"Кварцяному під гарячу руку не потрапляв": Сімінін – про нові Карпати, свій гол Динамо, 9 вилучень і втечу на дискотеку
Інтерв’ю "Футбол 24" із легендарним захисником Волині епохи Кварцяного. Зараз 33-річний Сергій Сімінін допомагає підіймати львівські Карпати.
"Сергій – дуже порядний хлопець, і я з впевненістю дивився на його гру. Так, не вистачало трішки тактичного різноманітного мислення, концентрації, але у нього була самовіддача, яку так рідко побачиш у футболі", – писав про Сімініна у своїй книзі Віталій Кварцяний.
Волинь дала цьому футболісту майже все, тож навіть зараз його думки значною мірою пов’язані із Луцьком. Ми зустрічаємося для грунтовної бесіди на стадіоні Україна. Сергій – після тренування. Якраз кипіла підготовка до домашнього дербі з галицькими Карпатами, яке львів’яни згодом впевнено виграють (4:0).
Розмовляємо про оновлену команду "зелено-білих", згадуємо методи Кварцяного та колорит особливих легіонерів Волині, трагічне фіаско проти Жиліни, сенсаційну перемогу Вереса над Динамо і незрозумілу відставку Вірта. Усіх тем – не злічити.
"Перша ліга нам під силу"
– Вперше у своїй кар’єрі ви проводите сезон за команду Другої ліги. Враження? Відчуття? Емоції? Різниця – серйозна?
– Звичайно, різниця відчувається. Так склалися обставини, що довелося сюди приїхати. З УПЛ навіть важко порівнювати. Але, сподіваюся, ми тут ненадовго – і виконаємо завдання, яке перед нами стоїть.
– Карпати розпочинають з чистого аркуша, є нові власники. Але останніми роками слово "Карпати" асоціювалося, здебільшого, із нехорошими історіями, проблемами та боргами. Ви довго думали, перш ніж погодитися на запрошення?
– Не надто довго. Я знав, що змінилося керівництво і все відбудовується заново, цікавий проект. Багато часу на роздуми не знадобилося. Орієнтувався, щоб недалеко від дому довелося виступати. Від Луцька.
– Як оцінюєте матеріально-технічну базу Карпат? Можливо, чогось не вистачає для якісної роботи?
– Роботи завжди багато, клуб тільки починає. У принципі, є все необхідне. Але якщо стоїть завдання повернутися через 2 роки в УПЛ, то роботи ще чимало.
– Наскільки близький із командою Володимир Матківський? Чи заходить, наприклад, у роздягальню, щоб привітати хлопців із черговою перемогою?
– Особисто я його не бачив і не спілкувався з ним ні разу.
– Перша ліга вже в наступному сезоні – наскільки це реально?
– Та все реально, завдання нам під силу, постараємося його виконати. Не бачу ніяких перешкод. Усе залежить тільки від нас самих, від того, як ми будемо виступати. Щоб не було ніякої недооцінки суперників. Просто – виходити і перемагати в кожному матчі. Тішити себе, вболівальників і клуб.
– Лівий берег і ЛНЗ пішли у невеличкий відрив. Це ще нічого не означає?
– Чемпіонат тільки розпочався. Нас ще чекають матчі з Лівим берегом, з тим же ЛНЗ. Плюс – в ЛНЗ на гру більше. Словом, я не бачу нічого страшного. Якщо будемо перемагати – все у наших руках і ногах.
– Карпати поступилися ЛНЗ на виїзді. Враження від суперника?
– Хороша команда. Але сказати, що вони чимось виділяються, не можу. Не побачив нічого такого.
– До речі, вас спіткала неприємна смуга із трьох поспіль поразок, включно з Кубком України. Була серйозна чоловіча розмова?
– Ми всі усвідомлювали, що не виконали завдання пройти у Кубку України якомога далі. Але моя думка (і не тільки моя): поступилися Волині не по грі. Це футбол – тим він і прекрасний. У них, можна сказати, три моменти – і вони їх реалізували. А нам не вдалося. Отже, десь недопрацювали, щось не так зробили.
Зараз уже все – забули і рухаємося далі. Можливо, це до кращого – зосередимося на чемпіонаті. Трагедії, у будь-якому випадку, ніхто не робив.
– Сілецького, який пропустив вирішальний гол метрів із 35, підтримали всією командою?
– Ми не зациклювалися на цьому голі. Пропустив не тільки Іван – пропустила команда, програла команда. То був ланцюжок помилок. Заробили необов’язковий штрафний – з нього нам і забили.
– Особисто у вас були особливі емоції на Волинь?
– Звичайно. Впевнено можу сказати – це мій рідний клуб, я там починав, він дав мені все у футболі. Не приховую: буде можливість – із задоволенням туди повернуся. Рідна команда – цим усе сказано.
– Тлумак – тренер емоційний. Ви працювали з Андрієм Богдановичем ще у Волині. Вже звикли до його імпульсивності?
– Так, звик. Вважаю, що наставник повинен таким бути. Я працював із Кварцяним – він теж, знаєте, емоційний тренер (Усміхається). Коли виходиш на поле, то вже зосереджений на грі. Є певні підказки. А якщо стояти без емоцій, чи виходити без них на поле, – то хіба ти живеш футболом? Футбол – емоційний вид спорту. Зрозуміло, у межах розумного. Бо перегинати палку не варто, як і переходити на образи.
– За шкалою емоційності, скільки у Тлумаку відсотків Кварцяного?
– Не знаю, як відповісти. Це ж все одно дві різні людини. Та й, мабуть, некрасиво, некоректно буде порівнювати.
– Крім вас, у складі Карпат ще кілька дуже досвідчених гравців – Кожанов, Ткачук… Хто є провідником ідей головного тренера у роздягальні? Хто може "напхати" партнерам, якщо є підстави?
– Є головний тренер, є тренерська установка – ми її виконуємо. Звичайно, коли залишаємося між собою, то кожен може додати по слову. Нема такого, що говорить старший. Якщо ми команда – то всі рівні, однакові, кожен має право висловитись.
– Колектив зібраний нещодавно. Як ви оцінюєте сьогоднішню зіграність команди? Над якими компонентами ще треба попрацювати?
– Про це потрібно запитувати Андрія Богдановича. Йому краще видно. Ми граємо і виконуємо. А наскільки правильно виконуємо – тут вже потрібно оцінку від тренера.
"Ті, хто без характеру, у Кварцяного не затримувались"
– У вас – багата на клуби та події кар’єра. Найбільшу радість від футболу отримували у Волині?
– Так, однозначно.
– За що ви поважаєте Кварцяного?
– У нього багато позитивних якостей. Перелічувати не буду. Але він бачить футболіста навіть за ходою. Бували випадки, коли людина пробігла по колу, і йому цього достатньо, щоб сказати: "Дякую, до побачення. Ти нам не підходиш".
Так, на полі він – один. Тільки переступає лінію – зовсім інший. Поза полем із ним розмовляєш – все нормально. Може підказати, пояснити. Просто камери бачать Кварцяного лише з одного боку. Це спокійний, адекватний чоловік, який все розуміє.
У нього є гра, а є відпочинок. Відпочивайте, робіть, що хочете. Але на тренуваннях і матчах віддавайтеся на 100 відсотків – тоді не буде жодних претензій. Він знає, що в кожного є сім’ї, є потреба відпочити і так далі. У межах розумного, звісно. Ось така він людина: на полі один, за полем – зовсім інший.
– …начитаний, багато книг прочитав, до того ж написав власну. Ви читали його "Футбол – це не тільки перемоги"?
– Читав, але не повністю. Фрагментами.
– Першу свою розмову з Віталієм Володимировичем запам’ятали?
– Я приїхав із Зорі одразу на передігрове, розмови не було. Почув його перші зауваження, коли ми грали. Одразу на емоціях, і в роздягальні на емоціях. Це було незвично. Мене він не чіпав, але те, як розмовляв з пацанами, здивувало. Потім звик. "Тобі потрібно багато працювати. Старайся, прислухайся", – казав мені.
– Волинь завжди славилася своїм загальним зростом, Кварцяний формував склад із гренадерів. У вас же, якщо не помиляюся, 180 см. Чим ви підкорили тренера? Що він у вас побачив?
– Навіть 179 (Усміхається). Ну, він же любить високих, і щоб м’ячі відбирали – це найголовніше. Я відбирав м’ячі. Характер? Ті, хто без характеру, у нього надовго не затримувались. Є ж люди, на яких підвищиш голос – і все. Якщо я затримався, отже, характер є.
– Усім відомі історії про бронежилети, вівчарку на тренуваннях, чайники у роздягальні. Вам є що додати?
– Таких історій багато. Думаю, про них уже всі чули. Та й у своїй книзі, я бачив, він це описував. Особисто зі мною таких історій не траплялося. Я лише був їхнім свідком. Сам же, дякувати Богу, під гарячу руку не потрапляв (Усміхається).
– Тоді розкажіть про якийсь гуманний, добрий вчинок Кварцяного. Як вибивав футболістам квартири, преміальні тощо.
– Тому, хто заслужив, хто летів у підкатах, він давав більше. Якщо ж бачив, що гравець не викладався на полі, то міг і забрати. Щодо квартир, таке було ще при Союзі. Ходив, оббивав пороги партійних організацій – випрошував машини і квартири. У наші часи, думаю, вже важко вибити якусь квартиру.
"Випав сніг. Бамба приходить у шльопках на босу ногу"
– У Волині завжди вистачало балканських та африканських легіонерів. Хто запам’ятався найбільше?
– Майкон, царство небесне, пригадується в першу чергу. Рамон мені імпонував. Але у Рамона був тонкий характер – на нього взагалі не можна було кричати. Після Кварцяного команду очолив Дем’яненко – і Рамон розкрився, просто літав на полі. Хоча швидкість у нього завжди була дуже високою. Лівоногий, із шаленим ударом.
А ще – Ерік Бікфалві. Він досі грає за Урал. Переписуємося дотепер, хоча нечасто. Роздавав паси, завдавав по 10 ударів за матч з будь-якої позиції. Тренер дозволяв йому будь-яку імпровізацію.
– Якби не ця трагедія, Майкон став би суперфорвардом у складі Шахтаря?
– Я переконаний, що так. Його вже підпускали до основного складу. У Волині, яка тоді йшла на перших місцях, він став найкращим бомбардиром.
– А як щодо Ісси Ндойє, "найкращого воротаря світу" за словами Кварцяного?
– (Сміється) Він запам’ятався своїм зростом і тим, що далеко вкидав м’ячі. Але я нічого феноменального в ньому не побачив. Для мене найсильнішим воротарем Волині був і залишається Неділько. Та й рукою він може вкинути на відстань, не набагато меншу. Здоров’я вистачало.
– І все ж, мабуть, Віталій Володимирович розгледів у Ндойє щось особливе?
– Та зрозуміло, що бачив. Може, Ісса виріс би у хорошого кіпера, але зашкодив характер. Я не знаю всіх нюансів, проте він у команду не повернувся, чи не захотів повертатися.
– Диваки серед легіонерів траплялися? Це ж абсолютно інша культура, менталітет, традиції…
– Бразильці, як цигани – веселі, з танцями. Майкон завжди усміхався, Рамон – також. Їх вистачало у команді – не всіх навіть по іменах запам’ятав. А був ще такий Бамба (захисник із Кот-д’Івуару, – Футбол 24). Взагалі унікальний чоловік! Пригадую, випав сніг. Бамба приходить у шльопках на босу ногу, одягнутий у спортивну форму і пуховик. Так він одягався ще, мінімум, тиждень, поки йому не видали шкарпетки, кросівки і все необхідне.
– Наскільки я вловив поміж рядками, Анатолій Дем’яненко був м’якшим і дипломатичнішим, ніж Кварцяний. Вам який тип тренера ближчий?
– Знаєте, як у нас кажуть: якщо будеш по-доброму – сядуть на голову. Я не з таких людей. Якщо до мене по-доброму, то я виходитиму на поле і за такого тренера землю гризтиму, вбиватимусь. Не розумію тих, до кого по-хорошому, а вони сіли зверху і ноги звісили. Для мене це – неприйнятно.
"Я не можу на вас кричати матом, – казав Дем’яненко. – У вас – сім’ї, діти. Ви – дорослі мужики". Він також був жорстким, не любив програвати, але в дещо іншій формі це подавав. А от Кварцяний не соромився. Двісті у тебе матчів, триста чи всього лише один – міг рознести жорстко. Той же Ващук – він не ніяковів. Якщо потрібно було рознести – розносив навіть Ващука. "Влад!" – і понеслось.
"Після Жиліни сиділи мовчки. Всі чорними були"
– У 2015-му ви перейшли до Ворскли. Мій головний спогад того періоду – трагічний виліт команди від словацької Жиліни. Вели з рахунком 3:0, але пропустили фатальний гол на 121-ій хвилині. Чому так сталося?
– Чесно? Я досі не можу відповісти. Ніби все йшло добре, коментатор відраховував секунди до фінального свистка – "три, два…". У Ворскли досі зберігається ця тенденція – вони ж не можуть пройти далі. Спочатку Жиліна, потім загребська Локомотива – три удари, три голи. Тепер – виліт від КуПСа. Мабуть, потрібно з чемпіонату одразу в групу виходити (Усміхається). Різні команди, тренери, а результат – той самий.
Невдачу із Жиліною можна довго аналізувати. Пам’ятаю, Саша Ковпак вийшов, хотів перекинути, ніби все робив правильно. Перекинув би – закрили б питання. Не влучив. Можливо, треба було просто вести-вести і все. У Словаччині не реалізували пенальті…
– Що відбувалось у роздягальні Ворскли після фінального свистка?
– Мовчки всі сиділи. Просто мовчки. Всі чорними були. У Сачка емоцій також не залишилось. Звинувачувати когось не було сенсу. (Після паузи) Але потім ми реабілітувалися. Якщо не помиляюся, наступна гра була із Шахтарем. Зіграли 2:2. Далі пішла нормальна смуга. На наступний сезон знову потрапили у єврокубки.
– Чи переживали у своїй кар’єрі більше розчарування, ніж тоді?
– Мабуть, так. Із Волинню, яка тоді перебувала в Першій лізі, грали проти Таврії у півфіналі Кубка України-2010. Поступилися – 1:2. Було дуже образливо, адже могли потрапити до фіналу з другого дивізіону. Ось ці дві поразки – найбільш прикрі.
– До речі, за Жиліну проти Ворскли зіграв Мілан Шкріняр – теперішній оборонець міланського Інтера та збірної Словаччини. Нічим не вирізнявся?
– Взагалі. Їхня команда була молодою. Про це нам казали: мовляв, молодий колектив, добре тримають м’яч, потрібно їх пресингувати. У Полтаві пресинг спрацював, все складалося якнайкраще, на нашу користь. Але – не все, як виявилося.
– Потім Ворскла потрапила у борги. Скільки місяців вони налічували особисто перед вами?
– Десять місяців.
– Свої гроші отримали?
– Так. Вони все закрили упродовж двох років. Обіцяли премію, говорити можна багато. Але найголовніше – зарплату закрили.
"Раптом дзвінок: "Вірта прибрали"
– В Олександрії ви надовго не затримались. Чому?
– В Олександрію я переходив до літа – так собі планував, так воно і вийшло. Зустрілись потім із Шараном, поговорили, дійшли до обопільної згоди. По-перше, я всюди із сім’єю – діти тоді в школу ще не ходили. Для життя я сенсу в Олександрії не бачив. Місто маленьке, райцентр. Я пробув у команді три місяці. Попрощалися нормально, потиснули руки.
– Зате потім пофеєрили у Вересі. Особливо у домашньому матчі проти Динамо, правда?
– Спершу було чудово, а останні пів року – не дуже. Коли Вірта прибрали і прийшов Свірков. Ось ще ця гра з Динамо, а потім – все, дуже важко грали при новому тренері. Моя особиста думка, плюс із хлопцями розмовляв на цю тему: якби Вірта не прибрали – Верес точно б вийшов у єврокубки. Може, навіть поборолися б за третє місце у чемпіонаті. Пригадайте, як ми провели перше коло – закінчили на високій позиції, хоча в нас ніхто не вірив.
– Відставка Юрія Миколайовича стала шоком?
– Ми взагалі не зрозуміли, що сталося. Перебували у відпустці, раптом дзвінок: "Вірта прибрали". Останній матч перед відпочинком Верес зіграв із Карпатами – нічия 2:2. Типу, щось не сподобалося керівництву. А як же те, що ми до цього перемагали і всім усе подобалося? Програли лише три матчі – двічі Шахтарю і Зорі. Натомість із Динамо на виїзді розписали нічию. Вважаю, нормальний результат.
– Як у суворих українських реаліях тренери покидають посаду? Чи була у Вірта можливість цивілізовано попрощатися з командою?
– Вірту не вдалося. Це ж усе відбувалося під час відпустки. Коли ми зібралися після Нового року – нам представили нового тренера. Коли прибирали вже Свіркова, то він подякував команді і пішов.
– Який він тренер, цей Свірков? Бо з’явився у Львові, по суті, нізвідки – і в нікуди пішов.
– Я не знаю, що це за тренер (Усміхається). Я не знаю, де вони його знайшли і звідки привезли.
– Необхідний для УПЛ рівень у нього був?
– Взагалі ні.
"Навіть Вербіч тримався за голову: "За що друга жовта?"
– Повернімося до матчу з Динамо. Верес веде 2:0 вже у перші 30 хвилин. Саме ви подвоїли рахунок, реалізувавши пенальті. Як так сталося, що підійшли до "позначки"?
– Свірков обирав, хто битиме пенальті. У тому матчі його вибір зупинився на мені. Підійшов, пробив – слава Богу, що успішно. Мандраж, звісно, відчувався, але в межах норми. Це ж не фінал Ліги чемпіонів. Тим паче, ми вже вели в рахунку.
– У другому таймі вас вилучили через друге попередження. Натомість Динамо грало удев’ятьох – без Ротаня і Бурди. Унікальний матч!
– Емоції били через край! Тоді було приємно – обіграли гранда. Всі задоволені, класно.
– Матеріальна винагорода від керівництва клубу або від Шахтаря знайшла своїх героїв?
– Від Шахтаря – ні. А от наше керівництво виписало подвійну або потрійну премію – точно вже не пам’ятаю.
– Ви увійшли в історію УПЛ, як гравець із найбільшою кількістю вилучень – 9. Як почуваєтеся у цій ролі?
– Якщо чесно, то взагалі без різниці.
– Скільки із цих червоних карток були заслуженими?
– Думаю, десь половина. А ось інша половина… Можу зараз спокійно сісти з арбітрами, передивитися ці епізоди – і нехай вони мені покажуть, доведуть. З тим же Динамо можна переглянути повтори. Навіть Вербіч стояв і тримався за голову: "За що друга жовта?" Я грав на випередження, ставлю біля нього ногу, трішки наступивши. Він підстрибнув – мене вилучають.
– Кого з арбітрів ви поважали? Хто судив максимально чесно?
– Та, в принципі, у мене до всіх рефері немає особливих претензій. Не хочу нікого виділяти. Всі вони плюс-мінус судять нормально. Бували, звичайно, випадки, коли виписували такі картки, про які я щойно розповідав. При VAR, думаю, все було б по-іншому. Переглянули б, розібралися. Хоча… (Усміхається) Хтозна, як трактували б такий момент. Зараз якщо наступив на ногу – можуть одразу червону виписати.
– Голами ви відзначалися дуже рідко. Який із них – найбільш цінний?
– Мабуть, перший – донецькому Металургу забив за Волинь. Відбувся удар, м’яч відскочив до мене, я прийняв і другим дотиком пробив з-за меж штрафного.
– Хто з гравців вашої позиції слугував для вас зразком?
– Раніше мені подобалися Пуйоль, Неста, Каннаваро. А ще – Дані Алвес.
"Як на дискотеки ходили з пацанами"
– У жовтні вам виповниться 34. Денис Олійник переконує, що у свої 34 пробігає по 13 кілометрів за матч. Скільки пробігаєте ви?
– У мене зараз позиція – не правий захисник, а центральний. Тож однозначно пробігаю менше. Але фізично почуваюся нормально. Не можу сказати, що відчуваю, як вік підтискає. Як воно буде далі – побачимо. Можливо, через рік узагалі "зітруся".
– Скільки часу ще б хотілося пограти на професіональному рівні?
– Забігати наперед не хочеться. Поки буде здоров’я і довіра тренера – доти гратиму. Років зо 2, думаю. А там буде видно. Дай Боже, навіть 5 ще пограю.
– Про які здобутки у своїй кар’єрі ще мрієте?
– Хочеться закінчити у Вищій лізі. Я з цією метою переходив у Волинь. Мав контракт зі Львовом, але хотілося зробити це саме з Луцьком. Думав, рочок проведу у Першій лізі, зате вдома, з сім’єю та рідною командою. Але так сталося, що наразі цього не добилися. Мрію повернутись і там поставити крапку. У Другій лізі закінчувати не хочеться (Усміхається).
– Ви народилися у Криму, футболу навчалися у Луганську. Ці території вже багато років під окупацією. Ви змирилися? Що відчуваєте?
– Це така тема… Я ж більше в Луцьку перебував, а до Луганська приїжджав раз на півроку. Образливо. У мене там досі мама живе, родичі, батьки дружини. Прикро, що все так сталося. Мама до мене добиралася автобусом по 20 з чимось годин. Багато хочеться сказати, але не буду… Ми давно зрозуміли, що нічого хорошого чекати не варто, тож я осів із сім’єю у Луцьку.
– Маму плануєте перевезти до себе?
– Це непросто, бо там – будинок, одразу все розгребуть. Плюс – їй важко виїхати. Я пропонував. Думаю, у будь-якому випадку невдовзі переїде.
– Гарні спогади про Крим або Луганськ у вас відклалися?
– За Луганськ навіть не знаю, що розповісти. Я там особливо й не жив – тільки розпочинав займатися футболом у Зорі, звідки поїхав у 2007-му. Мені ще й 20-ти не було. Рік відіграв у Луцьку, повернувся на півроку в Луганськ і знову поїхав. Що тут згадувати? Хіба як на дискотеки ходили з пацанами (Сміється).
Ну, інтернат. Мені там подобалося, колектив у нас був класний, виступали добре, грали проти Гладкого, перемагали Шахтар. А потім – все, я поїхав.
– З моменту про дискотеки – детальніше, будь ласка.
– (Усміхається) Хлопцями ми були, в основному, з передмість, провінцій. Ніхто з нас не бачив нормальних дискотек. Та й тренер був суворим – усі дотримувались режиму. І ось нарешті одинадцятий клас, травень, перед випускним. Вирішили розслабитися. Ми жили на першому поверсі інтернату. Після відбою вилізли, поїхали, погуляли, повитріщалися на інших (Усміхається). Грошей на таксі у нас не було. Тож чекали світанку, шостої години, поки почнуть курсувати маршрутки. Таку схему навіть вдалося повторити кілька разів.
показати приховати