"Хтось має захищати Батьківщину": забивав Динамо і Шахтарю, став розвідником, поліг у бою – спогади про воїна-футболіста
"Футбол 24" вшановує пам'ять Олексія Шубіна, захисника ряду українських клубів 90-2000-х.

Олексій Шубін (ліворуч) із найдорожчими / Фото з сімейного архіву

Будь в курсе спортивных новостей первым
Вісімнадцятого листопада виповнюється два роки з моменту загибелі на фронті Олексія Шубіна – захисника запорізького Торпедо, ФК Черкаси, охтирського Нафтовика, чернігівської Десни та інших українських команд. Колишній футболіст у 49-річному віці віддав своє життя за Україну.
Дитинство Олексія, його футбольна кар’єра та військовий шлях – рідний брат, друзі дитинства і партнери згадують про полеглого воїна.
Сергій Лавриненко
Однокласник Олексія Шубіна, екс-наставник Зірки та Інгульця, тренер Карпат
– З Олексієм ми навчалися в одному класі. Наше місто Орджонікідзе, яке тепер зветься Покровом, невеличке, тож ми мешкали неподалік. Ходили разом до школи №6, де Шубін навчався до 13-ти років. Потім він переїхав до Дніпра, у тамтешній інтернат до відомого тренера Ігоря Вєтрогонова. Потім ми перетиналися у матчах чемпіонату України – я грав за Зірку, а він – за запорізьке Торпедо.
Футболістів із такою фактурою я зустрічав рідко. Кремезний, здоровий, з широченними плечами. А удар який мав! Правою ногою бив так, що м'яча не було видно.

Олексій Шубін / Фото з архіву
Востаннє я бачив Олексія у Кривому Розі. Здається, то був 2022-й. Я з Інгульцем приїхав на спаринг із Кривбасом. На базі до мене звернувся чоловік: "Не впізнаєш?" І усміхнувся. Лише завдяки цій усмішці я впізнав Олексія. Щоправда, поговорити багато ми не встигли. На жаль, то була наша остання зустріч.
Олексій Косенко
Друг дитинства Олексія Шубіна, партнер у запорізькому Торпедо
– Ми зналися з першого класу. Потім разом вступили до Дніпропетровського училища фізичної культури, де мешкали в одній кімнаті. Коли переїхали до Запоріжжя і виступали за Торпедо, то теж жили разом. Пізніше наші шляхи розійшлися, проте дружба збереглася, попри відстань. Сприяло цьому навчання у Запорізькому державному інституті – ми грали за різні команди, але зустрічалися під час сесії.
Олексій був дуже порядною і чесною людиною. Тому коли він зателефонував і повідомив, що перебуває поруч із військкоматом, я не здивувався. Тільки запитав: "Ти ж не військовий. Як армія?" У відповідь почув: "Хтось же має захищати Батьківщину".

Олексій після приєднання до ЗСУ / Фото з архіву
Наша остання зустріч відбулася під час Олексієвої відпустки. Разом зі спільним другом – Сашком Дюльдіним, який починав у київському Динамо і Таврії – ми провели кілька годин. Ходили на каву, гуляли нашим рідним Покровом. Ми з Сашком питали Олексія про армію, але він мало розповідав. Знаєте, серйозні військові, котрі побували у страшних місцях, не люблять хвалитися. Шубін також не вдавався у деталі. Я знав, що він керує групою військових розвідників. Проте більше ми тоді спілкувалися про нашу юність і згадували минуле.
Олексій повернувся на фронт наступного дня, а ще через два дні мені повідомили, що він зник безвісти.
Василь Гречаний
Кум Олексія Шубіна, партнер у ФК Черкаси
– Наша дружба зародилася у Дніпропетровському УФК, коли нам було по 14 років. Наше спілкування тривало усе життя. Я навіть хрестив Олексієвого сина. Веселий, порядний, щирий – це все про Олексія Шубіна.
У квітні-травні 2022-го він вирішив долучитися до Збройних Сил України. Добровільно повернувся з Росії, де перебував на заробітках і провів не один рік свого життя. Казав, що не може там більше перебувати, адже асоціював себе виключно з Україною і вважав українцем.

На завданні
Ми стали особливо близькими у Черкасах, де виступали наприкінці 90-х і на початку 2000-х. Шубін усю кар’єру грав на позиції правого захисника. Завжди дотримувався режиму, вражав працездатністю. Прикро, що після футболу не залишився у цій справі, і лише трохи тренував дітей.
Востаннє ми розмовляли на початку жовтня 2024-го. Олексій повертався додому у відпустку, проїжджав мою рідну Смілу, тож набрав мене. Я вже був у Черкасах, тому ми так і не зустрілися.
Євген Римшин
Однокласник Олексія Шубіна, легенда Кривбасу
– Вперше я побачив Олексія на футбольній секції в Орджонікідзе. Ми мешкали поруч, ходили на заняття разом. Мені назавжди запам’яталася одна дитяча традиція Шубіна. Біля його будинку розташовувався гараж. Так от я часто помічав, як восьмирічний Олексій відпрацьовував свої удари. Він часто лупив по цегляній стіні – потім ми бачили наслідки цієї роботи у вигляді потужного удару правою ногою в матчах Вищої ліги.
Сім’я Шубіних була дуже дружньою. Батько Віктор часто їздив на наші турніри, допомагав тренерам, разом з мамою брав активну участь у вихованні дітей: Олексій і Влад потім стали класними футболістами. Завдяки татові хлопці полюбили футбол.

Шубін-футболіст / Фото з архіву
Ми перетиналися у матчах Вищої ліги – я був нападником, а Олексій – захисником. У нас схожа кремезна статура, тож коли боролися за м’яч, то іскри летіли. Зате під час відпустки перетиналися в Орджонікідзе. Взимку грали у футбол, ходили у сауну та товаришували.
Я не знав, що Олексій пішов у ЗСУ. Випадково зустрів його у 2023-му, коли побачив на вулиці. Пригадую, того дня він їв морозиво. Впізнати його було непросто: суттєво схуднув, запустив бороду. Але ця іскра в очах залишилася – завдяки їй я зрозумів, що це Олексій.
Владислав Шубін
Брат Олексія, колишній гравець Зірки
– Моя любов до футболу зародилася завдяки братові, котрий був старшим за мене на чотири роки. Завжди слугував для мене прикладом і джерелом натхнення. Спочатку він займався плаванням, потім потрапив у футбольну секцію. Зрештою, кар’єра в Олексія видалася кращою. У 2018-му я переїхав до Іспанії, він залишився в Україні. Незважаючи на відстань, ми постійно перебували на зв’язку.

Олексій та Владислав Шубіни і їхня мати
У юності брат поїхав до Дніпропетровського УФК, а я вирушив у київське Динамо, де мешкав у одній кімнаті з Анатолієм Тимощуком. Олексій з дитинства був міцним хлопцем і перейняв батькові гени. Я вважався більш технічним, а брат любив силовий футбол. Попри захисне амплуа, він обожнював підключатися до атак. У 1996-му з різницею у кілька місяців брат забив Олександру Шовковському у матчі з Динамо, а потім – і Шахтарю. Радію, що бачив ті голи на власні очі.
Не пригадую, щоб ми колись сварилися. Навіть у дитинстві не билися. Після прощання з професійним футболом Олексій тренував дітей у Покрові. Потім поїхав до Москви, де заробляв на життя руками – робив ремонти. У нього були золоті руки. Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, брат повернувся додому. А через певний час повідомив мені, що йде на війну. Я намагався відмовити його, переконував, що невійськовій людині там може бути складно. Олексій часто говорив про патріотизм і любов до України. Він був світлою людиною, завжди допомагав усім навколо і ніколи не злився. Не пригадую його у поганому настрої.

"Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, брат повернувся додому" / Фото з архіву
Спершу брат навчався у Національній гвардії. Він обрав фах розвідника. Наш дідусь під час Другої світової війни також був розвідником, тож Олексій вбачав у цьому певний символізм. Армія зробила брата ще більш дисциплінованим. Він відновив заняття спортом, багато бігав, навіть грав у футбол з побратимами.
Остання наша розмова відбулася 16 листопада. Через два дні він зник у Липцях на Харківщині під час бойового завдання. Батьки та я вірили у краще, проте після тривалих пошуків нам вдалося знайти фрагменти тіла – експертиза ДНК все підтвердила.
За ці два роки брат двічі приходив до мене у сні. Здоровий, щасливий, як і колись. На жаль, все залишилося у минулому. Мені дуже його не вистачає.
