"Хочу, щоб і я, і Шахтар могли спокійно спати": В'юнник про рішення CAS, Лехію, інтерес клубу-сенсації і батька-агента
Відхід із Шахтаря, пів року без офіційних матчів, Лехія, рішення CAS, трансферне літо та амбіції зіграти в топ-чемпіонаті. Велике інтерв’ю Богдана В’юнника для "Футбол 24".
Богдан Вʼюнник / ФК Лехія
Все новости ЧМ-2026 в один клик.
– Наскільки зваженим було ваше рішення покинути Шахтар? Після всього, що сталося далі – суду, вимушеної паузи, втрачених трансферних можливостей… Якщо озирнутися назад, чи була ця ціна виправданою?
– Ні, не жалкую в жодному разі. Це була моя єдина можливість залишитися у футболі. Тому що в іншому випадку, думаю, я б уже закінчив.
– Чому могли завершити карʼєру? Що могло змусити вас ухвалити таке рішення?
– Такий момент був: коли повернувся з європейського чемпіонату до Шахтаря, я пройшов збори. Тоді був тренер Патрік ван Леувен. Він повідомив мені, що бачить мене основним гравцем складу. Мені це дуже сподобалося, і я почав тренуватися на максимум, як завжди це роблю.
Потім, мабуть, була шоста гра – проти Минаю. Я забив гол, зробив два асисти, був номінований на звання гравця туру. І наступного разу Даріо Срна через агентів повідомив мені, що вони хочуть перепідписати зі мною контракт.
Пропонували умови, які, буду відвертим, дуже мені не подобалися. Тому що я три з половиною роки мав дуже важкий період у Шахтарі: спочатку не грав, потім мене віддали в оренду один раз, потім другий. І пропонували умови ще на п’ять років. Це були, я б так сказав, дуже прикрі умови. І після цього мені сказали: або підписуєш сьогодні, або не граєш. Ну, і я вирішив не підписувати. Після того 17 матчів я не був у заявці.
– Чи можна сказати, що саме досвід у Цюриху та Ґрацері остаточно переконав вас будувати кар’єру в Європі? Після цих оренд повернення в український футбол, навіть у складі Шахтаря, виглядало для вас кроком назад?
– Ні, не можу так взагалі говорити. Тому що Шахтар – це гранд, топовий клуб в Україні й у Європі. Цей клуб знають у всьому світі. І коли я повертався з Європи до Шахтаря, це було, очевидно, кроком уперед. Але тільки за умови, якби я грав. На жаль, сталося так, що я не міг грати. Тож так, я вже ухвалив рішення повертатися до Європи і будувати футбольне життя там.
– Наразі ви вже відчули три різні футбольні культури – швейцарську, австрійську та польську. Який із цих чемпіонатів найбільше відповідає тому футболу, в який хоче грати Богдан В’юнник?
– Оскільки я вихованець академій Металіста, Динамо та Шахтаря, там завжди була або нідерландська школа, або португальська й іспанська. Тому мені дуже близькі такі чемпіонати. Але, на жаль, я ще в них не грав, тому не можу сказати, що ті чемпіонати, в яких я зараз граю, – це мій стиль гри. Але я йду, тренуюся і граю, щоб одного дня перейти в ті топ-чемпіонати.
– Якщо відкинути футбол, у якій із цих країн вам було найкомфортніше жити? Де найбільше припали до душі люди, менталітет і рівень життя? Як у Польщі з настроями?
– Взагалі не можу сказати жодного поганого слова ні про Австрію, ні про Швейцарію, ні про Польщу. Якщо говорити про Швейцарію, яка була першою країною, де я грав в оренді, то це були водночас перші дні й місяці війни. Там я провів дуже гарний період. Дуже гарні люди були як у клубі, так і в місті, і в країні. Тому взагалі тільки позитивні враження.
Потім Австрія – так само. Особисто скажу про Польщу від себе: я дуже вдячний цій країні й людям, які мене тут оточують. Навіть скажу – у цілій країні, не тільки в Гданську. Тому що особисто я ніколи не мав проблем ні з чим, у мене тільки добрі відносини і з уболівальниками, і з працівниками, і з гравцями.
– Наскільки при виборі нового клубу для вас сьогодні важливі умови життя в країні? Чи спортивний проєкт завжди переважає?
– Я думаю, треба сказати, що це дуже важливо часом. Бо якщо ми говоримо про якісь великі мрії й бажання, то, по суті, усі маленькі дрібниці мають бути добрими разом. Тому що, коли ти хочеш грати в топовому чемпіонаті, тобі потрібні добре оточення, хороша спортивна база, місто – усе.
– Повернімося до моменту переходу в Лехію: після всіх юридичних нюансів навколо вашої ситуації, чому саме цей клуб вирішив ризикнути й запросити вас? Що стало визначальним у переговорах і як вони загалом проходили?
– Усе склалося дуже швидко. Наскільки я знаю, Лехія й до того стежила за мною та хотіла запросити. А коли вийшла новина про те, що я розірвав контракт і став вільним агентом, вони одразу зв’язалися з моїм батьком. Далі все відбулося дуже швидко – ми обговорили умови й домовилися про перехід.
– Коли ви підписували контракт із Лехією, чи було чітке розуміння, що через судову справу можете ще довго не зіграти за команду?
– Я розумів, на які ризики йшов. Насправді було важко, буду відвертим, було дуже важко. Тому що моя найголовніша ціль із дитинства – це грати у футбол. Футбол я дуже люблю всім серцем, і коли мене позбавляють цього через, скажімо так, кабінетні справи, то це було дуже прикро й важко. Але я витримав і вже новий сезон почав в Екстраклясі.
– У вас також була травма…
– Так. Я взагалі намагався сприйняти цей період як травму. Тому що нічого в мене не змінилося, окрім того, що я не міг брати участі в офіційних матчах. Але я щоденно тренувався з командою, тренувався в залі.
На превеликий жаль, на початку я мав операцію через грижу. Потім було відновлення, ну і, звісно, через це я не міг грати. Тож це був такий період справді як виключно травма.
– Як хлопці в команді підтримували? Наскільки відчутним був цей вплив загалом на психологічний стан і на ваше повернення?
– Усі дуже підтримували, буду відвертим. Тому що всі знали мене як гравця збірної України U-21, гравця Шахтаря, вихованця клубу. Тож усі хотіли якнайшвидше бачити мене у складі, аби я допоміг команді.
До того ж у нас уже були українські гравці – Іван Желізко, Богдан Сарнавський. Потім ще приєдналися українці, але це було вже згодом. Тому, звісно, було легше, коли тебе підтримують щодня.
– До речі, чи є у вас якісь передматчеві ритуали?
– Думаю, що ні. Хоча, наприклад, коли в команді були Антон Царенко та Максим Дячук, то перед кожним матчем ми ходили навколо стадіону й розмовляли на якісь смішні теми або обговорювали новини. Робили таке коло перед грою.
Одного разу ми цього не зробили – і програли. Після того вже завжди дотримувалися цього маленького ритуалу.
– Попри майже півроку без офіційних матчів, уже в першому повноцінному сезоні ви провели 32 матчі, 29 із них – у стартовому складі, забили сім м’ячів і віддали чотири асисти. Голод ігровий зіграв роль?
– Так. Я з дитинства завжди намагався бути одним із найкращих і, сподіваюся, мені це вдавалося. Завжди хотів забивати багато голів, віддавати багато асистів і допомагати команді.
Усе, що від мене вимагали тренери, я виконував. Спочатку в нас працював Шимон Грабовський, потім прийшов Джон Карвер. Я робив усе, про що вони мене просили, і, думаю, це вплинуло на результат. Вдалося показати хорошу статистику, а головне – ми зберегли місце в Екстраклясі.
– З ким із тренерів, до речі, було комфортніше працювати? Чиї ідеї були вам ближчими у футбольному плані?
– На початку був Шимон Грабовський – польський тренер. Він мав свою філософію. При ньому були трошки важкі часи, але я дуже дякую йому за те, що він дав мені можливість грати. На превеликий жаль, його звільнили через результати.
Потім прийшов англієць Джон Карвер, а також його помічник Кевін Блеквелл. Вони з Англії. Один був тренером Ньюкасла, другий – тренером Лідса, тож це була така школа англійської Прем’єр-ліги. Вона дуже-дуже інтенсивна, дуже важка.
І там я вже був, можна так сказати, одним із головних гравців на полі й у роздягальні. Коли тренер мені довіряв, я грав, забивав м’ячі. І, як я вже казав, ми залишилися в Екстраклясі того сезону.
– Наступний сезон виявився зовсім іншим і для вас, і для Лехії: команда стартувала з мінус п’яти очок, до останніх турів боролася за виживання й у підсумку вилетіла з Екстракляси. Наскільки несподіваним для вас був такий контраст? До останнього вірили, що команді вдасться врятуватися?
– Скажу, що контраст був не дуже таким великим. Тому що попередній сезон теж був, можна сказати, сезоном Netflix. Ми вигравали, програвали, і через те, що зрештою втрималися в лізі, здавалося, що все було добре. Але насправді, як і в цьому сезоні, і в попередньому, було дуже-дуже важко.
Щодо вильоту я не знаю, що пішло не так у якийсь момент. Але було дуже багато речей, які були незрозумілими ані для керівництва, ані для клубу, ані для гравців, ані для вболівальників.
– Після сезону, в якому ви були беззаперечним гравцем основи (32 матчі, 29 стартів), уже наступного року ваш ігровий час помітно скоротився: 25 матчів і лише 11 виходів у стартовому складі. Давайте відверто, що змінилося в команді та вашій ролі?
– Цей сезон був для мене дуже важким. І люди, які не дивилися матчі, а лише дивилися статистику, дуже люблять говорити, що це був невдалий сезон чи ще щось. Але від початку сезону я мав проблеми з тренерським штабом. Не розумію, з яких причин, до сьогодні, що сталося. Але я знаю, що було дуже багато нефутбольних моментів, які завадили мені функціонувати на сто відсотків як футболісту.
– Тим не менше, ми розуміємо, що клуб усе ж таки пішов на певний ризик, підписавши з вами угоду, взявши на себе репутаційний удар. Можемо сказати, що цей ризик себе виправдав? Можливо, хтось із керівництва підходив і говорив про це прямо?
– Таких розмов не було. Але я вважаю, що своєю грою й ставленням до справи зміг допомогти клубу. Тому, думаю, той ризик, на який пішла Лехія, був виправданим.
– Отже настав час рухатись далі?
– Так.
– Новий головний тренер Владислав Лупашко, як ви самі казали, намагався переконати вас залишитися, а ви навіть назвали його "революціонером" у футболі. Чому, попри таку повагу до тренера й бажання клубу зберегти вас хоча б на сезон, рішення піти залишилося незмінним? Невже тренер був непереконливим?
– Ні-ні. Він, як я вже казав і ще раз повторю, мені дуже імпонує як людина і як тренер. Ми з ним дуже багато разів розмовляли. Оскільки я ще був травмований, хоча вже перебував на фінальній стадії відновлення, то працював у залі. Він бачив, що я завжди був першим гравцем у тренажерному залі, підходив до мене, ми багато розмовляли.
Він давав мені зрозуміти, що я буду грати, що буду одним із лідерів. Але я вже повідомив йому, що не маю нічого особистого ні до нього, ні до нового тренерського штабу. Просто я хочу рухатися далі.
І, як я вже казав, я віддав Лехії всього себе. Тепер хочу, щоб Лехія, насправді, допомогла мені зробити наступний крок у кар’єрі.
– Власне, ваш батько є вашим агентом. Це така історія, яка не так уже й часто зустрічається, особливо в українському футболі. Можете розповісти, як узагалі прийшла ця зацікавленість агентською діяльністю до вашого батька? І як це – бути гравцем, інтереси якого представляє власний батько?
– Скажу так: я неймовірно пишаюся ним. Тому що ця людина, як і моя мама, була зі мною з найпершого дня. Коли я народився, у моєму ліжечку вже лежав футбольний м’яч. Коли мені було чотири роки, вони привели мене на футбол. І відтоді, кожного дня, вони поруч зі мною – аж до сьогодні.
Той шлях, який ми пройшли разом, дає мені привід дуже пишатися і своїми батьками, і собою теж. Тому що це не завжди так легко, як комусь може здаватися.
Не хочу заглиблюватися в попередні деталі, але був час, коли моєю кар’єрою займався не батько. І в якийсь момент ми зрозуміли, що краще, щоб він узяв усе у свої руки. Тому що у футболі є дуже-дуже багато речей, про які люди не знають і думають, що все відбувається просто.
Батько вирішив, що саме він буде керувати моєю кар’єрою. Він знає мене з самого дитинства, знає, через що ми пройшли. І я впевнений, що він завжди зробить для мене якнайкраще й ніколи не стане перешкодою в якихось перемовинах, трансферах і так далі.
– Ми розуміємо, що деякі агенти заробляють, отримуючи відсоток від зарплати гравця, хтось віддає перевагу комісійним у разі трансферу. У вашому випадку все залишається в межах родини. Як ви між собою це розподіляєте?
– Скажу так: із найперших своїх заробітків я віддаю все своїм батькам. У нас усе відверто. Саме для цього ми й зробили так, щоб усе залишалося в межах нашої родини
– Ви вже говорили, що знаєте рішення CAS, але через конфіденційність не можете його розголошувати. Чи є вже розуміння, коли воно стане публічним?
– Люди, які працюють для мене, – це не мої рідні, тому я не можу щодня питати їх, як там справи і так далі. Тому багатьох моментів на цей час я просто не знаю. Знаю лише те, що не можу нічого коментувати.
Та й, насправді, не хотілося б. Тому що потім у медіа з’являються заголовки, прикрі заголовки, яких я не хотів би бачити. Адже я розумію, що насправді люблю Шахтар. Він зробив із мене футболіста й сформував як людину. Хочу подякувати всім, хто був частиною цього шляху: вихователям, тренерам, фізіотерапевтам, керівництву клубу та президенту Рінату Леонідовичу Ахметову. Без них цього етапу в моєму житті й кар’єрі просто не було б.
Саме тому я не хочу, щоб це виглядало в медіа як "В’юнник проти Шахтаря". Просто склалася прикра ситуація, і я хочу, щоб вона вже нарешті завершилася, аби ми всі могли рухатися далі.
– У яких стосунках ви сьогодні залишаєтеся з футболістами Шахтаря та керівництвом? Чи залишила ця історія простір для нормальних людських стосунків?
– Так. Є люди, з якими я спілкуюся до сьогодні, і це ніяк не заважає нам підтримувати зв’язок. Це більше такі паперові справи, які виникли через певні непорозуміння і так далі. Я теж не хотів би, щоб так сталося, але маємо те, що маємо.
І, як я вже казав, мені дуже прикро, що так сталося. Я хочу, щоб усе завершилося добре для всіх сторін. Щоб і я, і Шахтар могли спокійно спати.
– Зараз, коли рішення CAS уже існує, чи відчуваєте, що інтерес до вас знову активізувався? Наскільки насиченим у цьому плані є нинішнє літо?
– Взагалі це літо дуже цікаве, але водночас дуже стресове. Але це нормальний процес. Хотілося б тільки, щоб усі дійшли згоди й щоб для всіх усе завершилося добре.
– Що сьогодні для вас означає "наступний крок"? Ви вже згадували, що вам близький португальський футбол і навіть був предметний інтерес від Торренсе. Наскільки я розумію, реалізувати цей варіант тоді завадили судова справа із Шахтарем та відсутність домовленості між клубами?
– Зараз у моєму житті найголовніше – щоб я грав. Це найперше. Очевидно, дуже хотілося б уже зробити крок далі – в топ-чемпіонат. Тому що я розумію і відчуваю, що вже готовий грати на найвищому рівні, у топ-5 чемпіонатів.
Торреенсе зробив дуже-дуже цікаву пропозицію. Мій батько спілкувався з власниками клубу, з президентом. Вони обіцяли мені неймовірний період перебування в цьому клубі. Казали, що зараз у них є Ліга Європи – вісім матчів, плюс Суперкубок проти Порту.
Вони сказали, що я буду грати, а потім вони хочуть мене продати. Тобто для мене це був дуже цікавий варіант. Але що там зараз, я не знаю. Знаю лише, що вони двічі робили пропозиції, але, як я розумію, вони не задовольнили президента клубу.
– Ми вже обговорили чемпіонати, але цікаво, наскільки, з огляду на прогрес, який проходить гравець, суперників, проти яких він грає, змінюються, можливо, кумири? Чи є хтось, хто нині є для вас еталоном гри на вашій позиції?
– Почнемо з того, що я вже два роки не знаю своєї позиції, буду відвертим. Тому що цього сезону я грав на п’яти позиціях, а попереднього – на трьох. Тренери завжди ставлять мене на різні позиції, тому це дійсно важко ментально. Адже ти не знаєш, де зіграєш завтра і чи взагалі зіграєш.
Через це я навіть не можу сказати, хто я зараз за позицією: нападник, півзахисник чи вінгер. Якщо говорити про приклад, то для мене зараз Роберт Лєвандовскі – це топ. Тому що я розумію: людина з Польщі, нашої сусідньої країни, виросла в одного з найкращих футболістів світу. Для мене це приклад того, як людина ніколи не здається і йде до своїх мрій.
– Із ким, можливо, з польських легенд вдалося поспілкуватися, познайомитися?
– Насправді, саме від того періоду, особливо в Польщі, у мене залишаться й уже є дуже приємні спогади. Наприклад, коли ми грали матчі, після гола Ягеллонії в попередньому сезоні я став такою, можна сказати, міні-зіркою міста. До мене підходили люди, фотографувалися, розмовляли. Мене знайомили з легендами польського футболу. Не буду називати імен та прізвищ, тому що їх було дуже багато й не хочу когось образити, якщо когось забуду. Але таких зустрічей справді було дуже багато.
– Ви казали, що після сильного сезону очікували на виклик до національної збірної. Якщо дивитися лише на статистику, три голи та один асист за сезон – не найпереконливіший аргумент для нападника. Завдяки чому ви вважали, що вже заслуговували на цей шанс?
– Ще хотів додати, що медіа – це дуже важка тема. Тому що часом журналісти, яким я даю інтерв’ю, можуть помилитися в одному слові, і тоді все набуває зовсім іншого контексту, а я маю через це проблеми.
Я говорив про попередній сезон. Саме тоді я думав, що буду викликаний до національної збірної після семи голів і чотирьох асистів. По-перше, я був, якщо не помиляюся, другим в історії збірної України U-21 за кількістю проведених матчів. По-друге, провів хороший сезон. І по-третє, тоді я розумів, що на моїх позиціях є багато гравців, у яких фактично немає конкуренції. Тому я думав, що через це мене можуть викликати аби її створити, адже я був на радарах національної збірної. І це стосувалося лише попереднього сезону.
– Яке враження у вас сьогодні від оновленої національної збірної? До тренерського штабу увійшов, зокрема, Тарас Степаненко, з яким ви добре знайомі. Чи зробило це для вас перспективу потрапити до збірної ще більш особливою?
– Я не можу говорити нічого про тренерський штаб, тому що зараз із ним не працюю. Хотів би, звісно. Але, наприклад, це дійсно було б дуже цікаво, тому що я всіх знаю, з усіма виріс.
Наприклад, Тарас Миколайович Степаненко для мене взагалі як батько. Я з ним грав, і якби він був моїм тренером, це було б дуже цікаво. Усі ці люди – це найвищий рівень. Тому я хочу і знаю, що буду там. Просто потрібно працювати й чекати на свій момент.
– Якби сьогодні ви могли щось сказати тому Богдану В’юннику, який лише ухвалював рішення залишити Шахтар, що б це було?
– Досить цікаве запитання. Не знаю… Мабуть, сказав би: нічого не бійся, просто йди вперед, багато тренуйся і вір у себе.