів.
– У Харкові була доволі непогана ветеранська команда?
– У часи Мирона Маркевича – навіть дуже непогана. Він встигав усюди – навіть на тренування до дітей приїжджати. Уяви собі – тренер першої команди приїжджає до юнаків з Академії. Шалений стимул!
"Знайомий видалив мій номер – подумав, що я вже на тому світі"
– Зараз не спілкуєтеся практично ні з ким?
– Скажу так – коли вийшов з лікарні, то набрав свого знайомого, який до футболу відношення не має. Привітався з ним, а він запитує: "Хто це?" При тому, що мав мій номер записаний. Кажу йому: "Це Віталік телефонує". Він не повірив. Виявилося, що видалив мій номер – подумав, що я вже на тому світі.
– Ви демонстрували своє фото під час проходження тренерських курсів. Зміни просто вражаючі.
– У мене є схильність до повноти – після футболу я трохи набрав. Потім переніс чотири операції і втратив 35 кілограмів. Коли приїхав додому, то відразу встав на вагу. З моїх 93-х кілограмів залишилося лише 58.
– Змушені дотримуватися дієти?
– Максимально суворої. Хоча б протягом року. Жодного солодкого, ніяких шкідливих продуктів. Лише каші, варене м'ясо. Нещодавно дуже захотілося трішки печива. Скуштував і знову стало погано. З того часу не експериментую.
– Про роботу з м’ячем також поки мова не йде?
– Сильно втомлююся, не можу довго перебувати в одній позиції. Дуже хотів би повернутися до роботи і тренувати дітей. До зникнення кам’янської Сталі працював там з дітьми. Вважаю, що нас коректно називати не дитячими тренерами, а, скоріше, вихователями. Тренер – це той, хто працює з командою майстрів.
– Дитячим наставником міг би стати не кожен.
– Пригадую період в академії Металіста. Зарплатню нам виплачував клуб. Відповідно я брав ту дитину, яка сильніша. Зараз ситуація така, що доводиться враховувати інші фактори. Наприклад, привели батьки свою дитину і заплатили гроші – як тренер може не взяти її? Починаються запитання: "А чому він не грає? Став мого сина у склад".
– Відповідно діти, чиї батьки не мають хороших фінансових можливостей, втрачають нагоду пробитися у команду.
– Раніше в академії у нас був не "набір", а "відбір". Я працював у парі з Євгеном Назаровим. Останні півтора роки він виховував дітей сам, я вже в Металісті не працював. Зараз перші кроки у професіональному футболі роблять наші вихованці Холод та Криськів, які у Шахтарі грають, в Зорі виступають Мацапура, Азізов, Білоцерковець та Мільченко. Вболіваю за хлопців і пишаюся ними. Пригадую, як багато для мене зробив мій перший тренер – Валерій Робертович Мкртчан – завжди буду вдячний йому за все.
"Лінке – це і є, мабуть, харківський футбол"
– Ви у дорослому футболі дебютували у 18-річному віці. Свій перший матч у Чорткові пам’ятаєте?
– Так, Віктор Камарзаєв довірив мені місце у складі. Металіст переміг Кристал завдяки єдиному голу Жені Назарова. Він тоді грав правого півзахисника, а я правого оборонця. У мене з Назаровим взагалі міцний зв'язок. Ми по житті часто йшли пліч-о-пліч. Розпочинали разом в Металісті, потім Євген у Карпати перебрався. Потім і я в Карпати прийшов.
– Не завдяки йому?
– Ні, це не було пов’язано. Згодом перетнулися з ним у харківському Геліосі абсолютно випадково. Нарешті, коли я прийшов у статусі тренера в академію Металіста, то нас призначили до хлопців однієї вікової групи. Зараз спілкуємося не так тісно. Справа в тому, що у зв’язку з цими всіма подіями намагаюся не показуватися на людях. Поверну себе в норму, тоді можна. Самітницький спосіб життя веду.
– Ще кілька слів про Камарзаєва – його пам’ятають, як жорсткого захисника. Яким він був тренером?
– Можу порівняти з Михайлом Фоменком, з яким я потім працював. Фоменко розжовував все до дрібниць: кому куди бігти, кому як діяти. Він ще дивувався: "Як ви можете пропускати голи, якщо я вам все показав і ми все пройшли?" Камарзаєв, у свою чергу, був хорошим мотиватором. Проблем з налаштуванням ніколи не було. Віктор Леоненко недарма каже, що у футболі потрібно боротися. Футбол – як війна. Навіть терміни військові: атака, оборона, тактика, стратегія.
– Ви мріяли грати у Металісті з дитинства?
– Я, мабуть, народився з м’ячем. З рук його не випускав – на багатьох дитячих фотографіях можна помітити м’яч. Виховувався я у районі, який зветься Салтівкою, там робив перші футбольні кроки. Потім попросив батька і він привів мене на футбол. Набір оголосили з восьми років, а я був молодшим. "Приходьте наступного року", – сказали.
– Минулого багато років і вам вдалося пройти всі щаблі школи Металіста.
– Наш випуск припав на важкі часи – у 1994-му команда вилетіла з Вищої ліги. Умови жахливі. Закріпитися в іншому місті також було складно. Я вступив до інституту, грав на область, а потім таки підписав контракт з Металістом.
– Ви застали у команді ще 37-річного Володимира Лінке. Фактично тренер на полі?
– Володимир Іванович – це постать і глиба. Авторитет для нас, молодих. Лінке – це і є, мабуть, харківський футбол.
– Крім зіркових ветеранів, той Металіст мав хорошу перспективу: Горяїнов, Карабута, Зайцев, Назаров, Колесник. Однак час правління президента клубу Дмитра Дроздника сприймають доволі неоднозначно.
– Часи були важкі. Дроздник вів команду самотужки. Як він це робив? Сказати, що гроші великі платили – не скажу. Скоріше, дріб’язкові. У нас був колектив, практично всі харківські. Билися за клуб і місто. Згодом прийшов Фоменко, встановили ціль, запросили кваліфікованих гравців. Не хочу нікого ображати, але, мабуть, сильнішого тренера за Фоменка я не зустрічав. Хтось назве його футбол примітивним. Так, справді багато боротьби… Але він розбирає футбол на молекули.
"У Фоменка на установках і розборах люди засинали"
– В’ячеслав Хруслов якось сказав, що Металіст до приходу Михайла Івановича був не командою, а збіговиськом. Згідні?
– Чиста правда! До речі, виключно позитив можу сказати лише про Хруслова, який прийшов у команду разом з Євгеном Золотницьким. Мені всього 18, а Хруслов – тогочасна зірка. Ми жили неподалік один від одного і В’ячеслав Михайлович на автомобілі підвозив мене на базу. Багато розмовляли про футбол і я отримав від нього чимало цінних порад.
– Олександр Ковпак казав, що підопічні Фоменка просили лікаря, аби той повпливав на Михайла Івановича і зменшив навантаження. Желько Любеновіч також розповідав – серйозніших навантажень не було у жодного тренера.
– Щиро зізнаюся – я теж не зустрічав більш жорсткого у цьому плані фахівця. Із впевненістю скажу, що після зборів у Фоменка можна було рік чи два грати із цим запасом. Багато гравців просто не витримували.
– Олександр Карабута переконував: "У Фоменка відпрацюєш всі гроші, які тобі платять. До копійки. Платять тобі 100 доларів, отже відпрацюєш їх до останнього цента".
– Навіть більше! Інші тренери теж навантажували, всяке було. Проте такого більше ніде не зустрічав.
– Попри це, Михайло Іванович складає враження дуже спокійної людини. На установках це відчувалося?
– Фоменко – дуже освічена та ерудована людина. Рідко, але міг використати "слівце". Ніколи не кричав. Інколи розмовляв так, що всі повинні були мовчати і не дихати. Щоправда, на установках і розборах люди засинали. "Йди спати", – казав Михайло Іванович. Теорії було дуже багато!
– Роман Григорчук примушував підопічних вести спеціальні зошити із записами.
– Я тоді про це не думав. Хоча копіювати все одно не варто. Тренер повинен мати своє бачення. Нам на курсах ліцензування італійські наставники казали: "Ви до нас їздите на навчання і курси, а ми використовуємо напрацювання Лобановського. Не цінуєте свого".
"Яке Динамо? Та ну, хтось із пацанів розігрує"
– Після чотирьох сезонів у Металісті вам доводиться залишити рідну команду. Чому так сталося?
– Я мав місце у стартовому складі, все було добре. У поєдинку з краснопільським Явором отримав травму. Майбутній гравець збірної України Сергій Снитко підкотився – і я розірвав зв’язки. Вилетів на 4 місяці. За цей час мені знайшли заміну, з основи мене витіснили. А я молодий, амбіційний. Як це я не граю? Я не гратиму в другій команді! Мабуть, треба було перечекати, стерпіти. Фоменко ж добре до мене ставився.
– Ви обираєте Кремінь?
– Спочатку я перейшов у харківський Арсенал, який очолював Валентин Крячко, а Вадим Комардін та Євген Красніков були звичайними футболістами. Через кілька місяців у Кременчук мене запросив Семен Осиновський. Він прийняв Кремінь, який плентався у підвалі Першої ліги. Протягом 11 турів ми йшли без поразок, проте не врятувалися. Грошей не отримували взагалі – коштів не вистачало навіть на виїзди та екіпіровку.
– Олег Грицай, який працював з Осиновським, розповідав, що тренер не дозволяв вибивати м’яч абикуди. Василь Гречаний, який грав у цього фахівця в Черкасах, казав, що Осиновський міг би зараз тренувати команду УПЛ.
– По-перше, Семен Михайлович – людина хороша. Крім того, вже тоді, наприкінці 90-х, він проповідував футбол, який ми називаємо сучасним. Ми грали в пас, виключно низом. До речі, у тому Кремені кар’єру закінчував Юрій Бакалов. Розумна людина, яка підтримувала молодих. Не дивно, що він став успішним тренером.
– Авторитет для молоді, як Лінке в Металісті?
– Безперечно. Тоді ще жартували, що у нас на лавці сидять троє футболістів, загальний вік яких перевершує вік 11-ти польових. Йшла мова про Бакалова, Кудимова і Самару. Мені завжди щастило з колективами. Насправді часто згадую про своїх одноклубників, яких зустрічав за кар’єру – це те, що гріє мені душу.
Віталій Сахно (праворуч) у Карпатах
– Після Кременя ви їдете у Черкаси?
– Спочатку був варіант з київським Динамо. Селекціонер киян Іван Терлецький запропонував приїхати до столиці. Паралельно у Зірку запрошував Олександр Іщенко. Звичайно, що я хотів спробувати сили в Динамо. Кремінь грав у Чернігові, а я жив у готельному номері з Юрієм Бакаловим. Раптом дзвінок – думав, що адміністратор на обід кличе, а виявилося, що це Терлецький. "Прохання до вас – ні з ким не ведіть переговорів. Ми вас викличемо на збори", – сказав Іван Іванович.
– Про що в той момент подумали?
– Та ну, хтось із пацанів розігрує. Яке Динамо? Зрештою, незадовго до цього я непогано провів поєдинок проти Динамо-2. Хоч Кремінь і програв, зате я гол забив. На прощальному банкеті у Кременчуці мене напутніми словами проводжали. Туркмени Магдієв та Адієв сміялися: "Дивитимемося вдома Лігу чемпіонів і вболіватимемо за тебе".
– І все ж з Динамо не склалося?
– Я був вихованцем Металіста. Контракт з клубом у мене закінчився, але нас все одно поєднували певні контрактні обов’язки. Відповідно харків’яни могли вимагати за мене гроші. Я провів кілька спарингів, до яких залучалися з першої команди Косовський, Коновалов, Несмачний, Косирін та брати Маковські. Однак на цьому попрощалися, а я повернувся в Кремінь, після чого вирушив за Осиновським в Черкаси. Хоча навіть встиг з’їздити на збори із запорізьким Металургом Мирона Маркевича.
– В Черкасах вам було легко – навколо багато знайомих гравців, яких запросив туди Осиновський.
– Про Черкаси спогади тільки найкращі – класне місто, чудовий колектив, лідерство у Першій лізі. Однак в елітний дивізіон ніяк вийти не могли. У сезоні 1998/99 Кремінь обіграв на виїзді Черкаси – я віддав пас, а мій кум Олег Сьомка забив єдиний гол. Черкасцям не вистачило цих трьох очок – далі перехідний матч з Прикарпаттям і невдача. У наступному сезоні за Черкаси грав вже я. Ми фінішували третіми, проте у Вищу лігу виходила лише перша команда.
"Шаран дивився в один бік, а пас віддавав в інший"
– В еліту ви все-таки потрапили – стали гравцем Поліграфтехніки.
– За всю свою кар’єру жоден мій перехід не відбувся безплатно. Практично всюди команди платили за те, що я ставав їхнім гравцем. Суми, можливо, невеликі, але цей факт мав місце. Якось мені Юрій Дячук-Ставицький сказав: "Безплатний футболіст? Це означає, що він нікому не потрібен". В Олександрії на той час було дві класні банди: харківська з Чуйченком, Сєріковим, Жиліним та Данченком і львівська банда, яку очолював головний тренер Роман Покора та його земляки Чопик, Мокрицький, Танасюк, Зуб, Плотко і Шаран. З останнім, до речі, жив у кімнаті півтора роки. Гравець від Бога – дивився в один бік, а пас віддавав в інший.
– Шарану зараз вдається протягом кількох сезонів будувати розкішну команду без зіркових футболістів. Бачили у ньому тоді задатки тренера?
– Безперечно. От в кого-кого, а у те, що Володя стане тренером, вірив однозначно. Завжди мав авторитет, командний голос, досвід. Він навіть на тренуваннях усім підказував – висловлював свою точку зору. На полі Шаран також був максимально самовідданим. Пригадую, як у грі з Шахтарем Ассан Ндіайє ледь йому ногу не відірвав. Наклали, здається 12 швів. Це при тому, що ще й щиток Володі зламав…
– Олександрія покинула Вищу лігу не за спортивним принципом.
– Не скажу, що наш футбол був видатним. Але класний колектив демонстрував на полі самовідданість і у нас було непросто виграти. Якби не закулісні ігри, то хто його знає. Мені здається, що такий зараз колектив у Шарана в сучасній Олександрії. Жодного легіонера, всі свої.
– Ви згадали про Романа Покору. Як з ним працювалося?
– Не скажу, що на тренуваннях було щось особливе. Він чудово вмів мотивувати. Не було заїздів на базу перед грою. Бувало таке, що футболісти приїжджали в табір команди за три години до гри. Місто маленьке, контролю ніякого не було.
– У вересні 2001-го Поліграфтехніку спіткало горе. Талановитий захисник Омар Мишков відіграв матч проти Таврії, а вже через три дні потрапив у смертельну ДТП.
– Ми мали два вихідних, я поїхав до Харкова. Увечері подзвонили – загинув Омар. Вся команда вирушила в Одесу, де його поховали. Це був величезний шок для всіх нас. За кермом був товариш Мишкова, а в машині ще один наш партнер Вадим Чернишенко. На щастя, йому вдалося вижити. Пригадую, як ми виходили на поле у наступному турі – билися за Мишкова і зіграли внічию з Ворсклою.
– В Олександрії ви застали Володимира Мазяра, якого зараз знають, як харизматичного тренера. Футболістом був таким же?
– О так, "Великий Ма" тоді з Дніпра прийшов.
– Чому "Великий Ма"?
– Володя розповідав, що у Полтаві, де він грав раніше, був цілий квартет. Ворсклу називали командою "трьох "Ко" і "Великого Ма": Кобзар, Ковтун, Костюк і Мазяр (посміхається). Володя – хороша людина, але з Покорою у нього не склалося. Він дуже швидко залишив Поліграфтехніку.
"У Львові за російську мову ніхто слова поганого не сказав"
– Ще одна ваша команда з еліти – Карпати. Що пригадуєте про Львів передусім?
– Чудову природу і хороший прийом від львівських друзів. Там особлива атмосфера. А ще у Львові специфічні вболівальники. У випадку поразки завжди з трибун лунало "вівці". Як би ти не грав, як би не викладався. Я спочатку навіть запитував місцевих хлопців – що це означає. Хоча на вулиці люди підходили, бажали успіхів. Я володію українською, проте інколи збиваюся на суржик. І якщо у Львові говорив російською, то за весь час ніхто слова поганого не сказав. Тільки Володя Різник, який спочатку був футболістом, а потім став адміністратором, по-дружньому називав мене "москалем" (сміється).
– Як ви потрапили в Карпати?
– Наприкінці зборів з Поліграфтехнікою я зламав руку. Після цього керівництво клубу сказало: "Шукай собі команду". Це сталося за тиждень до старту сезону. Варіантів було небагато – поїхав у харківський Арсенал, звідки мене запросили до Львова. Ці два роки в Карпатах – одні з найкращих у житті. Проте наша команда вилетіла в Першу лігу. Тоді творилися погані речі в клубі, тому такий розвиток подій виглядав цілком логічно.
Проти молодого Яя Туре
– Здавалося, що Карпати впевнено йдуть на дно.
– Ці процеси були взаємопов’язаними. Спочатку клуб заявився на Кубок Інтертото, але добре, що вчасно відмовився від цієї ідеї, інакше довелося б платити штраф. Потім з команди пішов Маркевич, йому не дали попрацювати, згодом Карпати очолив Дячук-Ставицький. Спогади про них у мене дуже хороші.
Щоправда, Юрія Михайловича вважаю хорошим менеджером в прямому розумінні, а не тренером. Втім мотивувати він вмів. На розборах матчів демонстрував чудеса артистизму.
– Значну частину карпатівського колективу складали легіонери.
– В Карпатах класних виконавців вистачало: Ковальчук, Мізін, Хома, Налєпа… Мацей – людина своєрідна. І взагалі вважаю, що коли є свій Андрій Тлумак, то навіщо брати легіонера? Я завжди товаришував з воротарями, тому добре знав їхні можливості. Тарас Чопик в Олександрії на тренуваннях відпочивав, зате в грі видавав чудеса. А ще я бачив, як тренуються Тлумак і Горяїнов – надзвичайно працьовиті воротарі.
– Самсон Годвін приїхав до Львова "одним з", а став місцевою легендою. Особливий хлопець?
– Дячук-Ставицький дуже допоміг Самсону. Якби будь-який футболіст отримував стільки підтримки і шансів, то теж би розкрився. Невдало зіграв Годвін? Нічого, наступного разу знову вийде у старті. Це добре, коли тренер довіряє. У мене ж було не раз протилежне – ми виграємо, а наступний матч я розпочинаю на лаві запасних. "Я ж хочу, щоб всі пограли", – пояснював Юрій Михайлович. В підсумку з Карпат я пішов у Геліос безплатно чи не вперше в кар’єрі.
– Карпати фактично були останньою серйозною командою у вашій кар’єрі.
– Після Львова я пограв за команди з нижчих ліг, а потім зламав ногу. Настав якийсь такий період, коли нічого не хотілося. Навіть за аматорів не виступав. Тільки у 2010-му мене знову покликав стадіон. Красніков та Комардін допомогли з працевлаштуванням в академії Металіста. Знову зустрівся з Мироном Маркевичем, повернувся у команду ветеранів. Богданович кожного дня з нами тренувався. Навіть під час ветеранських матчів сам бігав за м’ячами по аутах. "Не подавайте, я сам побіжу", – казав. Енергія шалена!
