"Швойницького відгамселили бандити – ребра пробили легені". Він має автографи Ді Марії та Клюйверта і пише про Карпати

4 вересня 12:00 15775 Читать на русском
"Швойницького відгамселили бандити – ребра пробили легені". Він має автографи Ді Марії та Клюйверта і пише про Карпати
Олександр Паук / Facebook

Інтерв’ю Любомира Кузьмяка з Олександром Пауком – знаним далеко за межами Львова журналістом та дослідником історії львівського спорту. Його постать надзвичайно глибока і фундаментальна. 31 серпня Олександру Павловичу виповнився 61 рік.

Його легко впізнати у натовпі завдяки особливій манері ходьби. Здається, що він завжди кудись поспішає. Наш герой – особливий та унікальний. Інколи він може здаватися суперечливим і не до кінця зрозумілим. Проте в цьому його неповторність і харизма.

Своїми порадами, знаннями і просто позитивним ставленням він допоміг не одному журналісту. Ще більше підтримки і сприяння від нього отримують футбольні ветерани. У цьому контексті пан Олександр цитує свою дружину, яка дуже влучно характеризує життєві цінності чоловіка: "Таке враження, що ти живеш не для сім’ї, а для інших".

паук

"У радянський період книжки і газети палали, мов смолоскипи"

– Ви постійно у роботі, і щодня по кілька годин проводите у бібліотеці. Над чим зараз працюєте?

– Сьогодні, наприклад, над матчами збірної Львова у період з 1911-го до 1939-го.

– Частину роботи завжди берете додому?

– Кажу працівницям бібліотеки на Ковжуна: "Все, я наївся. Тепер іду це споживати". Насправді це досить складно, особливо, якщо врахувати платність послуг. Процес опрацювання також непростий – одна газета вказує 11 гравців у складі, інша – 10. Встановлювати історичну правду – найважче. Ти не можеш використати інтуїцію і припускати. Та й важко сказати, чому певного футболіста не було на полі у 1920 році. Краще залишати порожнє місце, адже статистика не визнає фантазії.

"Сиділи на згарищі моєї колекції на піддонах з цегли і дивилися матч Чорноморця. Нас було осіб 500". Зворушлива історія про унікальний музей футболу в Одесі

– Багато таких порожніх місць, наприклад, в історії Карпат?

– Для прикладу, матч 1/32 фіналу тріумфального Кубка СРСР. Ми не маємо точних складів Карпат та одеського СКА. Газета Вільна Україна написала два сухих рядочки про те, що такий матч відбувся. І все! Тому прийнято давати орієнтовний склад з програмки.

– Преса тих часів має дуже скупий стиль написання?

– Навіть один рядок про гру – це вже досягнення. Найгірший період завершився зі смертю Сталіна. Дуже "сухо" тоді писали. Про стартові склади тільки мріяти можна. Якщо у звіті згадали 5-6 футболістів, то це вже успіх.

– Протягом останніх років ви підготували дві книжки, присвячені перемозі Карпат у 1969-му: "Під звуки Черемшини" та "Кубок у Львові-50".

– Шкода, що в останній "загубилося" прізвище журналіста Володимира Баняса, який мені сильно допомагав. З незалежних від мене причин, я не контролював процес підготовки книги до друку.

– Зараз ви працюєте над новим глобальним матеріалом.

– Готую його разом із приятелем Тарасом Пуньківим. Вважаю його "номером один" в Україні, хоч він і без профільної освіти. Книжка вже в друкарні. Існують певні труднощі, але сигнальні примірники обіцяють випустити до Львівського форуму видавців. Загалом ми опрацювали біографічні довідки двох тисяч футбольних людей, які творили історію з 1939-го по 1991-й.

– Це виключно львівські постаті?

– Команди Львова, Дрогобича, Стрия, Борислава і навіть Перемишля. Пишемо про біографічні дані: крім параметрів "зріст/вага", даватимемо ігрову характеристику. А ще 700 портретів і 500 автографів. Чимало з них копійовані з особових справ ЛДУФК ім. Боберського – тут варто подякувати ректору вишу Євгену Приступі, який дозволив працювати з архівними документами.

– Погодьтеся, ви обрали надзвичайно широку тему.

– Не раз чув: "Навіщо тобі це здалося?" Переконаний, це стане корисним для наступних поколінь – когось оперативнішого і прискіпливішого. Після окупації росіянами Львова ще у 1914-му звідси було вивезено золото і коштовності. Наші архіви – шалено сплюндровані і знищені. Львів був багатим на бібліотеки і сховища. У радянський період все знищувалося – книжки і газети палали, мов смолоскипи. У бібліотеці Стефаника функціонував 5-й відділ, що займався ліквідацією "буржуазної літератури і преси".

паук

– У процесі ґрунтовної роботи трапляються особливо цікаві постаті. Хто вас здивував найбільше?

– Напевно, навіть не мене, а Пуньківа. Він знайшов Юрія Петрова.

– Це футболіст, якого не було в літописі Карпат, хоч він і грав за львівський клуб?

– Про нього взагалі ніхто не мав гадки у Львові. Наша біда в тому, що люди не працювали з періодикою і відсутня комунікація з самими футболістами.

– Ваша робота часто залишається непомітною, є прискіпливою і складною. Коли ви зрозуміли, що у цьому полягає ваше покликання?

– У дитинстві я був завзятим читачем всього, що писало про футбол. Жив у селі Буців Мостиського району і читав навіть районну газету Соціалістичний шлях. Поштарка знала, що наша сім’я жила дуже скромно. Розуміючи це, вона оформила річну підписку Спортивної газети всього за 1 рубль! Звичайно, мама потім заплатила всю ціну, а я отримував фантастичні дані, починаючи з 1969-го.

А ще навіть у період безгрошів’я мама не шкодувала для мене коштів на польські газети. Так я вивчив їхню мову, а тепер товаришую з польськими журналістами, зокрема, видатним Анджеєм Говажевським, який з 1980-го не пропускає жодного чемпіонату Європи і світу.

– День фіналу пам’ятаєте?

– Прикро зізнаватися, але ні. Того літа в селі замінювали електричні стовпи. Це був мій біль – лише наступного дня почув про перемогу в Лужниках. Потім дуже раділи з хлопцями у школі.

– Приблизно у той же час ви вперше наживо побачили Карпати?

– У 1970-му я приїхав в гості до цьоці, яка жила поруч із Дружбою. Якось пробрався ближче до роздягалень і вперше зблизька побачив Петра Данильчука, який курив папіроси "Космос". Кажуть "не сотвори собі кумира", але я був страшенно захоплений його манерами. Петро Андрійович ніколи не поспішав, не кричав. Красиво зачесаний, все блистить на ньому.

– Автограф взяли у кумира?

– Повноцінно збирати я почав наступного року. Завів спеціальний зошит. Якось приїжджаю додому з табору, а мама з добрими намірами спалила мій зошит з автографами: "Не думала, що ти так сильно цим захоплюєшся, зате тепер матимеш більше часу на школу".

"Дядькові плоскогубцями зривали нігті, голкою кололи"

– Ви народилися у Петропавловську-Камчатському. Історія ваших батьків непроста?

– Схожа на долю мільйонів українців. Одних нищили, інших – переселяли. Мій дід Роман Мисліцький з села Ганьковичі, що у Мостиському районі, працював кравцем, мав корови, коні, морґи поля. Коли до тебе приходять і забирають твоє, ти обороняєшся. Діда відправили у дуже строгу в’язницю до Дрогобича.

У мами було дві сестри і брат. Свого дядька я побачив у 1980-му році, коли він приїхав з Омська. Це жахливо – у нього на руках не було жодного нігтя. Він був дитиною, лише 12 років. На допитах голкою кололи, плоскогубцями зривали нігті. Він не розказав їм нічого не тому, що був героєм – просто нічого не знав.

– Дід додому не повернувся?

– У 1946-му відпустили у важкому стані. На Покрову о 03:30 прийшли енкаведисти і сказали: "Собирайтесь". Всю сім’ю етапували до Омська. Дорогою в товарняку дід помер. На ходу потяга відкрили вагон і скинули тіло… Бабця з малими дітьми жила на вокзалі, де не раз зустрічалися з фразою "Бандеры, вы наших убивали". Як моя мама чи її 2-річна сестра могли когось вбивати?

"Син Бандери визволяв мене з поліції". Він станцював на полі гопак із прапором України в матчі збірної СРСР

Якось бабця з дітьми пішли в поле набрати соломи і зіткнулися зі зграєю вовків. Вони тільки обнюхали "чужих" і пішли собі. У нашому селі мешкала жінка, ровесниця моєї мами, яка пережила жахливу сцену зустрічі зі зграєю. Вовки на її очах з’їли всю родину.

– Як бабця змогла виховати чотирьох малих дітей?

– Вона відважилася на втечу. Запланували їхати у Харків. Один з найважчих моментів – поїздка на підніжці потяга. Разом з маминою сім’єю в Україну втікала родина Басів. Їхні діти були старшими і також стояли на підніжці, тримаючись за поручні – потрапити у вагон було нереально. Проїжджали мостом через річку Іртиш – силою вітру їх просто здуло на очах.

– Маминій сім’ї вдалося дістатися рідної хати?

– Добиралися з квітня по листопад. Прийшли до дому, а там вже російська вчителька живе. Буквально за ніч їх спіймали. Розвідницька радянська мережа базувалася на логіці – ти все одно прийдеш додому. Як не сьогодні, то через півроку. А там чекатимуть. Тато, до речі, також родом з Мостиського району. Вирішили податися на Камчатку, туди, де спокійніше.

– Саме там з’явилися на світ ви.

– І почав цікавитися футболом, хотів знати все. Жили ми у бараку. Поруч мешкали корейці, росіяни, коряки і мордвини. Люди ходили в тайгу і ловили молодих ведмедів. Вирощували, а на зиму різали і солили м'ясо у бочках. Пригадую, тато купив мені гумовий м’яч і ми з братом пішли на Ключевську Сопку. Я копнув м’яч, він покотився вниз. Тато намагався наздогнати, але м’яч опинився в бухті.

– Коли ви повернулися додому?

– У 1965-му. Тато сильно захворів, його паралізувало. Приїхали у рідне село, а нас інакше, як "москалями" не називали. Це було так образливо: діда викинули з потяга, знищили родину – а ти москаль. Найбільша атракція дитинства – скибка хліба, политого водою і посипаного цукром.

паук

"Осколок металу влучив в око. Я опинився на грані"

– Пригадуючи той випадок з Данильчуком – мине багато років і ви тісно потоваришуєте. Це одна з тих особливих нематеріальних речей, які вам подарував футбол?

– Данильчук підпускав до себе не всіх. Чимось схожий на нього Володимир Валіонта, ще один видатний карпатівець. Обидва – непідступні скелі. У Данильчука не склалося сімейне життя, але йому неможливо було допомогти. Петро Андрійович знав моє ставлення до спиртного і жодного разу не просив мене принести йому алкоголь. Ми були близькими до останніх днів.

– Ви не встигли з ним попрощатися.

– Напередодні моя дружина Галина каже: "Занеси паску своєму приятелеві". Петро Андрійович попросив: "Зайдеш після свят, почуваю себе погано". Через певний час телефонують мені з міліції – сусідка знайшла його…

Страховий менеджер, бізнесмен, м’ясник: Карпати-1969 – як склалися їхні долі?

– У скрутному становищі провів останні роки і воротар Олександр Швойницький.

– Коли він потрапив у лікарню, я кинувся на допомогу. Сімейне життя Швойницького – справжня трагедія. Він взяв на квартиру до себе якогось безхатченка. Той займався тільки тим, що гроші у всіх позичав. А бандитський світ – страшенно жорстокий.

Дізналися, що той безхатченко переховується на Дорошенка у квартирі Швойницького. Через нестачу коштів йому вимкнули електроенергію, газ, воду… Двері його квартири навіть не зачинялися. Якось він повернувся додому і застав гостей: "Ти Саша?" Того боржника також звали Олександром. "Я", – відповів Швойницький. Вони його так відгамселили… Кілька ребер пробили легені.

– На похороні, крім вас, було лише кілька людей.

– У таких випадках несподівано з’являються гієни – почалися маніпулятивні моменти, пов’язані з квартирою… Прощатися з померлим приїхали Рифяк, Грещак і Гунько.

– Непроста доля спіткала Івана Зубача, який грав за Карпати у середині 60-х.

– Знову сімейні негаразди і ситуація, коли складно допомогти. Мені було дивно, що на похорон прийшли хлопці з команди Автомобіліст, де Іван закінчував, зате з Карпат нікого не було.

карпати

– Вас дуже часто блокують у Facebook. Все через гостру манеру писати?

– Я намагаюся порушувати проблему – Росія є ворогом українського народу. Так було, є і, напевно, так завжди буде. Розумію, що друзям це часто не подобається. Взагалі у повсякденному житті важливо повертати людей із забуття, робити щось корисне. Коли ми будували будинок, де я мешкаю, то мене називали "Хлопчик Помагай".

– Саме на тому будівництві трапилася ситуація, внаслідок якої ви втратили око.

– У 1990-му за цим будинком, поруч з поштою (вказує рукою на одну з сотень сихівських багатоповерхівок), стояв апарат "Салют", яким подавали розчин на поверхи. На майданчику перебували люди різних професій. Мій напарник сказав, що не працюватиме без окулярів. Я віддав йому свої і залишився без захисту.

– Фатальна помилка?

– Ми працювали кувалдою, намагалися клин вибити. Розпечений метал, іскри летять. Я відійшов на пристойну відстань, метрів 5-6. Проте не відводив очей. І осколок металу влучив у моє око. Його розмір 3х5х7 мм. Товщина ока – 21 міліметр. Метал занурився на 20 міліметрів і перемолов мені око. Я опинився на грані.

"І знайду того, хто облив мене кислотою. Пістолет брати і вбивати?" Легенда Металіста Олег Крамаренко – про погляди Маркевича і перемогу над алкоголем

У той день в Києві відбувався футбол – наші проти голландців з Рональдом Куманом. "Хлопці, я ж на всі поєдинки їжджу", – пояснював. Активісти-комсомольці парирували: "Всі хитрі, працювати ніхто не хоче". От я й залишився.

– Ви щоденно багато читаєте. Це шалене навантаження на око.

– Я себе не шкодую. Живу з думкою, що сьогодні-завтра я взагалі бачити не буду. Трохи поспішаю жити. Травма важка – одне око працює за два. Найважливіше – залишатися людиною і бути комусь потрібним.

"Кажу Бенхаккеру: "Опустіть ноги, в нас так не їздять"

– У 1977-му дисциплінарні органи розглядали епізод, що в матчі Торпедо – Карпати Юрій Цимбалюк отримав червону картку і, залишаючи поле, вигукнув: "Бий москалів". Про цей випадок мало згадують – навіть сам герой скандалу. Ви часто знаходили невідомі факти в процесі своїх досліджень?

– У радянські часи заяви на зарахування в Карпати всі писали російською. Зате були винятки. Маркевич, Крупей, Кікоть та Савка писали українською. Це виховання з дому.

Кілька днів тому виповнилося б 85 років Олександру Філяєву. Дружина Світлана Олексіївна запросила мене додому, ми пом’янули першого капітана Карпат, а потім вона здивовано сказала: "Моего Сашу, уроженца Москвы, называли "Бандерой". В Росії! Валерія Сирова – аналогічно! До речі, Сиров – це єдиний футболіст, (Маркевич і Зозуля поза конкуренцією), який чітко сказав, що Росія – ворог України. Хоча сам з Новосибірська, грав у Ленінграді.

– Валерій Михайлович зараз важко хворий (наша розмова відбулася за день до смерті легендарного карпатівця, – прим. авт.)...

– Його хвороба – страшна. І вона є невблаганною. Але мене болять недуги також Романа Покори та Юрія Бондаренка, про яких забули клуб і партнери під час святкування 50-річчя Кубка.

– Анатолія Шидловського також.

– Ну він не грав у тому розіграші – це я його намагався запрошувати на заходи. Але як можна було не запросити Марію Булгакову? Чоловік у фіналі забив переможний гол! Мені кажуть: "Ти би всіх запросив". Так, я би всіх запросив! Їх залишилося лише 12.

шевченко

– Ви не є прихильником затвердженої дати першого матчу в історії українського футболу. То чому не 1894-й?

– Це дата польського футболу, яку тепер позиціонують, як львівську. Але це не українське свято. Ми ж маємо спортивні товариства Україна, Сокіл-Батько. Наша історія дуже багата: Василь Нагірний, Володимир Лаврівський, Іван Боберський, Іван Франко з синами Андрієм, Петром і Тарасом. Всі вони грали у футбол.

Я пропонував взяти хоча б 20-ті роки, коли відбувалися матчі у радянській Україні. Писав у Молоду Галичину, звертався до Віктора Баннікова, голови ФФУ. Його реакція була миттєвою – він відправив факс у Львівську федерацію футболу. Я таки програв боротьбу і у Львові постановили святкувати чужу дату. Так вважаю не лише я, а й дослідник Євген Попов та знаменитий геральдист Андрій Гречило.

– Попри це, ви опікуєтеся могилою учасника того матчу на Личаківському цвинтарі. І взагалі часто облагороджуєте захоронення на кладовищах.

– Буває по-всякому. Це внутрішнє покликання. Людвіг Хрістельбауер грав у тому матчі за Краків проти Львова. Але ще він виступав за львівську команду Чарні. Оновив напис на могилі – тішуся, що тепер його прізвище здалеку видно. На цвинтарі я не надаю значення: поляк, росіянин, українець, єврей.

До Данильчука от ніхто не ходить. Опікуюся могилою гравця команди ОБО 50-х Рафаїла Пергамента. Так сталося, що провів з ним останню розмову перед смертю. Схожий випадок – зникнення Валентини Ковпан, срібної призерки Олімпіади-1976 у Монреалі. Її чоловік Леонід Іванов був начальником команди СКА Карпати. Я, мабуть, останній, хто з нею розмовляв для преси.

– Що сталося?

– У 2006-му вона не повернулася з роботи додому.

– Футбол вам подарував міцну дружбу з Василем Каспаревичем, начальником команди львівського СКА та віце-президентом Дніпра у 90-х.

– Каспаревича можу назвати своїм другим татом. Він дав мені можливість займатися улюбленою справою – досліджувати, вишукувати факти. Не йде мова лише про фінанси. Василь Іванович допомагав, коли було дуже скрутно. Дві останні книжки побачили світ завдяки його сприянню.

– У вас безліч цікавих історій. Наприклад, незабутній діалог з головним тренером збірної Польщі Лео Бенхаккером (очолював також, зокрема, і Реал Мадрид, – прим. "Футбол 24).

– У 2008-му до Львова приїхала "Кадра". Я працював у ФК Львів і клуб надав свій автобус полякам. Супроводжувати делегацію доручили мені. Їдемо, дивлюся на Бенхаккера, який сів спереду і у стилі Рональда Рейгана – виставив ноги на підставку перед водієм. Моя англійська погана, але я пояснюю: "Так не можна, опустіть ноги, в нас так не їздять". Він насупився, підкорився, втім запам’ятав мене і ставився до мене з певним негативом.

– Ви зробили сотні інтерв’ю. Які є найбільш пам’ятними?

– Мені дуже подобалося спілкуватися з Богданом Грещаком – він подарував мені цінний подарунок з Бразилії, куди їздив з олімпійською збірною. Поки інші купували джинси і Кока-Колу, Грещак придбав фотоальбом "Бразилія чемпіон світу-1970". Я колекціоную все, пов’язане з футболом.

– Найцінніший експонат?

– Маю унікальний журнал Україна за 1970 рік. Справа – портрет молодого Ілліча, а на розвороті Карпати з Кубком СРСР. Так символічно – карпатівці закривають Леніна. Усі клеїли плакат на стіну, а Ленін був ззаду.

– У 1994-му ви могли поповнити колекцію дарунком від Патріка Клюйверта.

– До Львова приїхала молодіжна збірна Голландії на чолі з Діком Адвокатом, який подарував мені значок – бережу його дотепер. Взяв у всіх автографи, підходжу до Клюйверта. Він не лише підписується, а й знімає футболку і дає мені. Я не насмілився прийняти дарунок. Дотепер не можу зрозуміти, чому так зробив.

Золоті 90-ті: Гвардіола – тінь Марадони, 251 гол від напарника легенди Динамо і ще 28 фото "старої школи"

Дуже цінний автограф у моїй колекції від Анхеля Ді Марії. Завжди подобався цей футболіст. Він змусив мене, майже 60-річного чоловіка, кричати в натовпі. Гравець ПСЖ підійшов і залишив підпис лише мені. Такі речі роблять людину щасливою.

Василько (ліворуч) та Славчик із Володимиром Булгаковим – автором вирішального гола у фіналі Кубка СРСР-1969

– Ваша гордість – сини Василь та Ярослав. Однак футболом вони, здається, сильно не горять.

– Так буває – я з дитинства брав їх з собою на усі футболи. Можливо, робив це занадто активно і перенаситив їх. Коли люди віддавали перевагу сім’ям, то я переймався, чи вийде завтра газета Карпати. Або їздив відгортати сніг у Добромиль перед знаковим матчем ФК Львів проти Металіста.

– Зараз нова ера журналістики – у нас не залишилося жодної україномовної футбольної газети. Ви консерватор у своїх поглядах?

– Мені шкода, що зник Український Футбол. Ми просто не маємо українського спортивного слова. Добре, що у Львові Спортивка виходить. Молодь тепер має більші можливості, ніж колись мали Іван Яремко, Роберт Ігнат чи Василь Михайлов. Відкриваються нові горизонти і це добре. Втім запах паперу і фарби для мене ніщо не замінить. Особливо це добре відчувається у бібліотеці.

"Знав, що це потішить моїх друзів у Києві". Він співав у Москві пісню про Динамо і тікав від Чорнобиля

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
11
год
:
31
хв
Шахтар
19:00
Колос
Вгадай результат матчу
Залиште відгук