"Привіт гребінчанам з Лондона": Савелій у спогадах – 12 Олімпіад, фартовий для Динамо, візитна картка рідного містечка
Одинадцятого травня не стало одного з найвідоміших спортивних коментаторів України Сергія Савелія – першого українця, який отримав нагороду Міжнародної асоціації спортивної преси за роботу на десяти Олімпіадах.
Хлопець із села Кулажинці під Гребінкою, він став тим, з чиїм ім’ям асоціювалися перемоги київського Динамо на міжнародній арені й успіхи українських спортсменів на дванадцяти Олімпіадах. Він уміло керував спортивною редакцією Національної телерадіокомпанії і дав путівку в життя багатьом журналістам, які тільки починали шлях до слави. При цьому вмів знайти спільну мову з кожним – чи то підлеглим, чи то начальником.
Валерій Костінов
Багаторічний директор спортивної редакції Національної телекомпанії
– Разом ми працювали на дванадцяти Олімпіадах, і десяти – п'ять Літніх і п'ять Зимових – в одній бригаді. Наш досвід був витребуваний і зараз. Бо хотіли залучити й до роботи в студії на Іграх у Парижі, які відбудуться влітку цього року. Хотіли зробити естафету поколінь. Хоч як там було, а кваліфікованих журналістів, які досконало знають боротьбу чи настільний теніс, в Україні небагато. Сергій був профі не тільки в них. Ми об’їздили з київським Динамо і збірною України з футболу всю Європу.
Постійно мешкали в одному номері. І з ним ніколи не було нудно. Він умів розважати – чудово співав – українські пісні, романси. Писав вірші. Я теж. Тож ми постійно ними обмінювалися. Навіть нещодавно. А стосунки зав’язалися далеко до цього. Він прийшов до нас на Українське радіо одразу після університету 1981 року. Там йому поставили дикцію, і він дуже швидко доріс до заступника головного редактора. Серьога приваблював своєю безпосередністю. Тому я йому завжди допомагав. Любив анекдоти, жарти. Міг щось утнути й у ефірі. Коментуючи змагання Олімпіади в Пекіні, де була неймовірна спека, сидячи просто в неймовірно красивому стадіоні "Орлине гніздо" звернутися до колеги в Києві, яка йшла на змагання зі спортивної гімнастики. Чи то під час репортажу з Олімпіади в Лондоні, стоячи біля пам’ятника Черчіллю, передати привіт землякам з Гребінки, звідки він родом. Що сказати – Журналіст з великої літери.
Прикро. Я на 12 років старший, а він пішов у засвіти раніше. Казав мені: "Ти ж тримайся". А вийшло ось так. Після аварії на Чорнобильській АЕС у нього почалися проблеми зі щитовидною залозою. Останнім часом його стан погіршувався, і ось сьогодні Серьогу поховали.
Галина Нечаєва
Головний редактор "Олімпійської арени"
– Сергія якщо хтось не знав в обличчя, то завжди впізнавав по голосу. Ми працювали на багатьох Олімпіадах, але там своя специфіка: телевізійні журналісти і ті, хто пишуть, майже не перетинаються. Але, звичайно, спілкувалися. Можу відзначити його професіоналізм – в ефірі дуже непросто вести репортаж і щось не ляпнути. За ним такого не спостерігалося. Ну й, звичайно, його характерний, нікому більше не властивий тембр. Це завжди налаштовувало на приємний репортаж.
На перших Олімпіадах, на яких ми працювали, інтернету ще не було. А він встигав вести репортажі з різних видів спорту. І не так, як іноді зараз, обходився загальними фразами. Сергій знав багато видів спорту, спілкувався з тренерами, взнавав специфіку, деталі. Тому й був завжди підготовленим.
Останнім часом ми перетиналися на засіданнях Виконкому Асоціації спортивних журналістів України. Вони через спочатку ковід, а потім війну проходили в онлайн-режимі. І у нього завжди була чесна й принципова позиція.
Валентин Щербачов
Спортивний журналіст, засновник "Національного реєстру рекордів України"
– Ми поруч працювали багато років. Спочатку Сергій був на радіо, вів "Останні вісті". Познайомилися. А спортивна редакція була і на телебаченні. Я прагнув бути коментатором, тож мав звільнити місце заввідділом на радіо. Але ж будь-кому його залишати не можна. Прийдуть люди, які в спорті нічого не розуміють, і розваляють потужний колектив. Запропонував йому, він погодився. І виправдав довіру. Був дуже толерантною людиною. Я керівникам казав, що думав, він ні – знаходив спільну мову з усіма. Хоча мав принципову позицію. Коли в мене був скандал зі Суркісами, почались з’являтися статті в газетах. Пішла на мене навала, з’явився лист, який багато хто підписав. Я знаю, чиї там прізвища. Сергій його не підписав.
Він брався за все. Хотів не просто коментувати, а в усьому розбиратися. Дружили, грали у футбол. Останнім часом говорили по телефону, в онлайні спілкувалися. Він про хворобу нічого не казав. Думав, у нього гіпертонія, а виявилося, що все більш серйозно.
Жаль. Не знаю, які тут слова можна підібрати. Частина життя пішла. У нього дочка і син від першого шлюбу, і два сини від другого. Щирі співчуття.
Сергій Бондаренко
Головний редактор "Українського футболу"
– У кожного з нас був колись перший ефір. Мій тридцять років тому теж пройшов під "патронатом" Сергія Степановича Савелія та Валентина Васильовича Щербачова. "Чого кота за хвіст тягнути? Пішли в студію!" – якось так усе було... А потім Степанович пересварився через мене з усіма колегами, хто мав основне місце роботи, але в спортивній редакції "сидів" на 0,25 ставки. Але тоді в штат спортивної редакції я так і не потрапив, бо нагодилась саме на ТБ реорганізація і Валентин Щербачов домовився, що він і Сергій Клопов перейдуть зі спортивки у відділ спортивних коментаторів УТН. Мене також взяли туди. Пізніше до нас приєдналась і Олена Степанищева.
Власне, у цьому відділі і народилась програма "Футбол від УТН" – перший регулярний футбольний огляд на УТ. Наші шляхи з Савелієм розійшлися на три роки, хоча бачилися часто. Допоки УТН не переїхало з Хрещатика, 26 на Мельникова, 42. Там ми знову об'єднались в одну спортивну редакцію...
Ігор Циганик
Спортивний журналіст, блогер
– Це була дуже світла і душевна людина. Я приїхав до Києва зі Львова на практику після другого курсу інституту. А перебрався до столиці вже після закінчення вишу. Потрапив до спортивної редакції. Там і познайомився з Сергієм Степановичем. Він умів працювати з молодими журналістами, завжди знаходив потрібні слова. Спілкуватися з ним було дуже цікаво.
Згадую, як вперше потрапив до коментаторської кабіни. Він, керівник відділу коментаторів, запросив у відрядження до Львова на матч Карпати – Шахтар. Хто ж відмовиться? Знав, що працюватиму на матчі, але гадав, що якщо й коментуватиму, то разом з керівником. Перед грою, як водиться, зайшли в кафе на стадіоні "Україна". Поїли, він встає і каже: "Я пішов. Далі – ти сам". Так я й почав коментувати матчі.
Сергій Степанович був відвертою і не підлою людиною. Останній раз спілкувалися 21 квітня – він вітав мене з днем народження. Дуже шкода.
Олександр Гливинський
Голова АСЖУ
– Ми познайомилися, коли я приїхав до Києва 1999 року. Працював на радіо, а потім Перший Національний запросив вести програму "Футбол від УТН". Я бачив, як Сергій Степанович працював – брав інтерв’ю, коментував. З першого слова відчув приязнь. Стосунки одразу стали такими, наче ми знайомі багато років.
Він завжди знаходив якісь теплі слова. Коли в мене був перший коментар на ТБ, коли їхали на Олімпіаду в Сіднеї. У редакції ознака класу – це коли ти можеш прокоментувати будь-який вид спорту. Для цього треба не боятися, відстежувати події в різних напрямках. Дуже приємні спогади. Завжди в закордонні відрядження брав з собою сало. Що в Австралію, що в США. Бо якщо там працюєш місяць, то починаєш сумувати за домом. А тут і сало в пригоді.
Він вважався фартовим коментатором. Тоді, 1999-го, Динамо до півфіналу дісталося, де якимось дивом втратило перемогу в першому матчі з Баварією і зіграло внічию – 3:3.
Часто їздили на матчі чемпіонату України. Сергій Степанович, як керівник групи, завжди піклувався про всіх. Наприклад, працюємо на матчі в Сімферополі. Туди поїздом, ввечері гра, повтомлюємося. А наступного дня наш керівник з кимось домовився, і ми відпочивали не в готелі, а на пляжі в Алушті. Молодцем був.
Любив багато видів спорту. Був до дрібноти обізнаний навіть у гірськолижному спорті, але, звичайно, футбол був на першому місці. Заслуги його величезні. Від АСЖУ його і Валентина Щербачова ми нагородили призом "За видатний внесок у спортивну журналістику України".
Бачилися в листопаді минулого року. Знав, що його щось турбує, бо 2007 року він вийшов з інсульту. Постійно зідзвонювалися…
Одинадцятого травня мені наш спільний знайомий з Гребінки повідомив жахливу новину… Сьогодні на прощанні було чимало журналістів.
Анатолій Яворський
Спортивний журналіст, майор ЗСУ
– Сергій Савелій – це візитна картка Гребінки. Ми земляки, але познайомилися не в райцентрі, а вже в Києві. При нагоді постійно обмінювалися новинами з рідного краю. Він дуже любив місця, де провів дитинство. І, звичайно, байкаря, на честь якого названо наше містечко. Багато його творів знав напам’ять, цитував письменника. Возили команду столичних журналістів до полтавського міста, де ми виросли. Постійно тримав себе у формі, і тоді зіграв на рівних з нами молодими.
Зовні був схожий на Гулліта. Той матч на Республіканському стадіоні в Києві між журналістами і артистами зібрав 100 тисяч глядачів. Сергій Савелій вийшов на поле у перуці під зірку нідерландського футболу, чим спантеличив вболівальників. Втім, його швидко впізнали.
Коли гребінчан питають, де ваше містечко знаходиться, то достатньо сказати, що звідти родом Сергій Савелій. Його знає вся країна.
показати приховати