"Якби Бекхем подав до суду, Джулая б не впустили в Ірландію". Сергій Савелій – про підозрілі відрядження, відмову від поїздки в Росію і ризик стати наркобароном
"Футбол 24" пропонує другу частину абсолютно феєричного інтерв’ю із знаменитим коментатором.
«Доводилося вживати не допінг, а валідол»
- Читав, що коли «Динамо» очолював Олексій Михайличенко, він некрасиво повівся із вами. З того часу минуло багато років. Зараз вже спілкуєтеся?
- Не пригадаю. Якщо й спілкувалися, то не в інтерв’ю. Це могло бути, коли Олексій приходив на програму, а я сидів збоку – віталися і не згадували про той епізод.
Повернімося в минуле. Ми мали попередню домовленість про післяматчеве інтерв’ю, коли кияни стали чемпіонами України. Для Михайличенка це була нова висота, адже він вперше здобув золото в якості головного тренера. Після фінального свистка репортаж не закінчився, ми не йшли з ефіру, хоча й не були спортивним каналом. Хотіли взяти флеш-інтерв’ю в Олексія, тим паче, узгодили це заздалегідь з Ігорем Михайловичем Суркісом. Михайличенко вперся: «Я зараз піду, привітаю команду, а потім повернусь». Ну, вибачте, ефір же не гумовий…
Ще був випадок у Луцьку із Семеном Йосиповичем Альтманом. Він тоді тренував донецький «Металург». Команда перемогла, черга післяматчевого інтерв’ю. Альтман – людина-душа, завжди йшов нам назустріч, аж тут раптом на такому піднесенні відмовляється: «Я біжу у роздягальню, привітаю хлопців і повернуся». Я ж, навчений гірким досвідом, нахабно вхопив його і притримав лівою рукою внизу, у правій руці - мікрофон. Режисер трансляції не бачив, за що я тримаю Семена Йосиповича, і потім діймав запитаннями: «Ну от скажи, за що ж ти його схопив, що він ніяк не міг вирватися?» (Усміхається).
Я розумію, що іноді справді не хочеться говорити, відповідати на запитання. Але така наша журналістська робота. Ми ж не для себе стараємось. Тому стає прикро, бо людина не розуміє, що це для неї самої краще – на всю Україну говориш, набираєш вісти.
- Який допінг допомагав вам провести ефір? Чи було хоча б раз, що ви перед коментуванням вжили "50 грамів"?
- Ні. Чесне піонерське! Не знаю, до речі, чи цим висловом не порушу закон про декомунізацію… Так от, я перед ефіром ніколи не вживав. Після ефіру – будь ласка. В гарній компанії ми часто, особливо після матчів на Республіканському стадіоні, йшли в готель «Спорт». Віктор Максимович Банніков завжди робив нам «передачу». Він розумів, що журналісти – не настільки багаті люди. Я, Льоша Семененко, Коля Рябов, Лариса Рябова суто символічно знімали стрес. Заходимо, а за сусіднім столиком Валерій Бугай, тодішній президент харківського «Металіста», і Банніков. «Ага, коментатори! Давайте, ловіть, я вам кидаю м’яч у поле», - вигукує Віктор Максимович. Через мить нам принесли від нього подаруночок.
- Російський коментатор Васілій Уткін став безробітним через те, що заснув у прямому ефірі. Чи траплялося, що й вас хилило на сон у коментаторській кабіні?
- Звичайно, іноді справді буває важко. Коли, як кажуть в народі, «игра была ровна…» - продовження фрази вболівальники знають. Але, можливо, далося взнаки, що я був активним учасником художньої самодіяльності, грав у шкільному театрі, тому інколи самому доводилося створювати атмосферу, самого себе пришвидшувати. Моментами це виглядало не зовсім логічно, але по-іншому важко було.
Одягнеш гарнітуру, а в мене ж іще гіпертонія, і відчуваєш навантаження. Наче не хвилюєшся, але вона тисне на вуха і ти чуєш, як там, у вухах, починає стукати. Доводилося вживати не допінг, а валідол. Під язичок покладеш, посмокчеш і заспокоюєшся, приводиш себе в норму.
У 2008-му я робив чемпіонат світу з біатлону зі шведського Остерсунда. Наші дівчата добре виступали, тож коментував дуже емоційно. Коли приїхав додому, мама докоряла: «Синок, ну хіба ж так можна? Ти кричав, наче й тобі дадуть якусь картопляну медаль». Невипадково кажуть, що пульс досягає 200 ударів за хвилину, коли коментуєш і хвилюєшся, намагаючись своїми флюїдами допомогти спортсменам.
- Коли хвилювалися більше: під час біатлонних етапів, чи матчів «Динамо» в Лізі чемпіонів 90-х?
- Все-таки найбільше хвилювався на Олімпійських іграх-1996 в Атланті, коли Слава Олійник боровся у першому для незалежної України фіналі. У мене ще тоді і верхні, і нижні зуби були свої. Вони так цокотіли, що це могло проникнути навіть в ефір (Усміхається). Хоча я знав, що Слава виграє, бо того ж року на чемпіонаті Європи у Будапешті він цього поляка розгромив – 6:0 або 9:0.
А от матчі Ліги чемпіонів, особливо київського «Динамо» у 1998-99 роках, я на диво спокійно коментував. Отримував задоволення від процесу, адже команда тоді грала, буквально летіла. Звичайно, було прикро, коли ми змарнували перемогу, ведучи із «Баварією» 3:1. Нічия 3:3 і 0:1 у Мюнхені.
Пам'ятаю, перед матчем 5-го туру із «Панатінаїкосом» Григорій Михайлович Суркіс каже мені: «Якщо, не дай Боже, «Динамо» програє, то хто буде винен? Тренер, президент клубу і коментатор – також». «Та ні, - відповідаю. – Я впевнений, що «Динамо» виграє». Не знаю, звідки така впевненість у мене взялася. Можливо, після того, як Валерій Васильович розговорився в аеропорту Лондона…
«Калитвинцев не дозволив собаці подати кутовий»
- У вас дуже багато крилатих фраз…
- Та ні. Чесно кажучи, може це й не мої крилаті фрази. Мені стільки всього приписують! Я гордий з того, звичайно, але там, можливо, лише третина належить мені.
- Про Кумана і його кучеряві ноги – ваша фраза?
- Та ні, я не знаю. Про якого взагалі Кумана йдеться? Їх двоє.
- Дослівна цитата: «Це Куман. Ви, мабуть, впізнаєте його кучеряві ноги».
- Вибачте, але Кумана я, скоріш за все, не коментував ніколи. «Динамо» і «Барселону» в 1997-му я не коментував, бо робив флеш-інтерв'ю із Лобановським. У першій половині 90-х зустріч киян із каталонцями коментував або Валік Щербачов, або Льоша Семененко. Я ж кажу: іноді таке приписують!
- А чим пишаєтеся з того, що ваше?
- Коли Україна здобула Незалежність, то ми в редакції постійно всі прізвища переінакшували на український манер. У нас Хуан Антоніо Самаранч, світла йому пам'ять, був Іван Антонович Самаранченко. І от коментую я з Сергієм Лифарем церемонію відкриття Олімпіади в Ліллехаммері. Коли у кадрі з'явився Самаранч, я так його і представив: «Президент Міжнародного олімпійського комітету Іван Антонович…оооо…». Щось там пробелькотів і потім поправив себе.
Недавно пригадав епізод із матчу «Карпат» та «Динамо» у Львові. Юрій Калитвинцев йде подавати кутовий, а там собака вибіг до поля. І я починаю розповідати, мовляв, пес також хотів подати кутовий, але Юрій Калитвинцев не дозволив йому цього зробити (Усміхається).
- Колега Микола Моторний називає вас «Гуллітом». Звідки таке прізвисько?
- У нас на телебаченні існувала журналістська футбольна команда «Пресинг». Вуса в мене були завжди, ще й грав я під 10-м номером. А Коля Рябов знайшов у гримерному цеху чорну перуку, попросив дещо вдосконалити і приніс мені. Я грав у цій перуці, а наприкінці матчу скидав її. Це на трибунах завжди викликало ажіотаж.
На фото: "Гулліта" відшукаєте без проблем
Грали одного разу в Чернігові з ветеранами «Десни». У воротах стояв Андрій Броварник (його брат Антон – також голкіпер) і після матчу розповів історію. За його спиною вовтузилися хлопчаки, подавали м’ячі і сперечалися. Один каже: «Це ж справжній Гулліт». Інший відповідає: «Що він тут забув?» «Та ні, ти подивися – десятий номер, вуса, зачіска. Це точно Гулліт». Наприкінці матчу, коли я зняв перуку, один із тих хлопчаків був дуже розчарований.
«Дружина ревнувала до певних осіб»
- У вас за спиною – 11 Олімпіад. Яке відрядження стало найпам’ятнішим?
- Відряджень було 10, тому що на останню Олімпіаду в Сочі ми делегували лише одну знімальну групу, а події коментували з Києва. По-перше, зрозуміло, які тоді стосунки починалися між обома країнами, та й фінансові можливості були не найкращі. Коли ці всі події розгорнулися, у мене на фейсбуці навіть з’явився заклик бойкотувати висвітлення російської Олімпіади.
Як то кажуть, найкраще запам’ятовується перше і останнє. Перша Олімпіада в Ліллехаммері відклалася в пам’яті своєю містечковістю у гарному розумінні цього слова. Невелике місто, в якому я не бачив жодного багатоповерхового будинку. Для Норвегії це, напевно, притаманно. Єдине багатоповерхове приміщення збудували спеціально для Олімпіади – під телецентр. Наша делегація налічувала шість осіб, чотири з яких – творчі працівники, тобто коментатори.
Ну й 2012 рік, Олімпіада в Лондоні. Такої кількості туристів, як там, я не бачив на жодних Іграх. Отак відпрацюєш і йдеш до транспорту, щоб поїхати у свій готель (а ми жили поруч із знаменитою Бейкер-стріт, де ходиш і згадуєш Шерлока Холмса та доктора Ватсона). Доводилося буквально проштовхуватися між туристами.
- Ваша кар’єра складалась із роз'їздів, іноді – тривалих. Дружина до професії не ревнувала?
- До професії – ні, а до певних осіб (вона уявляла, що я десь, щось, з кимось) – так. В уяві завжди можна намалювати все, що завгодно. До олімпійських відряджень дружина ставилася більш спокійно, а от чемпіонат України, виїзди в Донецьк, сприймала насторожено. Тоді у вищій лізі грали «Шахтар» і «Металург», які хоча й мали різні стадіони, чергували домашні матчі. Тільки-но ми відпрацювали домашню гру «Шахтаря» і повернулися у Київ, як треба знову їхати в Донецьк, бо грає «Металург». Дружина підрахувала, що я разів 12 за літо побував на Донбасі. «Навіщо ти приїжджаєш? – запитувала. – Вже там би й залишався в НЕЇ». Можливо, вона була не дуже далекою від істини, але, в принципі, це таке. Це життя. Як каже Мирон Богданович, якому недавно виповнилося 65 років: «Та то таке» (Усміхається).
На фото: Сергій Савелій - жіночий улюбленець
- Давненько ви вже футбол не коментували. Коли це було крайнього разу?
- У 2012-му я коментував не повний матч, а просто здійснював підстраховку під час чемпіонату Європи. Матч-відкриття із Польщі, сигнал звідти спершу не проходив. Хвилин 5-10 я попрацював в ефірі. У 2010-му коментував чемпіонат світу трохи активніше – під картинку, звичайно. А через два роки, на Євро, зосередився на коментуванні історичних хронік чемпіонату Європи. Працювали напару з Василем Полотаєм, я там пісні співав в ефірі.
- Можливо, збираєтеся зробити ефектний, резонансний камбек у коментування футболу?
- Знаю, що коментатори й більш солідного віку, ніж у мене, продовжують працювати. Але, як Дмитро Михайлович Гнатюк співає: «Літа на зиму повернули, пливуть в осінній хмурості…» Так, я люблю, як в юності, але коментувати, відверто кажучи, немає особливого бажання. Можливо, відбулося перенасичення футболом, коментуванням. Тому хочеться просто подивитися гарний матч. Часто є бажання чути лише інтершум. Але, на жаль, у нас немає таких спеціальних трансляційних каналів, як закордоном.
«Не люблю, коли коментатори торохтять»
- Як оцінюєте коментаторську зміну, яку собі виховали?
- Ніколи колег не критикую. У кожного своя доля і свій шлях широкий. Якби у нас було більше футбольних каналів, то може б і коментаторів з’являлося більше. Я із задоволенням слухаю Вітю Вацка, Сашу Гливінського (зараз у нього, щоправда, дуже багато іншої роботи на такій відповідальній посаді, як прес-секретар збірної України), Ігоря Циганика. Дуже вдячний Циганику, що він вважає мене своїм вчителем. Ігор трішечки перебільшує, хоча свій перший коментар він дійсно провів зі мною – на стадіоні «Україна» грали «Карпати» і «Шахтар».
На фото: З Олександром Гливінським і Михайлом Ревенком
Не скажу, що мене дратує хтось із молоді. От син мій старший – той радикальніший. Він мені завжди каже: «Батя, ну чому ти так рано покинув цю справу? Давай, повертайся коментувати, бо нема кого слухати!» Інтернет прийшов на користь, але й на шкоду. Теперішні коментатори настільки забивають ефір оцими цифрами, історіями, брудною білизною, що забувають про футбол. Не люблю, коли роблять великі паузи, але й не люблю, коли торохтять. Іноді хочеться спіймати момент і розкласти, проаналізувати його в своїй голові, а він торохтить, як з кулемета.
- А що думаєте про Босянка і Джулая, які мають культовий статус серед величезної української аудиторії, але, на жаль, зараз позбавлені можливості коментувати для широкого загалу?
- Коли в нас була Олімпіада-2000 у Сіднеї, «Поверхность» стала транслювати Лігу чемпіонів. Завжди ми мали пріоритет, але тут так співпало, що Ігри розпочалися у вересні, паралельно із стартом чемпіонської ліги. Наші творчі сили були задіяні в Австралії, тож «Поверхность» потихеньку освоїла ЛЧ. Нехай Денис не ображається, але він завжди імпонував мені менше. А Джулай подобався. Навіть своєю фразою, можливо, невитриманою. Але, думаю, що Девід Бекхем ту трансляцію не дивився і в суд на нього не подавав. Тим паче, що зараз Джулай працює в тих краях, в Ірландії. Якби Бекхем захотів, то Дмитра не впустили б туди (Усміхається).
- Три фахових поради від вас для тих, хто хоче розпочати коментаторську діяльність.
- Перш за все – не боятися бути самим собою. Нікого не копіювати. Так, навчатися можна, щось брати, але не копіювати. Потрібно бути щирим у спілкуванні з телеглядачами. Перед очима треба відразу намалювати собі віртуальну картину – хто тебе слухає. От я коли коментував Олімпіади, уявляв свою маму, а також рідню. Для футболу мав іншу заготовку – мою сільську футбольну команду, з якою вигравав кубок району. Я завжди коментував для них. Так і думав собі: «Що зараз скаже Гриша Магазій? А що подумає Василь Безуглий?» (Усміхається)
Що ще? Потрібно багато читати. І не лише спортивні матеріали, а й українську класику і сучасну літературу. Звичайно, якщо хочете працювати саме на українському каналі, то і в житті потрібно спілкуватися між собою українською мовою. Тому що вдень порозмовляв російською, увечері сів коментувати українською – і довго шукаєш в голові оте потрібне тобі слово.
На компроміси йти можна, а от на кон’юнктурщину – ніколи! Маю на увазі, коли тебе просять: ти сьогодні оте скажи, а того не кажи.
«Раптом ФСБ схопить і зробить наркобароном?»
- Війна на Донбасі. Нещодавно ви згадували у фейсбуці свого товариша, який там. Багато побратимів пішли воювати?
- Мої товариші вже такого віку, що їх там майже немає. Але якщо загадати лише наших спортивних журналістів, то назбирається чимала компанія: Саша Монзолевський, Роберто Моралес, Гриша Палій, не так давно повернувся додому Вадим Коробенко, з яким я свого часу коментував боротьбу. Родичі мої воюють – і близькі, і далекі. Боляче все це слухати і бачити. Намагаюся якомога менше дивитися новини, але ми ж не страуси – голову в пісок не заховаєш. Цей рік – олімпійський, і у мене була ініціатива, щоб МОК проголосив олімпійський рік миру. Ми ж пам’ятаємо, що в часи Олімпіади війни припинялися… Можливо, це нереально, але ж хочеться… Просто страшно чути про те, що там гинуть наші діти, брати.
Із села, яке неподалік моїх Кулажинець, на Майдані в Небесній Сотні загинув хлопчина Андрій Черненко. Кожного разу, коли йду до стадіону «Динамо» попри Український дім, бачу портрети Небесної Сотні. Завжди зупиняюся і молюся за їх пам’ять. Як є можливість – квіти покладу. Обов’язково підходжу до портрета Андрія Черненка. Він став Героєм України, донечка малесенька в нього залишилась.
- У Росії живуть ваші двоюрідні брати і сестри. Чи не розірвалися зв’язки через політику?
- У мене там шестеро двоюрідних братів і сестер. Я їм час від часу телефоную, вітаємо одні одних із Новим роком. Намагаємося про політику не говорити. Вони були тут, в Україні, постійно – на канікули приїжджали, у відпустки. Тому знають, що українці не можуть бути такими, як малюють нас у російській пресі і на телебаченні.
Але, знаєте, певний острах все ж є. Минулоріч мені виповнилося 60 років. Коли у 2012-му такий же ювілей святкував мій двоюрідний російський брат, я до нього їздив у Дімітровград Ульяновської області. Цьогоріч 60 «стукне» ще одному братові, він живе у Кірові. Але міркуєш різні варіанти, коли чуєш новини про затримання 120 розповсюджувачів наркотиків, які, за інформацією ФСБ, виявилися громадянами України. Можливо, це й фейкова інформація, але тепер вже й дружина мене туди не відпустить. Хтозна, а раптом схоплять тебе і зроблять якимось наркобароном. Хочеться вірити, що прийде той час, коли ми знову зможемо спокійно їздити один до одного.
- По той бік барикад залишився ваш колега В’ячеслав Шарафутдінов – він у Донецьку. Контактуєте з ним?
- Ні. Ми й до того так не особливо спілкувалися. Виняток був, коли приїжджали у відрядження, або він прибував у Київ і навіть деякі матчі коментував під картинку на студії. В’ячеславу було важко працювати українською мовою. В принципі, ми підтримували нормальні стосунки. І син його певний час працював у нашій редакції. А зараз – все обірвалося. Я чув, що він там навіть увійшов у федерацію футболу ДНР. Якби зателефонували один одному, то я б його запитав і не знаю, що б він відповів.
У мене на окупованій території залишилося багато знайомих. Є серед них такі, які налаштовані агресивно. А є справжні патріоти, мені їх трішечки шкода, бо не можу уявити, як вони там виживають. Але іншого виходу немає – їм по 70-75 років, в них квартири, дачі.
- Які у вас плани на 2016-й? Що хочете зробити, де побувати і що прочитати?
- Пляни (Сміється). В українців Канади, Америки, Австралії це слово гарно звучить – пляни. «Пане товаришу, то які у вас пляни на завтра? Ви мені скажіть і я вас буду на долі чекати». Я довго не міг зрозуміти, що ж таке «на долі». У нас в хаті була долівка, а в мами – хворі руки. То вона завжди мене просила, щоб я «вивіхтював долівку». Потім мене осінило: «на долі» - це «внизу».
Плани – перш за все успішно закінчити біатлонний сезон. Потім у нас Олімпіада. А вже зараз, 13-14 лютого, сподіваюся, ніщо не завадить провести у київському Палаці спорту 20-й Міжнародний турнір з боротьби, присвячений уславленим нашим ветеранам. Я там буду «ринг-анонсером» (Усміхається).
Щодо чемпіонату Європи з футболу, то не збираюся у Францію, хоча в мене там донька живе у Парижі. Подивлюся звідси за успіхом збірної України в груповому турнірі і, звичайно, у фінальному матчі.
Олег Бабій, Футбол 24
Фото з Facebook Сергія Савелія
Читайте також:
Джулай: Не розумію, що означає "футбол поза політикою". Може, тоді з "ДНР" зіграємо?
показати приховати