"Вигук "Вівці!" у вухах чую дотепер": захисник Карпат і Волині – гол з чужим прізвищем, приклад Юрчишина і ніч на бетоні
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Миколою Сичем. Захисник Карпат, Волині, Поліграфтехніки та ряду інших клубів після закінчення кар'єри тренував футзальну Енергію, а зараз круто змінив сферу діяльності.
Микола Сич / Фото із сімейного архіву
Щоденно ресторан української кухні "Пузата хата" у центрі Львова відвідують тисячі клієнтів. Та, мабуть, ніхто із відвідувачів закладу, де їжа смакує наче вдома, у поспіху не впізнає чоловіка, який стежить там за безпекою і порядком. Майже сотня матчів за Карпати, виступи у Вищій лізі та великі успіхи у футзалі – все це було у минулому Миколи Сича.
Колишній футболіст вчиться жити за межами звичної бульбашки: "Коли ти 45 років займаєшся однією справою, то потім непросто миттєво все змінити". Гол під чужим прізвищем, запальний Кварцяний, пастка в аеропорту та тренер, який став священиком – у великій розповіді Миколи Сича для Футбол 24.
"Футбол для мене розпочався зі Степана Юрчишина"
– Я тут вже два з половиною роки. Працюю охоронцем. Звичайно, за футболом сумую. Я з п’яти років займався футболом і не уявляв, що колись спробую себе в іншій діяльності. Проте не соромлюся своєї нинішньої роботи.
– Ви успішно працювали у футзальній Енергії на початку 2000-х. Що було далі?
– Згодом я тренував дітей у футбольній школі Покрова. Тоді настав момент змін, тож довелося покинути спорт. Коли у тебе сім’я та двоє дітей, не можна просто так сидіти і чекати. Спочатку працював охоронцем у супермаркеті, але швидко пішов звідти. Не хотів увесь день шоколадки рахувати… Також на хлібзаводі спробував себе. Нічні зміни, фізично дуже складно – зрозумів, що це не для мене.
– Потенційно ваша спадщина у футзалі є не меншою за значущістю, ніж у футболі.
– Так, я грав за Енергію, бачив на власні очі шлях від аматорської команди до чемпіона України, володаря Кубка України та учасника Ліги чемпіонів. Спочатку сам грав у футзал, потім тренував. Тішуся, що доклався до формування Тараса Кузя – легенди Енергії, який починав у великому футболі, втім відгукнувся на моє запрошення і прийшов у футзал.
– Які у вас враження від роботи у дитячому футболі?
– До потрапляння в цю сферу я й подумати не міг, наскільки це важка праця. Люди зазвичай думають, що дитячий тренер – це людина зі свистком і м’ячем. Свиснув, дав м’яч і діти собі бігають. Насправді все набагато складніше. Можу це впевнено сказати після дев’яти років у ролі дитячого тренера.
Микола Сич
– Як для вас розпочинався футбол?
– У Валерія Горячого зі старшими хлопцями 1970 року народження. Потім я пішов у команду свого віку до Юрія Сусли. Згодом мене запросили в спортінтернат до Ярослава Дмитрасевича. Після цього мене, Руслана Забранського, Володимира Шарана і Олександра Чижевського забрали у СКА Карпати. Та буквально через тиждень нам повідомили: "Хлопці, Карпати відроджуються. Давайте у відроджену команду".
– Ви народилися у Львові, тож із дитинства, мабуть, відвідували матчі Карпат. Про який період збереглися перші спогади?
– Я народився та мешкав неподалік стадіону – район Батальної та Пасічної. Пригадую ще старий цегляний завод, який там функціонував. Наш дім розташовувався безпосередньо в парку Погулянка. Ідеально знав ті місця: увесь парк, три озера… Футбол для мене розпочався зі Степана Юрчишина. Бачив частину з його 42 голів 1979-го. Навіть м’ячі на деяких матчах за його участі подавав.
– Минуло трохи часу і ви опинилися в одній команді зі Степаном Федоровичем.
– Ми грали поруч: я зліва у захисті, а він – останнього захисника, ліберо. Для мене прикладом також були Іван Гамалій, Сергій Квасніков, Віктор Рафальчук, Григорій Батич. Старші партнери дуже добре ставилися до нас, юних хлопчаків. Фактично Карпати-1989 були поєднанням молоді та досвіду. Хоча той же Роман Лаба був своєрідною проміжною ланкою в колективі, якщо вести мову тільки про вік.
– До Юрчишина зверталися на "ви"?
– Ні, але не менш шанобливо – "Федорович". На полі не було часу на повне звертання, тому лише по-батькові. Мені пощастило бачити його у двох різних ролях: великого бомбардира і надійного захисника.
– Ви згадали про Батича – особливого форварда та улюбленця львівської публіки.
– О так, Григорій був незабутнім гравцем. Людина могла 50 хвилин стояти на полі, до м’яча не доторкатися. Дехто навіть кричав: "Грицю, та біжи до м’яча! Зроби ривок!" А він був футболістом штрафного майданчика. Я це відчув на собі. Під час тренувань все контролюєш, тримаєш його. Раптом простріл, Батич відклеюється від тебе, підставляє ногу і все – гол!
"Хлопці, скоро гра. Не переїдайте" – Та яка гра?! Підноси тріщали"
– В основу Карпат ви потрапили не одразу?
– Спочатку лівого оборонця грав Андрій Чікало – я сидів на глухій "банці". Проте в одному матчі Андрій зламався на рівному місці. На восьмій хвилині володів м’ячем і впав. Без жодного контакту! Виявилося, що розірвав ахіллове сухожилля. Відтоді я почав грати у старті.
– На юнацькому рівні ви діяли завжди на цій позиції?
– У команді Ярослава Луцишина та Лева Броварського на рівні спортінтернатів я грав у центрі захисту з Юрієм Мокрицьким. У тій команді, де виступали Сидоренко, Мущинка та інші, я був наймолодшим – ми навіть виграли чемпіонат серед союзних спортінтернатів.
– Виступи Карпат у Другій лізі на зламі 80-х та 90-х – це, насамперед, колоритні виїзні матчі. Гамалій згадував вигуки з трибун про Бандеру, Гула – персональні погрози, а Лайзанс – побитого суддю-земляка. Що ви пригадуєте?
– Ленінакан. На усе місто – одна лазня. Один день – чоловічий, інший – жіночий. Нам пощастило потрапити якраз на жіночий (Усміхається). Кінець 80-х – загострення стосунків між Вірменією та Азербайджаном. Приїхали в аеропорт, але вилетіти не можемо. А на носі гра з Металістом в Кубку. Вдома програли 0:1, шансів у Харкові обмаль. Вони ж представники Вищої ліги.
Сич у складі Карпат, 1989 рік
– На скільки затрималися у Вірменії?
– На два дні. Спали на бетоні в аеропорту. Спека нереальна. Врятував фонтан безпосередньо в будівлі аеропорту – щоб трохи охолодитися, залазили туди. Інша проблема – харчування. Нічого, крім пива та сосисок не було. Я так тоді наївся тих сосисок, що на усе життя вистачило.
– Очевидно, завдання обіграти Металіст у вас не було?
– Жодних ілюзій. Футболісти взагалі чекали рейс на Львів – у Харків не планували летіти. Раптом прибігає наш легендарний адміністратор Анатолій Тищенко на прізвисько "Феола": "Є літак на Харків! Полетіли". Приземлилися у місті за 2-3 години до матчу. Нас завезли у їдальню – як же ми накинулися на їжу! Сметана, борщ… Ммм, смакота. Тренери застерігали: "Хлопці, скоро гра. Не переїдайте". Та яка гра?! Підноси тріщали. На стадіон приїхали з отакенними животами.
– Парадоксально, але Карпати виграли.
– Ми програвали 0:1, але потім Олег Гула і Василь Леськів все перевернули. Це була велика несподіванка. Прикро, що в 1/8 фіналу потрапили на московське Торпедо і вилетіли з Кубка.
"Звук "Вівці!" у вухах чую дотепер"
– Олег Гула розповідав, як в одному матчі у ворота Карпат рефері п’ять разів призначав пенальті. Начебто це було в Кіровакані.
– У деякі кавказькі міста команди переважно боялися їхати і отримували технічну поразку. Нам же очки були потрібні, тому такий варіант не влаштовував. Проте ще перед грою до нас підійшли судді та вказали на вболівальників з автоматами: "Ми хочемо ще жити, тому готуйтеся до домашнього суддівства. Не випустимо з перемогою". Як нас били по ногах! По голові, ліктями, словесні погрози лунали… Як на зло Забранський втік від захисників та забив гол. Суддя вирішив ситуацію виправити і вигадав пенальті.
– Його ж іще забити треба.
– Раз пробили – Лайзанс відбив. Суддя сигналізує про порушення – повторити. Другий удар – знову схибили. Ми вже кричали воротарю, щоб він пропустив. "Ніфіга!" – кричить. Не знаю чи з п’ятої спроби, але тричі перебивали точно. Аж поки не забили. У Львові в другому колі ми їх знищили. Нас так розізлила поведінка вірмен у першому матчі, що ми не лише розгромили їх, а й по ногах страшенно лупцювали. Це була футбольна помста.
Лайзанс, Тищенко, Сич і компанія
– У рідних стінах ви завжди мали особливу підтримку?
– У Львові вболівали пристрасно. Серцем. Відродження клубу було чимось надзвичайним. Насамперед згадую, як ми виграли буферну зону та вийшли у Першу лігу. В останньому турі на Дружбі приймали молдовську Тігіну. На заключних хвилинах люди здійнялися на ноги і запалили газети. Це було фантастично. Після гри вболівальники не розходилися з-під стадіону. Кожного футболіста несли до автобуса на руках.
– Роком раніше у матчі з іншою молдовською командою Карпати програли вдома 0:1, а ви відзначилися автоголом.
– Ми мали закривати гру ще до перерви. Але м’яч вперто не йшов у ворота. В одному з епізодів у кінці зустрічі я кинувся перехоплювати простріл з флангу. Раймонд Лайзанс пішов на вихід, м’яч зрикошетив від моєї ноги та опустився за лінію. Він навіть до сітки не докотився. Поразка засмутила людей, тому стадіон дружно скандував "Вівці!" Мені здається, що той звук у вухах чую дотепер (Усміхається). Ось так я став антигероєм.
– У нинішніх Карпатах виступає фланговий захисник із прізвищем Сич. Особливо уважно стежите за ним?
– На жаль, Олексій довго не грав через травму. Але я захоплююся його грою. До того ж він ровесник мого старшого сина. А себе з ним навіть не порівнюватиму. Він – справжня машина, дуже майстерний гравець: потужний, сильний, виконує величезний обсяг роботи, працює на атаку та захист.
– Ваші функції зводилися до звичних тоді "пройшов по флангу і подав"?
– Десь так. Не хвалитимуся, але я ще мав свою фішку – підкат. Трава у Львові постійно волога від дощу. Котився добряче. Особливість тих Карпат – перемоги на останніх хвилинах, ми завжди билися до кінця. Суперники ніяк не могли зрозуміти, як нам це вдається. Якщо падав дощ, то у гостей ноги підсідали. У кінцівці ми брали своє і додому з хорошим результатом не відпускали.
"Сьогодні ти – Юрій Голуб. Не переплутай"
– За Карпати ви провели 82 матчі, голів не забивали. Проте це тільки офіційна статистика. Неофіційна ж свідчить про інше. Розповісте про гол під чужим прізвищем?
– У складі спортінтернатів ми їздили на міжнародний турнір в Америку, а потім у США вирушили Карпати. У другу делегацію я не потрапив, тож залишився у Львові – матчі чемпіонату ніхто не переносив. Команда поїхала на подвійний виїзд у Білорусь. У першому поєдинку в Гродно я отримав жовту картку, тому згідно з регламентом мав пропускати наступний тур у Бресті. А футболістів не вистачає. Тоді до мене підійшов адміністратор Тищенко і каже: "Сьогодні ти – Юрій Голуб. Не переплутай".
– А справжній Голуб де був?
– Здається, у заявці ще залишався, та фізично з команди пішов.
– Чуже прізвище додало вам натхнення?
– І фарту. Тривала друга хвилина, коли на лівому фланзі метрів за 35 до воріт Шаран відкинув мені м’яч. Не знаю, чому я вирішив звідти бити – на це ніхто б не наважився. Я як дав! М’яч залетів воротарю за комірець. У протоколі записали, що гол забив Голуб. Лише через кілька років львівський журналіст Павло Пилипчук детально дослідив цю історію. До речі, я й біля своїх воріт відзначився у тому матчі – привіз пенальті та отримав жовту картку.
– Перші чемпіонати України – час класних форвардів, які самотужки могли вирішити долю матчів. Хто був для вас найбільш незручним?
– Сергій Ателькін. Дуже мучився з ним. З місця не зсунеш – я відлітав від його корпусу. Та й забивав Ателькін також з-під мене. У Волині я зустрівся з дуетом Шевченко-Ребров. Проти Андрія мені довелося грати персонально 1995-го. Віталій Кварцяний застосував незвичну на той час тактику з трьома захисниками. У тріо я грав із узбеком Сергієм Сухарєвим та Сергієм Круковцем.
– Не втримали Шевченка?
– Почав непогано – витримував лінію, тримав у полі зору. А потім він як прокинув мене, як стартував… Я залишився на 3-5 метрів позаду. Дивлюся – поруч Ребров утікає від Сухарєва. Вони нас возили добряче – програли в Луцьку 0:2. Кварцяний кипів. На стадіоні у нас були старі роздягальні з кріслами, наче в кінотеатрі – по чотири вкупі. Коли ми перевдягалися, то всі свої речі ховали. Капітан Олег Федюков навіть спеціально контролював процес – перевіряв, чи все заховано. Знаєш навіщо?
– Щоб ваші речі потім по роздягальні не літали?
– Саме так. Коли Віталій Володимирович перебував у поганому настрої, то могли літати сумки, рушники, взуття. У перерві того матчу з Динамо так і відбулося. Ми із Сухарєвим йшли у роздягальню приреченими – розуміли, що за два пропущені голи в першому таймі зараз прилетить. Розмова почалася класично – з криків. Тоді Кварцяний почав міряти кроками роздягальню, шукав, що б то копнути.
– Знайшов?
– Під масажним столом лежали м’ячі для розминки. Віталій Володимирович побачив їх і з усієї сили замахнувся. Масажисти на підлогу розлили трохи олійки – у тренера опорна нога поїхала і він під стіл з тими м’ячами полетів. Команда хором розсміялася, а тоді, не чекаючи вказівки, усім складом вибігла на поле. До кінця перерви залишалося ще хвилин десять, але це нікого не цікавило. Ми просто втекли із роздягальні.
"Після матчу в гуртожиток завітали ветерани: "Біжи в магазин і виставляйся"
– У Волинь ви переходили з команди Скіфи-ЛАЗ, яка виступала тоді в неіснуючій нині Третій лізі. Стрибок на три сходинки уверх – це щось унікальне.
– Тренери нашої команди Володимир Мандзяк та Лев Броварський допомогли мені повернутися в український футбол після того, як я з’їздив у Польщу. Одного дня Мандзяк повідомив: "Завтра їдеш у Волинь. На тебе чекає Кварцяний". До Луцька я приїхав посеред тижня, а вже на вихідних ми приймали запорізьке Торпедо. Я думав, що навіть не заявлений, тому сильно здивувався, коли тренер на установці оголосив, що я у стартовому складі. Матч відповідальний – Торпедо було нашим безпосереднім конкурентом за збереження місця у Вищій лізі. "Сич персонально гратиме з Аваковим", – я почув це і одразу запанікував. Мною почало трясти.
– Як опанували себе?
– Команда підтримала. Там майстерних хлопців вистачало: воротар Володимир Марчук, захисник Олег Федюков, ветерани в атаці Андрій Федецький та Володимир Дикий. Врешті-решт, Волинь виграла 1:0, а я того Арсена Авакова повністю вимкнув з гри. Після матчу до мене в гуртожиток завітали ветерани: "Вітаємо з дебютом! А тепер біжи в магазин і виставляйся. Ми тебе тут почекаємо".
Микола Сич у Волині / Фото з архіву
– Ви згадували про Польщу: виступи у Бидгощі та Познані пішли вам на користь?
– У Карпатах я шансів не мав – Мирон Маркевич не бачив мене у складі, тому я підійшов і сказав тренеру, що поїду за кордон. У Хеміку з Бидгоща ситуація була складною, команда вилітала з другого дивізіону. А Варта з Познані виступала в Екстраклясі, однак там я не затримався надовго.
– Після Волині ви знову пішли у нижчий дивізіон – друголігову Галичину з Дрогобича. А далі була Поліграфтехніка.
– Я приїхав на оглядини в Олександрію до Анатолія Раденка, екс-футболіста і тренера, який потім став священиком. У Раденка я грав переднього захисника, мав завдання розвивати атаки. У той час багато команд просто завантажували м’яч вперед. А в Поліграфтехніці ми виходили через пас. В Олександрії я відіграв два сезони, але через травму передчасно покинув команду. Розірвав бокову зв’язку коліна – у боротьбі відчув, що в нозі щось кольнуло. Я продовжив гру, однак потім побачив, що нога провалюється. Довелося робити операцію.
– Після неї повернулися на поле?
– Поліграфтехніка виділила кошти і запропонувала варіант зробити операцію в Запоріжжі, де був спеціальний апарат. Невдовзі після операції мене виписали – а я сам у чужому місті ще й на милицях. Сів на таксі, поїхав на вокзал. Дочекався там потяга, але помилився – вийшов не на той перон. А запорізький вокзал схожий на львівський – щоб перейти на іншу платформу, треба спуститися вниз, а потім підніматися нагору.
– Це потребує часу, особливо, якщо ти на милицях.
– Я зрозумів, що треба діяти миттєво, інакше не встигну. Поруч була група студентів, яким я почав кричати: "Люди, допоможіть!" Вони мене й занесли у потяг на тих милицях. Без них я б не встиг. Уявляю, як ця картина виглядала збоку.
– Фактично у 29 років вам довелося прощатися з великим футболом.
– Поліграфтехніку очолив Роман Покора, але шансів після тієї травми я не мав. Повернувся до Львова, де знайомий запропонував побігати за аматорську футзальну команду, мовляв, розвіюся хоча б. Я прийшов на перше тренування і почував себе не у своїй тарілці. М’яч падає, не скаче – наче спущений. Так я починав свій шлях у футзальній Енергії поруч із Олександром Стефанківим та Володимиром Фелишиним, які потім перейшли на керівні посади у клубі. Ну а я став футзалістом. Одну сторінку життя перегорнув, щоб розпочати іншу.
