"Перше завдання – потрапити на Кубок світу": Трубін про 150 мільйонів за Судакова, варіант із Наполі і хто №1 у збірній
Голкіпер Бенфіки та збірної України Анатолій Трубін дав велике інтерв'ю для "Футбол 24". Підсумки року, специфіка чемпіонату Португалії, адаптація Судакова, "американські гірки" у виконанні національної команди – про все детально і відверто.
Анатолій Трубін / Instagram
"Атмосфера на стадіоні Ньюкасла – дуже-дуже крута"
– На старті сезону ви видали серію "сухих" матчів, і зовні все виглядало майже бездоганно. А як це відчувалося зсередини? Комфортний ритм, чи період максимальної концентрації?
– Я думаю, це не настільки важливо. Сам факт – граєш ти "на нуль" чи пропускаєш. Позиція воротаря така, що в тебе завжди має бути концентрація й фокус. Але якщо говорити конкретно про той період, то він був не дуже легкий. Спочатку Клубний чемпіонат світу, потім – без підготовки й без відпочинку – одразу розпочався наступний сезон. Плюс – кваліфікація Ліги чемпіонів.
Я ще з часів Шахтаря пам’ятаю, наскільки це важко, тому що ціна помилки там дуже велика. Саме психологічно було складно. Водночас я не можу сказати, що той період був бездоганний, тому що трапилися деякі мої помилки, моменти, які мені не дуже подобались. Але це частина шляху, частина розвитку. Усе так і має бути, і я дуже цьому радий, бо цей період зробив мене кращим і сильнішим, ніж я був.
– Коли чуєте згадки про рекорди, цифри, серії – ви взагалі стежите за цими показниками впродовж сезону? Чи вже після завершення, підбиваючи підсумки?
– Я думаю, ці рекорди й серії – це більше для вас, для журналістів. Це ще одна стаття, яку можна написати. Я особисто на цьому не фокусуюся. Звичайно, це як голи чи результативні передачі у нападників. "Сухі" матчі – це круто і важливо не тільки для воротаря, а й для всієї команди, бо додає впевненості. Тому чим більше – тим краще. Але саме на серіях і рекордах я не зациклююся.
– Все ж, не можемо оминути конкретику. Ви вже провели понад 90 "сухих" матчів у кар’єрі, з них більше 50 – у Бенфіці. Як ця цифра звучить для вас саме в контексті португальського етапу кар’єри?
– Як я вже казав, тут немає різниці – Бенфіка, Шахтар чи збірна України. Найголовніше – що ти допомагаєш команді. Моє завдання протягом усіх цих років – захищати ворота. Чим більше таких матчів, тим більше шансів у команди перемагати.
Звичайно, кожен етап особливий. Тим паче з досвідом і роками ти краще знаєш себе, маєш більше впевненості, і в деяких моментах стає легше. Але для мене і перший "сухий" матч, і п’ятдесятий – однаково важливі й приємні. Тому немає значення, коли і як – кожен із них має свою цінність.
– На старті сезону ви провели шість "сухих" матчів поспіль – рекорд клубу. Чи можете сказати, що зараз перебуваєте на рівні виняткової, можливо пікової форми? І що допомагає втримувати цей рівень – психологія, побудова команди чи щось особисте?
– Чесно кажучи, мені складно самому оцінювати, чи це пік форми. Напевно, такі речі краще видно ззовні. Для мене важливо інше – щоб був баланс. Щодо другого – без команди воротар не існує. Є деталі, які можуть бути непомітні збоку, але саме вони мають неабияку надважливість. Це результат роботи всієї команди. Недарма кажуть, що атака починається з воротаря, а оборона – з нападників. Тому я сприймаю це як спільний процес, у якому важливо не зупинятися й постійно рухатися вперед.
– Ви зробили вісім сейвів у матчі з Жил Вісенте – найбільше за останні сім років у чемпіонаті Португалії. Чому саме цей матч вийшов настільки вибуховим у вашому виконанні?
– Об’єктивно, у тому матчі я пропустив зі штрафного, і це була моя помилка – я це пам’ятаю. А чому саме матч проти Жил Вісенте – відповідь дуже проста. Це якісна команда з хорошим тренером і гравцями, які грають в атакувальний футбол і створюють багато моментів. Якщо говорити про клуби не з топ-рівня, то Жил Вісенте – одна з тих команд, які мені дуже подобаються саме стилем гри в чемпіонаті Португалії.
– Маючи досвід виступів у різних турнірах, зокрема в Лізі чемпіонів, чи відчуваєте різницю у фокусі підготовки до таких матчів? Який суперник цього сезону запам’ятався вам найбільше?
– Цього року, мабуть, назву Ньюкасл. Атмосфера на їхньому стадіоні – дуже-дуже крута. Я спілкувався з людьми, які живуть в Англії, і всі кажуть, що грати там на виїзді надзвичайно важко. Для мене це було щось нове. Я бачив багато різних стадіонів, але цей справді особливий – така атмосфера, справжній британський футбол.
Я не можу сказати, що фокус підготовки кардинально відрізняється, просто суперники мають різні стилі гри. Тому, звичайно, ти готуєшся по-різному: якщо команда більше грає на флангах – готуєшся до цього, якщо через пас і часто практикують дальні удари – до цього. Фокус може бути зміщений на певні деталі, але для воротаря, на мою думку, немає різниці – чемпіонат, Кубок чи Ліга чемпіонів. Ти завжди маєш бути готовий на 100%.
– Якщо брати один конкретний матч, який найточніше міг би описати ваш сезон у Бенфіці, який би це був і чому?
– Дуже важко, дуже важко відповісти однозначно. Потрібно подумати. Я можу сказати лише те, що сезон ще триває, і зараз складно виділити якийсь один матч, який би повністю характеризував нашу команду. Але якщо говорити про останні ігри, то мені дуже сподобалася гра з Наполі.
"Кожен матч у Португалії вимагає від тебе максимуму"
– Наскільки відрізняється підготовка воротарів у клубі та в збірній – саме в контексті аналізу суперників і вимог до гри? Адже десь більше гри ногами, десь – виходів. Чи не виникає у вас дисонансу під час такої адаптації?
– Ні, такого дисонансу немає. Основна різниця в тому, що коли ти приїжджаєш у збірну, то часу майже немає. Останній збір, якщо чесно, був, напевно, найкоротшим за весь час, що я перебуваю в національній команді. Гадаю, десь тиждень. У тебе практично немає можливості повноцінно тренуватися й готуватися – ти більше підтримуєш форму.
У клубі все інакше: навіть якщо матч через три дні, ти все одно працюєш щодня, кожного дня готуєшся, є стабільний тренувальний процес. У збірній же ти приїжджаєш після гри, відновлюєшся – і вже наступного ранку може бути чергове відкрите передматчеве тренування. Тому в національній команді ти більше підтримуєш форму і, звичайно, адаптуєшся під суперника, аналізуєш його, але на це є дуже-дуже короткий період.
– Буває, що навіть успішна серія не дає емоції задоволення. Чи були у вас моменти, коли статистика ідеальна, але внутрішнє відчуття підказує, що ви здатні на більше? І чи є у вас якась мінімальна планка, яка приносить задоволення, але яку ви постійно намагаєтесь підвищувати?
– Я такий тип людини, який завжди прагне до ідеалу. В ігровому плані я чітко розумію, над чим, де і як можу себе покращувати. Тому, звичайно, бували такі матчі, коли, здавалося б, зіграв "на нуль", усе добре, але ти все одно пам’ятаєш один чи два моменти, які не вдалися, і постійно до них повертаєшся. Я вважаю, що це, можливо, не завжди правильно, але для мене – краще саме так.
Бо, звісно, коли все виходить, ти щасливий, але водночас потрібно фокусуватися й на тих речах, які виходять неідеально. Такі моменти бувають, такі матчі трапляються. Якщо говорити про мінімальну планку – такого нема. Знову таки, мені завжди хочеться, щоб усе було ідеально. Але ми розуміємо, що не завжди так виходить. Тим не менш, до цього потрібно прагнути.
– Португальський футбол – дуже специфічний: темповий, технічний, агресивний. Чи помітили ви за ці сезони у Бенфіці якісь зміни самого чемпіонату – у розвитку гри, нових тенденціях?
– Я не можу сказати, що рівень чемпіонату сильно змінився за ці три роки – як тоді, коли я прийшов, так і зараз він залишається дуже високим. Я не бачу якихось кардинальних змін. Ми нещодавно спілкувалися з Жорою Судаковим, і він дуже точно це сформулював: якщо порівнювати з чемпіонатом України, то тут майже в кожній команді є один, два або три гравці дуже високого рівня, які постійно створюють небезпеку.
Тому кожен матч у Португалії вимагає від тебе максимуму. Тут ти не можеш дозволити собі вийти не на 100%. На жаль, в Україні інколи буває, що навіть без ідеальної готовності, з браком в діях ти все одно можеш зіграти й перемогти. Тут такого немає. Тут завжди потрібно бути на сто відсотків – і, мабуть, у цьому й полягає головна відмінність.
– Щодо психологічної стійкості. В Україні лише останнім часом почали більше звертати увагу на цей аспект, у клубах з’являються відповідні спеціалісти. Наскільки багато уваги цьому приділяють у вашому клубі? Чи є така людина і як загалом вибудовується робота з психологією та ментальністю футболістів?
– Я думаю, це дуже важливо, тому що, насамперед, все йде від голови. У тебе може бути ідеальний фізичний стан, усе чудово й підготовка на високому рівні, але якщо в голові є проблеми – це не дасть результату. Тому добре, що така робота з’являється, особливо з дітьми, адже багато речей закладаються ще з дитячого віку.
Я знаю, що в нас у клубі також є спеціаліст. Коли я прийшов, пам’ятаю, спілкувався з психологом: на початку мене запитували, як я почуваюся, чи потрібна мені допомога, як я справляюся зі складними моментами. Але, чесно кажучи, на цьому етапі мені, мабуть, це не так необхідно. Якісь негативні епізоди або складні ситуації я намагаюся проживати сам, як кажуть, переступати через них.
Можливо, це мій тип характеру чи психології – важко сказати. Зараз я намагаюся сам із цим справлятися й рухатися вперед. Водночас є люди, яким така допомога справді потрібна і які отримують від цього додатковий імпульс. Тому я вважаю, що наявність такого спеціаліста в команді – це правильно й важливо, якщо це дійсно фахова людина, яка може допомогти.
"Всі пам’ятають, як Сергій Анатолійович Палкін, Даріо Срна говорили про 150 мільйонів"
– Перехід Судакова у Бенфіку – це, мабуть, одна з найбільш знакових подій в українському футболі за останній час у трансферному плані. Якщо трохи повернутися назад і згадати перші емоції: наскільки це було для вас несподівано? Чи, читаючи новини і маючи комунікацію з Георгієм, ви вже знали й готувалися до його приїзду?
– Так, він мені казав, що є інтерес, розповідав загалом про ситуацію. Я розумів, що рано чи пізно він кудись перейде. Просто не думав, що це буде саме Бенфіка. Чому? Тому що я ще давно казав у інтерв’ю: всі пам’ятають, як Сергій Анатолійович Палкін, Даріо Срна говорили про 150 мільйонів – і все таке. Потім були, я не знаю, мабуть, правдиві чутки, що Наполі пропонував 40 мільйонів і Шахтар відмовився.
Тому для мене саме Бенфіка здавалася майже неможливим варіантом. Бо якщо Шахтар не приймає 40 мільйонів, то, напевно, розраховує на ще більшу суму. А для Бенфіки, як мені здавалося, не зовсім пріоритетно робити покупки за такі великі гроші. Але з часом щось змінилося – не знаю, можливо, риторика клубу. І я дуже радий, що все так склалося.
Для Жори, вважаю, це крок уперед. Плюс йому буде легше адаптуватися тут – і це чудово. Я також дуже радий і щасливий, тому що до команди перейшов не просто український гравець, а ще й мій друг. А коли поруч своя людина – завжди легше, веселіше.
– Щодо адаптації: ви на власному досвіді знаєте, як це – вперше переходити в закордонний клуб. У чому саме ви найбільше допомагали Георгію? У який момент зрозуміли для себе, що цей хлопець точно не загубиться і, можливо, вже не потребує вашої допомоги?
– Тут усе дуже залежить від людини. Можливо, мені тоді потрібно було трохи більше часу, бо я був сам і за характером такий, що мені важливо поступово адаптуватися до людей, відчути себе комфортно. Жора – зовсім інша людина. Я не можу сказати, що постійно йому допомагав. Так, він щось запитував – як і що, але це були базові речі. Свого часу я з такими питаннями звертався до адміністраторів або хлопців у команді, а тепер він запитує це в мене, бо ми добре знайомі й дружимо.
Тому я можу сказати, що він не загубиться – це було зрозуміло ще з моменту його приходу. Тим більше, що в клубі дуже дбають про гравців, допомагають у всіх моментах. Тож я впевнений, що в нього тут усе буде добре.
– Він увійшов у склад майже без адаптаційного періоду: стабільні матчі, результативність, сильний старт. Що в його футболі найбільше вражає вас із позиції воротаря, який бачить усю структуру гри?
– Насправді минуло не так багато часу з моменту, коли я покинув Шахтар. До того ж ми постійно бачимося у збірній, тож я добре знаю його рівень. Тому не було чогось такого, чого він не робив би ще до приходу сюди. Я знаю його якість, знаю його можливості, тож нічого не стало для мене несподіванкою. Не було якогось "вау". Я чудово розумів, на що він здатен.
"Матч проти Ісландії був для мене складнішим, ніж гра з Францією"
– 2025 рік для збірної України був непростим і вимагав багато від команди, але загалом таки вдалося вийти у плей-офф кваліфікації ЧС. Як ви оцінюєте цей цикл із точки зору єдності, цілей і вашого власного внеску як основного воротаря? Адже за ігровими хвилинами вас нині вважають першим номером.
– Звичайно, це були такі собі американські гірки: і для нас, і для вболівальників. То все добре, то все погано. Але в підсумку головне – що ми маємо шанс потрапити на чемпіонат світу. Ми, на жаль, не можемо зробити щось спокійно і достроково – нам завжди доводиться вирішувати все в останніх матчах (Усміхається). Тому весь цей досвід, зокрема негативний, потрібно перенести на наступний рік уже в позитивному ключі: зрозуміти свої помилки, стати дорослішими, досвідченішими й покращувати як атмосферу всередині команди, так і саму гру збірної.
Що стосується хвилин і статусу "першого" чи "не першого" воротаря – я не думаю, що в збірній узагалі існує таке поняття. Кожен збір унікальний: усі приїжджають у різних кондиціях, і кожного разу потрібно доводити свій рівень на тренуваннях. У мене вже був досвід, коли, наприклад, у листопаді я грав відбіркові матчі, ми зіграли 0:0, усе було добре. А потім Андрій виходив грати на плей-офф. Це нормальна ситуація. Тут важливо розуміти, хто в якій формі, хто готовий краще саме зараз. Це вибір головного тренера, і його потрібно поважати, а самому – викладатися на повну, бо це збірна.
– Ви говорите про необхідність знаходити позитив навіть у складних відрізках. Збірна ніби постійно проходить ці "американські гірки", тримаючи інтригу до останнього. Вихід у плей-офф цього разу також був дуже емоційним. Наскільки команда вже налаштована зламати цю тенденцію?
– Хочемо змінити цю тенденцію. Ми всі прагнемо кращих результатів для збірної. Іноді все складається саме так, але головне – що в нас є шанс, і за цей шанс потрібно хапатися. Я думаю, що буде дуже складно, бо нам випав один із найсильніших суперників. Але це чемпіонат світу. І якщо ми справді хочемо туди потрапити й грати з найкращими командами не лише Європи, а всього світу, то потрібно показувати відповідний рівень вже зараз.
– Власне, щодо матчу з Францією: не можемо його оминути і не конкретизувати. Багато хто, зокрема й у тренерському штабі, Сергій Станіславович, говорив, що цим матчем, так би мовити, жертвували. Водночас був шанс зачепитися за нічию, і в той вечір здавалося, що на голкіпері лежала найбільша відповідальність – тримати команду до останнього. Як ви самі прожили цей матч? І чи став він для вас найсерйознішим тестом на стресостійкість у цій кваліфікації?
– Це був вибір головного тренера. Жертвувати матчем чи ні – такі рішення завжди йдуть від тренера. Якщо говорити про сам поєдинок, то ми всі розуміємо силу Франції. Я розумів, що може бути багато ударів, багато моментів, і я був до цього готовий. Коли суперник постійно з м’ячем, постійно атакує, ти весь час у грі: варишся в епізодах, реагуєш, постійно відчуваєш ритм. Особисто для мене це навіть легше, ніж ситуація, коли твоя команда більшу частину часу атакує, а ти стоїш без роботи – і раптом з’являється один момент, у якому ти просто зобов’язаний бути готовим.
Саме це, на мою думку, психологічно значно важче. Тому, якщо говорити про стресостійкість, то наступний матч проти Ісландії був для мене складнішим, ніж гра з Францією. Проти Франції з перших хвилин ішли атаки, я постійно був у тонусі, активний, розігрітий. А от матч з Ісландією вимагав значно більшої внутрішньої концентрації саме в психологічному плані. Один пропущений м’яч дуже велику вагу мав.
– Наступного року збірній знову доведеться зустрічатися з різними за стилем суперниками – від атлетичних і вертикальних до технічних і високотемпових. З огляду на ваш досвід у різних турнірах, чи готові ви припустити, який тип суперника може стати для України найскладнішим викликом?
– Чесно кажучи, зараз важко про це говорити. Я точно знаю про матч зі Швецією, а далі – поки що не зовсім розумію, про яких саме суперників ідеться. Так, говорять про Албанію, Польщу – це серйозні команди. Але на даний момент потрібно в першу чергу пройти Швецію. Зараз усі перебувають у клубному футболі, у кожного свої завдання, свій фокус. Тому наразі ти концентруєшся на клубі. Коли прийде час збірної – будемо готуватися до Швеції, а далі вже рухатися крок за кроком. Ми неодноразово переконувалися, що забігати наперед не варто. Усі пам’ятають, чим це може закінчитися.
– Тим не менш, яким ви бачите для себе ідеальний 2026 рік? І зокрема – для збірної України. Ми розуміємо, що плей-офф і чемпіонат світу – це, мабуть, головна мета. Але особисто для вас: що стане ознакою того, що ви рухаєтеся у правильному напрямку? Які цілі перед собою ставите?
– Чемпіонат світу – це, звичайно, дуже важлива й велика мета. Ми востаннє грали там у 2006 році, здається, тому для нас це було б, безумовно, дуже-дуже круто. Але не просто вийти, а добре себе показати, спробувати вийти з групи. Тому перше завдання – це потрапити на чемпіонат світу. Я думаю, що це ціль і мрія не тільки для гравців, а й для всіх уболівальників, для всіх українців. Коли грає збірна, то футбол дивляться всі – навіть ті, хто зазвичай за ним особливо не стежить.
"Толік, коли ми будемо апати 10-й левел у FACEIT?"
– Позиція воротаря – це сотні рішень за долі секунди. А в житті ви так само швидко приймаєте рішення, чи навпаки – даєте собі більше часу на паузу?
– У футбольному плані приймати рішення значно легше.
– Набагато?
– Так. Особливо з дружиною (Сміється).
– З огляду на напружений графік, постійні перельоти й матчі: чи є у вас якась звичка або ритуал поза футболом, які допомагають розслабитися й зберігати внутрішній баланс?
– Чесно кажучи, чогось особливого немає. Але мені подобається грати в комп’ютерні ігри. Коли можна поспілкуватися з друзями, пограти разом, провести вільний час – це завжди прикольно і добре розслабляє. Можна і посміятися, і сфокусуватися на чомусь іншому, не думати про свої турботи чи проблеми. Ну і, звичайно, час із дружиною – це теж дуже важливо. Прогулятися, просто побути разом.
– І на завершення – невеликий інтерактив. Одному з гравців я розповіла, що записуватиму з вами інтерв’ю, тож він передав запитання. Дослівно: "Толік, коли ми будемо апати 10-й левел у FACEIT?" Ваше завдання – відповісти й спробувати вгадати, хто саме міг поставити це запитання. А вже після інтерв’ю я відкрию, хто саме це був.
– Блін… Ну, я думаю, про кого це може бути, але не знаю, чи це він. Гаразд, припущу, що, можливо, це Артем Бондаренко.
– Ні.
– Ні? Ну, тоді… але напрямок, напевно, правильний?
– Так, команда та.
– Команда та? Тоді, можливо, Дімон Криськів?
– Ні. Аби він не образився, що його не вгадали… Ваш колега за позицією.
– Дмитро Різник?
– Так!
– Блін, точно! Я ж бачив його інтерв’ю напередодні. Я думав про тих, з ким матеріал ще не вийшов. Ну, як я і кажу, можна пограти в ігри зі своїми друзями, партнерами по команді, колегами – часом навіть із хлопцями з U-19. Там формується таке коло людей, з якими ти, можливо, раніше й не думав, що взагалі будеш комунікувати. А тут ви разом граєте. Я вважаю, що це круто. Це один зі способів провести час і трохи розслабитися – і це абсолютно нормально.
– У вас дуже різні графіки. Наскільки це складно саме в плані організації? Наприклад, із хлопцями зі Шахтаря, бо вони ж також виступають у Європі.
– Чесно кажучи, мені, мабуть, легше, бо я перебуваю в іншій локації й маю різницю в часі – мінус дві години. Але вони майже завжди живуть у готелях, тож вільного часу там достатньо. Якщо є можливість – списуємося, домовляємося. Хто може – той грає, хто не може – тоді іншого разу або в інший день. Тому це не велика проблема. Якщо вже нікого немає, то просто заходиш і граєш сам.
– Тож яка буде відповідь Дмитру?
– Платформа FACEIT – це, по суті, Counter-Strike. За кожну перемогу тобі додають поінти (очки), за поразку – навпаки, віднімають. Тому 10-й левел – це, умовно кажучи, найвищий рівень…
– Тобто хочете подолати найвищий рівень?
– Так! (Сміється).
