Володимир Лозинський: Дивлячись на нерухомого Ковальова, Коньков закричав до Лобана і Базилевича: "Вы своими экспериментами человека убили!"

Володимир Лозинський: Дивлячись на нерухомого Ковальова, Коньков закричав до Лобана і Базилевича: "Вы своими экспериментами человека убили!"
Володимир Лозинський

Ключовий оборонець Динамо кінця 70-х – початку 80-х розповів "Футбол 24" про Лобановського, Динамо і його культових особистостей без прикрас.

Піковий період його кар’єри припав на той час, коли одна зіркова динамівська команда з небосхилу сходила, а інша створювалася. У цьому інтерв’ю Володимир Лозинський згадав, як Лобановський відправляв його служити і принципово не називав по імені вподовж чотирьох років, як Фоменко дав по обличчю Онищенку, а Динамо відмовилося від валізи вірменських грошей заради порятунку Карпат.

– Мій тато українець, а мати – росіянка, – бере слово Володимир Федорович. – Село Сапичі Брянської області, де я народився, Росія лише умовно, бо знаходиться воно в якихось п’яти кілометрах від нинішнього українсько-російського кордону. До Києва батьки перебралися, коли я був зовсім маленький. Тому Сапичів не пам’ятаю взагалі. Жили ми фактично за Києвом, в бік від Борисполя, де закінчувався асфальт, майже в лісі. Там раніше розташовувалася рембаза, завод з виготовлення шлакоблоків.

Власне, там, на заводському майданчику, починав бігати в футбол. Хоча який то був майданчик? Ставили з підручних засобів між деревами ворота і гонили зранку й до смеркання. Додому забігали лише для того, щоб похапцем перекусити. Трохи згодом шкільний вчитель фізкультури Володимир Миколайович Козлов зацікавив мене лижами. Виріс у лісі, здоров’я мав багато, тому бігав добре. Мене ж лижі приваблювали ще й тому, що всім, хто цим видом займався, давали додому по парі лиж.

Майже не присідав. Коли наставало літо, грав не лише за команду свого віку, а й за старших хлопців. Врешті, подався у клуб Восход, який знаходився на Дарниці, поряд із моєю 160-ю школою. Там мене тренував Віталій Баранов, колишній хокеїст, який був фанатом дитячого футболу. Цей тренер любив дітей. Не дарма ж із Дарниці вийшло стільки сильних гравців. Зокрема зі мною тренувався Коля Павлов.

– Але ви вважаєтеся вихованцем динамівської школи.

– Якось помітив перед входом на стадіон оголошення про те, що туди набирають хлопців саме мого року народження. Вирішив спробувати. Поїхав разом з братом. Вдягнувся святково – в білу сорочку, піонерський галстук. Кеди і трико взяв у сумку. Переглядали нас колишній оборонець Динамо 50-х років Віталій Голубєв і Олександр Леонідов. На гальковому полі вгорі поруч зі стадіоном "Динамо" зібралося хлопців 500. Тренери ставили маленькі ворота і запускали дітей спарингувати чотири на чотири. За підсумками тих невеличких матчів половину претендентів відсіювали. Наступного дня зібралося 250 хлопців.

Так нас відбирали понад тиждень, поки не залишилося 25 щасливчиків. Заключний відбір відбувався на центральному полі стадіону "Динамо", грали на великі ворота. По мені питань вже не було, тому на цій фазі, аби переглянути інших дітей, мене вже ставили у рамку. Окрім мене, тоді відібрався у майбутньому відомий коментатор Серьога Дерепа. Але він був 1954 року народження, а відбирали хлопців на рік молодших. Порушення виявили, коли Сергій здав метрику.

А я потрапив у школу "Юний динамівець". Коли видали білу форму з літерою Д у ромбі і труси не з вертикальними, а поперечними полосами, почувався найщасливішою людиною на землі. Розумів, як складно сюди потрапити, тому безмежно пишався самою нагодою грати за Динамо. Перед кожною грою на чемпіонат міста футболку вигладжував дуже ретельно. Матчі відбувалися щовихідних. Нашими головними суперниками були хлопці зі спортінтернату, куди збирали перспективних дітей з усієї України, а також команда Міськвно. Я грав у нападі, багато забивав. Після Леонідова наш рік з переходом у юнацьку категорію прийняв, повернувшись з Вінниці, Євген Котельников.

– Виходить, ви пройшли усю вертикаль футбольного становлення в одному клубі. Випадок майже унікальний.

– Так, бо навіть з юнаків у дубль з кожної групи переходило зазвичай двоє-троє хлопців. Проблема ще й у тому, що після завершення школи у дубль найперспективніших беруть не відразу. Зокрема мені у 17-річному віці доводилося влаштуватися на роботу в будівельну організацію слюсарем-сантехніком. Був помічником у зварювальника, підносив труби. Нелегко було, бо ж ліфтів на будівництві нема, залізяки доводилося тягати знизу й на дев’ятий поверх. В обідню перерву відправляли мене майстри як наймолодшого в гастроном за пляшкою. Вгостили лише раз. Випив і після обіду працювати вже не зміг. Заснув на солом’яних матах. Та ще й ключі від "коптьорки" залишилися у мене в кишені. Цього не знав ніхто. Поки я спав, майстри перетрусили всі закутки, але нічого не знайшли. З того часу ніхто мені більше не наливав. Та й добре, бо ж тренувався. Навіщо мені то було?

Рік відпрацював повноцінно, а потім отримав повістку з військомату. Динамівці ж тоді були закріплені за військовою частиною №3217 на Подолі. Курс молодого бійця там пройти мусив кожен, я не виняток. Котельников відправив з молодіжної команди на перегляд у дубль нас п’ятьох. Правда, надовго не затримався ніхто. До наступного року в команді з нашої компанії залишився лише Серьога Простимкін. Але після зборів під керівництвом Валерія Лобановського він теж відсіявся.

Тоді ж, узимку 1972-го поїхав з першою командою на збір у Ґаґри, в санаторій четвертого управління. Вперше тренувався поряд з легендами – Віталієм Хмельницьким, Ференцом Медведем, Вадимом Соснихіним. У дублі тоді теж сильні люди виступали – Олег Блохін, Олександр Дамін, Станіслав Кочубинський, Володя Плоскина, Сашко Бойко.

– Пам’ятаєте перше знайомство з Лобановським?

– Перед ним якраз закінчив курс молодого бійця. Відслужив армію, у суботу з друзями трохи за дембель випили. Відразу вирішив, що недільне тренування пропущу. Коли прийшов у понеділок, дізнався, що вчора мене шукали. Думали навіть, що потрапив на гауптвахту.

"Вово, йди, викликає Лобановський" – каже тренер дублю Анатолій Пузач у понеділок. Лобан – молодий, 43-річний тренер поводився дуже суворо. "Де був?" – питає. Вирішив, що потрібно брехати. Сказав, що боліло горло. "Збирай речі і назад в армію" – скомандував Валерій Васильович. Довелося поплакатися, щоб залишили. Лобановський не відразу, але погодився, при цьому зняв з мене щомісячний оклад стажера – 60 рублів. Проте я одначе був задоволений, що граю в футбол і не служу.

– Довго вам пригадував тренер ту гулянку?

– Стосунки в нас з того часу не складалися. Валерій Васильович хоча й приїздив на матчі дублю постійно, але на мене уваги не звертав. Впродовж кількох років він мене жодного разу не назвав Володею. Обмежувався тільки короткими вказівками під час матчів: "Лозинський – сюди, Лозинський – назад!" До речі, тоді вже грав на тій позиції, на якій провів усю кар’єру – справа в обороні. Туди мене Пузач поставив вимушено, після того, як зламався Дамін. У мене ж здоров’я було з надлишком. Як почав носитися туди-сюди, як став забивати, то більше про мою практику гри в нападі ніхто й не згадував.

Взагалі, я був не в захваті від того, як тоді з нами працювали. І не я один такий. Лобановському ж іноді не футболісти, а легкоатлети були потрібні. Взяти Пашу Яковенка чи Вітю Хлуса, який у футбол не грав взагалі, 800 метрів бігав. Наші перші збори під керівництвом Лобановського і Базилевича пригадую з жахом. Особливо – біг п’ять по 300 метрів. Юра Ковальов тоді не витримав. Впав перед лавкою на спину, піна з рота йде. Відкачати ніхто не може. "Да е.. вашу мать, вы своими экспериментами человека убили!" – кричав на правах старшого Толя Коньков. Ледве Юрка відкачали. Потім ще змусили його пояснювальну писати, мовляв, бігав з температурою, нікому нічого не сказав. Інакше б тренерам світила кримінальна справа.

Але виходу не було, працював. Відіграв за дубль чотири сезони. Особливого просвітку не було аж до того часу, поки наші селекціонери не знайшли у Полтаві Ваню Шарія. Казали, що то другий Блохін – біжить, б’є з обох ніг. Викликав мене в той час голова Української федерації футболу Микола Фоміних. "Не хочеш десь пограти?" – питає. "Не проти" – кажу. "Залиш свій телефон, команда буде їхати в Мукачеве, тебе підбере". Але минуло кілька днів і ніхто мені не телефонує. Натомість викликає Пузач. З розмови з Анатолієм Кириловичем дізнався, що Шарій у Києві залишатися не схотів, разом з нареченою втік в Одесу. Тоді зрозумів, що ніхто мене нікуди не відпустить. Однак термін військової служби закінчувався і розумів, що треба іти кудись туди, де гратиму в основі, а не за дубль.

Динамо-1975. Володимир Федорович згадує, що перед цією фотосесією для нього не залишилося динамівської футболки і довелося вдягати звичайну, білу

То було якраз літо 1976-го, період, коли Динамо під керівництвом Лобановського і Базилевича провалило Олімпіаду й команда влаштувала проти тренерів бунт. За підсумками скандалу поприбирали всіх тренерів і навіть лікарів. Прибрали б і Лобановського, але самотужки команда не змогла у Києві перемогти Дніпро. Петя Яковлєв тут, на Республіканському, забив Жені Рудакову двічі і Лобан повернувся. Винним у бунті зробили Вітю Звягінцева, котрий незадовго до того прийшов до Києва з Шахтаря. Зрозуміло, що Звяга повернувся в Донецьк, а незадовго затетефонував мені: "Приїжджай до нас". Трохи згодом Вітя разом із начальником Шахтаря Калініним узгодили зі мною в Києві усі деталі. Укатували мене доти, доки не укатали.

Розумів, що в Києві ловити нічого і поїхав до Донецька, порозмовляти з тренером "гірників" Володимиром Сальковим і мером міста. Саме в той день Шахтар приймав у матчі Кубка УЄФА Ювентус. Вранці поговорили. Я тоді саме збирався одружуватися. Мені відразу пообіцяли квартиру, дали оклад, обіцяли влаштувати на навчання в університет. "Але тебе відпустять?" – перепитує Сальков. "Звісно! Лобановський навіть не знає, як мене звати" – відповідаю.

Подивився футбол і повертаюся разом із майбутньою дружиною, а також Вітею Насташевським літаком до Києва. Салон практично порожній. Та серед поодиноких пасажирів помічаю селекціонера Динамо Анатолія Сучкова. "Ти що тут робиш?" – питає. "На футбол прилітав, хотів на Ювентус подивитися" – кажу. Поговорили, долетіли.

А наступного ранку мали разом з Насташевським писати заяви. Настак написав першим. Думав, що так само легко відпустять і мене. Але коли до Лобановського зайшов я, той відразу заговорив: "Володю, будемо тебе проглядати". Я ледь не оторопів: Валерій Васильович вперше за чотири роки назвав мене по імені! "Що ж на мене дивитися? Я вже чотири роки тут" – відповідаю. Несподівано Лобановський почав мене вмовляти. "Ні, армію я вже відслужив і все вирішив" – кажу. Однак Валерій Васильович вперся і заяви не підписав. А в ті часи гравця з команди могли відпустити лише за підписом тренера.

– Змирилися?

– Ні! За порадою Звягінцева написав заяву в Москву, на ім’я голови центрального спортивного товариства Динамо Єрьоміна. Написав і ввечері того ж дня полетів до Донецька. Там відразу отримав першу зарплату, почав тренуватися. З Шахтарем навіть встиг відіграти у київському Палаці спорту міні-футбольний турнір, забив кілька м’ячів. Після того полетіли на збори. Ми жили в Адлері, Динамо – по інший берег річки Псоу, в Ґантіаді. Тренувалися, правда, на одних полях. То ми перші, то вони. Я грав за основу Шахтаря, встиг забити у товариському матчі тбіліському Динамо. Сальков мене ставив на позиції опорного хава. Все було добре, доки не прийшла телеграма. "Володю, їдеш у Динамо" – сказав мені Сальков тоном, який вибору не залишав. Я ж розумів, що Лобановський спілкується з першим секретарем ЦК компартії України Володимиром Щербицьким напряму. А Володимир Васильович здатен схилити будь-кого з обласних підлеглих.

– Лобановський прийняв вас без образ?

– "Ну, що, будемо працювати?" – запитав з порога. "А що мені залишається?" – відповідаю. Мушу сказати, що, мабуть, після тієї першої зустрічі я Валерія Васильовича трохи побоювався. Бо місяць після прогулу відслужити все ж довелося. А то ж Внутрішні війська, поганяли мене так, що будь здоровий. Особливо з урахуванням, що служили у нашій частині в основному банабаки. Вони нашого брата не шкодували. Одного разу Лобан зайшов у роздягальню після того, як ми дублем програли Пахтакору. Ходить неподалік й звертає увагу на мою як завжди пишну шевелюру. Стоїть поряд, але звертається до Пузача: "Кириловичу, скажи йому, що якщо завтра не підстрижеться, то стане вдесятеро коротшим". Тобто знову пролунала погроза, що мене відправлять до армії.

– Коли сезон-1977 на позиції правого оборонця знову розпочав Володимир Трошкін, не було думки, що знову залишитеся резервістом?

– Ні, бо Лобановський потрохи прибирав людей, які торік бунтували найбільше. Трошкін відіграв ще півкола, до товариського матчу з Фіорентиною. Київ і Флоренція – міста-побратими, "фіалки" тоді до нас із дружнім візитом завітали. Спершу зіграли на СКА з київськими армійцями, а потім на Республіканському з нами. Коли Лобан повідомив, що гратиму в основі, мене почало трусити, навіть слова промовити не міг. І добре, що підтримав Трошкін. "Що ти хвилюєшся? Заспокойся" – обійнявши мене, сказав Троха. Наче прості слова, але в той момент вони для мене означали чимало. Володя залишається моїм другом понині. Власне, він мене підтримував ще з того часу, коли грав за дубль. Та команда 1975 року взагалі мала звичку відвідувати поєдинки дублерів у повному складі. При цьому кожен гравець мав людину, над якою брав опікунство.

У матчі проти Фіорентини

Власне, за мною приглядав саме Трошкін. Та не тільки він. Пригадую, як за добу до мого першого матчу в чемпіонаті грали на вечірньому тренуванні в баскетбол. Борцівський, без правил. Вхопив м’яч і біжиш до кільця, поки тебе хтось не завалить. Лобан стояв збоку і ловив від того процесу кайф. В одному з моментів я схопив ззаду Онищенка. І вирвав у нього з рук м’яч. Володі таке нахабство не сподобалося. Як дасть мені під зад смачного шпіцака! Міша Фоменко грав за мене і мовчати не став. Підбіг і заїхав Онищенку по обличчю. Той – з копит! "Все, все, все! Завершили!" – зашипів Лобан.

Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк"

…Перемогли ми тоді Фіорентину 4:2, я відносився і надалі вже грав за основу постійно. Трохи згодом ми вже летіли у Флоренцію. Чартером, разом із ансамблем Вірського. Грали з Фіорентиною вже на її полі. Розіграли у центрі, м’яч опинився в мене. Переходжу центральну лінію, як хтось із наших кричить: "Бий!" Як дам – м’яч влетів у дальню "дев’ятку"! Перший мій гол за Динамо.

– У перший для вас повноцінний сезон Динамо виграло чемпіонство.

– Ми тоді ще й Карпатам намагалися допомогли не вилетіти.

Динамо-1977

– Знаю, що у весняному чемпіонаті 1976 року Динамо завадило львів’янам виграти бронзу.

– Маєте на увазі той інцидент із Санею Прохоровим, якого Лобановський взяв "по дзвінку", під Олімпіаду і відразу виставив проти тбіліського Динамо? Потім виявилося, що воротар права грати за нас у чемпіонаті не мав і нам зарахували поразку. Ми ж від цього й постраждали, бо якби не ці два загублених очки, самі, виступаючи дублюючим складом, могли претендувати на медалі. Переконаний, що Лобановський помилився з Прохоровим несвідомо.

Зате у 1977-му ми для львів’ян справді зробили, що могли. Карпати тоді боролися за виживання з Араратом. У Єреван на матч останнього туру ми приїхали в ранзі чемпіонів. Щоб залишитися у вищій лізі, Арарату потрібно набрати очко. Чи в грі з нами, чи у відкладеному поєдинку проти Торпедо, який мав відбутися через кілька днів у Москві. Після приїзду вірмени догоджали нам, як могли.

Досвідченіші гравці розповідали, що за добу до матчу представники Арарату принесли валізу грошей. Наступного дня спроба повторилася. Але річ ось у чому. З нами на той виїзд поїхав керівник Міністерства внутрішніх справ УССР Кулинич. І в наказному порядку повідомив: "Не віддавати гри за жодних обставин. Віддаєте – після приїзду всі на килим. Допомагаємо Карпатам". Лобановський в окремій розмові повторно підкреслив, що справа серйозна, лягати не маємо права ні за які гроші. Не нам, а старшим футболістам. З молодих у тому матчі грали Вова Безсонов, Саня Бережний, Вітя Юрковський і я.

Одним словом, з нами вірменам домовитися не вдалося. Але лояльними до господарів були судді. В бідолашного Юрковського суперники стрибали і ногами, і кулаками. Той терпів, але не пропустив. Врешті, в середині другого тайму Льоня Буряк рахунок відкрив, а наприкінці зустрічі Троха на контратаці відзначився вдруге. Після того хтось із вірменських футболістів жестом показав глядачам, мовляв, давайте сюди. А "Раздан" – стадіон специфічний. Розташований він у горах, трибуни нависають. І ось після того заклику вниз до поля посунула лавина людей. До роздягальні ми рванули так, немов 85-ти хвилин зустрічі не було. Перед тунелем з залізними прутами в руках вишикувалися вірменські мєнти. Але вболівальники готові були знести й їх. Втихомирив гарячих вірменських хлопців Кулинич. Він вибіг поперед натовпу і вистрелив кілька разів з пістолета у повітря.

Вересень 1977-го. Динамівці проважають з футболу Євгена Рудакова

Люди відступили, але виїхати ми одначе дві години ризикували. До летовища ж добиратися горами, дорога над проваллям. Коли їхали, позашторювали у львівському ЛАЗі вікна, попадали на підлогу. І боялися, щоб автобуса часом не зіштовхнули у прірву. Перевести подих вдалося лише коли сіли в літак. До слова, Карпати обіцяли нам у разі перемоги по новому і дефіцитному на той час кольоровому телевізору "Електрон". Так тієї винагороди чекаємо й досі. Не отримали ні вірменських грошей, ні львівських телевізорів. І ще й життям ризикували. Цікаво, скільки на пропоновані єреванцями гроші ми тих "Електронів" могли купити? (Сміється) До слова, Арарат таки врятувався. Через чотири дні після зустрічі з нами вірмени поїхали в Москву і зіграли 1:1. Уявляю, скільки топедівці за ту нічию отримали.

– Восени того ж 1977 року ви дебютували в єврокубках. І, мабуть, запам’ятали той матч Кубка УЄФА проти Айнтрахта з Брауншвейґа назавжди.

– Так, бо в пропущеному в першому таймі голі звинуватили мене. Але винен не я. Вітя Матвієнко пішов подавати кутовий, а я зайняв його позицію. Та суперники вибили м’яч на мій фланг, Мотя повернутися не встигав і мені довелося нестися за Даніло Попиводою в авральному порядку. Не встиг. Однак Лобановському ж потрібно було когось звинуватити. Доводив Валерієві Васильовичу, що вдіяти не міг нічого, але марно. Після того матчу Лобан знову посадив мене до кінця сезону "на банку". Догравав чемпіонат Троха.

– Незамінним ви стали в наступному чемпіонаті.

– Трошкін з команди вже пішов, а я грав від дзвінка до дзвінка, не випадав ні через картки, ні через травми. Усі 30 матчів чемпіонату-1978 провів без замін, а потім так само повністю зіграв десять перших поєдинків у 1979-му. Аж тоді пропустив одну гру через дискваліфікацію. Встановив рекорд, отримав приз "Незамінного". Подарували кришталеву вазу.

– Єдиний раз замінив вас Лобановський у 1978-му в зустрічі 1/8 фіналу Кубка чемпіонів проти шведського Мальме.

– Той матч згадую як велике нещастя. Не матч, а протистояння. Спочатку ми приймали шведів у Харкові. Лобан тоді підловив суперників на виходах оборонців при створенні положення "поза грою". Вони виходять, а ми вбігаємо з флангів після довгих закидань з глибини. Виходили з їхнім воротарем, здоровим бугаєм Мьоллером, сам на сам разів вісім. І я, і Сашко Бережний, й інші футболісти. І не забили жодного м’яча. Матч завершився 0:0. А на виїзді поступилися 0:2, двічі пропустили зі "стандартів". Досі не збагну, як ми могли тоді програти. Мали в Харкові забивати три-п’ять м’ячів і їхати на виїзд безтурботними.

А через рік, коли в 1/8 фіналу Кубка УЄФА зустрічалися з болгарським Локомотивом з Софії, що не те саме було? Команда другої ліги, коли на виїзді програли їм 0:1, одначе не сумнівалися, що маємо проходити далі. У нападі в болгарів тоді грав Михаїл Михайлов, гравець приблизно з таким пузом, як у мене зараз. Матч-відповідь був останнім для нас у 1979 році, приймали Локомотив на стадіоні "Динамо". У першому таймі забили двічі. Все було гаразд, але на початку другої половини нізвідки над полем нависнув туман. Густий настільки, що зі своєї половини воріт суперника видно не було. А наш воротар Юра Роменський мав проблеми з зором. Ближні м’ячі він перехоплював, а дальніх у таких умовах не бачив. Ось і пропустив не найскладніший м’яч. Матч завершився 2:1.

Шкода, бо в чвертьфіналі могли зіграти з однією з трьох німецьких команд. Для нас то була мотивація ще й тому, що під час таких виїздів компанія Adidas завдяки зв’язкам Міші Ошемкова забезпечувала нашу команду екіпіруванням. Ми чекали того виїзду, бо вдома якісного одягу для гри і тренувань придбати було неможливо.

– У тому ж 1979-му Динамо також було близьким до чемпіонства. Однак у матчі заключного туру сенсаційно поступилося в Алма-Аті Кайрату, який боровся за виживання. У це важко повірити, але чув, що казахстанці заплатили стільки, що кияни відмовилися навіть від боротьби за чемпіонство.

– То неправда. Суддя Ігнатов з Калуги безпосередньо на полі нам сказав: "Можете навіть не мордуватися. Я вас не випущу". Так нахабно не поводився за моєї пам’яті жоден арбітр.

Динамо-1981

– Команду зразка 1981 року Віктор Хлус вважає однією з найсильніших у клубній історії. Ви з ним згодні?

– В принципі, так, бо ж виграли друге поспіль чемпіонство, а в 1982-му могли виграти втретє. То якби Спартак у заключному турі не здав гри мінському Динамо. Ми свій поєдинок у Єревані завершили раніше. Виграли 3:2 і очікували, що москвичі вдома принаймні не програють. Вони навіть відкрили рахунок, але потім "виправилися".

…Ми теж у 1981-му допомогли іншому Динамо – московському. Вже в статусі чемпіонів тоді поїхали на спарений тур до Москви. Віддали матч динамівцям, які боролися за бронзу, по лінії спорттовариства. Нам за ту здачу подарували по фотоапарату "Зеніт". У заключному ж турі тоді перемогли Спартак 2:1. Нам перед тією грою Лобановський навіть установки не давав, а напередодні команда добре погуляла. Юра Гаврилов під час гри бігав і дивувався: "Що ви пили?"

Хлус правий. Команда у 81-му в нас була прекрасна. І пройди ми в чвертьфіналі Кубка чемпіонів англійську Астон Віллу, це визнали б усі. Бірмінґемців у першому матчі в Сімферополі теж ганяли усі 90 хвилин, Вадик Євтушенко забив чистий м’яч, який арбітр не зарахував. 0:0, а на виїзді взагалі були без моментів, програли 0:2. Коли господарі забивали перший м’яч, вони заштовхнули Вітю "Чайника" у ворота разом з м’ячем.

– Через рік Динамо знову зіграло в чвертьфіналі Кубка чемпіонів. І знову з тим же успіхом.

– Важко нам у той час весняні поєдинки давалися. Нам би влітку всі матчі грати. Хіба не показово, що Динамо у 1981-му і 1982-му двічі поспіль виграло турнір в іспанській Ла-Коруньї? Перемагали Барселону, Атлетіко, Бенфіку, Баварію. Андерлехт, який у 1976-му і 1978 роках вигравав Кубок кубків, ми у 1977-му в Хіхоні розгромили 6:1. Не дивно, бо в той період ці клуби входили в сезон, так само як ми навесні.

Звісно, Астон Вілла і Гамбург виглядали з цієї точки зору привабливіше. За німців тоді виступав данський нападник Ларс Баструп. Проти нього Юрій Морозов вирішив виставити персонально Сашка Сорокалета, Царство йому Небесне. Грали в Тбілісі. Перед розминкою за добу до гри Сашко знайшов три копійки. "Дивіться, Юрію Андрійовичу, що я знайшов" – хизується. "3 копійки? На фарт" – відповів тренер. Наступного дня Баструп забив з-під Сані тричі. Програли 0:3, але навіть при цьому на виїзді мали всі шанси відігратися.

Лобановський і Морозов

– Зміна тренера в Динамо взимку 1983-го теж мала б позначитися.

– Юрій Морозов, якому Лобановський, зосередившись на роботі у збірній, віддав чемпіонську команду, гарна людина, добряк. М’який, у той час на тренерській роботі з таким характером було важко. Юрій Андрійович любив випити. Зрештою, Лобан теж від цієї справи не відмовлявся. Якось поверталися з виїзду з Москви. Стоїмо в черзі в аеропорту Внуково. Тренер скромно став за нами. Безсонов, помітивши це, почав гучно замовляти: "Шість пляшок шампанського". Морозов аж обурився: "Володю, візьміть хоча б парочку. Ти що?" Посміялися. Уявляю, що було б, скажи Бєс таке при Лобані.

У тому ж сезоні ніяк не вдавалося забити Сашкові Заварову. Моментів втрачав по три-чотири за гру. І постійно мінімально програємо. Черговий матч, тренер дає установку. "Взагалі, хлопці, давайте йо…мо те Торпедо! – несподівано починає Юрій Андрійович. – А потім, наступного дня як нажеремося!" Мотиватор! (Сміється)

Морозов – хороший дядько. Але про що можна говорити, якщо старші гравці, приміром, Блоха, казали, кого треба ставити у склад? З часом Юрій Андрійович розібрався і почав щось змінювати. Декого, зокрема мене, зі складу поприбирав, почав ставити молодь. Але було вже пізно.

В чемпіонаті ми стали лише сьомими. Та ще й з Кубка УЄФА на першій стадії вибули, програли друголіговому французькому Лавалеві… З Балем ділили номер років десять. Ми з Андрієм, а Дем’яненко з Безсоновим. Так само було й у Лавалі. Після домашніх 0:0 поступилися цій, набагато слабшій від нас команді 0:1. Хоча награли на перемогу. Вадик Євтушенко знову забив чистий м’яч, який не зарахував арбітр.

Повернулися в готель пригніченими. В фойє нас зустрічають хлопці з ЮНЕСКО. Етнічні українці, які живуть у Франції. "Володю, чому нас ніхто й ніде не любить?" – питає Баль одного з них. "Андрію, поки у нас червоний прапор, нас ніхто любити й не буде" – відповів той. Після того замкнулися з Андрієм у номері, відкрили пляшку горілки й залили ту тугу. Ніяк не могли збагнути: кому ж ми програли? Жарти жартами, а нас і справді судили паршиво.

Далі буде…

Фото Медіа-бібліотека Динамо

Володимир Безсонов: Лікарі ж дилетанти – бачать, що поламана шия і забороняють ходити. Але я їх не слухав

Если Вы обнаружили ошибку на этой странице, выделите ее и нажмите Ctrl + Enter
powered by lun.ua
17
час
:
48
мин
Аргентина
21:15
Уругвай
Угадай исход матча
Залиште відгук