"Позаду чули шалений крик Лужного "Уб’ю!": син священика став капітаном Волині, 26 років на заводі, його хотіло Динамо
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Володимиром Антонюком, легендарним екс-капітаном Волині, людиною дуже неординарної долі.
Футбольна історія Володимира Антонюка доводить, що кардинально змінити своє життя ніколи не пізно. Його приклад – це демонстрація сили характеру і віри у себе. Футболіст-виходець з роду священнослужителів мав особливе дитинство, половину свого життя провів на заводі, а згодом став капітаном Волині.
Віталій Кварцяний захоплювався швидкістю Антонюка і навіть рекомендував у Динамо. Майже всю свою кар'єру Володимир Георгійович провів у Луцьку і відіграв за провідну команду міста понад 300 поєдинків. Стриманий Маркевич, запальний Кварцяний, особливий Лужний – у яскравих спогадах Володимира Антонюка.
"26 років відпрацював на заводі"
– Значна частина ваших екс-партнерів, з якими доводилося спілкуватись, відзначають особливі лідерські якості. Вони у вас вроджені?
– Не знаю, як ці якості прийшли до мене. Та й чи були вони у мене взагалі. Можливо, перейшли у спадок. У школі не пас задніх, не боявся нікого. Щось схоже відчував і у професіональному футболі. Хоча потрапив туди спонтанно тільки у 27.
– На той момент не бачили себе у спорті?
– Після 8 класів вступив у Івано-Франківський технікум, тоді віддав два роки армії у Каракумах – служив у ракетних військах. Я вже не думав, що стану футболістом. Просто розраховував на те, що після технікуму буду вчителем фізкультури, максимум – тренером. Однак у школі я попрацював три місяці, заміщав одного вчителя. Отримав зарплату в розмірі 78 рублів. А я ж хотів одружуватися. Подивився на ці кошти і зрозумів, що не витягну.
– Що вирішили робити?
– Поїхав підкорювати Луцьк. На той час я мешкав у селі Галичани Горохівського району. Щоденно через село проїжджав радехівський дизель-поїзд на Луцьк. У футбол я грав, проте на локальному рівні: спочатку за технікум, потім за село. Товариш розповів, що на підшипниковому заводі організовують команду: "Ходи, гратимеш за нас і здобудеш професію". Так я влаштувався в інструментальний цех на завод.
– Який фах опанували?
– Оптико-шліфувальника. Тільки рік тому звільнився з цієї роботи. Я робив різці, якими обробляли кільця у напівавтоматі. Кільця обертаються, у кожному різний різець з побідитовою напайкою. Працював за екраном, що збільшував різець у 50 разів. Кільце крутиться і знімає канавку чи фаску. Робота доволі цікава, хоча шкідлива. Пил шалений через суху шліфовку здіймався. Тому і на пенсію працівники швидше виходили.
– Скільки років працювали на заводі загалом?
– 26 років, 6 з яких до футболу.
– Згодом вам довелося суміщати роботу на заводі з професіональним футболом?
– Ні, спочатку просто числився на заводі. Там мені видали "малосімейку", квартиру площею 18 квадратних метрів. Кварцяний та Маркевич запросили у команду, однак я одразу поставив умову – даєте квартиру, тоді переходжу до вас. До того ж я перебував у черзі на квартиру на заводі. Ризикувати не міг. Умовно кажучи, ламають мені ногу на тренуванні. І на заводі пролетів, і тут кинутий напризволяще.
– Клуб пішов назустріч?
– Я відіграв сезон у 1986-му, квартиру не дали. Повернувся на завод. Чемпіонат-1987 розпочався, Володя Мозолюк і Василь Сторчак покинули команду. Тоді представники волинського клубу приїхали знову за мною, я повторив свої умови. Лише з допомогою профспілок через рік я отримав квартиру.
"Один хлопець штовхнув мене у спину і я носом зарив у бордюр"
– Ви спонтанно прийшли у футбол і пізно попрощалися зі спортом. Останній матч зіграли майже у 39 – закінчували у Поділлі.
– Безперечно, якби почав швидше, то міг досягти більшого. Але я на долю не ображаюся. Зрештою, і не мріяв стільки років грати за Волинь. Це теж величезне досягнення, якщо врахувати, як я починав свій шлях у селі. Замість тренувань я траву для корови косив, дрова рубав. "От стільки заготуєте, тоді і можете грати у футбол", – казав батько нам з братом і демонстрував ціль на день. Зрештою, не скаржитимуся на умови – я чи не єдиний у селі мав м'яч. Тому ми збиралися цілою зграєю, нарубали дров і давай ганяти увесь день.
– Батьки купили вам м'яч, проте не розцінювали футбол, як щось серйозне?
– Я виховувався у релігійній сім'ї. Мій прадід, дід, дядько, двоюрідний брат і батько були священиками.
– Ви народилися у Червонограді?
– Так, мій батько прийшов із морфлоту і поїхав працювати на шахту у Червоноград. Там я народився і прожив до п'яти років – далі було село. Наш двір був інтернаціональним, така собі школа виживання: татари, євреї, росіяни. Ми бігали по підвалах, грали у хованки та "війни". Якось один хлопець штовхнув мене у спину і я носом зарив у бордюр.
– Жах.
– Мені було лише два роки. Через той інцидент не маю зараз хряща у носі.
– Батько після шахти обрав шлях священнослужителя?
– Спершу працював у колгоспі, а у 55 років переніс інфаркт. Він і раніше був релігійною людиною, втім після того випадку вирішив стати священиком. Мій двоюрідний дядько був настоятелем Володимир-Волинського собору, писав про історію Корецького монастиря. Його не стало минулого року у 86-річному віці.
– Рідні не наполягали на тому, що ви маєте продовжити справу предків?
– Ні, але ми завжди з пошаною ставилися до церкви. Хоч я був малою дитиною, проте на канікулах щонеділі прокидався о 5-й ранку і відвідував храм.
"Палив "Верховину" і "Аврору" – по пів пачки на день, без фанатизму"
– Кварцяний у своїй книжці "Футбол – не тільки перемоги" згадував історію вашого запрошення у луцьке Торпедо. Мовляв, він переконав Мирона Маркевича щодо вашої кандидатури лише з другої спроби. Тільки тоді вас взяли у команду.
– Не знаю, що Віталій Володимирович має на увазі. Можливо, те, що у 1984-му я вперше їздив на збори з Торпедо. Однак ставку тоді зробили на Віктора Копила, який і за Карпати непогано грав. Я не володів особливою технікою і міг закривати єдину позицію – останнього захисника. Та й головою грав слабо – той же Копил чи Іван Польний набагато краще виглядали у цьому компоненті.
– Зате у вас була хороша швидкість.
– Мабуть, вона у мене вроджена. Я – самоучка. Пробігав стометрівку за 11 секунд в будь-який час дня і ночі. Якось у нас були змагання з легкої атлетики. Я вийшов на бігові доріжки у "шиповках", перед цим випалив цигарку, а тоді почав змагатися зі спортсменами. Вони не могли повірити: "Ми вже тут 5 років тренуємося. Ти де такий взявся? Як ти нас обігнав?"
Володимир Антонюк (у центрі)
– У якому віці вперше спробували цигарку?
– У 17 років, на другому курсі технікуму. Не знаю чому, дурницю зробив. Пристрастився.
– Зараз продовжуєте?
– На щастя, вже 5 років, як кинув.
– Віталій Володимирович у книжці поділився цікавим фактом – як тільки ви кидали палити, то втрачали швидкість. Правда?
– Та ну, вигадки. Нічого я не втрачав. Палив "Верховину" і "Аврору" – по пів пачки на день, без фанатизму.
Леоненко: Чому футболістам не можна пити та курити?
– Кажуть, найжорсткішим захисником Волині був Іван Польний, ваш близький друг.
– Кварцяний називав Івана "ланцюговий пес". Конкуренцію йому міг скласти лише Вітя Копил. На зборах у 1984-му в спарингу гравець з Білорусі прокинув Віктору поміж ніг. Як же він йому відімстив! Добре, що хлопця не зламав. Іван же навмисно не бив, просто був злим на полі. Завдяки Польному я став агресивнішим у грі. Для Івана не було авторитетів. Бєланов? Байдуже. Того ж Ігоря Яворського з тернопільської Ниви міг зупинити лише Польний.
Антонюк і Польний, наші дні
– Кварцяний писав про те, що рекомендував вас у київське Динамо. Фантастичний варіант?
– Володимирович сказав мені про це набагато пізніше. Вже наприкінці кар’єри, коли я грав за Чортків чи Стрий – ми поїхали на турнір у Білорусь. Зустрівся там з Андрієм Бібою, який тренував Нафтовик з Охтирки. "Дивися на нього, у Київ не хотів йти", – жартом привітав мене Андрій Андрійович. Можливо, Кварцяний комусь пропонував мене, та я про це не знав.
"Антонюк, ти що, Пеле?" – "А ви, Менотті?"
– Ви були однією з головних зірок Волині наприкінці 80-х. Кажуть, після чемпіонства 1989-го вас несли з поля на руках.
– Той чемпіонський матч записували на відео, та, на жаль, саме цей фрагмент вирізав якийсь умілець. Гра із Суднобудівником закінчилася, ми виграли Другу лігу, люди полетіли на поле. Я аж злякався від цих емоцій. Спочатку взялися підкидати Кварцяного. Потім схопили мене. У якийсь момент відчуваю, що роздягають! А у тому році нам видали шорти разом із плавками. Віддав футболку, пов’язку, навіть гетри… Хтось не стримався і почав тягнути за шорти (Сміється). Цей натовп заніс мене у роздягальню.
– Протягом багатьох років ви виводили партнерів на матчі з капітанською пов'язкою. Пригадуєте момент, коли це вперше трапилося?
– То був другий або третій рік мого перебування у команді. Після тренування зібралися на стадіоні, усі хлопці проголосували за мене. До мене капітаном був Андрій Федецький. З першого дня у колективі я почувався дуже впевнено. Хоча перед самими матчами страшенно переживав: як гратиму, як адаптуюся у команді.
– Прийняли вас добре?
– Чи не в дебютному поєдинку у Стаханові я "напхав" Володі Бердовському, одному з ключових виконавців Волині – фігура! Виграємо 1:0 на старті зустрічі, забираємо м'яч і Бердовський з центра поля віддає назад на мене, останнього захисника. Потім ще раз. Я не витримую і кричу: "Агов, який пас назад? Давай вперед, туди грай!" Ще майже два тайми бігати, а ми на утримання збираємося грати? У перерві переговорили на підвищених тонах, але порозумілися. Я навіть зараз не можу дивитися сучасний футбол з цими постійними перепасовками на своїй половині поля. За матч два удари по воротах! Жах! На що там дивитися?
– Головний тренер радився з вами, як капітаном, щодо стартового складу?
– Не те, щоб виключно зі мною. Нам періодично роздавали листочки, де ми писали свій варіант складу. Це ще при Маркевичі було. Щодо Кварцяного, то ми різні етапи у відносинах пережили.
– Віталій Володимирович навіть виганяв вас із Волині.
– Тричі. За те, що я говорив правду. Вперше у 1988-му, коли ми поїхали на збори в Ужгород. Прокидаємося зранку на зарядку, чекаємо 40 хвилин. Питаю другого тренера Олексія Єщенка: "Чого чекаємо?" Нарешті приходить Кварцяний – питаю і його те саме.
– Тренеру не сподобалося самоуправство?
– Вишикував нас і починає: "Антонюк! Вийди! Будеш розповідати мені? Все, вільний!" Я пішов, збираю речі. Приходить до мене, питає у чому справа. Я намагався пояснити, що сам міг зарядку провести, не обов'язково чекати головного тренера. Словом, потім прийшли до спільного знаменника.
– А вдруге за що?
– Через рік на зборах отримували преміальні за успішні результати у спарингах. У поєдинку проти Текстильника з Камишина сталося непорозуміння фінансового характеру. Віталій Володимирович знову: "Антонюк, ти що, Пеле?" Я за словом у кишеню не поліз: "А ви, Менотті?"
– Ви працювали з контрастними Кварцяним та Маркевичем. Чиї методи вам ближчі?
– По-перше, радий, що мав нагоду працювати з цими фахівцями, які зробили для мене чимало. Тому сказати, що хтось був кращим, я не можу. У тактичному та ігровому планах тренування цікавіші у Мирона Богдановича. Я не спеціаліст, але технікум фізкультурний закінчував і розумію певні деталі. Після них почувався чудово протягом всього сезону. Віталій Володимирович був сильним у селекції, підборі гравців. А ще у мотивації та силових вправах. Якось займалися з важкоатлетами на базі. Маємо робити вправу – 10 підходів по 10 присідань зі штангою зі своєю вагою. Виходить, треба було присісти 100 разів із 75-кілограмовою штангою.
– Присіли?
– Якраз тоді у мене почалися проблеми з виразкою. Кварцяний пішов назустріч і дозволив лише з "бліном" присідати. А усі хлопці займалися по повній. Починається сезон – у когось пах, у когось коліно, у когось гомілка. Для чого ці перевантаження? Ми ж не штангісти. Потім у Поділлі, коли з Кварцяним працював. Завтра матч, а за день до цього нас вивезли на 10-кілометровий крос по асфальті. Згодом не граєш, а ходиш по полі.
– Ви згадали про виразку. Її спричинило надмірне хвилювання?
– Переконаний, що так. Переживав перед кожною грою. Спав начебто нормально, але хвилювання не покидали: як зіграю, чи добре проявлю себе.
"Дякую долі за те, що грав із Юрчишиним"
– Особливість Волині вашої епохи – пенальті Михайла Бурча. Воротар почав їх виконувати через безвихідь?
– Так, не було добровольців. Усі підтримували його прагнення – Михайло був спокійним і чітко реалізовував свої удари. Щоправда, доходило до комічного. Коли рахунок 2:0, то пенальті виконує Володя Дикий. Коли нічия чи особливо відповідальний момент, то Володя бере м'яч у руки, ставить на позначку і гукає Бурчу: "Михайле, ходи бити" (Сміється).
– У 1986-му на сезон у луцьке Торпедо приїхав Степан Юрчишин. Знесилена травмами 29-річна легенда все ще демонструвала клас?
– Дякую долі за те, що грав із Юрчишиним і побачив його у справі. На жаль, я мешкав у Івано-Франківську і не мав можливості спостерігати за його видатною грою у нападі Карпат. Лише чув про це від інших. Степан Федорович закривав у нас позицію центрального півзахисника. Мені Маркевич казав: "Володю, не вибивай абикуди. Пасуй Юрчишину, а він вже розбереться". Неймовірно талановита людина. Бив з обох ніг, хоча вони були сильно порізані. Та й розповіді було цікаво слухати: про Львів, втечі з Динамо.
– Немісцевих і легіонерів у Волині було зовсім небагато. Найбільш показовий перехід відбувся у 1988-му, коли в Луцьк приїхав Арманд Зейберліньш. Латвієць скаржився, що колектив прийняв його не одразу. У чому полягали помилки Арманда?
– Він не розкрився через свій характер. Ми не ставилися до Арманда погано. Пригадую одну ситуацію на зборах, коли він повів себе некоректно – возніс себе над нами. Але Павло Філонюк заспокоїв Зейберліньша – дав стусана. Ще якось в аеропорту виникло непорозуміння – тут вже його земляк Раймонд Лайзанс втихомирював. Чудовий футболіст, втім складна людина.
– Інший талант, який розкрився в Луцьку – Олег Лужний. Про церемонію посвяти у футболісти майбутньої зірки розповідав Михайло Бурч. Ви були у головній ролі.
– Михайло казав, нібито ми не могли Лужного зловити і бігали за ним. Скоріше, все навпаки – Олег бігав за нами, а ми втікали (Усміхається). Хлопці взяли в руки тапочки і бутси, спіймали Лужного і намагалися прикластися по одному місцю. Така собі посвята – надавали йому добряче. Потім відпустили і давай навтьоки, хто куди порозбігався. Позаду тільки чули шалений крик "Уб'ю!"
– Олег вражав з перших тренувань?
– Бурч одразу пророкував йому велике майбутнє: "Гратимеш у Динамо". А ще Олег – чудова людина. Коли у мене донька захворіла на гепатит С, я звернувся до футбольних друзів. Лужний, а також Тимощук, Шевчук, Кварцяний, Маркевич і Федецький допомогли у скрутну хвилину. Донька потребувала вартісних уколів – треба було 16 тисяч доларів. Ніхто не відмовив. Це дорогого вартує. Молюся за кожного з них дотепер. Як і за директора заводу, який теж фінансово допоміг нашій сім’ї.
– Донька одужала?
– Так, і народила двох дітей, попри застереження.
"Ви можете програти усім, але у Рівного треба виграти"
– У вашій кар’єрі траплялися матчі, про які важко згадувати. Наприклад, у другому чемпіонаті Волинь програла Шахтарю 1:6, а ви оформили автогол. Епоху Незалежності команда зустріла у важкому становищі?
– То була інша Волинь. Більшість хлопців роз'їхалися, розпочинало нове покоління. Зрештою, прем’єрні чемпіонати України запам'яталися інтригою – грати проти нападників на кшталт Леоненка чи Саленка було цікаво. У таких умовах відчуваєш, що зростаєш як футболіст. Мій автогол? Хтось з "гірників" виконав простріл, позаду мене перебував нападник Шахтаря, а я підставив ногу, щоб м'яч до нього не прилетів. Сила рикошету була такою, що ледве сітку не розірвав – без шансів для Володимира Марчука.
– У ворота суперників ви не забили жодного разу за кар'єру?
– Один забив – і той не зарахували. Грали на виїзді зі СК Одеса. Перехопив м'яч у центрі поля, пройшов і пробив. Суддя свиснув невчасно.
– Кварцяний запевняв, нібито забороняв вам переходити центр поля. Це правда?
– Було таке. Тренер боявся, щоб я не залишав оборону. Сил мав багато, швидкість непогана – попереду хотів трохи навести лад. Куди там, я з лавки тільки й чув: "Антоне, я тобі…" Тренер не штрафував, зате лякав.
– Матчі з Вересом завжди були особливими для Волині?
– Аякже. Жартували – ви можете програти усім, але у Рівного треба виграти. Якось навіть премію збільшили. Якщо за перемогу давали 40 карбованців, то тут пообіцяли 100. Битва була шаленою. Принципові матчі мали з Карпатами. Вболівальники вікна били в автобусах.
– У 1994-му, коли вам було за 35, настав час вашого прощання з Волинню. Не мали бажання провести всю кар'єру в одній команді чи не все залежало від вас?
– На мене дивилися не те щоб "косо"… Не знаю, як би склалося моє життя в Луцьку, та у жовтні 1993-го я зламався. У матчі з Шахтарем перед перервою нога поїхала і я розірвав зв'язку. Ще до реконструкції стадіону "Авангард" неподалік поля розташовувалася труба. Спочатку думали, що я влетів у неї. Але все виявилося простіше – нога поїхала, я невдало присів. Відчув хрускіт. Свого часу схожі проблеми мав Микола Слука, який їздив у Івано-Франківськ до лікаря Ігоря Семеніва – він зараз керує "Феофанією". Я вирушив слідом за ним.
– Семенів колись зшивав ахіли Сергію Турянському.
– Його методи на той час вважалися передовими – легко діагностували пошкодження завдяки артроскопії. У мене була сильно розтягнута бокова і порвана хрестоподібна зв'язки. Вкрутили шурупи, зашили ногу. Минуло два місяці і я вже тренувався. Якраз перед травмою мене запрошували в Ізраїль. Волинь не відпустила. А вже після цього наші дороги розійшлися – я вирушив у першоліговий Кристал з Чорткова.
– У 1997-му ви закінчували активні виступи у Поділлі. Там якраз розпочинали два майбутні збірники: Ярослав Хома і В'ячеслав Шевчук.
– Ставлення цих хлопців до справи не дозволяло сумніватися у їхніх перспективах. Їхня історія схожа на шлях Тимощука та Лужного. Це люди, які не розпорошувалися на зайві речі – концентрувалися виключно на футболі. Вони працювали над собою, дотримувалися режиму.
– У Карпати вас ніколи не запрошували?
– Ми начебто сусіди, чимало волинян у Львові виступало, втім щодо мене таких розмов не було.
– Чому запитую – ваш племінник Андрій Антонюк протягом багатьох років працює диктором на матчах "зелено-білих".
– Якось Андрій приїхав на матч з Волинню у карпатівській футболці. Довелося "відбивати" його від натовпу – наші дербі завжди були особливими. Насправді у нас з Андрієм ніколи не було суперечок: Волинь чи Карпати. Пригадую дитинство – це ж син мого рідного брата, він завжди любив футбол і зростав у мене на очах.
– Знаю, що у вас є кілька внуків. Шанси на продовження футбольної династії Антонюків зберігаються?
– У мене 4 хлопці і одна дівчинка. Один з онуків мешкає у польському Катовіце. Не знаю, як складеться життя, та він любить футбол. Коли був у Луцьку, то ходив на заняття до Олега Федюкова. Сподіваюся, що одного дня побачу його у футбольній команді.
"Відроджував Пахтакор, боровся з Лужним, грав до 40": росіянин, який став своїм у Львові
