"Того дня Брагін сказав: "Поїхали зі мною". Легенда Шахтаря про Старухіна, вину перед Лобановським і підступність друга
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Віктором Грачовим, легендарним форвардом донецького Шахтаря 80-х.
Олег Блохін і Віктор Грачов
Усе життя він намагався втілити свої мрії у реальність. Маленький хлопчик, котрий бігав за м’ячем вулицями невеликого містечка на Донбасі, сподівався одного дня потрапити у Шахтар. Спершу він боявся навіть зайти на клубну базу, а згодом його прізвище в унісон вигукували тисячі – мрійник став легендою головної команди регіону.
А ще він марив збірною. Зважувався на відчайдушні кроки, робив сміливі вчинки і досягнув свого всупереч обставинам – дебютував за головну команду країни. Водночас пропустив чемпіонат світу та не поїхав на Олімпіаду, що не дає йому спокою дотепер.
Тричі повертався у Шахтар, відмовив Лобановському, ледь не загинув з Брагіним… В інтерв’ю Футбол 24 любов і гордість Донецька Віктор Грачов розповідає про те, як втікав від компартії, захоплюється своїми батьками, дякує Віталію Старухіну, ділиться враженнями від Вемблі та засуджує вчинок товариша, якого не може пробачити навіть 35 років потому.
"Компартія? Змушували, просили, переконували. Я був категоричним"
– Зараз ми із дружиною в Єгипті, – каже Віктор Олександрович. – У неї проблеми зі спиною, тож намагаємося лікуватися завдяки плаванню, морській воді та сприятливому клімату. Приїхали сюди в жовтні, зазвичай буваємо по 5-6 місяців.
– Щороку їздите туди?
– Вже одинадцятий рік поспіль. Коли працював на телебаченні, графік не був таким гнучким. Зараз можу вільно розпоряджатися часом.
– Ваша українська домівка розташована у Полтаві?
– Так, ми з 2014-го там мешкаємо. Полтава стала для нас рідним містом, у Донецьку практично нікого й нічого не залишилося. Думав, що я вже у тому віці, коли прагнеш спокійного життя, коли виконав усе те, що планував. Доля розпорядилася інакше. Спілкування з рідними, поїздки, хороші емоції – важко без цього.
– Ви народилися у Дзержинську, що тепер називається Торецьком. Із цим містом також жодного зв'язку не зберігаєте?
– Там спочиває моя мама. А батько переїхав до сестри у село під Кропивницьким. Він у нас молодець – невдовзі йому виповниться 94 роки.
– Усе ваше життя пов’язане з шахтарським ремеслом. І не лише у футбольному контексті. Ви народилися у шахтарському містечку, а ваші батьки працювали на шахті.
– І я працював! Свою першу освіту здобув у гірничому технікумі. На четвертому курсі ми проходили практику під землею. Моя спеціалізація – шахтовий транспорт.
– Пригадуєте свої відчуття, коли вперше спустилися під землю?
– Не скажу нічого нового про складність цієї професії. Але просто уявіть, як це, коли клітка безупинно летить вниз на глибину 400 метрів та ще й на швидкості. Серце просто перестає битися, дух перехоплює (Усміхається). Мені здається, що до цього звикнути неможливо. Я батька запитував: "Тату, ти 30 років щоденно працював у забої. Як це можливо?" Він теж визнавав, що звикнути важко, навіть маючи такий стаж за плечима.
Віктор Грачов / Фото з відкритих джерел
– Ваш батько мав дуже стійку позицію стосовно вступу до комуністичної партії, а згодом ви дотрималися його принципу. Як узагалі можливо не бути членом партії у ті часи?
– Змушували, просили, переконували. Я був категоричним. Тато мені колись сказав фразу, котру я запам’ятав на усе життя: "З цими злодіями, п’яницями і нехорошими людьми я в одній партії не буду". Мене притискали до стіни, однак я знаходив можливість уникнути вступу в компартію. Одного разу навіть навмисно влаштував бійку з темношкірими хлопцями – тільки, щоб це завадило. І ви знаєте, подіяло.
– Ваш батько мав важке дитинство – у 15 років став цілковитим сиротою.
– Це правда. У нього залишилися тільки молодші брат із сестрою, тож він їх сам виховував. Батько не любив говорити про дитинство, але з того, що мені вдалося дізнатися – його мама померла від голоду в Орловській області 1947-го. Можна тільки уявити, як він почувався наодинці з малими дітьми.
– Ми згадували про роботу ваших батьків на шахті. Якщо для чоловіків це загалом звична справа, то для жінок – не дуже типова. Чим мама займалася на шахті?
– Мої батьки були дуже вольовими людьми. Мама теж не любила розповідати про свою роботу. З того, що я знаю – матір працювала на відправці вагонеток і транспорту. Умовно кажучи, коли вугілля зібрали, його потрібно доставити нагору. Вона була до цього дотичною. Проте за усе життя я не чув від неї нарікань чи скарг.
"Москва – не моє місто, а в Шахтарі не знав, що таке травми"
– Пригадайте, будь ласка, ваше дитинство у Дзержинську – яким воно було?
– Мене виховувала вулиця. Траплялося різне – футбол міг завершитися з’ясуванням стосунків у форматі вулиця на вулицю. Я змалечку умів постояти за себе, батькам нічого не розповідав.
– Ви були невисоким на зріст?
– У шерензі я стояв передостаннім. А у класі навчалися 35 дітей (Усміхається). Зате я мав вроджену швидкість і навіть не сильно працював над цим компонентом. Вона просто була від народження і все – мабуть, це від Бога і батьків. Після тренувань намагався тільки підтягнути стартову швидкість, розставляв фішки і бігав. Хоча біготню цю не любив. Кроси – не для мене. Моя дистанція – 30 чи 60 метрів.
– Пригадуєте, як вперше потрапили у Донецьк?
– Коли мені було 16 років, я отримав запрошення у дублюючий склад Шахтаря. У Дзержинську я вже грав за основу в такому віці у чемпіонаті області. Мене запросили на базу в Кіршах, а там по коридору ходять Звягінцев, Дегтярьов, Старухін, Горбунов, Роговський, Соколовський, Кондратов. Говорити я до них не міг – лише дивився.
– Чому?
– Такі правила. Наприклад, стежити за тим, як старші грають у більярд, можна було виключно знадвору через вікно. Я ходив по тій базі з відкритим ротом. Пригадую, як з дому привіз лото – передав старшим хлопцям, які у холі грали на гроші. Мене не прийняли, зате моє лото прийняли (Сміється).
– Згаданий вами Роговський розповідав, як під час одного з тренувань Віктор Звягінцев жорстко зрубав вас. Тренер Віктор Носов зупинив тренування і розтягнув футболістів. Як ви відстоювали свої інтереси проти старшого на шість років авторитета?
– Я не був зацікавлений у конфлікті. А от тренер знайшов зручну нагоду – Віктор Васильович після того інциденту прибрав Звягінцева з команди. Це футбол, емоції – нічого надзвичайного. Проте той конфлікт так роздули, що все завершилося прощанням з ветераном.
– Ще одна історія, пов’язана з Носовим. Кажуть, тренер не був у захваті від виконання вами пенальті.
– Так я тільки один чи два пенальті забив – більше не можна було. Я не був фахівцем та й не сильно просився. Скоріше, заробляв їх.
На вістрі атаки / Фото з архіву
– Знайшов щонайменше три пенальті у вашому виконанні: два за Шахтар і один за Торпедо.
– Один якраз не забив у ворота Торпедо, які захищав В’ячеслав Чанов. Ми з ним добре зналися, мешкали в одному номері на базі. То була середина другого тайму, рахунок 0:0. Всі партнери пішли на нашу половину поля, ніхто бити не хотів. Довелося мені, хоча я теж не горів бажанням.
– У Москву ви їздили двічі – і обидва рази невдало. Не ваше місто?
– Не моє. У Торпедо я увесь час хворів – нічого не допомагало. Двічі переливали кров, але тіло вкривалося фурункулами. Коли через три роки перейшов у Спартак, то нещастя продовжилися. У першому ж матчі зламався. На штучному покритті у манежі бив по воротах, однак ногу зарив у землю – надірвав чотириголовий м’яч стегна. Так і не вилікував травму в Москві – тому й у Шахтар повернувся.
– У Донецьку все йшло, як по маслу?
– Можна бодай статистику глянути – у кожному сезоні по 30 матчів проводив. Я не знав, що таке травми. А в торпедівський період у Москві моє тіло просто гнило. Лікарі опускали руки. Що вдієш – не моє місто, не мій клімат.
"Старухін допоміг мені розкритися і відбутися як футболісту"
– Майже усе своє життя ви носили вуса. Як сформувався ваш образ?
– Маю сестру Людмилу, молодшу на чотири роки. Якось вона з батьком прийшла на футбол – я ще у Дзержинську юнаком був. Після матчу хтось у роздягальні мені сказав: "Ви такі схожі з сестрою. Треба щось змінювати. Запусти собі вуса". Я так і зробив, а вуса ніколи не зголював.
Соколовський, Грачов і Морозов готують стандарт / Фото з архіву
– Якщо вас впізнавали завдяки вусам, то Віталія Старухіна вирізняла на полі зачіска. Коли "Бабуся" покидав Шахтар, ви відчували, що на вас розраховують, як на його наступника?
– Замінити Старухіна – неможливо. Це футболіст, який допоміг мені розкритися і відбутися як футболісту. Шкодую тільки, що ми разом грали доволі мало. Перебувати на полі з ним – суцільне задоволення. "Бабусю" зазвичай два захисники тримали, адже одному було складно. Це звільняло простір для мене, розв’язувало руки. Старухін міг віддати хороший пас, скинути м’яч – просто цукерочка. Якби я грав з ним довше, то й голів забив би більше. Віталій пішов, вся увага змістилася на мене – стало значно складніше.
– Хто, крім Старухіна, був для вас ідеальним партнером?
– Насамперед відзначу Михайла Соколовського та Ігоря Петрова. Це футболісти, які віддавали мені останню передачу – залишалося тільки відкриватися і завершувати атаки. Вони зробили багато для моєї кар’єри.
– Але й ви часто опинялися у ролі асистента – наприклад, у фіналі Кубка СРСР 1983-го.
– Ми зустрічалися з Металістом і виграли 1:0. На правому фланзі я обіграв захисників і міг пробивати сам, але кут був занадто гострим. Миттєво вирішив, що можу не забити. З протилежного крила вривався у вільну зону Сергій Ященко, тож я викотив йому практично на порожні ворота. З Ященком, до речі, у мене було хороше взаєморозуміння.
Грачов із Кубком СРСР / Фото з архіву
– Після того фіналу наставник харків’ян Євген Лемешко визнав, що ви були неперевершені.
– Євген Пилипович хотів мене бачити у себе в Металісті. Його слова після фіналу запам’ятав назавжди: "Стримати такого нападника як Грачов – нереально". Мені було приємно це чути.
– Трьома роками раніше Шахтар вже вигравав Кубок СРСР, проте фінал ви пропустили. У чому справа?
– Все через травму – надрив м’яза. За кілька днів до фіналу в матчі за дубль наступив на м’яч і п’ятою сильно вдарив об газон. Не те, що бігати важко було – наступити на ногу не міг. Неприємно пропускати вирішальний матч, коли ти провів усі вісім поєдинків на попередніх стадіях. Зрештою, Носов записав мене у протокол і на Лужниках я сидів на лаві запасних. Було образливо, але я щиро радів за партнерів, які обіграли тбіліське Динамо. Як же нас зустрічали у Донецьку – аеропорт горів!
"Лобановський обійняв: "Не турбуйся, я не ображаюся"
– В інтерв’ю ви завжди відзначали свою одержимість збірною СРСР. Своєї цілі досягли – зіграли один матч за головну команду країни, а ще одного разу були в запасі на Вемблі. Цікаво почути не стільки про матч із Фінляндією, в якому ви брали участь, а про той поєдинок з Англією.
– Це фантастика! Стадіон, атмосфера – це треба відчути. Якщо мене хтось запитує про футбол, то мій улюблений спогад – Вемблі. Нехай через травму я не зіграв, але бачив усе на власні очі. Пригадую, як нам винесли м’ячі на передігрове тренування. Виявилося, що вони занадто легкі. Англійці наплутали і принесли м’ячі, якими грають 12-річні діти. Виявляється, у них для кожного року свій розмір та вага м’ячів.
– Заради потрапляння до національної збірної ви зважувалися на згадані переїзди у Москву, де все складалося погано. Відверто не пощастило вам і з олімпійською збірною – 1984-го партійні чиновники вирішили бойкотувати ігри в Лос-Анджелесі. Пам’ятаєте той день?
– То було велике спустошення, яке не покидало мене тривалий час. Нам навіть форму видали, я бачив себе на Олімпіаді. До того ж збірна у нас була чудова – ніхто не сумнівався, що ми візьмемо золото. І тут таке дивне рішення. Відчуття краху, несправедливості, образи… У всіх був шок. Тільки час зумів вилікувати рани.
– Ви були капітаном тієї збірної?
– Так, було таке.
"Я не знав, що гратиму до 39 років" / Фото з архіву
– Ще одна особлива тема – перехід у київське Динамо, який не відбувся. Ви навіть заяву написали, однак потім відмовилися. Не шкодуєте?
– 1982-го переді мною постала дилема: Динамо чи Спартак. У Києві виблискував Олег Блохін, я не повірив у свої сили. Через три роки це питання виникло ще раз. Я зустрівся з Валерієм Лобановським і щиро сказав: "Мені вже 29 років. Скільки ще залишилося грати? Два-три роки". Валерій Васильович пояснив, що Блохін збирається за кордон і йому потрібно трохи часу на побудову нової команди. Я не думав, що Лобановський за півроку зробить суперкоманду, яка виграє єврокубок.
– Ви не повірили?
– Я не знав, що гратиму до 39 років і здоров’я вистачить. У Донецьку мене любили, я заробив авторитет. А у Києві все треба було починати з нуля. Зрештою, заяву я написав, але потім передзвонив Валерію Васильовичу і перепросив. Ми з дружиною не спали дві доби: з 30 грудня до 1 січня. Вирішували дилему якраз на Новий рік. Остаточно 2 січня постановили собі, що залишаємося у Донецьку.
– Лобановський не пробачив вам цей демарш?
– Мені було важко його підводити. Я роками відчував вину, почувався винним. Тільки 1998-го ми зустрілися знову – його Динамо приїхало у гості до Таврії, яку я очолював. Там, у Сімферополі, відбулася розмова, яка зняла камінь з моїх грудей. Таврія горіла 0:3, але ми відігралися і закінчили 3:3. Валерій Васильович підійшов до мене, обійняв, потиснув руку і похвалив за гру: "Не турбуйся, все гаразд. У тебе хороша команда. Я не ображаюся". Мені так легко стало на душі.
– Вам вистачало драми й у Шахтарі. 1986-го в клубі змінювали тренера – замість Олега Базилевича призначили вашого колишнього сусіда по кімнаті Анатолія Конькова. Попри це, ви не підтримали цей вчинок. Чому?
– Я був єдиним футболістом, який виступив проти відсторонення Базилевича. Уся команда пішла в обком партії, проте я відмовився. Свою позицію я пояснив – футболіст повинен грати у футбол. А знімати, звільняти чи призначати головного тренера має керівництво.
– Як це сприйняв Коньков?
– Можливо, у глибині душі образа була. Але до честі Анатолія Дмитровича – жодного разу я не відчув з його боку упередженості. На ставленні Конькова до мене це ніяк не відобразилося. За позицію він мене не переслідував.
"Скільки б років не минуло – Кузнєцову я не пробачу"
– На початку 90-х ви поїхали в Угорщину, де продовжили багато забивати. Водночас там трапився епізод, який міг змінити усе ваше життя – у грудні 1993-го в матчі Дебрецена і Ференцвароша захисник суперника Сергій Кузнєцов травмував вас.
– Скажу одразу – це не ігровий епізод, а підступний навмисний удар. Кілька днів я провів у комі, лікарі відмовлялися давати прогнози. Дружині навіть казали, що я не виживу.
– У протоколі матчу в Кузнєцова немає навіть жовтої картки.
– Складно щось довести – камери того епізоду не спіймали, суддя не бачив. Атака відбувалася на фланзі, ми перебували у центрі. Все, що я пригадую – удар кулаком у голову.
– Парадоксально, але до цього ви дружили сім’ями з Кузнєцовими. Як таке могло трапитися?
– Кожна людина має відповідати за свої вчинки. Я дотепер не розумію, для чого це і що він хотів цим довести.
Грачов у статусі легіонера / Фото з архіву
– Ви не спілкувалися після того епізоду?
– Мені нема про що з ним говорити. Людина зробила вчинок. Я йому не пробачив і ніколи не пробачу. Це підло і дико. На такі речі здатні лише звірі. Скільки б років не минуло – я не пробачу.
– Давайте ще раз – на останніх хвилинах матчу ваш співвітчизник і хороший знайомий у складі іншої команди просто б’є кулаком в обличчя. Як це взагалі можливо?
– За усі ці роки я не збагнув справжньої причини того вчинку. Хочеш утвердитися у Ференцвароші? Роби це у грі. Я не очікував – інакше встиг би зреагувати.
– Після Угорщини ви повернулися в Україну і втретє стали гравцем Шахтаря. Якось ви заявили, що то була помилка. Чому?
– Треба було швидше закінчувати. Мене попросили допомогти молоді своїм прикладом – як готуватися до ігор, як ставитися до тренувального процесу. Я не сильно хотів грати – все-таки мені 38 років було. Такий собі тренер на полі.
– Зрештою, ви мали усі шанси стати повноцінним тренером Шахтаря і закріпити свою спадщину в клубі.
– Спочатку я відмовився, вирішив трохи зачекати. А потім нашого президента Брагіна вбили – так я втратив свій шанс. Зараз розумію, що я помилився. Треба було погоджуватися, не боятися і ставати головним тренером. Я міг взяти асистентом Віктора Носова, котрий передав би мені свій досвід.
– Ви почали тренувати Шахтар-2?
– Думав, потреную у першому колі, а потім очолю основу. Утім загибель Брагіна у жовтні все змінила. Найцікавіше, що я міг опинитися з ним у автомобілі того дня. Бог відвів мене від тієї поїздки.
– Ви мали разом їхати на стадіон?
– У Комсомольському Шахтар-2 приймав Авангард-Індустрію, ми розгромно перемогли і президент у гарному настрої вирушив у Донецьк на матч Шахтаря і Таврії: "Поїхали зі мною на гру". Я був на власному автомобілі, тому відмовився: "Ще заїду додому і переодягнуся", – відповів я. Приїхав сам на стадіон, припаркувався поруч із автобусами. Підіймаюся по сходах нагору і раптом – вибух.
– Ви давно не працюєте у футболі, але до цього тривалий час були експертом на телебаченні. Зізнайтеся, вас тягне у футбол?
– Безумовно, я хотів би залишатися у цій сфері. Та, напевно, настав час дати дорогу молоді. Я своє відпрацював. Тепер можу спочивати на лаврах (Усміхається).
