"Блохін організував мені інтерв’ю з Дерюгіною": Скнилів, перший гол Гусіна, літак з Платіні – спогади фотографа збірної
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Євгеном Кравсом, легендарним майстром спортивної (і не тільки) фотографії.
Євген Кравс у роздягальні збірної України
Мабуть, жоден захід у Львові не відбувається без цього чоловіка. Він зберігає для історії усі важливі події в житті міста і країни. Концерт, виставка, прес-конференція, фестиваль, показ мод, приїзд президентів… Але найважливіше – це футбол. Протягом тридцяти років у об’єктив Євгена Кравса потрапляли усі футболісти, які грали на місцевих стадіонах. А його присутність поруч із полем – невід’ємний атрибут будь-якого матчу.
Кравс і футбол – це історія про сприйняття роботи, як пристрасть і любов. "Поклади переді мною сто фотографій десятирічної давнини і заховай серед них мою. І я її впізнаю! Часто так траплялося, що я гортаю журнал і – гоп! Моє фото. Зорова пам'ять хороша. Але сказати, у якому році чи якого числа це трапилося – це не до мене".
Проте навіть без чисел і дат Євген Кравс має безліч історій. Щирий Платіні, неочікуваний Блохін, молодий Гусін – в інтерв’ю одного з найвідоміших українських фотографів для Футбол 24.
"Завтра такий матч! У Львові такого більше ніколи не буде"
– Нещодавно вас визнали найкращим фотокореспондентом року. Що для вас означає ця нагорода, отримана від президента НОК?
– Це приємна відзнака. Раніше я вже отримував схожу нагороду з рук іншого президента НОК Бубки та маю не одну перемогу на фотоконкурсах. Особливо пам’ятною для мене є відзнака одного з найпрестижніших у світі конкурсів спортивної фотографії в Японії. На стадіоні Україна було святкування 55-річчя Ігоря Кульчицького. Там я спіймав момент виходу на поле легендарного капітана Карпат і арт-кабаре "Не журись". Фотографія чорно-біла, але атмосферна – сподобалася журі.
– За що ви любите свою професію?
– Не за нагороди. У футбольну фотографію я прийшов давно – завдяки знаному футбольному досліднику Олександру Пауку. Я працював спортивним редактором у газеті "Експрес". Через цю газету пройшли Віктор Вацко, Ігор Циганик, Ігор Дедишин… Мій перший матч перетворився на гірку науку для мене. Шостого вересня 1992-го Карпати приймали тернопільську Ниву, а за львів’ян дебютував юний Андрій Гусін. Я фотографував увесь день інші події та прийшов на кінцівку матчу.
– Бачите, дату добре запам’ятали.
– Таке забути неможливо. Карпати виграли 2:0, а Гусін оформив дубль. Коли Андрій забив вперше, то взявся святкувати та тріумфально підняв руку догори. Тоді ще фотографували механікою, ніяких автофокусів і мегапікселів. Тож я звів затвор і плівка зірвалася… Виявилося, що мій перший кадр у цьому матчі став останнім. Вдома проявив плівку і був приємно здивований, коли фото вдалося чітким і якісним. То був чудовий урок, який навчив мене брати з собою два фотоапарати. Ніколи не знаєш, що може трапитися. Тоді ще зрозумів, що в спортивній фотозйомці, як, зрештою, й у футболі, без фарту тяжко. Однієї майстерності й досвіду замало…
– Власне, через рік до вас у редакцію завітав Олександр Паук.
– І заявив з порога: "Завтра такий матч! У Львові такого більше ніколи не буде". Я собі ще подумав: "Ну що це за такий матч? Дощі передають – та ну його…" Сашко не зупинився: "Дік Адвокат приїде! Збірна Нідерландів!" Я уявлення не мав, що це за адвокат чи якийсь там юрист… Однак я довірився Пауку та пішов на футбол. Було темно, дощ лив, наче з відра, а я взяв із собою дві плівки по 36 кадрів. Наклацав, прийшов додому, проявив. Кадри вдалися!
– У тому поєдинку брали участь Андрій Шевченко, Патрік Клюйверт, Кларенс Зеєдорф, Будевейн Зенден. З часом ви зрозуміли унікальність тієї зустрічі, що стала першою офіційною домашньою грою збірних епохи Незалежності?
– Коли працював редактором відділу спорту, то їздив у Київ на інтерв’ю до Андрія Шевченка – тоді й подарував йому фото з матчу проти Нідерландів. Я не лише фотографував, а й писав статті. Пригадую, свою першу публікацію про травму, яка зупинила ігрову кар’єру карпатівця Бойчишина. Олег зазнав її у матчі за збірну. На жаль, футбол – це не тільки радість перемог.
"Футболісти – не молодята на весіллі, які хочуть усім подобатися"
– Коли ви захопилися фотографією?
– Ще у школі. Фотографував своїх однокласників. Це при тому, що ніхто з моїх рідних не мав стосунку до фото. Після школи я пішов працювати учнем фотографа і усе життя займаюся виключно цією сферою. За цей час виконав багато технічної роботи. Сам робив проявники, добре вивчив цей процес. Поява на світ фотографії – це диво.
– У кого ви навчалися мистецтву спортивної фотографії?
– У спорт я прийшов з художньої фотографії. Починав фотографувати з самих низів, чимало навчався сам. Взагалі у Львові вистачало майстрів, які любили футбол: Віктор Диченко, Володимир Дубас, Роман Породко, Василь Пилип’юк. Маю сказати, що зараз підросло хороше покоління фотографів. Я намагаюся тримати марку. Трапляється, призначають пенальті у протилежні ворота – треба встигнути добігти і спіймати момент. Стартую разом із молодими, але добігають не всі. Хтось втомлюється, хтось зневірюється на півдорозі. А я ще маю сили бігти. Отже, відчуваю себе у формі.
– Як ви ставитеся до того, що ваші фото беруть без дозволу?
– Я прихильник золотого правила – якщо ти заховав фотографію, то вона пропала. Якщо подарував і вона комусь знадобилася – я щасливий. Сенс роботи фотографа передусім – для людей. Якщо комусь фото принесе користь і радість, мені тільки приємно буде. Не ставив вотермарки, не роблю цього і не робитиму ніколи. Навіть у себе на Фейсбуці викладаю фото хорошої якості. Все життя ти працюєш на свій імідж, а потім він починає працювати за тебе.
– За роки вашої діяльності спортивна фотографія зазнала багатьох змін. Одна з головних вимог зараз – це оперативність?
– Безумовно. Особливо це стосується матчів збірної та єврокубків. Фактично ти спокійно фотографуєш перші 35 хвилин гри. Далі ти повинен почати відправляти фотографії. Одним оком дивишся матч, а іншим – працюєш з ноутбуком. Багато інформаційних агентств діють за правилом – після фінального свистка фотографії не приймаються. Колись фото публікували у газеті наступного дня, а зараз в Інтернеті – через п’ять хвилин після забитого гола. Якщо ти не встигаєш, система тебе викидає.
– За обмежений час ви маєте встигнути відібрати фотографії?
– Це має бути якісне фото. Раніше фотографам на матч виділяли плівку з 36 кадрів. Зараз ти можеш зробити 500 кадрів за гру, левова частина фото пізніше відбраковується і йде у смітник. Мода футбольного фото змінюється. За нею треба постійно стежити. Недостатньо наробити велику кількість фото. Це має бути цілісний репортаж. Я взяв собі за правило знімати не лише поєдинок, а й стадіон, приїзд команд та все, що оточує гру. Футболісти – це не молодята, яких фотографуєш на весіллі й які обов’язково хочуть усім подобатися. І не моделі на подіумі з усмішкою. Футболісти думають про зовсім інше…
"На Скнилові знімав усе, що бачив, поки мене не затримала міліція"
– Скільки фотоапаратів ви змінили з 1992-го?
– Дуже мало: чотири або п’ять. Мені таланить – у мене техніка функціонує дуже добре. Мій попередній фотоапарат працював із 2012-го і, змінивши два затвори, виконав три мільйони шістсот тисяч (!!!) спрацьовувань. Зараз я придбав аналогічний апарат. Наразі він має тільки сто тисяч спрацьовувань. Так історично сталося, що я використовую фотоапаратуру виключно фірми Canon. Він доволі важкий. Лише об’єктив важить 2,9 кілограм. Додайте ще саму тушку вагою майже кілограм. Плюс другий фотоапарат, фоторюкзак із ноутбуком, зарядками, запасними батареями, швидкісними флешками і картрідерами, додатковими об’єктивами, дощовиком для себе і фотоапарата… Легко не буває (Усміхається).
– Ви завжди фотографуєте з рук?
– Завжди. Не користуюся моноподом. За гру ти підіймаєш та опускаєш фотоапарат 500 разів. Для рук непогане навантаження, проте я звик до цього.
– Фотографи за воротами перебувають на лінії вогню. У вас часто прилітав м’яч?
– Часто. Але що таке м’яч? Вдома я зберігаю дві шайби. Одна з них зачепила мені чоло, а друга прилетіла в об’єктив, який віддав і буцнув по носі. У київському Палаці спорту колись була дірява сітка за воротами, а не оргскло, яка шайбу не втримала. А іншого разу на львівському Медику мені прилетіло від хокеїста, котрий мав один із найсильніших кидків у нашій лізі…
– Ви фотографуєте не лише футбол. Мабуть, найважча зйомка у вашій кар’єрі датована 27 липня 2002-го?
– Так, я був на Скнилівському аеродромі у день трагедії. Того дня я був черговим фотографом у газеті. Взяв сина з собою і пішов дивитися на виставку літаків. До кінця не дочекалися, було спекотно, тож малий запропонував піти. Жахіття сталося у момент, коли ми вже перебували біля виходу. Я відреагував миттєво – закрив сина у машині та побіг назад. Не одразу зорієнтувався, що літак впав на людей. Прорвався через охорону, сфотографував льотчиків, які катапультувалися. У мене якраз плівка закінчилася. Розумів, що треба діяти миттєво.
– Як вийшли з ситуації?
– Хтось із людей продав мені дві плівки Kodak по 36 кадрів – я заплатив шалені гроші. Взявся знімати усе, що бачив, і використав плівку майже повністю, поки мене не затримала міліція. Затягнули мене в автомобіль, де працівник СБУ почав вимагати плівку з фотографіями. Я відмовився ділитися, тому на мене одягли кайданки і залишили поруч із молодим хлопцем-сержантом. Мовляв, розберемося з тобою потім, а зараз є справи важливіші.
– Ви зберегли фотографії?
– Поки той хлопець відвертався, я замінив плівку у фотоапараті. Коли повернулися його керівники, я погодився віддати їм плівку. Мені зняли кайданки, а я демонстративно дістав з фотоапарата і засвітив порожню плівку. Ні вам, ні мені! Врешті-решт, вирвався, повернувся до сина у машину і кинувся проявляти фото. Так наступного дня вийшов спецвипуск "Експресу" про Скнилівську трагедію.
"Важливо, щоб люди глянули на фото і сказали: "О, це ж той матч!"
– У найстрашніші, як тоді на Скнилові, та найщасливіші моменти, коли твоя команда забиває гол, треба зберігати спокій і залишатися професіоналом.
– Не можна відволікатися після забитого гола – часом це найемоційніші секунди гри. Не вимикаюся навіть на 90+5 хвилині. До прикладу, під час зйомки боксу треба миттєво робити перші кадри – бій може достроково завершитися. На боях Усика чи Кличків завжди на початку робив 10-15 кадрів, а тоді вже починав вишукувати моменти. Важливо, щоб люди глянули на фото і сказали: "О, це ж той матч!" Наприклад, як це було з голом Артема Федецького у ворота Галатасарая. Чи коли Вадим Панас забивав Шахтарю у дебютному матчі ФК Львів у Прем’єр-лізі.
– Цього ніхто не чекав.
– Тоді, перед матчем, відомий фотограф Шахтаря Валерій Дудуш питає мене: "Чому ти так бігаєш?" А я, в принципі, не люблю фотографувати з однієї позиції та багато рухаюся. "Тобі бігати не треба – стаєш позаду воріт суперника Шахтаря і тільки чекаєш на гол", – сказав я Валерію та пішов на протилежний бік. "Ну йди", – скептично кинув мені Дудуш у слід. І я пішов – зняв голи Панаса і Федорчука.
– Ви часто виконували функції фотографа збірної України. Це справжнє визнання для фотографа.
– За 25 років я був на 42-х виїзних матчах збірної. Двічі знімав головну команду країни на Вемблі, фотографував на Сан-Сіро, у Парижі, працював на двох чемпіонатах Європи. Починав ще при Сабо, їздив з Маркевичем, Шевченком та Ребровим. Але найцікавіший досвід у мене був з Олегом Блохіним, коли я ще не працював у збірній. Я поїхав у відрядження до Києва від "Експресу" і мав домовленість на Кубку Дерюгіної записати інтерв’ю, власне, з Іриною Дерюгіною та з її колишнім чоловіком Олегом Блохіним.
– З кого почали?
– З Ірини Іванівни. Це було за день до турніру, тож, незважаючи на попередні домовленості, вона відмовила мені: "Не маю настрою, завтра важливе змагання". Зустрівся з Олегом Володимировичем у ресторані, поговорили і я ненароком розповів, що Дерюгіна відмовилася від інтерв’ю. "Як не хоче інтерв’ю?" – здивувався Блохін. Він пообіцяв посприяти і ми навіть жартома посперечалися на пляшку шампанського, що йому це не вдасться. Я програв – Олег Володимирович організував мені інтерв’ю. Дотепер винен йому шампанське (Усміхається).
– Якою була атмосфера у таборі збірної на Євро-2016?
– Ми програли задовго до турніру. На Арені Львів на Паску трапилася трагедія, яка, на мою думку, визначила для нас долю Євро. Маю на увазі провокацію Тараса Степаненка та реакцію Андрія Ярмоленка. На вечері у збірній футболісти Шахтаря та Динамо сиділи окремо – напруга відчувалася у повітрі. У мене ж на Євро були свої несподіванки. Після першого поєдинку з німцями в Ліллі головного фотографа збірної України та представника відомого німецького медіа дискваліфікували – вони забули у конференц-залі свої сумки. Враховуючи напружену антитерористичну ситуацію, їм анулювали акредитації. Я був змушений працювати на матчі в Ліоні у якості єдиного фотографа української збірної.
– Мікроклімат у колективі під керівництвом Андрія Шевченка змінився?
– Шевченко мав чудовий штаб і сам робив для команди дуже багато. У нього не було дрібниць. Пригадую, як йому на одному з обідів за кордоном не сподобалася якість кави – новий кавовий апарат з кавою найкращої якості шукали ледь не у всьому місті. Треба визнати, що нам пощастило з Шевченком. Він був великим футболістом, а його найбільше досягнення у якості головного тренера збірної – революція в головах футболістів: вони перестали боятися будь-якого сильного суперника.
"Ставлення Платіні до України затьмарює будь-які негативи"
– Ви мали змогу бачити побут ще одного великого футболіста, коли супроводжували Мішеля Платіні під час поїздок в Україні. Яким був президент УЄФА без камер та за кулісами?
– Літав його Ембраєром у всі міста-господарі Євро-2012. Мене вразила простота Платіні. Взагалі ми маємо бути вдячні йому за те, що в Україні відбувався чемпіонат Європи. Його ставлення до України затьмарює будь-які негативи. У житті Мішель навіть простіший, ніж може здаватися. Керівник європейського типу. Велич людини полягає у ставленні до людей, котрі перебувають рангом нижче.
– Ви відчули це на собі?
– Все починалося з вітання. Мені інколи здавалося, що Платіні переживав чи привітався персонально з усіма людьми, котрих зустрів. Це читалося у його очах. Саме від Платіні я навчився тому, що жінці потрібно подавати руку при зустрічі. Він – людина правильних французьких поглядів.
– За роки діяльності у вас зібралися тисячі фото. Як це все зберігати?
– У газеті "Експрес" мене навчили порядку. Окремо плівки складені, посортовані по датах і всі підписані… Те саме стосується цифрових фотографій. Важливим є правильний підпис, який потім дозволяє знайти фото. Пощастило, що зі мною в Карпатах працював Юрій Назаркевич, який має чудову здібність все ідеально зберігати та впорядковувати. Колись надсилав Юрію фотографії і зараз бачу, що він систематизував їх і вони мають нове життя, коли він вітає футбольних людей з днями народження.
– Коли ви востаннє дивилися футбол із трибун?
– Не можу дивитися футбол із трибун: з-за воріт, де переважно розміщуються фотокори, він зовсім інший. Востаннє переглядав гру з трибун ще у радянські часи. На згадку приходить матч Вищої ліги 1976-го між Карпатами і тбіліським Динамо, коли ми перемогли 3:1. Це було атмосферно не лише через підтримку стадіону Дружба, а й через сам процес походу на стадіон з друзями-вболівальниками. Карпатам пощастило з вболівальниками.
– Чим вас так привабив футбол?
– Футбол – це соціальне явище. Любив його з дитинства. Та й футбольний світ – особливий. Люблю спілкуватися з футболістами. Зустрічав багато ерудованих хлопців. Коли не приїдеш на стару базу Карпат – завжди з книжкою ходить Василь Швед. У ФК Львів постійно щось читав Владислав Лупашко. У збірній я полюбляв спілкуватися з Андрієм Ярмоленком. Незважаючи на те, що він – "хлопець з мухами". Зазвичай футболісти – це дорослі діти. Чим старші футболісти, тим дорожчі іграшки.
– Свій запал у футбольній фотографії ви зберігаєте протягом трьох десятиліть. Як вам це вдається?
– Зараз він навіть більший, ніж колись. Я отримую ще більше задоволення. Перш за все хочу довести самому собі, що ще можу. Тримаю себе у фізичній формі: відвідую сауну, сплю після важкої зйомки, займаюся спортом та багато ходжу. Можливо, у житті треба щось змінювати, але я ніколи не хотів залишити професію. Навіть жодної паузи не робив.
– Ваш старший колега Володимир Дубас зізнавався, що хоче встигнути якнайбільше. А що ще не сфотографували ви?
– Дивлюся на це по-іншому. Я не хочу встигнути все. Найважче у журналістиці – одночасно бути у трьох різних місцях. У двох вже навчився – швидше пішов з однієї події та прийшов під кінець іншої. Тепер я розставляю пріоритети. Але, насамперед, прагну робити спорт привабливим, заохочувати людей до заняття спортом. У мене є ціль – хочу максимально якісно працювати на тих подіях, які вдається відвідати, і отримувати від цього задоволення.
