"Я тремчу, пишучи вам": президент ФІФА, який пройшов фронти Першої світової, а потім придумав Мундіаль

Що ми знаємо про Жюля Ріме, співзасновника ФІФА і її президента, який першим провів Кубок світу? Фактично нічого, тож йдемо читати не надто розлогу біографічну довідку. Француз, прожив повних 83 роки, 33 із яких обіймав посаду глави світового футболу. А це, між іншим, досі рекорд правління, про який такі акули як Авеланж і Блаттер могли тільки мріяти. Та й Інфантіно зі своєю пристрастю до легких грошей навряд чи стільки протримається.

Також мсьє Ріме був засновником футбольного клубу, який існує досі, і пройшов фронти Першої світової, повернувшись цілим та неушкодженим. Його біографія та життєві принципи точно заслуговують, щоб заглибитися у них із головою.

На згарищі війни

Насамперед варто зазначити, що всіх висот наш герой досягнув попри те, що не мав аристократичного походження. Жюль народився у звичайному селі на сході Франції через три роки після нищівної поразки його країни у Франко-прусській війні. Наслідки були катастрофічними: довелося віддати німцям Ельзас і частину Лотарингії, а французька економіка билася у передсмертних конвульсіях.

Подружжя Ріме змушене продати ферму. Невдовзі чоловік із дружиною спакували скромну валізу і наважились шукати засобів для виживання у Парижі. П’ятьох дітей, зокрема і Жюля, вони залишили на дідуся, який володів вітряком і таку-сяку копійчину ще заробляв. Фортуна любить відважних, тож через кілька років сімейна пара вже міцніше стояла на ногах у столиці, отримуючи прибуток від бакалійної крамниці на вулиці Клер. Неподалік зовсім скоро постане Ейфелева вежа.

Приблизно у віці 11 років Жюль возз’єднується з батьками. Перед ним відкриті широкі можливості. Хлопчак асистує у крамниці, а весь вільний час зачитується класичною літературою. У потрібний момент вступає до університету, де штудіює право. Навіть є згадка, що Ріме якийсь період підробляв в агентстві стягнення боргів. Фактично, був колектором.

Під червоною зіркою

На початку 1890-х Франція переживає спортивний, зокрема і футбольний, бум. Клуби, гуртки, товариства і федерації виринають, як шампіньйони після дощу. Зібравшись у кафе, Жюль та його друзі засновують свій клуб – Ред Стар. Назву, за легендою, їм підказала міс Дженні – британка, яка працювала гувернанткою в домі Ріме.

Емблема футбольного клубу Ред Стар / Wikipedia

До слова, Ред Стар непогано почувається й зараз. Закінчив регулярний сезон Ліги 2 на четвертій сходинці, проте не подолав "стики" за останню путівку до еліти. Попри те, у 129-річній історії клубу були аж вісімнадцять сезонів серед Ліги 1, а також п’ять перемог у фіналі Кубка Франції. Мсьє Ріме бачив усі кубкові тріумфи на власні очі, адже вони датовані 1920-40-ми роками.

А ось у 1897-му, коли все починалося, ентузіасти створили під емблемою Ред Стару не тільки футбольну команду, а й секції фехтування, бігу, велоспорту і… літературний гурток. Кажуть, Жюль сам виходив на поле лише в тих випадках, коли його команді бракувало одного гравця. Футбол його цікавив більше як інструмент, соціальний ліфт для бідняків, джерело гідности та солідарности. Маючи хороші організаторські таланти, Ріме прагнув, щоб прості хлопці, як він колись, досягали певного статусу у суспільстві. А тому, вважав він, спорт повинен бути професійним. Якщо спортовці жертвують своїм часом і здоров’ям – отже за це потрібно платити.

Відомо, що до 1910-х Ред Стар підпільно, з-під поли, виплачував своїм футболістам добрі гонорари, тож сюди вервечкою потягнулися легіонери з Бельгії, Нідерландів, Німеччини. Чому підпільно? Бо побутувала усталена думка, що чесний і правильний спорт – лише аматорський. На цих засадах, зокрема, стояв барон П’єр де Кубертен – батько сучасних Олімпійських ігор.

Отож 1896 року відгриміла перша Олімпіада, а 1900-го – друга. Через три роки старт взяв легендарний Тур де Франс. А ще через рік семеро світлих голів, серед яких і Жюль Ріме, засіли у затишній кав’ярні на вулиці Сент-Оноре в центрі Парижа і заснували ФІФА. Першим президентом організації обрали француза Робера Герена, журналіста газети Le Matin та великого футбольного ентузіаста. Вже 1905-го тут вперше замислились над тим, щоб провести Кубок світу серед національних збірних. Але поки виношували плани, Гаврило Принцип виношував холодні кулі, які у червні 1914-го випустить із браунінга в ерцгерцога Фердінанда та його чарівну графиню.

Товариш майор

Жюль Ріме вирушив на фронт наступного дня після вступу Франції у Першу світову війну. На той момент йому виповнився 41 рік. Вдома залишилися дружина і троє дітей. Повернувся додому лише пізньої осені 1918-го. На превелику радість – живий-здоровий і з Воєнним хрестом (Croix de guerre) за бойові заслуги. Таких нагород випадковим людям не вручали.

Як істинний фронтовик, Ріме завжди оминав тему пережитих пригод. У своїх мемуарах теж про це ані слова – лише футбол. Але точно відомо, що ділив окоп із сенегальськими піхотинцями, яких масово мобілізовувала Франція у своїй африканській колонії. Німці по інший бік барикад плювалися, називаючи таку практику "впровадженням дикості у цивілізовану війну".

Зберігся лист до соратника Анрі Делоне, датований квітнем 1917-го, в якому Жюль писав: "Перепрошую за паузу, коли ваш перший лист дійшов до мене, я був на передній лінії, дуже зайнятий", або "Я тремчу, пишучи вам, тож, будь ласка, вибачте за мої каракулі". Пережив він там чимало.

Дослідники Філіп Воннар і Грегорі Квін так підсумували армійський шлях Ріме: "Провів хорошу війну. Пройшов підвищення від рядового до капрала, сержанта, лейтенанта і, нарешті, у 1919-му, до майора".

Франція у тій "хорошій війні" втратила близько 1,3 мільйона солдатів. Зокрема у полях Європи полягли кілька футболістів Ред Стару. Ще чотири мільйони повернулися додому каліками.

З "Богинею" на хвилях Атлантики

Щоб не думати про криваві чотири роки, Жюль з потроєним завзяттям поринає у футбол. Його обирають президентом Федерації футболу Франції, а 1921-го він стає третім президентом ФІФА після Герена і англійця Деніела Берлі Вулфола. Ріме одержимий ідеєю миру і переконаний: "ФІФА – це еквівалент Ліги Націй".

У 1928-му, після голосування на конгресі в Амстердамі, перший розіграш Кубка світу нарешті отримав чіткі контури. Члени ФІФА постановили, що турнір буде "відкритий для всіх" крім "небілих народів". Себто, колонізованим підданим вхід суворо заборонено. Уявіть, яким був світ ще 100 років тому. Тоді це вважалось нормою.

Уругвай, одна з найзаможніших держав на той момент, погодився прийняти турнір і взяти всі витрати на себе. Відомою стала фраза: "У ФІФА не було ані су". Про що говорити, якщо організація у 1920-х не мала власного банківського рахунку. Щедрі уругвайці навіть зафрахтували корабель "Конте Верде", яким більшість команд-учасниць перепливли Атлантику.

На борту судна перебував і Жюль Ріме. Він насолоджувався поїздкою, милувався дельфінами, які танцювали у хвилях океану, і погладжував свою валізу. Там зберігалася цінна реліквія – золота статуетка богині Ніки – для майбутніх чемпіонів світу. Трофей, висотою 35 сантиметрів і вагою майже чотири кілограми, виготовив французький скульптор Абель Лафлер. Кажуть, тим же рейсом у своїх справах плив співак Фьодор Шаляпін, але капризно відмовився від запрошення виступити перед футбольними збірними.

Найсильнішими серед тринадцяти команд, зрештою, виявилися господарі. У фіналі Уругвай спокійно перестріляв Аргентину (4:2) і кинувся святкувати перемогу, здіймаючи над головою якийсь власний кубок. Ріме скромно передав тріумфаторам золотий трофей і повернувся додому. Перший Мундіаль вважався успішним. Тож в очікуванні першості 1934-го наростав небачений досі ажіотаж.

Між Сціллою і Харібдою

Світ завмер, передчуваючи нову грозу. З Берліна і Рима насувалися густі коричнево-чорні хмари, проте Жюль Ріме намагався їх не помічати. Або просто заціпенів, не вірячи, що страхіття світової війни може повторитися.

Наступний Кубок світу приймала Італія, де балом правив фашизм і його провідник Беніто Муссоліні. Дуче, як і належало диктатору, купався у променях слави. Турнір мав підкреслити його значущість, велич і силу. Усеможливими нечесними способами збірну Італії протягнули до фіналу, де вона дотиснула симпатичну Чехословаччину. У матчі за третє місце перемогла Німеччина, тож обидва диктаторські режими могли бути задоволені.

"У мене складалося враження, що справжнім президентом ФІФА був Муссоліні", – зізнався потім Ріме. Беніто майже не зважав на очільника світової федерації, поводився з ним безцеремонно і навіть грубо. Але Жюль прийняв такі правила гри, погодившись із ними.

"Постійна готовність ФІФА підтримувати жорстокі режими, від аргентинської хунти 1970-х до Владіміра Путіна і Мохаммеда бін Салмана, була закладена з самого початку", – пише Саймон Купер, відомий британський спортивний публіцист.

В архівах зберігається фото з берлінської Олімпіади-1936, на якому Жюль Ріме крокує вулицями, всіяними свастикою. Він був готовий примиритися навіть із цим – лише б не було великої війни. Ба більше, на чолі Федерації футболу Франції виступав категорично проти бойкоту, який французькі спортсмени збиралися оголосити цим Іграм. За таку лояльність був винагороджений сповна – Париж отримав право прийняти Кубок світу-1938, а шестирічний онук Ріме провів жеребкування фінального турніру.

Невдовзі відбувся Аншлюс, тож матч Швеція – Австрія довелося, ніяковіючи, викреслити із турнірної сітки.

На ЧС-1942 претендували Бразилія і Третій Рейх. Процедуру вибору господаря Мундіалю відклали. Потім вже й не знадобилося.

Пенсія у 81 рік

Франція оголосила Рейху війну третього вересня 1939-го. Президент ФІФА одразу опинився у незручному становищі, адже на важливих посадах організації перебували два німці – генеральний секретар Іво Шрікер та Пеко Баувенс. Ріме навіть запросили на допит у французьку Службу безпеки – для детальних пояснень, які можуть бути діалоги з ворогом.

Зовсім скоро, у червні 1940-го, ситуація розвернулася на 180 градусів, адже Франція капітулювала, а до влади в державі прийшов маршал Петен і колабораціоністський режим Віші. У 1942-му Ріме подав у відставку з посади керівника французького футболу. Тим часом у ФІФА проти нього готувалася змова, яку очолив все той же німець Шрікер. Заколот провалився лише завдяки швейцарцям. Нейтральна держава, на території якої базувалася штаб-квартира ФІФА, мала нульову толерантність до спроб вплинути ззовні.

Коли дим після бомбардувань і канонад остаточно розвіявся, Жюль Ріме з терплячістю павука, який латає своє мереживо, взявся зшивати футбольний світ докупи. Знову – як чверть століття тому. Розгромлені Німеччина та Японія перебували під найсуворішим баном, тож про їхнє швидке повернення під крило ФІФА не йшлося.

Але існував величезний запит на проведення нового Кубка світу, тож всі сили були кинуті на підготовку турніру в Бразилії. І лише після нього, в другій половині 1950 року, членство Німеччини у ФІФА таки відновили. А за ними і японців повернули у велику сім’ю. З відчуттям виконаного обов’язку 81-річний мсьє Жюль нарешті вийшов на пенсію. Незадовго до смерті легендарного президента навіть висунули на Нобелівську премію – за популяризацію спорту і протиставлення його війні.

Богиню "Ніку", або ж Кубок Жюля Ріме, востаннє вручили 1970 року. Збірна Бразилії, ставши чемпіоном світу втретє, забрала трофей на вічне зберігання. Починаючи з 1974-го, найсильнішу збірну планети нагороджують кубком, який дійшов до наших днів.

***

Третій президент ФІФА знайшов вічний спочинок у містечку Баньє, за вісім кілометрів на південний захід від Парижа. Саймон Купер, який скрупульозно досліджував біографію Ріме і на знахідки якого опираємося в цьому матеріалі, нещодавно відшукав родинне поховання футбольного функціонера. Перед ним відкрилася сумна картина.

"Здавалося, що ніхто не доглядав за могилою роками, – засмучений Купер. – Плоский надгробок з кам’яним хрестом вкрився мохом. Лише один напис на камені ще можна розібрати: "Сімон Ріме, 1911-2002". Можливо, родина вимерла".

"Навіть у Франції він практично невідомий", – підсумовує про Жюля Ріме історик Рено Леблон.