"Прийняв з-за спини на груди й вліпив у кут": Мунтян на прощання – як ховався за тополею, топ-голи і бразильський фінт
Минуло дев’ять днів, відколи пішов у засвіти один із найлегендарніших київських динамівців, семиразовий чемпіон СРСР Володимир Мунтян.
Володимир Мунтян / Фото Футбол 24
Говорили з Володимиром Федоровичем кілька тижнів тому. "Гена, я хворію, не відпускає, дідько"…
– Ви, пишуть, народилися в Липецькому біля Котовська (тепер – Подільська)?
– Я там один рік прожив. Батько – військовий, перевели в Київ. Ми виховувалися в дворах. Там шліфували техніку, ніхто нам не показував, як правильно бити по м’ячу. Згодом, коли грали в дитячо-юнацьких школах, всі спеціалісти відзначали нашу вишколеність. Нікому не поступалися. Кожного року чемпіонат Києва чи розіграш Кубка – були наші. Аж до випускного класу.
– Ви потім працювали з дітьми.
– Талант видно одразу. Прийом м’яча, передача, удар. Важливий інший аспект. Перехід із дитячо-юнацького в напівдорослий футбол. У 16-18 років здається, що досягнув усіх вершин. Вважаєш, що немає сенсу кожного дня сотні разів повторювати на полі одне й те саме. Навіщо, якщо все вмієш? А треба навпаки ще більше працювати.
Я ставився до роботи так, що вона мене поглинала. Віктор Маслов, легенда тренерського цеху Динамо, мене навіть відсторонював від тренувань. Бо я на м’яч вже дивитися не міг.
– У вас, здається, спочатку було інше захоплення?
– Акробатикою займався. Навіть чемпіоном Києва був. А одного разу спостерігав за тренуванням ДЮСШ за воротами. Там уже бігали Вітя Кащей, Сеня Альтман, тренував їх Михайло Борисович Корсунський. Він ще Спартакіаду народів СРСР на чолі України виграв. Спитав: "Чи зможеш, Вова, жонглювати двома ногами одразу?" Я показав, як це робиться, він, здається, неабияк здивувався. Ще показав "бразильський" фінт – на швидкості перекинув з-за спини м’яча вперед. Він зупинив тренування, поставив хлопців півколом і каже – "Дивіться!". А в мене, як на зло, трюки не виходять.
– У Динамо як потрапили?
– Наче вчора було. Збірна Києва приймала кацапів із московського Динамо. Я, Биш (Бишовець), Кащей, Альтман… Відполірували їх, після матчу Михайло Коман підійшов і каже – завтра-післязавтра чекаємо на тренуванні. А я в дев’ятому класі, в школу треба. Прогуляв. Сиджу зранку на Петрівській алеї, сховався за деревом. Дивлюся, йдуть: Сабо, Лобановський, Біба, Базилевич, Медвідь і Сосніхін з дубля. Посідали в автобус, поїхали, а я з-за дерева проводжаю поглядом. Забули про мене. Йду на Хрещатик, плачу, такий шанс був…
– Коли наступного разу постукали в динамівські двері?
– За кілька тижнів зустрів Толю Бишовця, питає: "Ти чого на тренування не ходиш? Бо мене постійно смикають, де той малий дівся".
Наступного дня знову ховаюся за тополею на стадіоні Динамо. Основи не було, тільки дубль. Заходжу в автобус, соромлюся. Навіть привітатися забув. А тут ще й Левченко: "Що це за дитячий садок!"
У юному віці важливе ставлення до молодого гравця. Середовище різне: дорослі, середнього віку, молоді футболісти. Можна, звичайно, кинути в котел і випливай, як зможеш. До нас був інший підхід, не квапилися кидати на передову. Тренери внутрішньо відчували, коли наставав час підпускати до основного складу.
– Як це – виходити на поле, коли сто тисяч глядачів на трибунах?
– Тоді багато футболістів Динамо в складі збірної поїхали до Лондона на чемпіонат світу. А нас п’ятьох Маслов увів у склад. Почали дива творити. Доля надала шанс, ми його використали.
– Вас чи не одразу й у збірну викликали.
– 1966-го ходив у кандидатах. Для 20-річного хлопця це було щось неймовірне. Уперше зіграв 1968-го у Швеції в товариському матчі. Запам’яталася атмосфера в команді, всі були рівні. А найкраща збірна, мабуть, була 1970-го. Женька Рудаков тоді травмувався. Яшина замість нього викликали. Тоді, на чемпіонаті світу в Мексиці, могли дістатися фіналу.
– 1969-го вас визнали найкращим футболістом СРСР.
– Пам’ятний рік. Але не скажу, що найкращий. Більше запам’ялися 1972-й і 1976-й. Спочатку дійшли до фіналу на Євро. Там німці спиною вперед пересувалися швидше, ніж ми передом. За чотири роки в чвертьфіналі поступилися майбутньому чемпіону – Чехословаччині. У першій грі через травму меніска не грав, а в Києві два м’ячі відіграти не змогли.
– За ваших часів центр футболу в СРСР перемістився у Київ.
– Так вигравали ж усе. Кубок кубків, Суперкубок УЄФА… У збірній всі позиції закривалися динамівцями. 1975-го, 1986-го, 1988-го. Ми – виконавці, а все від тренера залежить. Як він розуміє, за що взявся і як іде до цілі. Він відповідає за підбір виконавців і результат.
– Було з кого вибирати. Найпам’ятніші голи згадаєте?
– Їх два. Обидва доленосні. По юнаках грали в Чернігові фінал України. Тоді ще з капітанською пов’язкою вивів збірну Києва. Грав інсайда. В одному моменті впіймав "шведкою" флангову передачу. М’яч по якійсь неймовірній дузі влетів у дальню "дев’ятку".
Другий вийшов не менш ефектним. З-за спини перед штрафним прийняв м’яч на груди і з льоту вліпив у кут. Наступного дня в "Спортивці" вийшла стаття із заголовком: "Придивіться до Мунтяна".
