Як Шахтар у Дубліні зустрів Динамо, або Чи прийде Вакарчук на футбол – важкий виліт, екстремальна посадка
Журналістка "Футбол 24" Катерина Бондаренко – про пригоди в дорозі, VIP-гостя у Дубліні і Турана з українським серцем.
Катерина Бондаренко і Святослав Вакарчук / Фото авторки
Вже сьогодні, 27 листопада, Шахтар зіграє на виїзді проти Шемрок Роверс. Настрій у гравців – піднесений. Матч викликав справжній ажіотаж: в Ірландії живуть чимало українців, зокрема тих, кого війна змусила залишити домівки. Для них це – більше, ніж футбол, і вони із задоволенням прийдуть підтримати українську команду. Квитки на гру розібрали буквально за два дні.
Передісторія: довгий день у Кишиневі
Шахтар вирушав на матч у вівторок, 25 листопада, вдень. Цього разу команда добиралася через Кишинів – маршрутом, яким не так давно користувалася й збірна, щоправда, іншим пунктом пропуску. Виліт планували на 18:30, але розклад почав руйнуватися ще до того, як команда наблизилася до терміналу.
Я приїхала до Кишинева близько 12:00 – потягом із Києва – і разом з колегою чекала на приїзд команди у загальному корпусі аеропорту. Місто побачила тільки дорогою, з вікна: короткий, дуже знайомий кадр – чистий СРСР у своїй архітектурній прямоті.
Ми провели майже весь день у звичайному пасажирському терміналі, стежачи за змінами та намагаючись зрозуміти, коли ж приїде команда. Лише перед вісімнадцятою нас попросили перейти до VIP-терміналу. І саме там виявилося, що "не вистачає" одного – самого Шахтаря.
На другому поверсі VIP-зони вже сиділи Даріо Срна та Арда Туран із колегами. Вони прибули раніше й виглядали максимально розслаблено: спілкувалися, жартували, ділилися новинами. Атмосфера була легкою, майже камерною, але водночас трохи очікувальною – всі розуміли, що головні гості ще в дорозі.
Команда прибула лише після 19:00. Зізналися, що затрималися через вузьку проїзну частину: автобусу та кортежу справді бракувало місця для маневрування. Нарешті опинившись у VIP, гравці швидко пройшли перевірку багажу та паспортний контроль.
Азарт по-українськи / Фото Катерини Бондаренко
Близько 19:30 почалося завантаження на літак. Ми вирушали разом із гравцями – хтось одразу поринув у телефон, хтось обирав фільм, дехто заснув ще до зльоту. А одна четвірка традиційно влаштувала турнір у карти: Конопля, Різник, Назарина та Криськів грали без перерви майже весь політ.
Прибуття
Посадка в Дубліні виявилася зовсім не м’якою – жорстка, груба. Така, що нас смикнуло вперед із сидінь. У моменті було справді страшно. Але вже за кілька секунд усі зробили вигляд, ніби нічого такого й не сталося: стандартні рухи, ручна поклажа, коридор. Вийшли з літака після повної зупинки, повантажилися в автобуси – і роз’їхалися по готелях.
Дублін: різдвяне сяйво, регбі на кожному кроці й контраст, який неможливо не відчути
26 листопада – за день до матчу – я вийшла прогулятися Дубліном, щоб відчути місто перед грою. І перше, що здивувало найбільше: у місті, де живе так багато українців, я не побачила жодного українського прапора. Жодного. Ні на фасадах, ні на вітринах, ні в районах, де зазвичай живуть переміщені сім’ї. Для Європи, яка роками поспіль активно демонструє підтримку Україні, це було неочікувано й навіть трохи дисонансно.
Дубліну болить Палестина / Фото Катерини Бондаренко
Замість цього – зовсім інша картинка: Дублін просто живе Різдвом. Місто світиться з усіх боків. Гірлянди над вулицями, сяючі дерева, прикрашені будинки, різдвяні інсталяції, вітрини, які блищать золотом і теплим світлом. Паби – переповнені, люди сміються, гуляють, спілкуються. Відчувається легкість і внутрішня свобода. Погода – досить тепла, м’яка, зовсім не схожа на типову ірландську. Вітер майже не відчувався, і ця лайтовість ще більше посилювала враження затишку. Саме в цей момент контраст з українською реальністю врізався найсильніше.
Тут – світло.
Тут – свята.
Тут – люди вмикають гірлянди вдень, бо можуть.
А в Україні – блекаути, темні вулиці, вимкнені під’їзди, новини про обстріли й економію кожного кіловата. І ти ніби йдеш різдвяною столицею, але всередині постійно стискає: як це одночасно можливо? Дві країни, дві паралельні реальності – і ти стоїш між ними.
Свято наближається / Фото Катерини Бондаренко
У спортивному сенсі місто також живе своїм життям. На транспорті, зупинках, білбордах – логотипи місцевих регбійних команд і слова підтримки саме регбійній збірній Ірландії. Регбі тут – культ, майже релігія. У спортивних барах трансляції – переважно регбійні, люди активно обговорюють матчі, гравців, турніри.
Типовий дублінський пейзаж / Фото Катерини Бондаренко
Футбол поруч, але завжди у тіні. Атрибутику місцевих футбольних клубів знайти майже неможливо – мені це так і не вдалося.
І серед цього всього – несподівана зустріч. Я випадково натрапила на Святослава Вакарчука, який спокійно гуляв центром із дружиною. На наше запитання "Ви на футбол приїхали?" він відповів так природно, ніби все очевидно: "Ні, у мене сьогодні концерт – і ще один у суботу".
Святослав Вакарчук приїхав із концертом
Саме ця невимушеність підкреслила різницю між тим, чим живе Дублін і чим живе Україна.
Дублін – світиться.
Україна – економить світло.
Дублін – у святковій метушні.
Україна – між тривогами й темрявою.
Цей контраст неможливо не помітити. І він дає зовсім інший контекст для матчу, який українці тут чекали з таким хвилюванням.
Після цієї прогулянки та контрастних відчуттів я вирушила до Tallaght Stadium. Дорога туди займає близько тридцяти хвилин, але здається довшою, бо виїжджаєш зі світлового центру – і потрапляєш у більш спокійні, житлові райони, де святковість уже не така голосна, а темп життя повільніший.
Сама арена Tallaght – невелика, навіть трохи стара, але напрочуд компактна й дуже гучна. Це одна з тих арен, де тиск трибун створюється не розмірами, а близькістю. Ти майже стоїш на полі – так відчувається кожен сектор. Тут звук буквально відскакує від металевих конструкцій і повертається назад хвилею.
У перші ж хвилини впадають в око іменні сидіння: спеціальні місця для почесних гостей, голів федерацій, впливових людей, які мають стосунок до ірландського футболу. Маленька деталь, але вона дуже точно описує характер арени – камерної, локальної, але з амбіціями.
Впевненість Турана, щирість його спічу та спокій Криськіва
Наступне місце призначення – це зал для прес-конференцій. Дмитро Криськів і Арда Туран увійшли разом. Першим слово дали гравцю – і цей контраст двох енергій став навіть символічним для всього вечора.
Півзахисник говорив недовго, але дуже по-спортивному: рівно, спокійно, лаконічно. Відчувалося, що він мислить уже тренуванням і завтрашнім матчем. У ньому була зосередженість людини, яка скучила за грою. Після недавнього ушкодження, через яке пропустив чимало часу, він не приховував – рветься у бій і хоче грати. Запевнив, що готовий, що почувається краще, і що дебют на євроарені – це те, до чого він ішов і чого дуже чекає.
Не обійшлося і без курйозного моменту: один із журналістів несподівано запитав про Святослава Вакарчука. Дмитро на мить розгубився – точно не того очікував у передматчевий вечір. Назву не пригадав, але усміхнувся й чесно сказав: "Так, знаю його пісні. Якщо якась заграє – підспівувати можу". Запитань більше не було – Дмитра швидко відпустили, щоб він міг готуватися до тренування.
Криськів готовий підспівувати / Фото Катерини Бондаренко
Коли Криськів пішов, Туран почав відповідати в тому ж легкому тоні, який тримався після жарту про Вакарчука – це був ще той "повітряний", несерйозний момент прес-конференції. Тому й логічно, що Арда в цій легкості жартома звернувся до Даші Савіної-Бондар із проханням занурити його в українську музику.
Загалом Арда говорив у своєму стилі: впевнено, легко, з енергією. Він зарядив зал короткими думками про команду, про дорогу, про підготовку.
Але під кінець пролунало запитання від іноземного журналіста – дуже просте й водночас дуже сильне. Запитання стосувалося війни в Україні. Голос його змінився. Зал відчув це одразу.
Далі – не футбол, а чиста емоція.
"Ми добиралися сюди 16 годин. Так, все було організовано прекрасно. Але це складно для команди. Я міг би назвати сотню негативних моментів – але не хочу. Ми шукаємо позитив".
І потім – те, що розчулило зал.
"Звертаюся до всіх лідерів – Трампа, Путіна, Ердогана, Зеленського.
Дітям зараз дуже важко.
Не час для війни.
Проведи одну ніч у Києві – і вже не зможеш говорити про футбол.
Але українці це роблять.
Я їх дуже поважаю.
Я люблю українців.
Я люблю своїх гравців – виграють вони чи програють, неважливо.
Це моя родина.
Я відчуваю себе українцем".
Після цієї відповіді ніхто вже не поставив жодного запитання. Це емоційна крапка, після якої продовжувати просто не було сенсу.
Тренування та мікроатмосфера
Шахтар тренувався в піднесеному настрої, але без зайвих емоцій. Це була рівна, робоча сесія: концентрація, чіткість, правильна інтенсивність. Команда виглядала зібраною – так, ніби довгий день і зміщений графік зовсім не вплинули на внутрішній фокус. Вправи змінювали одна одну швидко, без зайвих пауз, а короткі підказки тренерів тільки підсилювали темп.
І саме вже на полі, посеред тренувального процесу, відбувся невеликий, але дуже теплий момент. Гравці привітали Очеретька з пролонгацією контракту – просто, по-робочому, але щиро. На мить тренування зупинилося, засяяли усмішки, кілька поплескувань по плечу, короткі слова підтримки. Нічого гучного, але ця деталь створила особливу атмосферу – ту, де команда живе одним ритмом і підтримує один одного навіть у дрібницях.
На тренування завітали й хлопці з місцевої команди Динамо Дублін – клубу, який не має нічого спільного з київським Динамо, окрім назви. Вони прийшли просто тому, що люблять футбол. Спочатку стояли неподалік, спостерігали, трохи соромилися. А після сесії наважилися підійти ближче – і отримали те, про що мріяли: кілька фото, автографи й прості людські емоції, які світяться в очах.
Тренування завершилося рівно й спокійно. Було видно, що команда готова до матчу внутрішньо: без зайвого галасу, але з концентрацією, яка тримається навіть під кінець довгого дня.
До речі, у день гри в Дубліні оголосили страйк таксистів – жодне таксі не працюватиме. Місто залишиться практично без індивідуального транспорту, тому добиратися до стадіону доведеться або на громадським, або пішки. Це додасть хаосу ірландському передматчевому руху, але українців точно не зупинить. Навпаки – саме така дорога тільки сильніше відчувається, коли йдеш не просто на матч, а на зустріч із частинкою дому.
