"Я думав, що Клопп хворий": Мак Аллістер про ЧС-2022, вплив Де Дзербі й Слота, дружбу батька з Марадоною та втрату Жоти
"Футбол 24" переклав колонку півзахисника Ліверпуля та збірної Аргентини Алексіса Мак Аллістера на The Players' Tribune, де він поділився найяскравішими моментами в кар'єрі. Далі – пряма мова.
Алексіс Мак Аллістер / Getty Images
Я маю міцно обійняти свою маму. Без неї нічого б цього не сталося. Я б не був переможцем АПЛ і точно не став би чемпіоном світу. Можливо, ви б навіть не знали мого імені. У грудні 2020 року я розмовляв із нею по FaceTime і ридав. Я був у Брайтоні, а вона – в Буенос-Айресі.
– Мамо, я більше не можу. Я повертаюся додому. Мені потрібно звідси вибратися!
У той час я майже не грав за Брайтон. Було соромно, бо в мене була футболка з десятим номером клубу АПЛ, про що мріють стільки дітей в Аргентині, але я був ніким. Коли я лиш переїхав до Англії з Бока Хуніорс на початку 2020 року, то вийшов на заміну в одному матчі, а через декілька днів світ накрила пандемія коронавірусу. Ніякого футболу та друзів. А найгіршим було те, що я застряг у країні, мови якої не знав.
Потім у мене з'явились дві пропозиції – одна з Росії, а інша з Іспанії. Я вже ухвалив рішення, але... Матері завжди вміють переконати і знайти правильні слова.
– Синку, пам’ятаєш, як сильно ти завжди цього хотів? Ти маєш бути сміливим. Ти не можеш зараз здатися!
Уявляєте, якби я поїхав тоді? Я б став посміховиськом – зіграв якихось 15 матчів за Брайтон. Але ні, моя доля була іншою. Мене врятувала мама.
Після Різдва в Брайтона було так багато травмованих, що у них фактично не залишилось іншого вибору, окрім як виставити мене в основі. Коли я забив два голи у ворота Евертона в січні 2022 року, мої справи почали йти вгору. Це нагадало мені те, як мій батько на початку кар’єри в Бока Хуніорс переживав важкі часи. У нього нічого не виходило, поки він не почав грати жорстко. Його потрібно було вбити, щоб пройти повз нього на полі. У кожного гравця є такі переломні моменти в кар’єрі. Для мене це був той день на Гудісоні. Я став кимось іншим.
До чемпіонату світу залишалося 11 місяців, і я пам'ятаю, як тато сказав мені: "Якщо ти продовжуватимеш грати в стартовому складі клубу АПЛ, то потрапиш до збірної Аргентини".
А я відповів йому: "Тату, ти збожеволів. Вони ж топ-команда, нещодавно виграли Кубок Америки. Це неможливо".
Коли Роберто Де Дзербі прийшов до нас тренером наступного сезону, для мене все змінилося. Головне, що він допоміг мені покращити – це бачення поля. Відтоді для мене це була немов шахова дошка. Підхід Де Дзербі справді підняв мою гру на новий рівень.
Граючи щотижня і отримавши повну довіру тренера, я справді почав сподіватися, що зможу зіграти на чемпіонаті світу. Ніколи не забуду, як отримав дзвінок своєї мрії. Мій батько мав рацію – я був у складі збірної на ЧС-2022 в Катарі. Я одразу зателефонував йому і мамі, і ми просто плакали разом.
У першому матчі на Мундіалі ми не увійшли в історію, а вляпались в неї. Без жодної неповаги до Саудівської Аравії, але, якби вони не грали настільки ідеально, ми б могли забити майже 15 голів. ЗМІ знищували нас після стартового туру. Думаю, ми всі відчували тиск, але, на щастя, у нас був Лео Мессі, який надихнув усіх. Він сказав фанатам, що вони повинні продовжувати вірити, бо ми не збираємося підводити країну. Прості слова, але коли це каже Лео, ти справді в це віриш.
Момент із бійкою проти нідерландців у чвертьфіналі задав нам тон на весь турнір. Ван Дейк та Гакпо досі пригадують мені це. Ми були безстрашні. І це так дивно, бо з дитинства я завжди нервував перед футбольними матчами. Але можу заприсягтись, я геть не був напруженим протягом усього турніру. Навіть проти Франції.
У ніч перед фіналом я проспав 10 годин. Більша частина матчу запам’яталась мені розмито. Але ніколи не забуду момент, коли я віддав асист Анхелю Ді Марії і він зробив рахунок 2:0.
Матч дійшов до додаткового часу і там Дібу Мартінес врятував нас усіх. Та ні, він врятував цілу країну. Мене вже замінили, рахунок був 3:3 і починалася серія пенальті. Усі на лаві запасних мовчали, чекаючи фінального удару. Весь стадіон затих, це було дивно. А потім раптом весь світ завмер, немов декілька секунд ніхто не дихав.
Коли серія пенальті закінчилася, усі побігли до Дібу та Лео. Вони обіймалися, а я просто стояв один, приголомшений. Я не знав, куди йти, тому повернувся до своєї родини, яка сиділа прямо за нашою лавою запасних, і просто помахав їм, як маленька дитина після першої гри.
– Мамо, ну як тобі? Я добре зіграв?
Наступне, що я пам'ятаю, це те, як ми летимо додому літаком і приземляємося в Буенос-Айресі, де на вулиці вийшло 5 мільйонів людей. Гадаю, це найважливіший спогад у моєму житті. Не думаю, що хтось із нас усвідомлював до того моменту, якої величі ми досягли.
Через декілька днів після цього я повернувся до Брайтона. Я й гадки не мав, наскільки сильно зміниться моє життя. Наприкінці того сезону до мене приїхав Юрген Клопп. Власне, ця зустріч відбулася у стилі шпигунських фільмів про Джеймса Бонда. Він прилетів, і ми таємно зустрілися десь на півдорозі до Брайтона. Я був трохи шокований, що він вирушив на інший кінець країни заради мене. Я виграв чемпіонат світу, але зовсім не був зіркою. Ми випили кави, і він пояснив, що дуже хоче бачити мене в Ліверпулі, бо я схожий на Ілкая Гюндогана, який у його Борусії став одним із найкращих півзахисників світу.
З того моменту, як поговорив із Юргеном, я зрозумів, що мені судилося перейти до Ліверпуля. Важливо було не стільки те, що він казав, скільки те, якою людиною він виявився.
Влітку 2023 року клуб фактично змінив весь півзахист. Культові гравці, які виграли усе, покинули команду. Коли я, Собослай, Гравенберх та Ендо прийшли, нам знадобився час, щоб звикнути. Той Ліверпуль грав у стилі хеві-металу. Ми ж були іншими гравцями.
Ніколи не забуду, як ми зіграли внічию з Лутоном 1:1. У роздягальню зайшов Клопп і сказав те, що нам справді потрібно було почути. Чесно та без дурниць.
– Мої колишні півзахисники змогли б виграти цей матч!
Я думаю, що це стало для нас поворотним моментом. Ми почали грати більш різко, прямолінійніше, швидше, впевненіше. І, врешті-решт, ми дуже зблизилися як команда. Особливо після того, як Юрген оголосив про свій відхід. Це був повний шок. Я подумав, що це жарт. Юрген – один із тих хлопців, які ледь не одержимі футболом. Він так його любить, що я подумав, що Клопп хворий чи щось таке. Я дуже хвилювався за нього. Але він пояснив нам, що просто втомився і йому потрібна перерва.
Тепер я повністю це розумію. Тиск на цьому рівні дуже сильний. Я згоден з тим, що Пеп Гвардіола сказав про Прем'єр-лігу. Для мене це найважчий турнір у світі, складніший, ніж Ліга чемпіонів. Прем'єр-ліга триває дев'ять місяців. Це важче психологічно, фізично, емоційно.
Я завжди ставлю у приклад Мохамеда Салаха, який стільки працює, щоб залишатися найкращим в АПЛ. Коли я вперше приїхав до Ліверпуля, то намагався з ним позмагатися. Цьому хлопцю 31, а мені було тоді 24 роки. Ми вирішили попрацювати в спортзалі. Здається, я провів три сеанси з Мо, перш ніж здався. Наступного ранку я прокинувся і відчув такий біль, що ледве міг встати з ліжка. Мо задає тон усім у Ліверпулі. Він найкращий професіонал, якого я коли-небудь бачив, справжній монстр.
Я також маю висловити свою вдячність Арне Слоту. Він був ідеальним "містком" від Клоппа. Це смішно, бо я був настільки близький з Юргеном, що мої товариші по команді завжди казали, що Клопп – мій батько.
Що я можу відповісти на це? Мені подобається багато розмовляти з менеджерами та розуміти, чого вони від мене хочуть. Те саме було з Де Дзербі, і тепер з Арне. Виходить, що у мене, мабуть, четверо чи п'ятеро батьків! Коли прийшов Арне, це була величезна зміна для нас, адже його стиль дещо інший. Менше рок-н-ролу та більше володіння м'ячем, але для нас це пішло на користь.
Підтримка Слота поза полем була для мене ще важливішою. Не хочу вдаватися в подробиці, але минулого сезону я переживав деякі дуже особисті труднощі. Я розповів про це одній людині та зрештою це обговорення дійшло до Арне. Він підтримав мене. Після цього мені одразу ж стало легше на душі.
Мої товариші по команді також були неймовірні. Вони змушували мене усміхатися навіть у важкі часи. Особливо наша маленька латиноамериканська банда: Лучо Діас, Аліссон, Дарвін Нуньєс і навіть колишній тренер воротарів Клаудіо Таффарел. Яка ж легенда! Йому майже 60, але немає нікого смішнішого за нього.
Ми часто збиралися разом, щоб влаштувати барбекю або випити мате, інколи сперечались, хто кращий у футболі: Бразилія чи Аргентина. Аліссон був миротворецем у всіх цих суперечках. Ми жартуємо з нього, що він надто ідеальний. Він ніколи нічого поганого не робив. Ідеальне волосся, ідеальна сім'я, ідеальний гравець. Це дратує!
Якось зізнався йому: "Коли я був у Брайтоні, я не розумів, чому всі так багато про тебе говорять. Я тебе насправді не цінував. А тепер повинен визнати, що ти найкращий у світі. Ну добре – ти, Дібу та Куртуа".
Загалом наша команда – це чудові люди, які стали прекрасними друзями. І є в цій групі один, хто назавжди посідатиме особливе місце в наших серцях. Звичайно, я хочу присвятити окремий розділ Діогу Жоті. Я досі не можу усвідомити, що він покинув нас так рано. У мене завжди були з ним добрі стосунки, але минулого року ми ще більше зблизились.
Він завжди був дуже скромною, сімейною людиною. Ми любили пожартувати і завжди знаходили спосіб посперечатися: чи то на тему Мессі проти Роналду, чи просто граючи в карти. Я завжди буду згадувати його з усмішкою. І я знаю, що з цією усмішкою він підтримуватиме нас на небесах. Якщо ви в це не вірите, то просто подивіться на час, коли Фрімпонг забив у матчі за Суперкубок Англії – рівно 20:20. Це був знак…
Я хотів би скористатися цією нагодою, щоб ще раз передати свої найщиріші співчуття родині Жоти, про яку ми ніколи не повинні забувати. Саме їхня сім'я найбільше страждає від трагічної смерті Діогу та його брата Андре. Моя повага та любов їм усім.
Мушу визнати: сумно стає, коли розумію, що у новому сезоні Лучо, Дарвіна та Таффарела більше не буде в клубі. Я дуже сумуватиму за ними і бажаю їм успіхів у подальшій кар’єрі. Я не сумніваюся, що у них все вийде, бо вони дуже талановиті.
На щастя, Аліссон залишився зі мною в Ліверпулі. Це трохи нагадує мені часи, коли мій батько та Марадона товаришували після того, як завершили кар'єру. Вони разом грали у лізі шоуболу в Аргентині, це щось на кшталт міні-футболу 5 на 5. Тоді вони були вже старшими чоловіками, намагалися повернутися у форму. Для мене він не був Марадоною, він був просто дядьком Дієго.
Але саме за ці моменти я люблю футбол. Дружба тих, хто справді обожнює цю гру. Можливо, саме тому я був такий зворушений, коли ми виграли Прем'єр-лігу цього року. АПЛ, чемпіонат світу – це все майже не відчувається реальним. Все сталося надто швидко, ніби прекрасний сон, від якого я досі не прокинувся.
Проте цей титул АПЛ і ця команда Ліверпуля – це все реально. Коли пролунав фінальний свисток у грі проти Тоттенхема і ми стали чемпіонами, я впав на коліна, а потім просто почав плакати. Це було так, ніби щось вдарило мене в груди. Після трагедії з Діогу цього літа та емоцій від усвідомлення того, що я став батьком, все це набуло для мене набагато глибшого значення.
Хтось скаже, що це просто футбол. Але ні, це не просто футбол. Це не просто клуб – це наша родина, наші спогади, наша спадщина. І ми повинні насолоджуватися цим, бо не знаємо, як довго це триватиме. Ось чому життя найкраще, коли ти зупиняєшся і починаєш цінувати все, що маєш. Зрештою, футбол – це як і саме життя. Він такий непередбачуваний.
Іноді ти граєш погано і навіть не знаєш чому. Подивіться на мою історію. У 2020 році я був ніким. Я навіть не грав за Брайтон і хотів повернутися додому. Два роки по тому я став чемпіоном світу, потім виграв Кубок Америки. Тепер я чемпіон АПЛ і навіть став номінантом на "Золотий м'яч".
Це ж футбол, чи не так? Це таке божевілля. Єдиний спосіб пояснити свою історію – це те, що я ніколи не здавався. Саме цього я хотів би навчити своїх дітей. Так, ваш тато боровся з багатьма труднощами, але він знав, як їх подолати. Просто продовжуйте боротися. Це головний урок.
