"У Курченка дитячий голос! Я подумав, хтось приколюється": як поляки виганяли Хацкевича, Юра Бакс, топ-премія за Шахтар
Друга частина інтерв’ю "Футбол 24" з Олексієм Довгим, колишнім півзахисником Олександрії, Металіста, Руху, Львова та інших клубів.
Олексій Довгий / Facebook
У 27 він ледь не завершив із футболом. Вилізли боком старі операції на коліні, а також гра попри біль, "через не можу" – на уколах, які робив собі сам. Ніхто і ніщо не полегшувало страждання екс-хавбека Металіста. Але у долі ще були на нього чималі плани – Довгий нарешті потрапив у надійні руки. "Пам’ятаю той момент, коли просто побіг і відчув, що коліно вже не болить. Може навіть і розплакався. Бо думав, що біль не закінчиться ніколи".
кстати
Сьогодні згадуємо із Олексієм, як його "кинули" у Металісті, а він із командою додзвонився до Курченка, якого не міг знайти навіть Інтерпол. Чому Рух і ФК Львів так і не стали "своїми" у місті Лева. Як "Юри Бакси" вбивали гру. І як поляки "готові були з’їсти" Хацкевича та його українських легіонерів.
"Гірники" організували нам літак і все, що потрібно. А ми забрали в них очки, ще й заробили хороші преміальні"
– Виїхавши з Маріуполя, ви підписуєте контракт з Металістом. Виходите проти Шахтаря – і забиваєте гол, а матч закінчується несподіваними 2:2. Оце так дебют!
– Спочатку я був на зборах із Чорноморцем. Бабич мене тоді запросив. У Металісті якраз почалися "гойдалки", деякі гравці не хотіли виходити на поле, ще щось. Зателефонував мій кум і товариш Коля Іщенко: "Давай, ти нам потрібен у Харкові". Потім набрав головний тренер. Розпитали, які в мене умови в Одесі. Запропонували кращі: "Тільки приїжджай".
Я підійшов до Бабича і все пояснив. Металіст тоді для мене був чимось надзвичайним. Буквально двома роками раніше харків’яни громили всіх, у єврокубках обігрували фантастичні клуби. Я ще не підозрював, що все може виявитися настільки плачевно.
Провів з новою командою десь три тренування – і все, виходимо на Шахтар. "Гірники" проводили ігри з Баварією в Лізі чемпіонів, тож попросили, щоб ми спочатку на Кубок з ними зіграли, а потім в УПЛ – обидва рази у Львові. Організували нам літак і все, що потрібно. А ми забрали в них очки, ще й заробили хороші преміальні (Усміхається). Думаю, це найбільші преміальні у моїй кар’єрі.
– Преміальні були від третьої сторони?
– Так, це була третя сторона. Для свого Telegram-каналу хочу записати кілька інтерв’ю – зокрема з Тарасом Степаненком – і поцікавитися, як їм було грати проти таких завжди голодних команд, простимульованих третьою стороною. А якщо це кінцівка чемпіонату, там взагалі до таких сум доходило! Давали реально дуже багато. За 90 хвилин можна було заробити стільки, скільки зараз за рік не заробляють.
– Але Металіст уже сипався, як клуб. Одними з перших в УПЛ ви почали їздити на матчі потягом…
– Я встиг трішечки зачепитися – отримав преміальні за Шахтар і ще кілька зарплат. Але потім в один момент "водичку прикрутили" в усіх сенсах – і на базі води не було, і фінансів не було (Усміхається). Ми домовилися між собою, що дограємо суто "за амбіції". Хоча були й такі, які відмовлялися виходити на поле. Нас годували обіцянками, іноді якісь гроші все ж знаходили і привозили в останній момент. Не дуже приємні спогади.
Довгий і ще багато знайомих облич того Металіста / Фото Дениса Руденка
– Що про Курченка говорили в клубі, у команді? Це ж наполовину міфічна персона була.
– Тих, хто не хотів виходити на поле, не допускали до тренувань. А великій групі футболістів, які тільки прийшли, було до того Курченка якось "фіолетово". Якщо не помиляюся, тоді спортивним директором працював Бойцан – він відповідав за гроші. Ще коли все було добре, Курченко міг з’явитися на стадіоні під час матчу. А потім його вже ніхто не чув, не бачив.
кстати
Пам’ятаю гру з Олександрією – по-моєму передостанній тур перед Новим роком. Ми сиділи у роздягальні до останнього – були готові не виходити. Хтось набрав Курченка, можливо адміністратор, і той дав обіцянку, що все виплатить. У нього такий дитячий голос! Я навіть подумав, що хтось приколюється з нас. Однак запевнили, що цей голос справді належить Курченку. Ще жартували, мовляв, його Інтерпол не може знайти, а ми додзвонилися до нього якимось чином (Усміхається). Команда вийшла на одну гру, на другу, але нам нічого так і не закрили.
– Кидочок…
– Ну, щось таки дали – "на мандарини" пару копійок. Але головні суми залишились невиплаченими.
"Сачко запевняв: "Я з тебе гравця національної збірної зроблю"
– Ворскла і Сталь – чим вам запам’яталися нетривалі періоди в цих клубах?
– Не сильно хочу згадувати, тому що мав велику проблему з коліном. Припускали навіть, що я більше не зможу грати. До яких тільки лікарів не їздив, навіть до шаманів. Ледве міг ходити. Ніби й вік оптимальний для футболу, і хороший відрізок у Металісті провів. Запрошуючи у Ворсклу, Василь Сачко запевняв: "Я з тебе гравця національної збірної зроблю". А вийшло так, що я там зіграв півтора матчі.
Так само і в Сталі. Мало хто про це знав, але з коліном взагалі біда була. Думав, що вже все. Проте потім, дякувати Богу, потрапив до сербів на реабілітацію. Відновившись, отримав від них висновок: якщо за собою слідкуватиму, то зможу грати ще десять років. Підказали, як саме мені потрібно змінити своє ставлення до футболу, відновлення, тренувань тощо. Так воно і вийшло. Це був 2016-й, тож я ще вісім років відіграв на професіональному рівні. Та й зараз із м’ячем бігаю.
А у Ворсклі тоді була чудова команда. У Сталь просто спустився, бо хотілося грати, але коліно не дозволило мені показати свої якості.
"Потрібно змінити ставлення до футболу" / Facebook
– Що саме сталося з коліном?
– На ньому мав три операції. Першу – в 14 років. Другу – у 17. То була хрестоподібна зв’язка, 2006 рік. Оперували тоді трохи по-іншому, а не так акуратно, як зараз. І через десять років це далося взнаки. Почалися проблеми з хрящами серйозні. Боліло страшно, не міг ходити, бігав тільки на уколах. Прямо перед грою сам собі робив декілька уколів, щоб більш-менш полегшало. Але самого себе тяжко обманути, якщо воно болить і не дозволяє навіть на 50 відсотків зіграти. Ворскла і Сталь у мене в такому стані проминули.
А влітку поїхав до сербів. Пам’ятаю той момент, коли просто побіг і відчув, що коліно вже не болить. Може навіть і розплакався. Бо думав, що біль не закінчиться ніколи. Мене зрозуміють тільки ті, хто сам це пройшов.
"У голові була думка: "Треба в УПЛ заграти". Ну, заграв. А що далі?"
– Ви повернулися на дуже пристойний рівень – Олександрія, єврокубки. Який матч міжнародного рівня згадується першим?
– Груповий етап, гра з Вольфсбургом. Як зараз пам’ятаю: приїжджаємо, там арена така солідна на 40-50 тисяч. Паркуємо наш автобус і тут бачимо автопарк команди суперників. "Ого, – думаю, – ми потрапили в космос!" Відкриваємо їхні зарплатні відомості, а там по 4-6 мільйонів за рік. У нас, як ви розумієте, можливості були "трішечки" скромнішими (Усміхається).
Усім, хто чогось прагне, раджу ставити перед собою максимальні цілі. Чому не досягнув? Бо в голові була думка: "Треба в УПЛ заграти". Ну, заграв. А що далі?
Варто було націлювалися на постійні виступи у єврокубках – там зовсім інший рівень. Зараз пояснюю це молодим: не обмежуйте себе. Національна збірна, Ліга чемпіонів – чому ні? Хтось же там грає, то чому ви не можете? Працюйте – час є, хороші умови для тренувального процесу є. Цінуйте можливість. Бо ми не цінували, тому все так швидко й закінчилось.
– З 2021 року ви починаєте прокладати курс на захід. У ФК Львів вам довірили капітанську пов’язку. Чому цей клуб так і не завоював серця львівських уболівальників?
– Мені здається, він якимось трохи штучним був. Завжди, коли змінюється керівництво, філософія, то спочатку беруть місцевих гравців, потім завозять ноунеймів-легіонерів, один власник, другий власник – хто за таке буде вболівати? Немає філософії, немає історії.
Довгий курс на захід / Фото Євгена Кравса
– Чи відчували ви схожу байдужість від львів’ян, коли стали гравцем Руху?
– У Львові фокус більше на Карпатах – на якому б місці вони не перебували. З цим важко було сперечатися. Рух пробував якимось чином нав’язати боротьбу за серця львів’ян, але це напрацьовується довгими роками. Був момент, коли команда під керівництвом Віталія Юрійовича Пономарьова ледь не пробилася у єврокубки. Якби ще трохи часу, може б і пішло.
Але зараз – "гойдалки", всіх пороздавали. Я не впевнений, що клуб взагалі буде. Наскільки розумію, залишать тільки дитячо-юнацьку академію. Не мені вирішувати. Я за те, щоб пацани грали на хорошому рівні, заробляли гроші і насолоджувалися футболом.
"Ми більше ж*пу рвали за цю емблему, ніж місцеві"
– Останній клуб у вашій біографії професіонального футболіста – Заглембє Сосновєц. Який рівень у Першій лізі Польщі?
– Рівень футболу, я думаю, десь плюс-мінус такий, як і в нашій Першій лізі. Але набагато крутіше у поляків розкручені медіа, подача інформації, масовість, стадіони та вболівальники. Здавалося б, Перша ліга. Але всюди камери, все якісно показується, трансляції платні. Ми приїжджали, вже не пам’ятаю у яке місто, а там чаша стадіону – як Олімпійський. І тисяч двадцять на трибунах. Думаєш – вау, круто!
А от рівень гри не вразив. Так, є кілька клубів, які платять непогані гроші – на ці суми можна знайти кваліфікованих футболістів. Решта грають в атлетичний футбол. Бий-біжи – нічого особливого. Навіть якщо взяти останні 10 років – де польські клуби чогось добивалися на євроарені? У них є певна стеля, вище якої стрибнути не можуть.
– У Заглембє ви попрацювали з Олександром Хацкевичем, причому – вже не вперше. У чому фішка цього тренера? Зараз він, щоправда, функціонер.
– Як людина – дуже харизматичний, потужний. На нього можна покластися у будь-який момент. Навіть вночі можеш подзвонити – така довіра до нього, як головного тренера. "Миколайовичу, щось трапилося". Він вдягнеться і приїде до тебе розгрібати, якщо ти кудись встряв.
У Польщі, на мою думку, йому не вистачило помічників. Хацкевич – мотиватор, але на той момент бракувало розуміння, що він хоче бачити, все якось спонтанно. Плюс – прийшов не на супергарне місце. Поляки посміхалися, але відчувалося, наскільки вони це роблять нещиро, наскільки ми для них чужі. Готові були з’їсти нас. Обіймалися-цілувалися, але в будь-який момент усе могло спалахнути. Те, що потім відбулося за участю вболівальників, я на 90 відсотків впевнений – спланована акція місцевих. Просто хотіли позбутися нас і головного тренера.
У деяких гравців закінчувалися контракти, їм треба було зіграти 1-2 матчі, щоб угода автоматично продовжилась. Миколайович розумів, що вони каламутять воду, і трошки їх присадив. Але атмосфера продовжувала нагнітатися і була жахливою. У роздягальні, у всьому. Відповідно, результату не було також.
"Де польські клуби чогось добивалися на євроарені?" / Фото з відкритих джерел
Зараз радію за Хацкевича. Вважаю, він своїм досвідом, харизмою і розумінням того, як усе має бути вибудувано у футболі, може принести багато користі Поліссю. Ми залишилися у хороших відносинах, хоча й давно не спілкувалися. Вони тут на зборах перебувають, тому, можливо, і заїду найближчими днями в гості. Миколайович почав у падель грати, у нього серйозний рівень – цікаво з ним позмагатися (Усміхається).
– Розв’язка складної польської історії настала, коли кібіци Заглембє залетіли на клубну базу і, як писали в інтернеті, "копняками під зад" схилили тренера до відставки. Ви були в той момент поруч?
– Так, уся команда стояла. Видно було, що йде цілий натовп уболівальників у балаклавах. Хоча вболівальниками їх важко назвати. Думаю, це була замовна акція, привезли якихось кікбоксерів. Вони всі були в капах, перетягнутих шарфах. Почалася розмова на підвищених тонах.
кстати
Виявилося, що візитери навіть не знають, хто вчора пенальті бив. Фанат такою інформацією володіє, чи не так? Ці ж були якимись "відстреленими" повністю. "Українці, нах*р ви сюди приїхали? Каламутите тут. Треба, щоб свої хлопці грали, билися за цю емблему". "Ми більше ж*пу рвали за цю емблему, ніж місцеві", – відповідаю.
Миколайович нормально тримався. Але резонно вирішив, що продовжувати роботу, коли відбувається такий безлад, немає сенсу. Поліція приїхала через кілька хвилин після того, як хулігани зникли. Ще один аргумент на користь підозри, що все це було сплановано. Можливо, навіть керівництвом клубу.
– Хацкевич пішов, а ви ще залишились?
– Його ніхто не звільняв, він сам заявив: "Я не буду тут працювати". Прийшов новий головний тренер. Він поспілкувався, зокрема, з українськими гравцями: "Нема питань, хлопці, але в мене трішки інше бачення футболу. Хоча можете тренуватися". За контрактом ми не могли просто сказати "до побачення". Тим паче, були певні заборгованості з боку клубу. Тому просто добивали час і чекали, чим це закінчиться. Хоча на кожному тренуванні я віддавався повністю.
У принципі, я новому тренеру так і сказав: "Тут є такі люди, які сплавлять і вас". Згодом так і сталося. У цих гравців не було людяності чи порядності. Вони думали тільки за себе і своє місце. Але я їм не суддя.
"Вакси і вся ота грядка – просто вбивці"
– Підіб’ємо підсумки. Топ-3 найскладніших опоненти на полі за всю вашу кар’єру?
– Зразу можу відповісти – це тріада зі Шахтаря першої половини 2010-х. Фернандінью, Дуглас Коста і Вілліан. Коли грали проти них, тренер казав: "Та хоч ударте їх. Розізліться". Але, я не обманюю, ти просто не міг їх ударити – настільки швидкими вони були.
Фернандінью брав грубощами. Тоді не було VAR, а він бив ліктями. Оскільки суддівство було доволі лояльним до Шахтаря, йому ніхто нічого не міг сказати. Біжить, відбирає, б’є, замикає. Просто космос.
А ті двоє, якщо у них був настрій і вони не "валяли дурака", то бігали так, що ти не міг їх спіймати. Не знаю, у чому справа – можливо в генах. А якщо навіть десь і вдариш їх – тобі ж болить більше, ніж їм. Якісь такі кістляві хлопці.
"Та хоч ударте їх. Розізліться" / Фото з відкритих джерел
Вони першими мені спали на думку. Але загалом до 2014 року багато в нас було дуже кваліфікованих футболістів. У Динамо, наприклад, фіна Романа Єрьоменка можу виділити. Я грав проти нього, а якось у відпустці ми в пляжний футбол зіграли і через сітку. Він не виглядав суператлетом, але з м’ячем вмів усе. Добре виступав на будь-якій позиції.
А Металіст? Соса, Девіч, Тайсон, Папа Гуйє – просто космонавти. Ми в Маріуполі з ними за нічиєчку зачепились – теж трохи заробили.
– Червоні картки траплялися у вашій кар’єрі?
– Дві або три точно були. Одну, наприклад, отримав за те, що вибив м’яч рукою з лінії воріт. Жовтих було багато, але не можу сказати, що грав грубо – більше "на межі". Проти Волині, пам’ятаю, зчепилися зі Шабановим – і мене вигнали тоді.
А ще згадується гра з Динамо. Рахунок 0:0, або щось таке. У мене жовта. Шаран попереджає: "Обережно, суддя буде тебе шукати". Це такі моменти: коли ти граєш проти наших грандів і сидиш на "гірчичнику", то права на помилку не дають. Подаємо кутовий. Я пробивав якось так із розвороту і, по-моєму, молодий Попов підставив голову. Олександрія залишилась у меншості.
– До яких арбітрів у вас було найменше претензій?
– От нове покоління – Балакін, Деревінський – реально топові. Якщо Динамо чи Шахтар грають – помітно, що перед ними вони мають авторитет. Нема такого, як раніше, коли могли матом. Ці рефері одразу все присікають чітко. Думаю, у майбутньому вони частіше судитимуть на євроарені. Ще можу назвати Віталія Романова. А раніше, звісно, були ще ті "персонажі". Вакси і вся ота грядка – просто вбивці.
– Його прозвали "Юра Бакс"…
– Бакс, так, це він (Усміхається). Раніше ти приїжджав і розумів, що тебе звідси не випустять ніяким чином. От просто – в тебе взагалі немає шансів. Так само й до нас коли приїжджали і коли судив певний арбітр, не казатиму хто, ми розуміли – команді суперників буде тяжкувато (Усміхається). Зараз вже інші часи – є і VAR, і поліграфи. Зміни пішли тільки на користь.
Довгий, Бартуловіч, Годулян / Фото з відкритих джерел
– Ви не форвард, забивали не так багато, але, напевно, зможете назвати свій улюблений гол?
– Найбільш пам’ятні – Шахтарю і Динамо. В обох випадках ми зачепилися за очки, що було вкрай цінно, круто і кайфово. Зараз, дивлюся, практично будь-хто може зупинити наших грандів. А у мої часи все було по-іншому. Гол Шахтарю, до речі, доволі гарний вдався. Андрюха Пятов там стояв без шансів (Усміхається).
– Є момент кар’єри, який ви б хотіли переграти, починаючи зі стартового свистка?
– Ух ти, цікаве запитання! Мабуть, такі моменти є. Але я намагаюся не шкодувати за минулим. Якщо це сталося – отже, так мало бути. То безцінний досвід.
Пам’ятаю, на зимових зборах з ФК Львів я попросив хлопців тримати дисципліну і сам пообіцяв, що не торкнуся навіть до пива. Нас чекала кубкова гра з Шахтарем одразу після зборів. "Пацани, якщо ми обіграємо Шахтар, я накрию поляну. Цілий бідон вам принесу". Вони прислухалися до мене, ми реально "затравилися", провівши чудову підготовку на дисципліні. Але потім війна дебільна почалася – з Шахтарем так і не зіграли… Але з того моменту я вже чотири роки не вживаю ні краплі. Живу без алкоголю і розумію, що в ньому нічого хорошого немає.
А команда тоді була хороша у Львові. Ми точно дали б бій "гірникам". А там, через Кубок, можна було би переписати свою історію і якийсь трофейчик мати.
– Ким бачите себе років через п’ять? Давайте, як ви кажете, "затравимося".
– (Усміхається) Я хочу, щоб у мене було щось глобальне. Ціль – відкрити академію футболу, розширювати її, ділитися досвідом із молоддю. Хочу застерігати їх від того, на чому сам обпікався. Коли хлопці вбирають інформацію, прогресують, це мене дуже надихає. Отож, зафіксуємо – і 31 січня 2031 року наберемося з вами знову (Сміється).
