"Я вбивав. На війні до цього звикаєш швидко": хрещений син легендарного Поркуяна – від арбітра УПЛ до окопу
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Андрієм Лисаковським, колишнім арбітром УПЛ, життя якого здатне лягти в основу сценарію крутих бойовиків Голлівуду.
Шуховцев, Лисаковський, Годулян / Фото надане героєм інтерв'ю
Останні новини у пресі про Андрія Лисаковського виключно моторошні. Якщо раніше медіа писали про його суддівську кар’єру, то тепер більшість публікацій пов’язані із балансуванням між життям і смертю.
Восени 2021-го колишній український арбітр опинився у комі після вогнепального поранення внаслідок побутового конфлікту, а у перший день повномасштабного вторгнення Лисаковський пішов добровольцем в одеську тероборону. За час великої війни Андрій Анатолійович неодноразово потрапляв у скрутні ситуації. Чи не найстрашніша трапилася на початку грудня, коли Лисаковський ледь залишився живим після російського удару по розташуванню наших військових.
У відвертому інтерв’ю Футбол 24 колишній футболіст та арбітр розповідає про службу в ЗСУ, ділиться світоглядними змінами та розповідає про плани після Перемоги.
"Дзвонять побратими і запитують: "Знаєш, що ти в СЗЧ?"
– Коли ми починаємо нашу розмову, на годиннику майже північ. Ви попросили зателефонувати пізно ввечері, оскільки раніше у вас було заплановане шикування. За три роки ви відчуваєте себе цілковито військовою людиною?
– Абсолютно. Раніше я ніколи не стріляв, не тримав зброї в руках і не асоціював себе з цією сферою. Спочатку було дуже складно. Я потрапив у ССО, де провів півтора року. Ще й з командиром не пощастило. Через це нашу частину розформували, а мене перевели у роту резерву – я поїхав до Києва.
– У чому була суть вашої діяльності?
– Ми працювали зі Службою безпеки України щодо виявлення ДРГ. Особливо багато диверсантів було в Одесі. Зараз розумію, що якби тоді кацапйо пройшло Миколаїв і зайшло в Одесу, то була б велика біда. На щастя, ці диверсійні групи виявлялися та відловлювалися.
– За час служби ви ніколи не шкодували, що пішли добровольцем?
– Шкодував. Знаєте, по телевізору все виглядає чудово. Але скажу відверто – в нашій армії є багато поганих людей, особливо у штабах. Так трапилося, що я навіть у СЗЧ (самовільне залишення частини) ходив. У зоні бойових дій неподалік Вугледара наші позиції у посадці обстріляли, дрони зависли над нами. То була пізня осінь, дощ – я вистрибував з машини на ходу і порвав зв’язки на гомілкостопі. Нас евакуювали, начмед відправив мене на лікування. Спочатку я був у Покровську, далі – в Лозовій. На ВЛК мені дали місяць відпочинку, я поїхав додому.
кстати
– Коли почалися проблеми?
– Місяць пролетів, дзвоню командиру і кажу: "У висновку вказано, що я ще місяць маю провести без навантажень. Дай мені ще 30 днів побути вдома". Командир не заперечував. Минув тиждень, мені дзвонять побратими і запитують: "Знаєш, що ти в СЗЧ?" Приїхав замполіт і сказав, що я повинен прибути в Курахове. Який сенс у цьому? Намагався пояснити людині, що я маю проблеми з ногою, але тільки почув, що він подає мене в СЗЧ.
– Вас це не насторожило?
– Я тримав контакт із командиром і побратимами, ні від кого не переховувався. Але одного прекрасного дня зустрівся з нашою доблесною поліцією. Тут зроблю ремарку і скажу, що в армії бачив людей, котрі реально не можуть воювати. Фізично, психологічно… Для чого вони у зоні бойових дій? Це потенційні дезертири, 200-ті і 300-ті. Тому до методів роботи поліції у мене багато запитань. Але зараз не про це. Нещодавно президент підписав Закон України, який надає можливість бійцям у СЗЧ добровільно повернутися на службу до 1 січня 2025 року. Я ним скористався і залагодив свою проблему.
"Якщо постане питання життя та смерті, то рука не здригнеться"
– За кілька місяців до повномасштабного вторгнення ви ледь вижили внаслідок вогнепального поранення в Одесі. Фактично до тероборони ви записувалися у, м’яко кажучи, поганому фізичному стані.
– Побутовий конфлікт із сусідом моєї мами завершився важким пораненням. Лікарі врятували мене – я переніс 8-годинну операцію на серці. Дріб дотепер залишається у моєму серці, а ще маю проблеми з легенями. Я пройшов МСЕК, отримав посвідчення інваліда другої групи, утім вирішив піти воювати. Вночі 23 лютого я прогулювався з друзями по набережній. На рейді у морі побачив замість торгових суден – десантні кораблі окупантів. Я ще публічно звертався до футбольної громадськості Росії, адже провів там понад сім років. Проте того вечора я запитав себе – хто, якщо не ми?
– До 24 лютого ваше ставлення до Росії не було негативним?
– Ні, зовсім. У мене троє дітей, ще один син прийомний. Так от моя молодша донька народилася у Калінінграді, коли я грав там за Балтику. Хрещені батьки Анастасії – росіяни. Однак після повномасштабного вторгнення я обірвав будь-які зв’язки.
– Підозрюю, ви добряче почистили коло спілкування?
– Дуже суттєво. Розірвав контакти не лише з власниками російських паспортів. Я займався у спецкласі СДЮШОР Чорноморець 1975-го року народження. Випуск фантастичний: Вадим Деонас, Юрій Селезньов, Сергій Корідзе, Олег Мочуляк, Руслан Романчук. В останньому чемпіонаті СРСР ми фінішували на 6-му місці з 24-х команд. У моєму класі навчався Георгій Мельников, який із Корідзе грав за футзальну збірну України і на початку нульових був частиною великої команди, котра двічі здобула срібло на Євро. Мельников визнавався найкращим футзалістом України. Ми тісно товаришували, наші батьки дружили, ми сиділи за однією партою. Та коли почалася війна, він написав мені у Facebook дивне повідомлення. Щоправда, спершу я не надав йому особливого значення.
– Що писав?
– Було помітно, що людина відірвана від контексту і мала виключно проросійські погляди. Ми посварилися і припинили спілкування. А потім я дізнався, що Мельников входить до складу військ так званої "ДНР". Спочатку сидиш з людиною за однією партою, а потім опиняєшся з ним по різні сторони барикад. Багато наших спільних друзів горять бажанням подивитися йому у вічі.
– Ви моделювали ситуацію, якщо раптом зустрінетеся з ним?
– Багато разів про це думав. І скажу чесно, у мене не смикнулася б рука. Ви розумієте, про що я кажу. Такі люди, на жаль, принесли багато горя нашій країні. Я не уявляю, як може людина, котра грала у збірній України на височенному рівні, так вчинити. Це нонсенс. Якщо у мене буде нагода взяти його в полон, я це зроблю неодмінно. Якщо постане питання життя та смерті, то рука не здригнеться. За ці три роки я сильно змінився в контексті болю… Я вбивав… Це не дуже хороша справа. Але на війні до цього звикаєш дуже швидко.
"Йду до моря і там спілкуюся з Богом"
– Історія з вогнепальним пораненням у мирному житті, потім приліт у будівлю, де ви розташовувалися. Мабуть, за час війни схожих ситуацій вистачало. У вас чудовий ангел-охоронець?
– Моментів, коли я прощався із життям, було вдосталь. Траплялося, що наші позиції із ворогом розділяли якихось 50 метрів. Нас накривали з різної зброї. На жаль, я бачив смерть побратимів. Я бачив смерть орків – і до цього у мене немає навіть найменшого жалю.
кстати
– Ви не задумувалися над тим, що Бог вас береже?
– Ви знаєте, задумувався… Мій батько помер, коли мені було сім років, тож я виховувався у сім’ї татової рідної сестри, тітки Алли, яка є дружиною легендарного Валерія Поркуяна. Крім того, Валерій Семенович – мій хрещений. Дуже люблю і поважаю цю сім’ю. Становлення свідомої людини і спортсмена відбулося завдяки сім’ї Поркуянів. Я – віруюча людина, хоча не належу до тих, хто постійно відвідує церкву. Намагаюся крокувати по житті з Богом у серці. Коли повертаюся в Одесу, то йду до моря і там спілкуюся з Богом.
– Футбольний світ об’єднався навколо війни. Від кого ви відчуваєте найбільше підтримки?
– Таких людей дуже багато. Відзначу Сергія Пучкова – дуже близького мені друга. Варто згадати Віталія Годуляна, Владислава Зубкова, Дениса Васіна, Сергія Симоненка, Сергія Скирду, Олександра Москаленка, Ореста Шмигельського, Володимира Салюка-старшого… Це відомі екс-футболісти та арбітри. Люди самі телефонують і запитують, що потрібно. Інколи сам звертаюся за допомогою – машини тут часто горять.
– Ви казали, що переоцінили ставлення до росіян. Мабуть, це стосується й Батьківщини?
– Я завжди позиціонував себе як українець і кілька разів відмовлявся від закордонних паспортів. У тому числі, російського. На початку вторгнення Андрій Воронін, з яким я близько спілкуюся, пропонував переїхати до Німеччини. Я залишився, бо відчував обов’язок – боротися з цими людьми. Та навіть не людьми, не знаю, як їх назвати… От багато хто каже, що це все Путін. Мовляв, його не стане і все зміниться. Ні! Не Путін у нас стріляє, не Путін грабує наші міста і села та знищує їх.
"Колліна сказав, що поєдинок обслуговуватиму я"
– Ваш батько Анатолій Лисаковський у 60-х та 70-х грав за одеський СКА, Зорю, Пахтакор та Кривбас. Його не стало, коли ви були зовсім маленьким. Що пам’ятаєте про тата?
– На жаль, семирічна дитина не може пам’ятати того, чого хотілося б. Дуже люблю свого батька і вдячний за все – насамперед за те, що у мені тече його кров. Тато пішов 1982-го, але увесь цей час люди згадують про нього. Валерій Семенович Поркуян, Сергій Павленко, Петро Найда розповідали мені дуже багато про батька. Він був неординарною особистістю, яка любила вогонь та веселощі, як кажуть у таких випадках.
– Батькові було лише 35.
– Він мав вроджений цукровий діабет. Сучасні футболісти є іншими, вони знаходять себе за межами поля. А в часи СРСР футболістам було складно подолати бар’єр і реалізувати себе після футболу. Татові теж було важко на цьому етапі.
– Піти батьковими футбольними шляхами вам не вдалося – вище української Першої ліги ви так і не зіграли. Зате стали арбітром. Однак і тут, здається, очікували більшого від себе?
– Не все залежало від мене. У той момент комітет арбітрів очолював Віктор Дердо. Так склалося, що його син Сашко конкурував зі мною. Мене навмисно гальмували. Згодом в Україну приїхав П’єрлуїджі Колліна і це змінило ситуацію. Я обслуговував топові матчі Першої ліги, Кубка України, працював додатковим арбітром за воротами на провідних матчах УПЛ. Але чимало вирішувалося й на місцях. А в нас на Одещині панував безлад. Хоч я очолив комітет арбітрів Одеської області, та після Євро-2012 почався розкол.
– Все ж в УПЛ ви дебютували і в ролі головного судді. 2013-го вас спонтанно призначили на матч Таврії та Зорі замість колеги Андрія Кузьміна, якого звинуватили у тому, що в день матчу він перебував у стані алкогольного сп’яніння.
– То був перший матч туру і всього сезону. Додатковими арбітрами за воротами на ту гру призначили мене та Ігоря Пасхала. Коли ситуація з Кузьміним трапилася, ніхто не міг ухвалити рішення. Колліна перебував за кордоном, тому лише ближче до обіду до нього додзвонилися. Хоч першим додатковим арбітром був Пасхал і він за правилами мав замінити Кузьміна, та Колліна сказав, що поєдинок обслуговуватиму я.
– Як ви сприйняли таку спонтанність?
– Я добре відпрацював той матч. Я мав мрію – стати арбітром ФІФА. І ментально був готовий до цього. Проте загалом конкуренцію та підкилимні ігри я програв. Зрештою, жодних образ на Дердо у мене немає. Просто моя історія – ілюстрація однієї з причин, чому наші рефері стільки часу не обслуговували провідні матчі в єврокубках.
"Номер один і поза конкуренцією – це Віталій Годулян"
– На фронті вам вдається зберігати інтерес до футболу?
– Звісно. Футбол – це моє життя. У гру я потрапив у шість років і не мав шансів займатися іншою діяльністю. Поркуян часто брав мене на базу Чорноморця – це теж впливало на моє формування. Коли війна закінчиться, а закінчиться вона нашою перемогою, я обов’язково приїду в УАФ. Катерина Монзуль запрошувала мене до Києва і сказала, що там на мене чекають. Я маю ще й тренерський досвід – разом із Володимиром Баликом та Олександром Шишковим я організовував дитячу школу Атлетик. Це теж частина мого життя.
– Шишков загинув 1 липня 2022-го внаслідок удару російської ракети по Одещині. Якою людиною був засновник ДЮСШ Атлетик?
– Про Олександра можу сказати виключно добрі слова. Це мій друг, якого мені сильно не вистачає. Прикро тільки, що я не зміг попрощатися зі Сашком – на той момент я перебував у лікарні в Кропивницькому з пораненим коліном.
кстати
– Можливо, одного дня ви повернетеся до суддівської тусовки. Базуючись на власних спогадах, кого включите до своєї трійки найкращих українських рефері?
– Номер один і поза конкуренцією – це Віталій Годулян. Друге місце віддам львів’янину Юрію Можаровському, з яким я теж близько спілкуюся. Щодо третього місця, то тут є вагання, адже я бачив багатьох дійсно сильних рефері. Напевно, назву Віктора Копієвського.
– Це рефері нової генерації.
– Коли я закінчував, Вітя якраз розпочинав. Він душевний і чудовий хлопець, а також класний арбітр.
– Ви розповідали про чотирьох дітей. Хтось із них продовжить вашу справу у футболі?
– У мене дві доньки та двоє синів. Сподіваюся, що про мого прийомного сина незабаром дізнається вся футбольна Україна. Йому 17 років, він дуже талановитий, а звуть цього хлопчика Вадим Тиж. Він займався у мене в Атлетику, потім був у Чорноморці в Славіка Терещенка та Іллі Галюзи, ми їздили у Динамо, пізніше була академія Мункача. Зараз Вадим у структурі Олександрії і я дуже розраховую, що у нього все складеться якнайкраще. Тож після повернення до мирного життя маю ще одне завдання – допомогти Вадимові стати сильним футболістом.
