"Не раз казав: "Заберіть Леоненка у Шахтар". Наступник Старухіна – про сина в Динамо, дивну фізіологію і відкриття УПЛ
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка зі Сергієм Кравченком-старшим, форвардом донецького Шахтаря 80-х.
Шахтар 80-х / Фото з відкритих джерел
На старті кар’єри доля вперто перевіряла на міцність цього хлопця. Його відраховували з футбольної секції, він довго грав за аматорів і лише у 21 рік дебютував у дорослому футболі (та й то на рівні Другої ліги). Але після потрапляння у структуру донецького Шахтаря понеслося. У першому сезоні Сергій Кравченко виграв Кубок СРСР, невдовзі став спадкоємцем Віталія Старухіна, а потім узагалі мав шанси потрапити до збірної Союзу.
Українські вболівальники знають, що Сергій Кравченко – чудовий футболіст. Однак таке твердження зародилося і набуло свого змісту багато років тому, коли батько екс-гравця Ворскли, Динамо та Дніпра запалював у складі Шахтаря. Історія має властивість повторюватися – і особливо це помітно на прикладі Сергіїв Кравченків: старшого та молодшого. Схожі за стилістикою гри та манерою, розкрилися у зрілому віці та ще й в одного і того ж тренера з різницею у майже 30 років.
У розмові з Футбол 24 Сергій Кравченко-старший порівнює себе зі сином, віддає належне зіркам Шахтаря і згадує свої фінали Кубка СРСР. Але розпочинає з історії про свої взаємини з українською мовою.
"Дивлюся всі матчі Олександрії"
– Усе своє життя я спілкувався російською, – каже Сергій Дмитрович. – У Донецьку вивчав у школі російську мову, у побуті нею послуговувався. Проте я маю схильність до вивчення мов, тож українську легко опанував. Коли грав у Словаччині наприкінці кар’єри, то й словацьку швидко вивчив. Зараз я мешкаю у Німеччині, тому рідко використовую українську мову. Спілкуюся з друзями з Івано-Франківщини та Рівненщини українською. Наприклад, із Богданом Самардаком, з яким грав у Словаччині.
– У Німеччині ви давно?
– Два роки. Я приїхав сюди на запрошення Ігоря Симонова, мого екс-партнера з Шахтаря, котрий багато років працює в Айнтрахті. Вже адаптувався, мову німецьку підівчив. Та більшість часу проводжу вдома, я – пенсіонер.
– Для вас це не перший переїзд?
– 2014-го ми покинули Донецьк і переїхали до Дніпра. Насправді непросто кидати все і переїжджати у такому віці в нове місто.
– Вперше змінювати місце проживання вам довелося ще дитиною.
– Я народився в Уссурійську, у Приморському краї. Мій батько був пілотом, закінчив авіаційне училище, працював у Росії. Коли мені виповнилося чотири роки, ми повернулися на Донеччину. Мій тато тут народився і виріс. Моє дитинство теж минуло у Донецьку.
– У вас два сини: Сергій та Андрій. Сергій мешкає в Україні, тренує Олександрію та не потребує додаткового представлення. А як справи у Андрія, котрий є відомою людиною в автоспорті?
– Старший син теж в Україні. У синів робота, тож вони залишаються вдома. Сергій допомагає Руслану Ротаню в Олександрії, Андрій займається автомобільним бізнесом. Раніше він їздив на змагання з автоспорту, реалізував себе у цій сфері, став відомим автогонщиком. Зрештою, у нашій сім’ї всі люблять швидкісну їзду. Щоправда, в межах правил.
– Олександрія – відкриття сезону в УПЛ. Як вам синова команда?
– Дивлюся всі матчі Олександрії. Часто спілкуємося зі Сергієм на цю тему. Інколи навіть сперечаємося – висловлюю йому свою думку, а він не завжди погоджується. Насправді вони молодці, мені подобається Олександрія. Помітно, як футболісти прогресують під керівництвом цього тренерського штабу.
– Маєте улюбленого гравця у Сергієвій команді?
– Центральний захисник Мігель Кампос. Також відзначу Івана Калюжного та Олександра Філіппова. Сашко грає на моїй позиції – цікаво за ним стежити. Ну і воротар Георгій Єрмаков подобається.
"Морозов і Дибченко набивали головою по 6-7 тисяч разів"
– Ви довго і складно пробиралися до професійного футболу. Відсутність належної школи відчувалася у дорослому футболі?
– Мене дійсно ніхто не вчив основам техніки. Утім я перевершив багатьох хлопців, котрі пройшли спеціалізовані ДЮСШ. Я мав характер і бажання – це найважливіше. Я не мріяв про зірок світового футболу, мав приземлені цілі. Мені подобалися гравці, які виступали на першість міста.
– Ви встигали ще й наукою займатися?
– Навчання мені легко давалося. Я, мабуть, єдиний футболіст із Вищої союзної ліги, який закінчив вуз стаціонарно. Вступив у Донецький політех, провчився п’ять років, відвідував усі лекції. На той момент я виступав за аматорські команди, тож накладок майже не виникало. Як тільки політех закінчив, тоді й у Шахтар потрапив.
– Кажуть, ви були дуже худорлявим.
– Ой, так… У школі я був маленьким, важив 50 кілограмів. Але все одно спортом займався. На другому курсі я трохи підріс і мав 183 сантиметри зросту. Потім така статура стала мені у нагоді. Я їв усе, що завгодно. Хлопці у Шахтарі боялися стакан води випити. Мені ж Віктор Носов навпаки казав: "Більше їж". Я їв, але вага не збільшувалася. Моя максимальна вага – 71 кілограм. У сина робоча вага становила 72 кілограми.
– У вас із Сергієм дуже багато схожостей.
– Він теж заграв у 23 роки, як і я. І сталося це у того ж тренера. Тільки мене Віктор Носов у Шахтарі тренував, а Сергія – у Ворсклі. Навіть позиція у чомусь схожа. Ну і ще Сергій за Динамо грав, а я – за Шахтар.
– У Шахтар ви прийшли не молодим, але все одно мали відчути легкий шок, враховуючи велику кількість відомих футболістів.
– У тій команді були зірки, які вигравали срібло чемпіонату СРСР і Кубок СРСР. Проте я не помітив жодної зверхності від партнерів. Найбільше мені допомагав Валерій Горбунов – видатний футболіст, напевно, найкращий центральний захисник СРСР. Якби не порушення режиму, Валерій міг досягнути набагато більшого і так рано не пішов би з життя. Ми з ним познайомилися ще до Шахтаря, коли він у КФК грав після того скандалу.
– Що за історія?
– Після матчу єврокубків проти Барселони Горбунов зник і не повернувся додому з командою. Пізніше Валерій таки прилетів у Донецьк, але його позбавили усіх регалій та відправили на рік в аматори. А я якраз виступав за Шахтобудівельник після інституту. На щастя, потім Горбунову той бан зняли, а мене взяли у Шахтар – там ми й зустрілися.
– Інша легенда, з якою ви товаришували – Віталій Старухін.
– Футболіст із великої літери. На полі розумний, хитрий… Так склалося, що ми підтримували чудові стосунки у побуті. Навіть після того, як Старухін завершив кар’єру, ми спілкувалися. 1981-го він попрощався з футболом і привселюдно передав мені футболку з "дев’яткою" на спині – фактично я мав стати його наступником. У тому матчі проти тбіліського Динамо я оформив хет-трик.
– У якості альтернативи Старухіну розглядали не тільки вас, а й Сергія Морозова. Однак замінити Старухіна було нереально?
– Сергій дуже добре грав головою, як і Старухін. Пригадую, як вони з Ігорем Дибченком закривалися у кімнаті та змагалися, хто більше наб’є головою. У це важко повірити, але Морозов та Дибченко могли вибити по 6-7 тисяч разів! Ці заруби тривали по 50 хвилин.
– Ви теж неодноразово забивали головою.
– Одна справа забити, а інша – ставити рекорди набивання. Я непогано стрибав і мав відчуття передбачення, у якій точці зустрітися з м’ячем. Це вроджені якості. Але набити головою міг 20-30 разів. Не більше.
"Ставлення Соколовського до футболу вражало"
– Ви згадували про ранню смерть Горбунова. Зрештою, Старухін також пішов надто швидко. Хто у Шахтарі ваших часів вважався зразковим футболістом в контексті режиму?
– Моє покоління було трохи іншим. Бо попередня генерація футболістів вживала алкоголь і не шкодувала себе. Дехто знав міру, а хтось – ні. Якщо вести мову про еталонних гравців, то це Михайло Соколовський, Віктор Кондратов та Анатолій Раденко.
– Складається враження, що Соколовський – найбільш авторитетний гравець Шахтаря усіх часів. У чому полягала його винятковість?
– Михайло не мав видатних вроджених даних, але його ставлення до футболу вражало. Соколовський мав височенну працездатність, володів хорошим ударом з обидвох ніг, був дуже розумним футболістом. Багато голів я забив саме після Михайлових передач.
– 1980-го разом із Соколовським ви здобули Кубок СРСР, один із головних трофеїв вашого життя.
– Я вийшов на поле у самій кінцівці фінального матчу. Навіть не пригадую чи доторкнувся до м’яча. Пам’ятаю точно, що після того, як Віктор Носов випустив мене на поле, я дуже багато бігав. Шахтар намагався втримати рахунок і я повинен був працювати без м’яча.
– Реальні шанси виграти цей трофей особисто ви мали 1985-го і 1986-го, але обидва рази поступилися у фіналі. Яка з поразок виявилася більш болісною?
– Спочатку ми програли Динамо, а потім – Торпедо. Проти киян грали краще, але двічі фатально помилилися. Морозов один м’яч відіграв, але Кубок поїхав до Києва. Мені ще запам’ятався півфінал 1986-го, коли ми пройшли Зеніт у серії пенальті. Тоді я свій удар реалізував. Варто сказати, що пенальті я не забив лише одного разу. У тому таки 1986-му в матчі на Кубок сезону проти Динамо. Я відзначився у додатковий час головою, а пенальті у серії не реалізував.
– Ваші виступи за Шахтар були перервані двосезонним вояжем у Ростов, де ви грали за тамтешній СКА. Армійська команда виступала у Першій лізі, та це не завадило вам потрапити у розширений список збірної СРСР, яка готувалася до чемпіонату світу. Наскільки реальними були шанси поїхати в Іспанію?
– Не думаю, що мав хоч якісь шанси. На моїй позиції вистачало потужних футболістів, тому я розумів, що розраховувати на поїздку не варто. Гадаю, що я був п’ятим у черзі серед нападників. Це, скоріше, була ініціатива моїх тренерів: Володимира Федотова та Олексія Єськова. Вони рекомендували мене у збірну. У СКА я грав непогано, але то був лише другий за силою дивізіон.
"Мене звинуватили, що я продав матч, у якому не грав"
– 1984-го Шахтар ледь не пройшов до півфіналу Кубка володарів Кубків. Сергій Морозов переконував, що суддя витягнув Порту в наступний етап. Згідні?
– Вважаю, що ми мали проходити Порту. Вони були сильнішими за нас, але не очікували на такий спротив. Ми вигравали 2:0, але спочатку рефері вигадав смішний пенальті, а потім вилучив Морозова. У підсумку, ми програли 2:3. У матчі-відповіді вдома вигравали 1:0, але знову не втримали перевагу. Пригадую, як Сергій Ященко після кутового бив з п’яти метрів. Дотепер дивуюся, як воротар потягнув той удар впритул.
– Через два роки Шахтар очолив Олег Базилевич і ви почали менше грати. Втрата місця у складі була наслідком приходу нового тренера?
– Спочатку все йшло добре. За тиждень до старту сезону я травмувався на зборах у Болгарії. На той момент мені виповнилося 30 років і в часи СРСР вважалося, що я ледь не пенсіонер. Пізніше у нас виникла суперечка з Олегом Петровичем і одного дня він вирішив попрощатися зі мною.
– Яка причина?
– Мені її не озвучили. Базилевич поїхав до Києва, а я тренуюся. Якось підходить до мене начальник команди Михайло Калінін і каже: "Сергію, що ти робиш? Тебе ж із 1 серпня звільнили з команди". Прикро, що Базилевич про це мені прямо не сказав. Словом, було образливо. Та час вилікував рани і я вважаю Олега Петровича хорошим тренером. А те, що було між нами – це вже в минулому.
– З футболом ви не закінчили і поїхали у Тюмень. На перший погляд, нічого особливого. Якщо не враховувати, що вашим партнером був юний Віктор Леоненко.
– Вікторове становлення відбувалося на моїх очах. Він мав усе, щоб стати дуже сильним футболістом. Я не раз казав Валерію Яремченку, який тоді Шахтар тренував: "Заберіть хлопця у Шахтар". У них щось не склалося, Вітя поїхав у Москву, а потім – до Києва. До речі, з Вітею ми зв'язок не втратили і періодично спілкуємося.
– У Тюмені ви перетнулися з іншим динамівцем – Дмитром Топчієвим.
– Діма – теж дуже хороший футболіст та людина. Топчієв мав багато сильних якостей, які згодом тільки покращив і вдосконалив. Все-таки у Динамо грав і в збірну України викликався. Дмитро багато працював на совість, дотримувався режиму – було помітно, що людина цілеспрямовано йде до своєї мети. Потім ми з ним ще й у Нікополі перетнулися.
– Ви завершували у Запоріжжі та Кременчуці. Задоволені кінцівкою своєї кар’єри?
– У Запоріжжі в мене не склалися стосунки з Ігорем Надєїним. На мою позицію тренер взяв Олега Тарана і не бачив мене у складі. Ще й почав мене звинувачувати у тому, що я продав матч, у якому участі не брав. Найкращий період після Шахтаря я провів у Нікополі під керівництвом легенди Чорноморця Володимира Нечаєва.
– У вас троє внуків. Можна розраховувати на продовження футбольної династії Кравченків?
– Леонід, син Андрія, мешкає в Ізраїлі – йому 10 років. Раніше він більше цікавився футболом. Пригадую, як привів малого на перше тренування ще у Києві. Усі дивувалися, як дитина у три роки з м’ячем працює. Проте з часом інтерес Леоніда до футболу зменшився. Сергієві хлопці – Лука і Сава – ще малі, щоб робити прогнози. Але з того, що я бачив – шанси у них дуже великі. Бачу, що футбольні гени тата і дідуся передалися.
