"Спершу футбол, потім жінки". Бізнесмен кинув виклик "Кіндер-сюрпризу" і врятував клуб від краху
Яна Дашковська побувала на північному сході Італії і привезла для "Футбол 24" захоплюючий репортаж: як зникають і відроджуються італійські клуби, а також про секрети моделі "Удінезе".
Завжди в Італії я відвідувала матчі Серії А – з притаманним їм гламуром і тотальним контролем. Проте цього разу мене занесло у північно-східний куточок країни, де, незважаючи на порівняну заможність місцевих жителів, далеко не усі рвуться вкладати у футбол. Зокрема, Тревізо, де я пробула найдовше і де у мене багато друзів, є столицею італійського регбі, а місцевий клуб «Бенеттон Тревізо» виступає у престижному турнірі Guinness Pro 12. Це так звана кельтська ліга Ірландії, Уельсу і Шотландії, куди зуміла втовпитися й Італія, яку, крім вищезгаданої команди, також представляють пармезанські «Дзебре». Тому, взагалі, чоловіки з Тревізо радше пригадують як бігали в молодості з овальним м’ячем, ніж з круглим, хоча й жартують, що у нинішньому складі «Бенеттона» італійців важко відшукати.
Отже, ситуація складалася якнайкраще, щоб здійснити давню футбольну мрію – потрапити на матч нижчого дивізіону кальчо і дізнатися, як було в ті часи, коли футбол тільки балансував на грані професіоналізму. Коли футболісти грають, бо люблять, а, можливо, і не знають, що ще можуть робити у житті… Проведу паралель зі ще одним видом спорту, який відкрився мені у Тревізо. Я познайомилась з Дієго, мотогонщиком, який виступає у європейському чемпіонаті Superbike і якраз у той момент збирався на черговий раунд змагань у Картахені після річної перерви. Річної перерви через страшну аварію, під час якої він вилетів з мотоцикла і опинився під колесами переслідувачів. Динаміка приблизно така ж як з Марко Сімончеллі, але з тією суттєвою різницею, що колесо проїхало по шолому (його й досі тримають вдома – на щастя), а не по шиї, що й врятувало життя Дієго, проте декілька днів він не приходив до тями, а тепер не може спокійно пройти крізь металошукач… Проте кар’єру, самі розумієте, що не надто високого рівня, не завершив, бо «Коли я беру участь у перегонах, я ризикую життям. А якби я цього не робив, то уже був би мертвим».
Повертаючись до футболу. Варіантів було декілька, наприклад «Парма», що провалилася у прірву, але відродилася з колишнім тренером Невіо Скалою у ролі президента та з Луїджі Аполлоні на тренерському містку. Як часто трапляється у таких обставинах, тіфозі й ультрас згуртувалися навколо команди – було продано більше 9000 сезонних абонементів! А дехто навіть пішов працювати у клуб, бо вболівальники більше не клієнти, а частина спільного організму. У них є віра і позитив, завдяки яким команда впевнено займає першу сходинку у своїй групі. Хотілося долучитися до цього єднання, проте, на жаль, вийшло трохи не по дорозі. А тому довелося вибрати розрив і зневіру, які панують навколо «Трієстіни», яка теж виступає у Серії D. Черговий новий президент «алабардаті» Понтреллі не виконав власні обіцянки щодо інвестицій і не виправдав надії щодо відродження клубу. Ультрас відібрали у президента право на використання історичної емблеми та оголосили безтерміновий протест, і команда залишилася одиноко гойдатися на хвилях загального невдоволення.
Ультрас «Парми» у Ровіго
До матчу трохи більше години, коли прибуваю у Трієст. Шкода, немає часу поблукати по П’яцца Уніта д’Італія, найкращій площі світу з виходом на море, чи по пірсу Аудаче, щоб насолодитися краєвидом пагорбів з будинками та йодистим морським повітрям. Відразу рушаю у квартал Вальмаура, що на південній околиці, – саме там знаходиться «Стадіо Нерео Рокко». Побудований у англійському стилі, але прикрашений з італійським смаком – один з найкрасивіших стадіонів Італії! Перше, що помічаю, – пам’ятна табличка Стефано Фурлана, це ультрас, який загинув від кийків поліції у 2002 році. У тіфозі з розою «алабардаті» питаю, де купити квитки на матч, і мені відповідають, що треба підійти зі сторони Різьєри-ді-Сан-Саба – нацистського концентраційного табору, який перетворили у музей. Чесно кажучи, у мене не вистачає мужності навіть туди заглянути.
Квитки на курву коштують 10 євро, на трибуну – 20. Не така і велика різниця з елітою, де за місце за воротами треба буде заплатити трохи більше 20 євро. Різниця у тому, що ти заходиш на арену як раніше – вільно і анонімно. Ніхто за запитує твій паспорт, ніхто не лізе у сумку чи ще куди. Ажіотажу, м’яко кажучи, немає – бачу лише декілька сімей, а також дідусів, які точно ходитимуть на усі матчі «Трієстіни», у якій би лізі команда не виступала. Можливо, хтось з них ще пам’ятає останній сезон у Серії А – 1958-59. Гуляючи навколо арени, наштовхнулась на лавину людей, які, однак, йшли не на футбол. У той же час грала місцева баскетбольна команда, і її очевидно підтримує усе місто, незважаючи на не найкращі результати. З середини красивий «Нерео Рокко» справляє гнітюче враження пусткою і тишею – 100 людей на арені, що вміщує близько 30 000… Чутно лише окремі вигуки останніх з Могікан. А потім раптом з’являється потужний звук з іншого боку.
Це ультрас за стіною, осіб 150, які влаштували марш протесту перед судовим засіданням з приводу банкрутства, призначеного на понеділок. З банером, прапорами і фаєрами вони рухаються від входу на трибуну до Курви Фурлан, біля якої акція триватиме до фінального свистка. Спускаюсь з трибуни і прямую за поліцією, яка також залишає стадіон, щоб супроводжувати ультрас. З урахуванням відвідуваності відкривають лише один вхід на арену – центральний, але поряд біля Курви також є стюард, який випускає поліцію. Я виходжу за ними, щоб зробити декілька фото. Поліцейські зі сміхом вказують кращий ракурс, а потім ще й підказують, що ворота закриваються: якщо хочу на футбол, то треба швиденько повертатися назад. Не хочу, бо тут відбуваються важливіші події в історії цього клубу. Матч з «Дро» завершиться безбарвною нульовою нічиєю.
Марш протесту
Побачивши, що знімаю, хлопці підійшли запитати, хто така. Відповідаю, що розповідаю про ультрас в Україні. Чудово. На адресу Понтреллі звучать усі можливі образи – йому більше ніколи не повірять. Дістається і поліції, яка є ворогом завжди, але без сутичок. І маленький промінчик хорової надії: «Трієстіна» воскресне! Воскресне!» Рішення суду чекають на днях, але мер уже заявив, що місто чекає гідного власника і відповідний проект, в іншому випадку команду позбавлять права виступати на стадіоні, що перебуває у комунальній власності. Багато хто прикладом для наслідування називає вищезгадану «Парму». Для усіх цих людей – політиків, простих уболівальників, ультрас – важливо не у якій лізі виступає команда, важливо наскільки серйозні люди прийшли у клуб і чи готові вони працювати заради його відродження. Боротьба триває. Трієст – одне з найбільших і найбагатших міст Італії, у якому фактично немає футбольного клубу.
Моя наступна зупинка – Горіція. Невелике містечко, що нагадує Кам’янець-Подільський чи Ужгород, відоме тим, що колись його розділяла стіна на кшталт берлінської. Після закінчення Другої світової війни СРСР та союзники просто розрізали Горіцію навпіл, не звертаючи увагу на приватні будинки чи городи. Лише 2004 року жителі одного міста – його словенська частина називається Нова Горіца – отримали право вільно пересуватися, і тепер посеред привокзальної П’яцци Транзальпіна можна стояти однією ногою в Італії, а іншою – у Словенії. У цьому містечку мені пощастило познайомитися з Фабріціо – бізнесменом, який свого часу не побоявся кинути виклик світовому монополісту «Кіндер-сюрпризу», придумавши власне запатентоване шоколадне яйце. Він ніколи особливо не любив футбол, проте у ролі президента був безпосередньо залучений у відродження «Про Горіції» – клубу, де розпочав тренерську кар’єру Джіджі Дель Нері.
Коли «б’янкоадзуррі» опинилися у скрутному становищі, місцевий священик прийшов до Фабріціо з проханням урятувати «Про Горіцію», пояснюючи, що футбол в Італії є суспільно важливим. Потрібно було привести до ладу фінанси та з нуля розвинути дитячо-юнацький сектор, чим і зайнявся новий власник. Намагався як справжній підприємець об’єднати декілька локальних клубів, щоб з новими ресурсами спробувати замахнутися на більше, але в Італії з цим складно. Кожна громада тримається до останнього за команду, яка її представляє, і ні за що не хоче її втрачати – навіть заради перемог. А в Горіції, крім того, є команда словенської громади – і це справжнє дербі! Останнім пунктом програми Фабріціо були пошуки нового президента, який знатиметься на футболі і візьме майбутнє «Про Горіції» у свої руки. Місія була виконана, і зараз у «б’янкоадзуррі» усе чудово – вони займають першу сходинку у Пріма Категорія, турнірі регіону Фріулі-Венеція-Джулія.
Ми багато говорили з Фабріціо про історію, про те, що у точці, де ми знаходилися, колись була межа ворогуючих таборів Холодної війни, про те, що світу не потрібні нові стіни, про бізнес, де мені доводилося більше слухати, ніж говорити, бо, звісно ж, не про мене пишуть у книгах про business strategy та knowledge evaluation, про російських політиків, які проводили час у цілодобових італійських ресторанах Москви ніби живуть востаннє. А також, звичайно, про футбол, перш за усе, про двох президентів, які люблять перетрушувати склади своїх команд, але з різною мотивацією: Енріко Прецьозі з «Дженоа» та Джампаоло Поццо з «Удінезе». Перший з них цікавиться бізнесом рівно настільки, щоб мати можливість фінансувати власні пристрасті – спочатку футбол, потім жінки, іноді навпаки, в залежності від настрою. Він готовий на будь-які махінації, щоб досягти свого, навіть якщо вони призводять до його арешту разом з сином (у результаті договірного матчу з «Венецією» у 2007 році). Потім усе одно знайдеться спосіб вийти сухим з води, це Італія – суди тривають роками, а за грати не потрапляє майже ніхто, тим паче, надовго…
На фото: Лотіто і Прецьозі. Скажи мені, хто твій друг...
Родина Поццо зовсім інша. Футбол – це бізнес і ніяк інакше. Сучасна модель «Удінезе» викликає захват багатьох: скаути у Фріулі, які проглядають тисячі відео і обирають, скаути у різних країнах, які вивчають гравців вживу, – у кожного є спеціальна програма Wy Scout для iPad. Рішення щодо подальшого вивчення приймає керівник служби - екс-нападник Андреа Карневале, після чого підключається син президента Джино, який чудово розбирається у футболі й має трансферну інтуїцію. Далі новачків можна тренувати в іспанській «Гранаді» чи англійському «Уотфорді», поки ті не стануть гідним товаром для перепродажу. Такий підхід дозволив «Удінезе» отримати стадіон у власність – рідкість у Серії А! – та навіть виплачувати дивіденди акціонерам. Можна бути впевненими, що теперішні невдалі результати – тимчасові, і новий успіх не за горами – не лише фінансовий. Але чому саме «Удінезе»?
На фото: Поццо - батько і син
На думку Фабріціо, історія відіграла свою роль у виборі клубної політики. З культурно-історичної області Фріулі, що знаходиться на межі романського, германського та слов’янського світів, йшов один з найзначніших в Італії потоків мігрантів – через занепад традиційного сільського господарства, постійні війни та землетруси. Починаючи з 1970-х років, регіон пережив стрімкий розвиток, після чого мігранти частково повернулися, але зв’язки залишилися. Зазначу, що фріулійців не так багато, тому вони міцно тримаються за власні мову та ідентичність. Крім того, ці землі були спірними між Італією та Югославією, через що у Горіції довгий час перебував значний американський та британський військовий контингент, а Трієст, взагалі, певний час був Вільною територією під управлінням цих держав. А ще тут є величезні порти… Усе разом породило таку етнічно-національну мішанину, якою гріх було не скористатися прагматичним фріулійцям. Нині покійний молодший брат із сімейства Поццо, Джанкарло, коли був президентом «Про Горіції», знав, що робити.
Яна Дашковська, спеціально для "Футбол 24"
показати приховати