"Шахтар – без негативу": Богдан Шуст – про розвал "бронзової" Ворскли і зірку "гірників", яка накивала п'ятами
Інтерв'ю "Футбол 24" із Богданом Шустом, 33-річним голкіпером Інгульця, який прославився виступами за ряд клубів УПЛ, серед яких Карпати, Шахтар, Зоря, Ворскла.
Богдан Шуст виходить на матч проти Руху / Фото Є. Кравс
"Керівництво Ворскли не довіряло футболістам і Сачку"
– Богдане, як вас змінив 2019 рік?
– У цьому році повернувся у Першу лігу (Сміється). Розумієте, тепер я можу порівняти себе та Першу лігу з тими часами, коли я грав тут із Карпатами. У молодості ти граєш з більшою кількістю запалу та емоцій, зараз вже трішки спокійніше можеш оцінити ситуацію.
– Що відбувалося в останні місяці вашого перебування у Ворсклі?
– У Ворсклі напруга почала наростати ще з початку зборів. На мою думку, керівництво не довіряло ані футболістам, ані тренерському штабу на чолі з Сачком. Та й взагалі не зовсім правильно в підсумку вчинили з тренером, який виграв для Полтави бронзу чемпіонату України. Сам вектор розвитку клубу був хибним, ми це розуміли від самого початку.
– Ви маєте на увазі те, що Ворскла зробила акцент на легіонерів?
– Так. Я не хочу їх оцінювати, але результати все показують за мене! Не можна було ламати той кістяк, який у нас був. Чижов, Шарпар, Кобахідзе – без них усіх важко уявити Ворсклу. У нас був справжній колектив, де ми бились один за одного. Так, керівництво хотіло, як краще: вони мали намір підпускати перспективну молодь та запрошувати якісних футболістів. Слово "якісних" я б виділив жирним шрифтом у цій фразі. А в підсумку було зруйновано фундамент команди, для тренера були створені всі умови, щоб він не міг працювати.
Для мене все це було дивним, адже ми завдяки своїй єдності змогли виграти бронзу УПЛ. Я думаю, що це єдиний випадок у світі, коли команда однодумців просто завдяки своїй дружності змогла досягти таких висот. У команді ми отримували лише преміальні за вдалі ігри, зарплатня нам не виплачувалась дуже довго.
Ми хотіли виграти третю сходинку, аби потім клуб отримав бонус від УЄФА, яким би з нами й розрахувались. Тренерський штаб та футболісти все для цього робили. Ми були єдиними, навіть не можу сказати, що в нас легіонери були. Я не вважаю Кобахідзе, Гіоргадзе чи Даллку легіонерами – настільки рідними стали, що були, як свої.
– Ворскла з вами досі не розрахувалась?
– Вони винні тим футболістам, які пішли з команди. Наскільки я знаю, із хлопцями, які залишилися в команді, сьогодні повністю розраховуються завдячуючи легіонерам. Зараз все виплачується стабільно та навіть затримок немає, знову ж таки, з того, що я чув.
– Виникало враження, що керівництву просто не потрібна ваша гра?
– Знаєте, у "бронзовому" сезоні було легше, адже в нас існувала ціль. Ми хотіли щось дати клубу зі свого боку, бо розуміли, що й клуб нам багато дає. Ми представляли честь та гідність кожного вболівальника з Полтавщини, та й самі мали якісь амбіції. Перед нами й тоді були борги, але ми об’єднались заради результату, бо бачили вихід із ситуації. Ми йшли до того світла в кінці чорного тунелю, повірте – ця ідея була у наших серцях.
Зі свого боку Сачко, Балан, Момот та інші робили все можливе, аби нас підтримати. Вони робили все, що могли, аби підтримувати нас у моральному плані, бо все одно на підсвідомому рівні чекаєш зарплатню. Приємно було перемагати – хоча б від цього отримував гарний настрій. Якби ще й грали погано, то морально довелося б дуже складно.
Я зрозумів, що ситуація добром не закінчиться, коли з'явилися дуже багато легіонерів. Всі почали ходити купками, комунікація стала набагато гіршою. Також з'явився новий тренерський штаб, для якого моментально були створені всі умови, зокрема й фінансові. Мені цікаво, чому цього всього не робилося для Сачка?!
Іноземці, які прийшли, все отримували стабільно, хоча про результат їхньої роботи ми вже говорили. Чому перед старожилами команди борги не закриваються, а хлопцям, які тільки прийшли, все віддається день в день?! Я нічого не маю проти легіонерів, але в них нема і не може бути такої відданості та патріотизму, які були у нас. Так, якщо ми говоримо про Даллку чи Кобахідзе – немає питань! Ці хлопці вже пропахлись цим від українців, бо грають тут дуже довго. А новачки ж навіть спілкувалися лише між собою, як вони могли проникнутись якоюсь ідеєю?!
"Поворознюк – та ж історія, що й Кварцяний"
– Як Інгульцеві вдалося заманити вас до себе?
– Не те, щоб мене хтось туди прямо-таки заманював. Петрове розташовується на відстані 200 кілометрів від Полтави. Ще граючи у Ворсклі, я частенько приїжджав сюди на футбол. Так познайомився з Поворознюком. В один момент дорозмовлялися до пропозиції, від якої я не міг відмовитися. Мені подобався колектив та тренер. До речі, тренерська заслуга в успіхах Інгульця – величезна. Я не хочу сказати, що точно хотів йти з Ворскли – ні. Більше того, мені навіть пропонували продовжити контракт, проте нові умови мене не влаштовували.
– Жорсткість Олександра Поворознюка, президента Інгульця, вас не насторожувала?
– Зовсім ні. Перед переходом у Волинь мені про Кварцяного таке розповідали, що їхати страшно було. А після особистого спілкування з Віталієм Володимировичем всі побоювання як рукою зняло. Він – чудова людина. Так, у футболі Кварцяний – зовсім інший. Через свою любов до футболу він під час матчу емоцій не контролює – це правда. Зате поза грою – завжди готовий допомогти в будь-який час, з ним цікаво!
З Поворознюком – та сама історія. Він мене взяв ще одним: я розумів, що розмовляю безпосередньо з інвестором. Тобто, комунікація з футболістами відбувається не через умовного директора команди, який так само на зарплатні, як і гравці. Тут – контакт прямо з президентом, є можливість бачити його реакцію після різних матчів.
Так, бувають всілякі емоції після різних результатів, але помітно, що Поворознюк вкладає гроші та душу в цю справу. Для мене це важливо! На мою думку, прямого спілкування з президентами якраз і не вистачає українському футболу. В основному, говориш через менеджерів, які не завжди переймаються командою та її результатами.
– А життя у селі вас не відштовхувало?
– Абсолютно ні. У самому Петровому ніхто з команди не живе, лише деякі хлопці мешкають на базі. А я, як і більшість, оселився у Жовтих Водах, що в 20 кілометрах від Петрового. На вихідних їздимо до Дніпра, Кривого Рогу чи Полтави. Тобто, з дозвіллям проблем немає.
– Які ваші особисті амбіції у футболі?
– Головна амбіція – вивести Інгулець на високий рівень в українському футболі. Адже ми представляємо селище з населенням у вісім тисяч, про яке зараз усі говорять. Так, не все ідеально, але маємо всі умови для якісного футболу.
– Чи стоїть перед Інгульцем завдання повторного виходу у фінал Кубка України? Вашу команду вже прозвали кубковою...
– Перед нами стоїть завдання від тренера – перемагати в кожній грі. Наш президент – максималіст, тож зрозуміло, що він прагне максимуму у всіх турнірах. Тренер же розуміє, що потрібна ротація, а постійно перемагати в обох турнірах – важко. Словом, є завдання вигравати у всіх турнірах, проте ми розуміємо, що є реальність, тож треба виконувати завдання поступово.
"Ну зіграєш ти в Лізі Європи, а далі що?!"
– Мабуть, ви погодитесь, що найяскравіша частина вашої кар’єри припала на донецький Шахтар?
– Одна назва "Шахтар" вже викликає у мене позитивні емоції. Я пограв у багатьох командах, але жодна з них не може похвалитися тим, що має Шахтар. Цей клуб – один великий та злагоджений механізм. Президент донецького клубу, як і в Інгульці, – найголовніший вболівальник. Ахметов переживає за кожного гравця, за кожну травинку на футбольному полі. Він живе своєю командою.
Таке ставлення президента до команди – велика рідкість у нашому футболі. Бренд Шахтаря вже зробив дуже багато для України та українського футболу, команда привозила матчі Ліги Європи та Ліги чемпіонів у нашу державу. Я жодного слова, жодної думки негативної не маю щодо цієї команди. Всі спогади залишилися тільки добрими, позитивними.
– А як же Луческу? Кажуть, упереджено ставився до українців.
– У робочих моментах до українців ставилися більш жорстко, ніж до бразильців – це правда. У той же час він поважав українців. Хіба можна було зверхньо ставитися до Кучера, Чигринського чи Ракицького? Вони були ключовими виконавцями в оборонній ланці команди.
– Ви перетиналися з багатьма бразильськими футболістами, які зараз грають на топ-рівні у світі. Кого з них можете виділили?
– Ви знаєте, всі футболісти, які були продані за величезні гроші, їх вартують. Не можу виділити когось одного. Я спостерігав за їхнім ростом кожного дня. У бразильців одразу було бажання перейти на вищий рівень, задля чого вони працювали щодня. Так, у них були дуже хороші умови в Шахтарі, я впевнений, проте вони не зупинялися лише на фінансах. Єдине, вважаю, Матузалем зробив помилку, накивавши п'ятами із Шахтаря. Цей футболіст міг досягнути у футболі набагато більшого.
– У юному віці голова від грошей у вас не крутилась?
– У мене такого не було. Здається, я залишився таким, як був. Звичайно, важко сказати, від чого залежить сприйняття грошей. Мабуть, багато що вирішує виховання.
– Чи правильно, коли футболіст клубу-середняка УПЛ в 20 років отримував 10 тисяч доларів?
– Однозначно ні. Ви ж подивіться, якими були бюджети в наших команд і що від них залишилося. Ні дитячих академій, ні баз, ні полів – нічого немає. Кошти використовувалися взагалі не за призначенням, у керівників не було стратегії розвитку. Всі думали лише про сьогоднішній день. Ну зіграєш ти в Лізі Європи, а далі що?!
Ніхто не чекав, що станеться війна з Росією, але в підсумку цей неправильний підхід згубив стільки команд! Молодь не виховувалась, а після від'їзду легіонерів нікому було їх замінити. Якби клуби мали свій фундамент – інфраструктуру, академії – то спад українського футболу був би не таким стрімким. Я розумію, якщо у клубі все це вже є, тоді можна й зарплати платити високі. А в нас було навпаки.
– Зараз молоді легше себе проявити, ніж це було у ваш час?
– Зараз для молоді відчинені всі двері. У кожній команді її достатньо, тобто можливостей для футболістів – багато. Вони повинні максимально використовувати свої шанси, а стимулами мають бути гравці, які вже успішно грають за кордоном.
– Чому ж тоді в переважній більшості наші чемпіони світу U-20 гріють лави запасних у своїх клубах?
– Вони всі – хороші футболісти, проте їм не вистачає ігрової практики. Так, у збірній вони здобули результат, а після повернення в клуби всі розсіялись. Не дивно, якщо в команді, яка ставить перед собою високі завдання, тренер більше довіряє досвідченим футболістам, оскільки ціна помилки – досить висока. А з цих молодих хлопців на високий рівень зможуть вийти лише люди з характером. Треба бути ментально сильним, щоб дочекатися свого шансу!
"Навіть після вилучення Агробізнес гнув свою лінію"
– Як би ви прорекламували Першу лігу для наших читачів?
– Це ліга, в якій кожна команда показує максимальну самовіддачу та бажання. У цьому турнірі немає лідера, є 7-8 команд, що становлять групу лідерів. У Першій лізі неможливо спрогнозувати результат, адже остання команда запросто може обіграти поточного лідера.
Непередбачуваність – основне, що, на мою думку, має вабити глядача. Всі команди різні та сповідують свій стиль футболу, від того лише цікавіше. Думаю, ви бачите, яка щільність у верхній частині турнірної таблиці, у нас після кожного туру змінюється лідер.
– Все-таки, яка з команд матиме перевагу у лідерських перегонах?
– Матимуть перевагу команди з більшими бюджетами. Хоча гроші у футбол не грають, але вони можуть дати якісне підсилення.
– Які команди вас приємно здивували на рівні Першої ліги?
– Дуже сподобалась домашня гра проти Агробізнесу, тоді їх ще тренував Остап Маркевич. Мене здивувало, що команда приїхала грати у відкритий футбол. Ще більше поваги викликав той факт, що навіть після вилучення одного з їхніх футболістів Агробізнес все одно продовжував гнути свою лінію. Я люблю відкритий футбол і не розумію, для чого закриватись та мучитись.
– Ви ж розумієте, що умовний Агробізнес у матчах проти Шахтаря та Динамо на 99 відсотків буде грати від оборони, як це робить більшість команд УПЛ?
– Потрібно розуміти, що рівень та кваліфікація футболістів все-таки відрізняється. Так, завдяки бажанню команди Першої ліги мчать вперед, але потрібен і відповідний рівень кваліфікації.
– Багато футболістів Першої ліги скаржаться на відсутність ажіотажу та елементарних трансляцій їхніх поєдинків на телебаченні. Вас це також не влаштовує?
– Так, дійсно, є матчі, які заслуговують, щоб їх показували на телебаченні. Але як ми можемо на щось скаржитись? Подивіться, скільки людей на трибунах під час матчів УПЛ. Зараз така ситуація в країні, коли футбол відходить на другий план. Маленькими кроками ситуація покращується, проте не думаю, що найближчим часом ми повернемось на довоєнний рівень.
– Особисто вас ображає менша увага від ЗМІ?
– Ні, я до цього спокійно ставлюсь. Ніколи не прагнув надмірної уваги. Мені публічність не потрібна.
"Шевченко привчив українців до перемог"
– На правах екс-голкіпера збірної України – кілька слів про команду Шевченка...
– Збірна приємно вражає з кожною грою. Відчувається робота Шевченка та його тренерського штабу, помітний постійний прогрес як у командних діях, так і в кожного гравця індивідуально. На старті Шевченка дуже багато критикували. Як показав час, критика була неаргументованою. Всі завдання, які ставилися перед тренером, виконані.
– Як оціните шанси збірної України на Євро-2020?
– Шевченко вже привчив українців до перемог. Тому я, як і більшість українців, тепер чекаю лише перемог. На це є підстави, адже команда не просто так дає результат.
– Чи бачите себе тренером після завершення кар’єри?
– Ні, поки не думав про це. Якщо й стану тренером, то максимум – тренером воротарів.
– Який основний меседж ви б зараз донесли до 16-річного Богдана Шуста?
– Я б нічого не змінював, якщо ви про це. У мене була мета, яку я виконав. Щодо самовіддачі, трудоголізму у мене до себе немає питань. Звичайно, якби повернути час та мати сьогоднішній досвід, все склалося б по-іншому. Але так не буває. Всі мої бажання та прагнення були правильними, скерованими в потрібне русло.
Євген Біленький, спеціально для Футбол 24
