"За 4 роки з’явиться стільки Ямалів, що Мудрику вже нікуди": ганьба Коломойського, Усик, 40 діб у Бахмуті із "Вагнером"
Друга частина інтерв’ю "Футбол 24" з журналістом та коментатором Віктором Ожогіним, без впізнаваного голосу якого важко було уявити матчі Дніпра 80-90-х.
Віктор Ожогін / Facebook
"Як у такому мільйонному місті немає команди майстрів? Та це така ганьба!"
– Вікторе Івановичу, дуже багато футбольних легенд пройшли через Дніпро упродовж десятиліть. Кого з них ви найбільше любили? Кого поважали?
– Мені поталанило бувати і працювати з багатьма цікавими людьми. Починаючи з Володимира Олександровича Ємця, Геннадія Опанасовича Жиздика, Євгена Мефодійовича Кучеревського, з яким були дуже тісні стосунки. Часто їздив і літав з командою – на збори, на матчі. Мої батьки мешкали в Луганську, тож я намагався не пропустити момент, коли Зоря приймала Дніпро. Нерідко коментував ці ігри на луганському телебаченні разом із місцевим колегою.
Серед футболістів у мене були чудові, теплі стосунки з усіма гравцями чемпіонського складу Дніпра. Такими вони залишились досі. Недавно разом із ними зіграв на честь Миколи Федоренка, уславленого нашого футболіста та тренера, якому виповнилося 70 років. Гарно спілкуємося з Олексієм Чередником, олімпійським чемпіоном, завжди підтримуємо один одного. З Олександром Лисенком, Женею Яровенком – також чемпіоном Олімпіади. Можу перелічувати довго і багато.
Віктор Ожогін з Андрієм Полуніним
З молодших – Андрій Полунін, Сашко Рикун, Гена Мороз… О, ще товаришую з Миколою Самойленком – це футболіст старшого покоління. Він єдиний, мабуть, у Дніпрі, хто грав під керівництвом Валерія Лобановського і Анатолія Тарасова, відомого хокейного тренера. У 1975-му Самойленка призвали в армію, тож він потрапив у ЦСКА. Уявляєте? Від Лобановського потрапив до Тарасова! Запитую: "Коля, як ти вижив? Я ж уявляю, які збори у Тарасова". А він каже: "Мені пощастило, що я збори не проходив" (Сміється).
А до Лобановського, який прийняв Дніпро у 1968-му, Микола прийшов 17-річним хлопцем. Двічі виходив з Першої ліги у Вищу. Йому трішки не пощастило сягнути більших вершин, травма завадила. Ємець відправив Самойленка в нікопольський Колос, а він психонув і перейшов у Павлоград. Назабивав у Другій лізі купу м’ячів. Зараз йому 71 рік виповнився.
– Вас із Лобановським доля зводила?
– У Валерія Васильовича лише брав інтерв’ю. Він мене, напевно, знав – я коментував матчі між Динамо і Дніпром. Хоча стверджувати не буду – хтозна, що думав собі Метр. Про нього тобі значно краще розповість мій друг Олексій Семененко. Провів поруч із ним пів життя.
– Дніпра зараз, на жаль, немає в жодному з форматів. Зникнення клубу стало для вас особистою трагедією?
– Трагедія страшна… Ну як у такому мільйонному місті, футбольному місті, немає команди майстрів? Та це така ганьба! Ганьба Коломойському, який довів до цього клуб і стадіон. Але скільки в нас тут бізнесменів – невже не можна було створити команду? До Русола в мене багато питань. Ти знав же, напевно, що крах наближається. Можна ж було залишити якийсь склад із 19-річними хлопцями? Скільки у нас футбольних шкіл у місті. Залиште команду – щоб грала бодай у Другій лізі. Щоб зростала поступово, а за той час знайшли б спонсорів. А тепер що? Доведеться починати з аматорів. Колись, бо зараз нічого немає.
Недавно минув 50-літній ювілей відомої футбольної школи Дніпро-75. Президент Полісся Геннадій Буткевич заявив, що хоче її відродити. Він сам колись там займався, хоча вона тоді називалась по-іншому. Гарна ідея! Зацікавившись, хотів викупити базу Дніпра, але ж йому зразу, напевно, поставили умови – "відкати давай". Тож Буткевич поки що відмовився.
Футбол живе у тих містах, де є господар. У часи Ємця і Жиздика був перший секретар Віктор Бойко, допомагав обком партії. Сьогодні ж треба бути бізнесменом і любити футбол, щоб гроші виділяти не тільки для офшорів. Буткевич, людина з Дніпра, підіймає житомирське Полісся. Звісно, там свої бізнес-інтереси. Але й у Дніпрі, я впевнений, вони б знайшлися.
– У 2017-му Дніпро хотів підхопити легенда клубу Едуард Сон, який став бізнесменом у Франції. Але ж також не дозволили цього зробити.
– Класний футболіст і людина. Але йому теж, мабуть, сказали: "Занеси туди, занеси сюди. А потім будемо говорити". Людина подумала і вирішила: краще я житиму без цих проблем.
"Мій друг зі своїм павлоградським Шахтарем 5-6 голів забив би цій Андоррі. Без мільйонних затрат"
– Як ви оцінюєте сучасне покоління українських коментаторів?
– Точно скажу, що мені подобаються Босянок і Джулай. Це дуже хороші коментатори. Зараз з’явилися ще кілька цікавих хлопців. У них чудова українська мова, та й у футболі добре розуміються. Але прізвищ, на жаль, ще не запам’ятав. Головне, що є перспектива. Як то кажуть, святе місце порожнім не буває. Дай Боже, щоб вони професійно зростали. Футбол потрібен! Знаєш, що найважче для коментатора? Коментувати, коли погана гра. Коли на табло – нулі, коли немає розвитку подій, ударів по воротах. Навіть у найкращого коментатора зникає дар мови, бо хочеться матюкнутись, чесно кажучи (Усміхається).
– Зараз таких матчів вистачає, навіть Андоррі програли.
– Я був у шоці! Дивився цей матч і так боляче стало. Думав, що Микола Самойленко, мій друг, зі своїм павлоградським Шахтарем 5-6 голів забив би цій Андоррі. Без мільйонних затрат. Хлопці за 200 карбованців могли б рознести цю Санта-Колому. Буткевичу, напевно, теж було соромно дивитись таку гру. Війна війною, але команди повинні відповідальніше ставитись до справи.
Знаєш, у чому зараз плюс є? Менше легіонерів, більше шансів для молодих наших футболістів, щоб засвітитись. Ось Кінарейкіна у Вільяреал за 700 тисяч продали. Нехай поки в другу команду, але він розуміє, що це шанс. Проб’ється в перший склад – і там буде вже не 700 тисяч, а як Лунін чи Трубін.
Шкода, звичайно, Мудрика. Його просто фантастично продали, хоча 100 мільйонів – це забагато. Не знаю, як завершиться цей допінговий скандал. Якщо пропустить чотири роки – можна ставити хрест на кар’єрі. За такий період з’явиться стільки Ямалів, що вже нікуди буде Мудрику.
– Не бракує серед імен нашого спорту тих, хто під час війни кинув країну напризволяще, як Ковтун, або відверто зрадив, як Тимощук. Чий вчинок вас розчарував найбільше?
– Правильні прізвища прозвучали. Я б ще про Яну Клочкову нагадав. Ну тобі ж усе Україна дала. Ти вихована тут, займалась спортом тут, держава тобі допомагала стати зіркою. Звичайно, талановита дівчина, але ж треба мати гідність. Поважати країну, яка тебе виховала. Тим більше, в такий скрутний момент!
Пам’ятаєте – Ракицький? Він же зразу все кинув і приїхав. Критикували, що Гімн не співає. Та Господи, може і не співає. Може, з Мішкою в ансамблі на балалайці міг би грати. Але ж, бачите, приїхав і допомагає. А Тимощук – це просто негідник. Це – зрадник. Мені шкода, що у збірній України такий рекордсмен за кількістю матчів. Ганьба! Я ніколи його не вважав за класного гравця. Передачі – впоперек поля або назад. Вперед майже не грав. Я вже мовчу про те, що кинув дітей, дружину свою. Це не наша справа. Але ж діти в тебе – українці, ти з Волині сам!
Натомість я пишаюся Усиком. Для України це – символ мужності. Ми зараз боремось із лютим ворогом і повинні його перемогти. На фронті, коли Усик перемагав, для нас це був такий емоційний підйом! Ми так трощили ворога! Знали, що завдяки таким людям ми все одно переможемо.
"За дві хвилини я міг померти..."
– Вікторе Івановичу, як для вас розпочиналася ця виснажлива війна з Росією?
– У 2014-му я пішов на фронт, 56 років мені було – не брали. Але я був офіцером запасу, старший лейтенант. У військкоматі їм сказав: "Будете шукать мене ще". Свого часу служив на Донузлаві. Побачив, як там топлять наші кораблі – і сльоза накотила. Пішов і кажу: "Я знаю там усе, знаю фарватери. Заберіть мене в армію". Та ні, відповідають. Але потім Порошенко підняв віковий поріг до 60 років. Я потрапив у Нацгвардію.
– Ваш взвод називали "журналістським". Чому?
– Бо всі мої однокурсники, мої друзі-журналісти у Дніпрі допомагали нашому взводу. Взяли над нами шефство, одягнули. У першому бою під Маріуполем у нас згоріло все, що було. На щастя, залишились живими. Через три дні моя старша донька Анна, яка мешкає у Києві, зібрала моїх друзів, вони скинулись, відкрили рахунок. І допомагали постійно.
Тоді, скажу вам відверто, нічого не було – навіть берців. Тому один майстер із Кривого Рогу пошив берці для всього взводу. Каски нам видали 1941 року випуску! Я подивився на них: ну куди? На якомусь складі лежали. Тому поступово купували собі самі. Броніки важкими були, але це краще, ніж нічого (Усміхається). Захист був – і ми пішли воювати. Тоді війна була ще зовсім іншою – як дитячий табір. Це я жартую, звичайно.
– Було відчуття, що одним Донбасом не закінчиться?
– Ви знаєте, відчуття було, що це – надовго. Я розумів, що на цьому вони нас не залишать, що їм одного Донбасу буде замало. Ця жаба московська лізла, лізла – і, бачите, долізла. Хоча не вдалося їм за три дні, за три тижні, за три місяці і навіть за три роки. І не вдасться зовсім! Ми повинні перемогти в цій війні. Якщо є у світі справедливість, то вона повинна бути відновлена. Міжнародний порядок має настати.
Ну, розділились ми у 1991-му, країни з’явились нові – то давайте поважати один одного. На жаль, не пощастило нам із таким "сусідом". Поки він існуватиме – доти висітиме для нас загроза. Наше завдання – щоб їх не стало.
– У 2022-му, щоб знову воювати, ви у військовому квитку підробили свою дату народження, виправивши цифру 5 на 6. Усе, як в часи Другої світової?
– Олеже, я помер би біля телевізора, якби дивився, що відбувається у Бучі, Ірпені, Маріуполі, Гостомелі і так далі. Пішов, бо знав, що мій досвід допоможе не лише мені, а й молодим хлопцям. Мій досвід життєвий + військовий посприяє пацанам, які поруч зі мною. Вони всі – мої сини. Втрата кожного з них для мене – це особиста втрата, як ото батько втрачає сина чи доньку. Найважче, що я пережив на війні, – це втрату своїх побратимів.
– Що ви побачили, прибувши на фронт?
– Різниця з 2014-м полягала в тому, що тепер були прямі бої. Свій перший бій не забуду ніколи. Дев’ять годин воював в одному приміщенні з кадирівцями. Спочатку – на різних поверхах, потім – на одному. Вони вже кричали "Аллах акбар!" Я для себе розумів, що в полон здаватися не буду – це точно. Усвідомлював, що на мене чекає. Я ж "атошник" із 2014-го, та й зараз – командир підрозділу.
І тому ми бились до останнього. Через дев’ять годин бою надійшла команда, що наша авіація буде руйнувати це приміщення. Ми вийшли. Вижили. Із двадцяти осіб лише четверо були з пораненнями. А авіація зробила свою справу – рознесла будівлю разом із ротою кадирівців. То були очисні споруди міста Рубіжне. Позиція називалась "Молот".
– У вересні того ж року вас спіткало осколкове поранення. Читав, що побратими несли вас довгих шість кілометрів…
– З трьох підрозділів нас зібрали у 100 осіб. Я йшов у першій тридцятці, коли спіймав осколок. Спочатку хлопці моєї роти ушістьох довго мене несли. Потім друга рота підхопила, а наостанок – ще й третя. Після чого ще 2-3 кілометри несли за переправою, бо під’їзду не було. Знаєте, українці своїх не кидають. Винесли командира, врятували.
На жаль, не всіх пам’ятаю, хто ніс. Тому що важке поранення було. Врятував мене головний сержант батальйону із позивним "Денчик" – Денис Кальчук. Він перетягнув мене двома турнікетами. Буквально – долі секунди. За дві хвилини я міг померти, бо перебило пахову артерію.
Проте нога залишилась, слава Богу. "Почікали", порізали. П’ятнадцять операцій після двох поранень я переніс. Але, як бачите, досі граю у футбол. З чого починав, тим і продовжую – завдяки цьому й живу. Родина, діти мої – дві доньки, двоє внуків. Вдячний їм, що постійно мене підтримували.
"Дайте мені кілька годин. Я візьму себе в руки"
– Сорок діб у Бахмуті – найважчий період усієї війни для вас?
– Ой, страшні бої. Погані позиції у нас були, але ми витримали. Важкий я – після поранення. 28 грудня 2022 року мене виписали, а 29 грудня я вже прийняв роту в Бахмуті. Зі мною були 44 бійці – усі повернулись живими. Десять поранених, серед них і важкі, але все-таки хлопці повернулись додому живими. Я дуже вдячний долі за це.
– Там ви протистояли вагнерівцям?
– І найманцям Вагнера, і регулярним частинам збройних сил. І зеки вже там штурмували. Всі поля були всіяні трупами. Гарна ще й зима була. Вони лізли, як таргани. Лізли і лізли – вдень і вночі. А ми їх лупасили з усього, що можна. І зупинили! Не здали жодного метра позицій. Відбивалися разом із батальйоном "Свобода" – дуже гарні хлопці, вправні бійці. А в Кремінній ми поруч із 95 бригадою воювали. У Рубіжному і Сєвєродонецьку – з 81-ю бригадою. Це десантники і, звичайно, з ними було легше.
– Найбільший героїзм, який ви бачили на власні очі. Що пригадаєте?
– Багато історій я можу розповідати. На жаль, у Кремінній загинув бойовий медик мого підрозділу Сергій Матченко. Він не одного нашого пораненого побратима витягнув із поля бою. Навіть у, здавалося б, безнадійних ситуаціях виносив бійців на собі.
Якось утрьох – я, він і ще один хлопчик з позивним "Боксер" – пішли закрити позицію. Ми з "Боксером" отримали поранення, а Сергій, на жаль, загинув. Попри те, хлопці все одно втримали позицію. Вічна пам’ять Сергійкові, як і іншим. Вісім моїх побратимів полягли у Кремінній. Це було найважче для мене. Трагедія…
– Вікторе Івановичу, як пройти фронт і не втратити себе?
– Важко вижити на війні. Але це потрібно робити, залишаючись людиною. Я вже був загартованим, мав і життєвий досвід, і бойовий. А у молодих хлопців психіка зовсім інша. Знаєте, я намагався постійно бути з усіма на зв’язку, підтримував кожного з них. Траплялися моменти, коли хтось відмовлявся йти. Треба було розмовляти, переконувати, говорити прості зрозумілі речі.
"У тебе скільки дітей?" – "Двоє". – "І у мене, – кажу, – двоє. Ще й двоє внуків. Якщо ти не підеш, піду я захищати своїх і твоїх. А як ти потім дивитимешся в очі не лише мені, а й своїм дітям?" – "Іванович, дайте мені кілька годин. Я візьму себе в руки".
Ожогін із "Денчиком"
Я пишаюсь своєю ротою, своїм колективом, який не підвів мене жодного разу. Який був поруч зі мною. За те, коли виносили мене з поля бою, я вже сказав. Низький їм уклін. Я вічно буду пам’ятати про це. Вони врятували мене. Ніхто не зрадив, не кинув позицію чи зброю, не здався у полон. А такі випадки в інших місцях були.
Не втратити себе? А як ми могли втратити себе, коли нас чекає родина, діти, онуки? Чекають рідні. Скільки волонтери нам допомогли на цій війні, привезли всього, завезли. І ми їх повинні були підвести? Ні. Ми свідомо пішли захищати Батьківщину. І йшли до кінця. На жаль, тих, хто загинув, сьогодні немає. Але ми повинні про це пам’ятати. Кожен із них – герой. Героя не кожному дають, але вони – герої. Віддали найдорожче, що може віддати людина, – своє життя. Заради того, щоб ми з вами жили, сьогодні розмовляли, ще й грали у футбол.
– Що ви бачите у снах? Чи сниться вам війна?
– Знаєш, війна не сниться зовсім. Сниться молодість, дівчата можуть приснитися (Усміхається). Ще коли був в АТО, то такі сни траплялися. Аж дружина будила, бо "керував взводом". Зараз такого немає – і слава Богу.
