"Мене не випускали з Росії, літак чекав цілу годину": прибрав Спартак з ЛЧ, грав із татом Циганкова, забиває у віці 50+
Інтерв’ю "Футбол 24" з форвардом Русланом Любарським, живою легендою для сусідньої Словаччини.
Руслан Любарський у вільному падінні на вістрі атаки
У його мові відчутний словацький акцент. І це закономірно, адже роман Любарського зі Словаччиною триває вже понад 30 років. Вона дала йому все – стрімкий розвиток футбольної кар’єри, можливість заявити про себе в Лізі чемпіонів. Вона дала йому впізнаваність, славу, достаток і навіть кохану дружину. А Любарський віддячив тим, що самовідданою грою вивів словацький клуб вперше в історії до групового турніру Ліги чемпіонів, до того ж забив там прем’єрний гол. Про добру сотню "простіших" м’ячів зазначати, мабуть, зайве – етнічний українець давно увійшов до символічного Клубу Олега Блохіна.
Зараз Руслан розміняв шостий десяток років, проте досі перебуває у прекрасній фізичній формі. Більше того, продовжує виходити на поле та регулярно забивати! І хоча це п’ята, напівлюбительська ліга чемпіонату Словаччини, такий ентузіазм Любарського вартує найвищого респекту.
"Динамо з дитинства було улюбленою командою"
– Пане Руслане, вийти на ваш слід нелегко. У Facebook та Instagram вас немає…
– Справді, на Facebook мене немає. Instagram маю, записаний там по-словацьки.
– Мізерно мало й ваших інтерв’ю для українських ЗМІ. Ви відмовлялись, чи ніхто не шукав з вами контакту?
– Востаннє я розмовляв з українськими журналістами, коли почалася війна. Не пам’ятаю, щоправда, з ким саме. Мабуть, причина невисокого інтересу в тому, що в Україні я грав мало, фактично закінчив там свою кар’єру на високому рівні. А решту часу виступав за кордоном.
– Вас часто пригадують по матчах кваліфікації Ліги чемпіонів проти Спартака у 1997-му, коли Кошіце вибив москвичів із турніру. Ви зіграли проти них настільки натхненно, ніби знали, що станеться у далекому майбутньому.
– Мене мотивувало те, що за часів Совєтського Союзу було серйозне протистояння між Спартаком і київським Динамо. Я ще маленьким хлопчиком дуже сильно вболівав. Потім підріс і втілив свої мрії (Усміхається). Зумів на такому ж високому рівні зіграти проти Спартака.
– Після такого ляпаса Романцев не запрошував вас у Москву?
– Ні, не запрошував.
– А інші російські клуби цікавилися?
– Ні, з російськими клубами я не контактував ніколи. Була інша історія. Коли Кошіце їхав у Москву на матч-відповідь, мене в аеропорту не хотіли впустити до країни. Я тоді ще мав українське громадянство і вони зробили якусь проблему. Уся команда, вся делегація, яка летіла з нами, була змушена чекати цілу годину. А коли ми поверталися додому, то не хотіли випустити (Усміхається). Усі цілу годину чекали мене в літаку.
– Кінець 90-х – це пік вашої кар’єри. Невже і з київського Динамо не було посланців?
– Ні.
– Дивно, бо в команду запрошували легіонерів навіть з якоїсь калінінградської Балтики, а тут – українець, забиває у Лізі чемпіонів…
– Тяжко мені сказати. Справді, тоді був пік… Прямував до нього з київського ЦСКА. Спочатку – Хемлон, який вийшов у Вищу словацьку лігу. Відіграв тут 3,5 роки, ми здобули Кубок Словаччини, а я став найкращим бомбардиром того розіграшу – 9 м’ячів забив. Потім перейшов у Спарту Прага, там виграв титул чемпіона Чехії. Повернувся у Словаччину, в Кошіце, а далі – Ліга чемпіонів…
– Динамо було вашою улюбленою командою?
– З дитинства. Я ходив із батьком на такі великі матчі, як проти Барселони з Куманом початку 90-х.
"Безсонов і Дем’яненко навчили багатьох тонкощів"
– Ви народилися у старовинному містечку Бар на Вінничині. Багато історичних пам’яток, красива природа. Коли востаннє туди приїжджали?
– Навіть не пам’ятаю, скільки років тому. Тоді, коли мене запросили на вручення нагороди Клубу Олега Блохіна. Тож принагідно заїхав туди.
– Родичі у Барі ще залишились?
– Ні, вже немає.
– Прізвище Любарський часом не містить польського шляхетського коріння?
– Не можу відповісти, хоча мені й давніше казали, що воно має польське походження.
– У київському ЦСКА, своєму першому клубі, ви проходили військову службу. Скільки там було "армійщини", а скільки – футболу?
– Перший рік я відслужив у спортивній роті в Гайсині на Вінничині. Відбувався чемпіонат України між спортивними ротами у Києві. Там я "засвітився". Мене помітили і перевели до столиці, тож свій другий рік я служив уже в ЦСКА. Тут я фактично займався лише футболом.
– Команду очолював Володимир Безсонов. Чого навчилися в легенди Динамо?
– Безсонов тренував, а також Дем’яненко трішки. Багатьох футбольних тонкощів нас навчили. Попри те, що ігрову кар’єру вже закінчили, залюбки показували нам, як працювати з м’ячем.
– Тоді було модно їхати в Росію, дехто прямував у чемпіонат Польщі. Ви ж обрали Словаччину. Не дуже популярний напрямок, як на ті часи.
– Погоджуюсь. У Хемлоні тоді виступав брат Андрія Баля – Орест, який фактично закінчував кар’єру. Команда якраз пробилася в найвищий дивізіон і прагнула посилити склад. Очевидно, Орест поцікавився в Андрія, а Андрій вийшов на своїх товаришів – Безсонова і Дем’яненка: "Кого можна забрати до Вищої ліги?"
У Словаччину нас вирушило четверо, вже не пам’ятаю їхніх прізвищ. Я залишився у Гуменному, а інші хлопці потрапили неподалік, до Вранова – у третю за силою лігу.
– Пряшівський край – це етнічні українські землі. Приїхавши в Гуменне, багатьох українців зустріли?
– Чесно кажучи – ні. Не було тут багато українців. Не пригадую, щоб з кимось перетнувся.
– У фіналі Кубка Словаччини-96 ви відзначились голом, а Хемлон обіграв Спартак Трнаву – 2:1. Які спогади про той тріумф?
– У перших двох сезонах серед еліти нашим головним клопотом було збереження прописки – намагалися не вилетіти. Поступово підібралась хороша команда. Хоча ніхто й не думав, що ми можемо виграти фінал у Трнави. Ще до гри Спартак поводився так, наче Кубок Словаччини вже у них в кишені. Ми показали дуже гарний футбол. До того ж грали буквально за 25 кілометрів від Гуменного, приїхало багато наших уболівальників. Тож Хемлон мав відчутну підтримку трибун і на 100 відсотків заслужено переміг.
"Нас називали "кошіцькими тиграми"
– Вас одразу підхоплює празька Спарта. У скільки обійшовся трансфер?
– Я тим не забивав собі голову. Але, здається, за мене заплатили близько пів мільйона євро.
– Відповідно, зарплата зросла в рази?
– Звичайно.
– До вашого приходу у Спарті запалював Віктор Двірник. Ви знайомі?
– Я з ним не знайомий. Але з чуток знаю, що Віктор Двірник також грав у Гуменному. Мене про нього і тоді запитували, і тепер. Крім Двірника тут бігав Орест Баль, а також Ігор Яворський. Відгуки про них усіх хороші. Постійно хвалять: "То були дуже добрі українці".
– Ви переїжджали в Прагу, а Павел Недвед тим часом брав курс на Рим – у Лаціо. Ще встигли перетнутися?
– Ні. Я грав з такими зірками як Вратіслав Локвенц, Їржі Ярошик, Іван Гашек (теперішній головний тренер збірної Чехії).
– Хто був найталановитіший?
– У той період вони усі були дуже талановиті. Грали за збірну Чехії, яка фінішувала другою на Євро-96, програвши Німеччині у фіналі.
– З ким ви конкурували за місце в основному складі?
– Я грав на позиції крайнього півзахисника, а також форварда, тому важко відповісти. Головна проблема полягала в тому, що я прийшов у Спарту за тиждень до старту сезону. Команда вже повернулася зі зборів, мала награний склад. Тож пробитися було складно. З іншого боку – я ще був молодим, набрався неоціненного досвіду. Це мені допомогло робити наступні кроки в кар’єрі.
– Чеського пива випили багато?
– Я тоді пиво ще так сильно не пив. Та й часу на це не було. На такому рівні гравці не мають часу на ці речі. Конкуренція і так далі.
– Президент Спарти паралельно керував ще й Кошіце. Чим вам запам’ятався?
– То був дуже інтелігентний, цікавий чоловік. Дбав про свої команди. У Кошіце ми мали багато футболістів збірної Словаччини. Коли поверталися після матчів до Братислави, посилав за ними літак – щоб якомога скоріше прибули до Кошіце, відпочили і підготувалися до наступної гри. Він жив футболом.
– Над трибунами вашого стадіону височіла величезна голова тигра. Який ефект це справляло на суперників? Боялися?
– Я думаю, що так (Сміється). Нас називали "кошіцькими тиграми", на емблемі клубу цей звір також був присутнім.
"Мені пропонували збірну Словаччини"
– Кошіце став першопрохідцем від словацького футболу у груповому турнірі Ліги чемпіонів. І жереб вам одразу підкинув "групу смерті" – Ювентус, Манчестер Юнайтед, Фейєнорд. Це ж космос!
– Нічого кращого ми не могли собі побажати. То були гранди світового футболу.
– Ви забили прем’єрний гол словацьких клубів у груповому турнірі ЛЧ – самому Ювентусу! Пригадуєте у деталях, як відправляли м’яч у сітку воріт Перуцці?
– Такі моменти не забуваються, бо ж щодня у Лізі чемпіонів не забиваєш. Арбітр призначив штрафний. Душан Тот володів хорошим, потужним ударом. Він вистрелив, а Перуцці відбив м’яч перед собою. Мені залишалося добити у ворота.
– Юве був командою зірок – Конте, Дель П’єро, Індзагі. Але, звісно ж, посеред них виділявся Зідан.
– За Зідана багато говорити не треба. Усі, хто хоча б раз бачив, як він грає, знають, на що він спроможний. Дуже технічний. Пан футболу. Вони мали прекрасну команду, але ми, можу сказати, також чимало моментів створили. Можливо, якби були такими ж ефективними, як Ювентус, то могли і виграти. Проте суперники на такому рівні – що не момент, то забивають одразу. А ми свої нагоди розтринькали.
– Серед гравців МЮ вже не було Еріка Кантона, який тоді раптово закінчив. Але вистачало інших знаменитостей…
– Через два роки Манчестер виграв Лігу чемпіонів у фіналі з Баварією. Команда була практично та сама. Мали чудових нападників – дует Йорк і Коул. Запам’яталася мені гра Бекхема, Гіггза, Скоулза. На заміну виходив Шерінгем. У воротах стояв Шмейхель. Що не ім’я – то потрібно відзначати. Від першого аж по вісімнадцятого гравця (Усміхається).
– Зі збірної України вам не телефонували?
– Мені пропонували збірну Словаччини. Проте не мав я ще тоді громадянства словацького. Щоб отримати його, потрібно прожити в країні п’ять років.
– Потім інтерес до вас втратили?
– Змінюються і тренери, і деякі інші речі. Та ще й я зник із поля зору, коли на чотири роки поїхав грати в Ізраїль.
"Грецькі фанати почали ламати стільці"
– В Ізраїлі ви, мабуть, вперше дізналися, що таке повітряна тривога і ракетні атаки?
– Повітряних тривог я тоді не застав. Але якось упродовж року у нашому місті Нетанія сталося чотири терористичні акти. То були терористи-смертники. Тоді ще й США вели війну з Іраком, у Тель-Авіві розташували протиракетну оборону. Ми ж отримали протигази. Мусіли з ними пересуватися містом постійно.
– Тренувалися також із протигазами?
– На щастя – ні (Усміхається).
– У чому полягала різниця між словацьким та ізраїльським футболом?
– Ізраїльський чемпіонат мені дуже сподобався. Вони мають досить багато технічних гравців. У нас колись як грали? Дуже багато передач позаду, поки наважаться перейти до атаки. А в часи Союзу ще могли своєму голкіперу до рук відпасовувати. Якщо хтось забив першим – то так 1:0 часто й завершували. Натомість в Ізраїлі позаду довго не бавилися – швидко і технічно долали відстань до воріт суперника.
– Після Маккабі Нетанія ви опиняєтеся в Україні. Першим зацікавився Дніпро?
– За Дніпро не знаю нічого.
– Тобто, одразу був запорізький Металург – і ви погодились?
– Так. Вийшли на мого менеджера і запитали: "Чи не хочеш перейти у Запоріжжя?"
– Після застою епохи Кучми країна ожила при Ющенку і почала поступово розвиватися. Та все ж ви, як людина, що прожила багато років у Словаччині та Ізраїлі, помітили прірву між Україною та Європою?
– Звісно. І хоча я родом з України, деякий час знадобився на те, щоб звикнути. Маю на увазі і футбол, і побут. Не подобалося мені, що постійно доводилося перебувати на клубній базі. Чомусь боялися, щоб хлопці не виходили у місто. В Ізраїлі було по-іншому. За чотири роки ми заїжджали на базу разів зо два – перед виїздами у Беер-Шеву. В інших випадках, якщо грали матч чемпіонату у суботу, то в п’ятницю потренувалися, а за дві години до гри приїхали машинами – та й усе.
– У Металурзі ви пережили чотирьох тренерів – Яремченка, Чанцева, Грозного і Ященка. З ким було найважче?
– Не можу сказати. Складно судити.
– Приїхавши в Україну, ви почали набагато менше забивати. З чим це пов’язуєте?
– Багато часу приділялося грі на оборону. Я міг грати форварда, але мені у Металурзі відвели позицію лише крайнього півзахисника.
– Три матчі за Металург, які вам запам’яталися найбільше?
– Гра проти київського Динамо у фіналі Кубка України-2006. А також два матчі в Кубку УЄФА з Панатінаїкосом. Там ми зіграли 1:1, але потім вдома поступилися 0:1. Пам’ятаю, грецькі фанати були дуже незадоволені грою своєї команди, почали ламати стільці на трибунах і кидати їх униз. Не хотіли впустити гравців до роздягальні. Шкода лише, що ми не зіграли на Олімпійському стадіоні в Афінах. Там якраз відбувалися легкоатлетичні змагання. Тож матч перенесли кудись неподалік в інше місто (у Патри, – Футбол 24).
"Половина Словаччини поділяє погляди Фіцо"
– Після України ви повертаєтеся у Словаччину, до свого дому і сім’ї. Як і коли розпочалася ваша історія кохання з пані Монікою?
– З пані Монікою ми оженилися, ще коли я був у Гуменному. Ми познайомилися в місті і так усе закрутилося. Моніка побувала зі мною практично всюди – у Празі, Кошіце, Ізраїлі, Україні. Маємо вже дорослого 28-річного сина, а також 13-річну доньку Александру. Син трохи займався футболом, але значно більше прихильний до комп’ютерних технологій.
– Ви грали на професійному рівні до 42. Могли й довше?
– А я ще граю (Сміється). Це п’ята ліга Словаччини. Виступаю як граючий тренер. У тому сезоні забив 15 чи 16 м’ячів. Вже маю 50 років, але ще поки граю.
– Читав, що у Словаччині ви справжня суперзірка, як мінімум – у Гуменному.
– Колись – так. Але, як кажу зараз, то було давно і неправда (Усміхається).
– Чимось ще займаєтеся крім футболу?
– Ні, лише треную команду і граю.
– У травні стався резонансний замах на словацького прем’єра Роберта Фіцо. Шок для країни?
– Певний шок справді був, бо не звикли до таких інцидентів, щоб стріляли у прем’єра.
– Ті словаки, яких ви спостерігаєте, розуміють, хто такий Путін і росіяни, чи ще ні?
– Країна розділена наполовину. Половина людей дуже добре то розуміють і стоять на боці України. Серед них – я і моя сім’я (Усміхається). А інша половина поділяє погляди Фіцо – вона не розуміє або не хоче розуміти. Східна Словаччина, яка розташована ближче до України, якраз не розуміє.
– Розповідав мені ваш давній товариш Андрій Глущенко, що ви дуже хвилюєтеся за Україну.
– Я був шокований, коли два роки тому розпочалося російське вторгнення. Не спав ночами, сидів у телевізорі, дивився всі новини. Дуже боявся, що Україна впаде. Дякувати Богу, держава вистояла у найскладніші перші часи. Тепер сподіваюся, що якомога швидше виграємо ту війну. До Андрія Глущенка справді часто телефоную. З Тарасом Лазаровичем на зв’язку. З Глущенком товаришуємо, завжди були разом на всіх зборах, ми – одного року народження, 1973-го. Передаю привіт усім нашим хлопцям!
"Степаненко – хороший хлопець. Передаю йому привіт"
– За кілька днів стартує Євро-2024. У Словаччині відчувається футбольний бум, чи все ж країна більш хокейна?
– І хокей, і футбол тут популярні – 50 на 50. Хокей – взимку, футбол – влітку. Кожен мене запитує зараз: "Що і як? За кого будеш вболівати?". Після матчу Німеччина – Україна кажуть: "Маємо дуже сильного суперника".
– Як оціните сучасну збірну Словаччини? Кого нам варто остерігатися?
– Команда трохи змінилась. Лідери збірної – Гамшік і ще раніше Шкртел уже відійшли від справ. Є Шкріняр, Лоботка з Неаполя. Попереду грає непоганий форвард празької Спарти Лукаш Гараслін. Ще назву Суслова і Дуду з Верони.
– Справді, є кілька гравців італійського чемпіонату, плюс головний тренер – італієць Франческо Кальцона. Словаччина грає у стилі Скуадри Адзурри?
– Я б так не сказав. У кваліфікації на чемпіонат Європи почали погано, але потім знайшли свою гру і вийшли з групи без зайвих проблем. Кальцону критикували, але з кожним матчем команда виглядала все переконливіше.
– А кого з нашої збірної найбільше бояться словаки?
– Кажуть, що Україна – дуже складна команда і з нею буде важко. Я не маю можливості часто переглядати матчі української збірної. Зараз ця ситуація зміниться. Для себе виділяю Циганкова. Я колись ще з його батьком грав у аматорському чемпіонаті України за Вінницьку область – Віталік був воротарем. Віктор чудово зарекомендував себе у Жироні. Як і Довбик.
Не знаю, буде грати Степаненко, чи ні. Тарасик – досвідчений, а я пам’ятаю його по запорізькому Металургу. Вони тоді з Кривцовим тільки починали, ще зовсім молоді пацани. Степаненко – хороший, скромний, інтелігентний хлопець. Передаю йому привіт.
– Ви – етнічний українець, але Словаччина – ваш дім, дала вам практично усе. Тож за кого буде вболівати ваше серце у поєдинку 2-го туру?
– Моє серце буде вболівати… якщо сказати чесно… та за Україну! (Усміхається). Але іноді відповідаю людям дипломатично: хто буде кращий – той нехай переможе. Найбільше буду задоволений, якщо з групи вийдуть обидві збірні. Фаворит – Бельгія, в інших же команд – рівні шанси. Щоправда, вже стільки років хвалять тих бельгійців, "золота ера", а вони поки що нічого не виграли. Група – нормальна, бо є значно складніші квартети. Перед Україною і Словаччиною відчинені всі двері.
