"Шукав роботу, що знадобиться на кінець світу": футболіст-рятувальник у Запоріжжі – ДніпроГЕС, Мальдіви, клас із зірками ![fire](https://football24.ua/images/emoji/fire.svg?v=12895)
Проникливе інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Романом Худченком, колишнім футболістом Маріуполя та запорізького Металурга, який зараз рятує життя українців.
![Любомир Кузьмяк Любомир Кузьмяк](https://football24.ua/resources/photos/tags/76x76_DIR/201701/65283.jpg?v=202406181431&a=top)
Війна змушує українців щоденно робити геройські вчинки. Те, про що колись ми читали у книжках і те, чим варто захоплюватися та довго осмислювати – є буднями для тисяч чоловіків та жінок. І мова не лише про тих, хто зі зброєю в руках стримує російське зло.
Екс-футболіст запорізького Металурга та Маріуполя Роман Худченко промовисто описує свою нинішню діяльність. Каже, що нарешті знайшов своє покликання: поміж прильотами, завалами і щоденним ризиком. Життя рятувальника у прифронтовому Запоріжжі, унікальний футбольний клас та трясовина нижчих ліг – в розповіді Романа Худченка для Футбол 24.
"Виїжджаємо на виклик, коли якийсь капець відбувся"
– Романе, коли ми вперше зідзвонювалися, то ви сказали, що якраз зустрілися зі своїм однокласником, котрий приїхав з "нуля". Він колишній футболіст?
– Так, його звуть Артем Протасевич. Ми з ним разом у Металургу розпочинали. Потім він поїхав у харківський Геліос і виступав у Першій лізі. А зараз Артем воює у протитанкових військах на Донецькому напрямі.
– Такі зустрічі – це величезна порція позитиву?
– Коли Артем приїжджає у відпустку додому, то ми намагаємося зустрічатися за кожної нагоди. Говоримо на різні теми, але особливо про війну товариша не розпитую – треба, щоб він тут ментально відпочивав. Якщо сам розповідає, то уважно слухаю.
– Запоріжжя перебуває впритул до котла війни.
– На жаль, так. Звикаєш до всього поганого, до цих прильотів і смертей. Як би це не звучало страшно… Дякувати Богу, моя сім’я зараз у Польщі. Інакше я б дуже стресував. Коли сам у небезпеці, то не хвилюєшся. Просто не замислюєшся над ризиками.
– Ви працюєте рятувальником у Державній службі з надзвичайних ситуацій. Разом із колегами ви першими реагуєте на наслідки прильотів?
– Наш підрозділ створено якраз після повномасштабного вторгнення. Основне завдання – розбір завалів. Ми виїжджаємо, коли якийсь, м'яко кажучи, капець відбувся. Житлові будинки та інше…
– Як ваша психіка оговтується від побаченого?
– Перші виїзди на прильоти у житлові будинки були важкими. Я сильно переживав, чи впораюся психологічно. Боявся, що ці жахливі картини снитимуться. Та ви знаєте, навчився з цим боротися. Особливо допомагає те, що я усе життя дивлюся фільми жахів і моя психіка до цього певною мірою адаптована.
– З чим було найважче?
– Найстрашніше – це діти. Дотепер важко згадувати про 8-місячну дитину... Думаю, хто має власних дітей – той мене зрозуміє.
"Раніше я ніколи не бачив себе у силових структурах"
– У команді рятувальників злагодженість така ж, як на футбольному полі?
– Ми розуміємо одне одного без слів. Як і у футболі, ми теж багато тренуємося. Під час оперативного виїзду кожен член бригади знає, за що відповідає. Все працює, як годинник. Спершу начальник йде у розвідку, тоді інформує нас про подальші дії: що робимо, який інструмент використовуємо. Алгоритм задає наш керівник, однак все працює комплексно.
– Терористи виробили тактику, яка полягає у двох послідовних ударах, розділених у часі.
– Ми готові до цього. Після першого прильоту рятувальники можуть розпочати роботу, а тоді прилітає вдруге. Зараз наші дії відкоригували для уникнення схожих ситуацій. До відбою тривоги ми не під'їжджаємо впритул до місця прильоту.
– Як давно ви у ДСНС?
– Із серпня 2022-го. Спочатку я хотів йти у Збройні Сили України. Після 24 лютого у Запоріжжі роздавали автомати усім охочим, добровольці записувалися у територіальну оборону. Я був готовий, та дружина переконала цього не робити. Коли вона з донькою поїхала з міста, мені запропонували варіант із ДСНС. І я погодився – відчув, що це моє.
– Кожній людині властивий страх. Як швидко ви його побороли?
– Насправді я про це не думав. Навпаки мною керувала цікавість. Я вбачав у цьому певну місію і розумів, що мої фізичні навички можуть стати у нагоді. Раніше я ніколи не бачив себе у силових структурах. Усе життя грав у футбол та дітей тренував. Ну яка армія чи ДСНС?
– Зараз свого життя без звичної роботи не уявляєте?
– Насамперед через побратимів. Ми – найрідніші люди. Проводимо час навіть за межами роботи. Любимо сходити в басейн чи на шашлики поїхати – розвіятися трохи. У нас одна велика родина.
"Мальдіви? Перші кілька днів ледь не ночували на пляжі"
– Коли ви вперше замислилися над історією стосунків України та Росії?
– У мене мама родом з Рівненщини. Завдяки родичам я змалечку знав історію України, зокрема, вони багато розповідали мені про Степана Бандеру. Я знав, що рано чи пізно Росія прийде. А 2014-го стало очевидно, що невдовзі велика війна чекає на нас усіх.
– Росія систематично знищує ваше рідне місто.
– Найважливіше – людські життя. Але й Запоріжжя дуже шкода. Наприклад, у мене особлива асоціація з ДніпроГЕСом, який терористи обстрілюють. Пригадую, як у дитинстві не раз проїжджав у цьому місці і звертав увагу на один зі стовбурів станції, де збереглися кулі з часів Другої світової війни. Дивився малим на ці рани і уявляв ті часи. Зараз там великі руйнування і ДніпроГЕС має нові рани.
– Вам не було ще й 30-ти, коли ви закінчили з футболом. Чому?
– Я виступав за аматорську команду Мотор-Січ. Ми мали амбіції і навіть збиралися заявитися на Другу лігу. Однак цього не трапилося. А втома накопичилася: збори, роз'їзди, тренування, тижневі цикли… Все набридло і я вирішив, що варто завершувати з цим. Тоді й почав тренерську діяльність.
– У вашій кар’єрі був екзотичний закордонний досвід – ви їздили грати у футбол на Мальдіви. Як вас туди занесло?
– Я поїхав туди не сам – зі мною грали ще два вихованці запорізького футболу: Ілля Соболь та Вадим Петров. Нам запропонували варіант із тамтешньою третьою лігою. Мали зарекомендувати себе за два місяці та отримати серйознішу пропозицію. Думав, що в елітний дивізіон запросять, а я перевезу туди сім'ю. Проте коронавірус все змінив – два місяці відіграли, а потім ще п'ять просто сиділи вдома.
– Шаблонні асоціації з Мальдівами – рай на землі. Ви побачили ті краї під іншим кутом?
– Якщо ти їдеш відпочивати – це одна річ. Я ж вирушив туди без дружини і доньки. Нехай на картинці Мальдіви нагадують рай, та наодинці там складно. І пляж цей з часом набриднув, і сонце, і океан. Перші кілька днів ми ледь не ночували на пляжі, наче дикуни. А потім приїлося. Вода мутна, занадто спекотно… Більше часу в кімнаті під кондиціонером проводили.
"Хотів поїхати в Маямі, але Кривцов взяв мій ігровий номер"
– Запорізька школа футболу – унікальне явище. З чого все почалося для вас і який секрет розвитку місцевих талантів?
– Мене записали на футбол у 7-річному віці. Спочатку я плакав, не хотів, а потім сподобалося. Мені імпонувала гра старших захисників Металурга: Дмитра Невмиваки та Артема Челядинського. Я починав центральним захисником, як і вони, а потім перейшов на фланг. Секрет успіху? Насамперед – це тренерський потенціал. До того ж фінансування було на непоганому рівні, а діти мали необхідні умови, зокрема, новесенькі поля.
– Ваш клас 1991-го року народження подарував Україні кількох сильних футболістів. Головні зірки випуску – два Сергії: Кривцов і Сидорчук.
– Не лише вони. Також Євген Ткачук із Металіста 1925, а ще Артур Каськов.
– Каськову давали чи не найбільше авансів. У 17 років він дебютував у головній команді проти Динамо. Маєте пояснення, чому Артур не реалізував навіть частини від очікуваного?
– Безперечно, Артур міг досягнути більшого. Та нерідко з талановитими футболістами злий жарт може зіграти все те, що заповнює життя, окрім футболу. Кожному хочеться багато заробляти та їздити на красивій машині. Вже після професійного футболу ми разом дітей тренували, утім не поверталися у минуле. Думаю, Артур все сам розуміє.
– Де Каськов зараз?
– Одружився і поїхав чи то у Казахстан, чи у Туркменістан. Якщо чесно, не пригадую, але знаю, що мешкає не в Україні.
– Кривцов та Сидорчук все ще грають за кордоном. Контакти підтримуєте?
– Ми постійно на зв'язку. Ще й тому, що згаданому Артему Протасевичу намагаємося допомагати коштами на амуніцію. Обидва Сергії завжди відгукуються та охоче долучаються в разі потреби.
– Кривцов щось розповідав про своє американське життя в одній команді з Ліонелем Мессі?
– Я теж хотів поїхати у Маямі та збирався підписати контракт з Інтером, але Кривцов взяв мій 27-й ігровий номер, тож я відмовився від цього задуму. Моє місце вже зайняли (Сміється). Якщо серйозно, то опинитися в одній роздягальні з легендою – це сильно.
– В одному з інтерв’ю Сидорчук згадував, як до 19 років мешкав з батьками у гуртожитку і завдяки футболу зумів змінити життя своєї сім’ї.
– У кожного своя мотивація. Думаю, у Сергія дійсно було величезне прагнення досягнути успіхів у футболі та вибратися з цього. Ми мешкали поруч і я часто приходив до нього у двір. Житлові умови в нього справді були не найкращі. Добре, що Сергій хотів більшого і намагався змінити своє життя та життя своїх батьків.
– Окрім згаданих нами футболістів, у вашому класі були хлопці, котрі могли замахнутися на більше?
– Євген Задоя. Він зараз грає за ФСК Маріуполь. Як на мене, то за ігровими характеристиками він не поступався Сергію Сидорчуку. Можливо, десь не пощастило. Але Євген молодець – все ще грає у футбол, не здається.
"Замість нас у команду взяли Ордеців всяких"
– Ви тренувалися з основою Металурга, проте в УПЛ так і не дебютували.
– Шансів я отримував небагато. Більше мене підпускали в Маріуполі, де я перетнувся із запорізьким тренером Іллею Близнюком. Він завжди довіряв молоді. 2010-го Близнюк випустив мене у стартовому складі на матч Кубка України проти запорізького Металурга. Уявіть собі – мені 19 років, я приїжджаю у Запоріжжя на рідний стадіон. То були неймовірні емоції.
– Маріуполь програв 0:1. Як щодо самого малюнку гри?
– Все б нічого, якби я гол не привіз. Переоцінив свої можливості. Вирішив перехитрити свого старшого товариша Володимира Польового. Я вийшов справа у захисті, почав обігрувати Польового на фланзі. Досвідченіший суперник м'яч забрав, навісив у штрафний майданчик, а грузин Татанашвілі головою забив переможний гол.
– Що після гри сказав Близнюк?
– Мене взагалі ніхто не чіпав. Ні Ілля Владиславович, ні партнери жодного слова не сказали. Маю визнати, з колективом пощастило: Ігор Чучман, Костянтин Ярошенко, Олексій Антонов, Владислав Насібулін. Було у кого навчатися.
– Після Маріуполя ви зробили помітний крок вниз і перейшли у друголіговий Гірник-Спорт.
– Проблема у тому, що ти начебто приходиш у цю лігу сильнішим, на голову вищим. Минає час і ти зрівнюєшся із загалом. Далі був аматорський чемпіонат… Хоча мені там подобалося – я вже мав досвід і непогане розуміння гри.
– За той Гірник-Спорт грали Андрій Кліщук та Сергій Панасенко, які непогано зарекомендували себе на рівні УПЛ. Могли повірити, що ці хлопці далеко підуть?
– Ніколи не сумнівався в Андрієві Кліщуку. Це людина-тренажерка. Ніяких гулянок, виключно серйозне ставлення до справи і максимальний професіоналізм. Він добре проявив себе у Кривбасі. Панасенко володів хорошою технікою, мав класний удар і добре бачив поле. Питання могли виникати лише до його фізичних даних, але виглядає Женя зараз дуже добре.
– У сезоні 2013/14 ви грали у Черкасах і з друголіговою командою дійшли до півфіналу Кубка України, де спіткнулися на Шахтарі. Чому у всіх попередніх матчах ви на поле виходили, а в головному навіть у заявку не потрапили?
– У тренера Юрія Бакалова була особлива практика – чергувати футболістів, залежно від турніру. Якщо ти грав у чемпіонаті, то не виходиш в Кубку. І навпаки. Я дуже хотів потрапити хоча б на лаву запасних. На жаль, не судилося.
– Наступна ваша зупинка – херсонський Кристал.
– Туди варто було поїхати хоча б заради того, щоб познайомитися із Сергієм Цоєм. Це мій улюблений капітан, яких я більше ніде не зустрічав. Я йому навіть зараз так і пишу: "Мій улюблений капітане, як твої справи?" А ще після ігор батько мене завжди жартома запитував: "Ну що там? Цой живий?"
– Професійну кар’єру ви закінчували там, де й починали. Та замість красивої історії з відродженням Металурга все склалося інакше.
– Як показав час, то була моя помилка. Усі знають, як виступав цей Металург. Мені навіть неприємно це все згадувати.
– Якщо ви аналізували свій шлях у футболі, то, мабуть, зможете сказати, чому у вас не все склалося?
– Як на мене, найкращі роки я провів у Маріуполі. Просто Шахтар викупив клуб, прийшли донецькі та не дали нам шансу в першій команді. Замість нас у Маріуполь взяли Ордеців всяких. Місця для футболістів з дубля не знайшлося.
– Футбол – давно у минулому. Своє майбутнє бачите лише в ДСНС?
– Я дуже полюбив цю справу. Навіть нещодавно відповідну освіту здобув. Мені все дуже подобається. Щодня рух, зайнятість, відчуваєш себе потрібним. Це вдячна професія. Коли я закінчував з футболом, то шукав таку роботу, яка буде затребувана і знадобиться навіть у момент кінця світу. Я почав дітей тренувати, але постійно щось заважало – то пандемія, то початок великої війни. Футбол увесь час був на паузі. А зараз я у справі 24/7. І щасливий від цього.
показати приховати