Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк"

17 березня 2017 2012 34 Читать на русском
Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк"
Олег Блохін і Володимир Онищенко

Перша частина інтерв'ю "Футбол 24" із знаменитим вінгером київського "Динамо" 70-х.

У науспішнішому для київського "Динамо" сезоні-1974/1975, який завершився здобуттям Кубка кубків і Суперкубка УЄФА, він на євроарені забивав більше, ніж тогорічний володар "Золотого м’яча" Олег Блохін. Власне, у тій зірковій динамівській команді пересічних особистостей не було взагалі. Керуючись риторикою Марко ван Бастена, за них говорили їхні бутси. А ось витягти цих людей на одкровення не так вже й просто. Скажімо, Володимира Онищенка переконував у потребі дати розгорнене й відверте інтерв’ю впродовж кількох років. Володимир Іванович підійшов до розмови ґрунтовно, кожну свою відповідь зважував, а на початку розмови попрохав: "Можна відповідей на окремі питання уникати?" Звісно, відповів ствердно, але на щастя цією опцією Володимир Іванович впродовж майже трьох годин розмови не скористався. Лише коли мова зайшла про збірну Михайла Фоменка, в якій пан Онищенко працював асистентом наставника, відповіді були стриманіші.

Нинішній гість "Футбол 24" розповів, чому мама вимагала в тренера вигнати маленького Володю з футбольної секції, як сподобався він "Дідові" Маслову, став сенсаційним чемпіоном СРСР і співучасником афер у луганській "Зорі", про тріумфальне повернення до Києва, бійку з Решком, повідав про таємницю свого призначення і швидкого звільнення з посади наставника "Динамо", згадав, як виховував юного Шевченка, а тепер став його помічником у збірній.

"Мама прийшла до тренера: "Виженіть цього хлопчика!"

– Володимире Івановичу, судячи з вашої біографії, народилися ви в чорнобильській зоні.

– У селі Стечанка я народився, але фактично там не жив. Ще коли був немовлям, батьки переїхали до Києва. Пізніше іноді приїздив у Стечанку на канікули, до родичів. Там жили дві сестри тата. У принципі, бував там регулярно, доки не сталася ця трагедія. Нині села банально немає. Його зрівняли з землею, залишили тільки цвинтар.

Моє дитинство минуло в Києві. Спочатку, десь до року 1953-го, наша сім’я квартирувалася неподалік в центрі міста, поблизу станції метро "Арсенальна". А коли мені було чотири роки, ми переїхали в район, який тоді іменувався Жовтневим. То як їхати по проспекту Перемоги в напрямку Житомира, будинок розташований неподалік від станції метро "Берестейська". Там, до речі, мешкав і Володимир Мунтян. Будинки там добротні, їх ще будували німецькі полонені. Житло там отримували в основному військовослужбовці. То не дивно, бо поруч знаходилося загальновійськове училище імені Фрунзе. Мій батько – військовий, він був співробітником цього закладу. Жити там було комфортно, бо саме на цьому місці колись знаходилася дача Микити Хрущова, яку пізніше переобладнали в паркову зону, яку назвали Парком 22-го з’їзду. Власне, там понині живе сестра.

Онищенко Мунтян

На фото: Володимир Мунтян (ліворуч) та Володимир Онищенко (у центрі)

Через одну зупинку трамваю, навпроти колишнього Парку Ленінського комсомолу розташована 154-та школа, де усі діти цього району, зокрема й я, навчалися. А в десяти хвилинах ходьби в інший бік знаходився стадіон заводу "Більшовик", де ми всі й пропадали в усі дитячі й юнацькі роки.

– Ви згадали рік 1953-й. А в 1954-му київське "Динамо" здобуло свій перший трофей – Кубок СРСР. Доводилося бачити гру Михайла Комана, Віктора Фоміна, Андрія Зазроєва, Олега Макарова вживу?

– Коли вперше впросив батька повести мене на справжній футбол, ще футболістів по прізвищах не знав. Більше того, навіть не пам’ятаю, з ким того дня грало наше "Динамо". То було ще на стадіоні імені Хрущова, де нині знаходиться НСК "Олімпійський". Тато футболом не цікавився, але під моїм тиском не встояв. Мені тоді було менше десяти й вразила не стільки сама гра, скільки величезна чаша стадіону навколо зеленого прямокутника, по якому бігають маленькі футболістики. То були якісь особливі відчуття, бо до того футбол бачив лише уривками по телебаченню.

Також переглядав матчі дорослих команд на "Більшовику" й деяких інших стадіонах Києва. То була першість міста. Спочатку грала молодь, потім основні склади. У "Більшовику", "Темпі", команді Авіаційного заводу, які були серед лідерів чемпіонату, поміж інших нерідко виступали колишні футболісти "Динамо", зокрема один з володарів Кубка-1954 Олександр Кольцов. Ми, дітлахи, приходили на ці матчі, знаючи біографію зірок, тому очікування побачити щось надзвичайне виходило дуже хвилюючим.

– Яким чином потрапили в "Динамо" ви?

– До 15-ти років тренувався і виступав за "Більшовик". Під час матчів на першість міста мене вочевидь помітив хтось із динамівських тренерів.

– Нивки, де тренувалися динамівці, від місця, де ви жили, теж недалеко.

– Десять чи 15 хвилин ходи. Достатньо було пройтися через парк і піднятися вулицею Танковою. Тоді там тренувалися не діти, як зараз, а основна команда і дублюючий склад. Зрозуміло, що на динамівській базі бували часто. Хотілося ж подивитися, як тренуються зірки рівня Валерія Лобановського, Олега Базилевича, Віктора Каневського, Юрія Войнова. З відкритими ротами спостерігали, як ці легенди приїжджали на тренування на машинах, як заходили у той невеличкий будиночок, який тоді слугував базою. Дивно, але тоді там поміщалися гравці двох команд. Ще сам, виступаючи за дубль, встиг там трохи пожити. Тісно, скромно, спартанські умови – маленька кухонька, невеличкі кімнати по п’ять ліжок у кожній. Але що нам тоді було потрібно? Любові до футболу штучно не прививав ніхто. Її сам двір прищепив. Ми просто бігали за м’ячем і навіть не мріяли, що колись заграємо професійно.

– Тим паче, коли батьки захоплення дитини не розділяють.

– Мама з татом були категорично проти того, щоб я гаяв час на футбол. Мама навіть якось прийшла до тренера команди "Більшовик" Бориса Кукурикова і заявила: "Виженіть цього хлопчика!" "Як я можу його вигнати, якщо він найкращий?" – усміхнувся Борис Йосипович. Власне, з огляду на ставлення батьків свої заняття футболом я тривалий час тримав у таємниці. Аж поки хтось із дворових друзів мене не продав, точніше. Проговорився під час розмови з мамою. До того після тренувань чи матчів роздавав друзям труси, майки, гетри і взуття. Бо якби вдома хтось побачив це екіпірування, то був би страшний скандал.

Зрештою, мама ж не хотіла мені лиха. Річ у тім, що я був хворобливим хлопчиком, здоров’я для того, щоб займатися спортом професійно, мені начебто бракувало. Особливо батьки не хотіли, щоб займався футболом. Доводилося підводити їх до цієї думки поступово: спершу записався на теніс, потім почав займатися баскетболом і врешті підвів до думки, що відвідуватиму футбольну секцію. А взимку, звісно, був хокей. У Києві тоді ця гра поміж дітей була вельми популярною. Майже у кожному дворі була так звана "коробка". Якщо ж її не було, то розчищали сніг і заливали "поляну" власними зусиллями. Фактично, замерзали калабані, але були задоволені й цим. Бігали з ключками і не завжди на ковзанах. Зрештою, нам було простіше, бо в парку 22-го з’їзду було два озера. Взимку вони замерзали і турбуватися нам не доводилося.

Хоча, звісно, коли заняття футболом стали серйознішими, часу на хокей було менше. Взимку тренувалися в залах, а ігри по неділях проводили на снігу. Поля тоді особливо ніхто не чистив. Як втоптували, так і грали.

"Мене виштовхали бити пенальті – влучив у стійку"

– До динамівської основи ви приблизилися вже тоді, коли наставником команди був Віктор Маслов.

– То був 1965-й рік. Тоді часто практикувалися спаринги між старшими юнаками і дублюючим складом. Після одного з таких поєдинків Віктор Олександрович звернув на мене увагу і дав вказівку перевести мене з юнацької групи в дубль. До слова, тоді теж грав на позиції лівого вінґера чи лівого півоборонця. Підкреслюю це, бо мене часто помилково називають нападником. На вістрі не грав ніколи. За винятком того невеличкого проміжку, коли Маслов почав залучати мене до матчів за основу. Як відомо, він тоді першим перейшов на гру за схемою 1 – 4 – 4 – 2 й вирішив, що в мене щось може вийти попереду. Власне, після того на гру з двома нападниками перейшов дубль і роль одного з двох форвардів відводилася мені.

Онищенко

До того я грав зліва, Вітя Кащей зліва, а на вістрі діяв Льоша Христян. Напад у нас тоді був фантастичний. У 1968-му, коли стали чемпіонами СССР серед дублерів, забили у 38-ми матчах 94 м’ячі. Стадіон "Динамо", який тоді вміщував 30 тисяч глядачів, забивався вщент, а ті, хто на трибуни не потрапляли, обліплювали дерева навколо стадіону. І то в часи, коли три роки поспіль першою ставала основна команда "Динамо". Згадуєш ті часи, слухаєш, що зараз на матчах Прем’єр-ліги збирається по 167 людей і дивуєшся – що ж у нас так сильно змінилося? На мій погляд, тоді було більше гравців. Здатних приймати нестандартні рішення, були яскраві індивідуальності, гра яких приваблювала. Достатньо сказати, що в нападі динамівського дубля окрім нас, молодих гравців, тоді часто виходив призер чемпіонату світу-1966 Валерій Поркуян. Нині спостерігаю за хлопцями з інтернату й ловлю себе на думці, що якісь вони всі однакові.

– Разом з тим, після здобуття чемпіонства у 1968-му Маслов дублерів до основи підпускав неохоче.

– Чому ж? Мені, 19-річному Віктор Олександрович довірив зіграти один тайм у виїзній зустрічі проти московського "Динамо". То теж було за щастя, адже конкуренція була високою. В 1970-му провів із першою командою збори. Навіть пенальті в контрольному матчі проти "Зеніта" в Сочі незадовго до старту сезону пробивав. Усе тому, що лідери бити злякалися і виштовхали до позначки мне, молодого. А я влучив у стійку. Пізніше ж, у чемпіонаті грав не стільки тому, що почав когось витісняти, скільки через те, що Серебряников, Мунтян, Бишовець, Хмельницький і Пузач поїхали на чемпіонат світу. Матчів внутрішнього календаря тоді ніхто не переносив, а отже довелося Маслову змінювати лідерів дублерами. Каші ми не зіпсували, більше того, навіть вивели "Динамо" в лідери. Тому коли збірники повернулися, перед Віктором Олександровичем стояла дилема – кого ставити. Думаю, молодь тоді переконала тренерський штаб, що час процес зміни поколінь треба розпочинати.

– Ви тоді забили чотири м’ячі у семи матчах. Статистика гарна, але після повернення збірників в основі ви більше не з’явилися.

– Хмельницький, Пузач і Бишовець тоді були ще дуже сильними, їх важко було витіснити. Єдине – тренери намагалися підтягнути до основи Вітю Кащея, який був на три роки за нас із Христяном старший. Наш час мав настати пізніше. Процес зміни поколінь розпочався, але не так стрімко, як би нам цього хотілося. А потім розпочалися труднощі.

– Пов’язані зі зміною тренера?

– Тренер будує команду так, як він собі уявляє, враховуючи той стиль гри, який він сповідує. Тренерська робота – творча, ремісники нею займатися не зможуть.

– Погляди на футбол Олександра Севідова відрізнялися від поглядів Маслова?

– Причому суттєво. Віктор Олександрович ще до чемпіонату світу-1966, до того часу, як начебто першими з двома нападниками почали грати англійці, застосував цю схему в "Динамо". У Маслова було три нападники (Бишовець, Пузач і Хмельницький), які постійно змінювалися в залежності від суперника і поставлених на окремо взятий матч тактичних завдань. Севідов мав інше бачення як на побудову атакувальних дій, так і формування команди в цілому.

– Олександр Олександрович привів "Динамо" до чемпіонства в 1971-му, але якихось яскравих спогадів про нього чомусь не вдається витягти від жодного з того покоління динамівців. Слід Севідов у клубній історії залишив.

– Кожна людина якось "наслідила". Інша справа, що то за слід. Про Маслова всі згадують, бо він випередив час так само. Як трохи згодом голландець Рінус Міхелс. Плюс – Маслов відпрацював у Києві сім сезонів, тоді як Севідов – неповних два. На мою думку, в "Динамо" було кілька видатних тренерів – Олег Ошенков, В’ячеслав Соловйов, Маслов і Лобановський. А Севідову щось тут не вийшло. Мабуть, не вдалося знайти спільної мови на ріні вищого партійного керівництва республіки.

– Але вас тоді в команді вже не було.

– По-перше, Севідов мав своє бачення. По-друге, до досвідчених Бишовця, Пузача і Хмельницького додався молодий Олег Блохін. З чотирма нападниками в команді для мене місця вже начебто не залишалося. Тож коли отримав пропозицію з Луганська, вирішив не відмовлятися. Ішов з "Динамо" з власної ініціативи. Не виключаю, правда, що клуби, відправивши мене у "Зорю" і взявши до Києва Михайла Фоменка, провели обмін. Так чи інакше, я про такий крок не шкодую. Сам вибрав цей шлях. Він був ні простим, ні легким.

"Волга"?! А ти з якого забою?"

– Про такий крок з огляду на результат справді шкодувати важко. А що було нелегко можу судити бодай із розмови з вашим партнером за чемпіонським складом "Зорі" Сергієм Морозовим, який розповідав про виснажливі тренування Германа Зоніна, зокрема заняття в борцівському залі.

– Герман Семенович взагалі дуже цікавий тренер, зі своїм унікальним підходом і вмінням знаходити з футболістами контакт. Робота була непростою. Навантаження були великими, а інтенсивність вправ високою. Відчувалося, що то новий напрям. Потім, коли почав тренуватися в Лобановського, розумів, що у Зоніна було чимало схожого.

Останній збір напередодні чемпіонату-1972 проводили в Абхазії, на спортивній базі "Ешери". Перед поверненням додому провели заключний контрольний матч – програли московському ЦСКА 1:4. Всі були шоковані. Особливо – керівництво області. Сидимо в роздягальні засмучені, поряд розчарований Зонін. "Як же так, на носі старт, а ми видали таку безнадійну гру" – каже. Відповів капітан команди Сашко Журавльов: "Германе Семеновичу, навіщо хвилюватися? Ми станемо чемпіонами". Першою реакцією на цю фразу була тиша, потім всі сміялися. Коли ж сезон завершився і ми справді стали чемпіонами, Сашко згадав ту мить: "Я ж казав!"

– Катком по суперниках ви почали проїздитися від самого старту.

– 3:0 над київським "Динамо", 3:1 над "Спартаком", 1:0 на виїзді з "Динамо" московським, перемоги над ЦСКА, "Зенітом" і "Араратом". Трохи пригальмували нас лише динамівці Тбілісі.

– "Зоря" тоді в багатьох матчах забивала швидкі м’ячі, вирішуючи долю гри у перші хвилин 30.

– Позначався прекрасний функціональний стан. Але крім того відзначив би інший фактор – майже всі гравці "Зорі" були однолітками. Те саме, до речі, пізніше було в "Динамо" зразка 1975 року. У нас тільки Женя Рудаков був 1942 року народження. Мунтян народився у 1946-му, Стефан Решко – в 1947-му, а всі інші народилися в межах 1948-1949-му. Лише Блохін з Буряком трохи молодші. Це важливо, бо ровесникам легше знаходити спільну мову. В команді спостерігалося розуміння. Те саме – у "Зорі": Журавльов народився в 1945-му, інші – в 1947-1949-му. Та ще й гравці зібралися відмінні: Славік Семенов, Сергій Кузнєцов, Юрій Єлисеєв, Толик Куксов. Вітю Кузнєцова пізніше запрошували в київське "Динамо", але він від переходу відмовився. "Бригадир" Журавльов був лідером, справжнім капітаном команди, мав величезний авторитет серед гравців і тренерів. Власне, єдність між гравцями і тренерами в купі з високою індивідуальною майстерністю й допомогли нам перемогти.

На фото: Юрій Єлісєєв, Анатолій Куксов, Володимир Онищенко, В'ячеслав Семенов

Що наше чемпіонство було невипадковим, свідчить також і той факт, що за підсумками чемпіонату-1971 луганці стали четвертими. Тобто чемпіонська команда формувалася вже тоді. Я прийшов наприкінці того чемпіонату, провів заключних п’ять поєдинків і навіть забив м’яч у ворота "Нефтчі". Тоді ще в пресі жартували, мовляв, як так, що динамівець дотягся до м’яча ногою, виступаючи за "Зорю".

– Остаточно оформити чемпіонство луганцям вдалося у Києві. Матч із "Динамо" завершився нічиєю 3:3, а останній у грі гол незадовго до фінального свистка провели саме ви. Пізніше часто доводилося читати, що матч був договірним.

– Ми не домовлялися (сміється).

– Який прийом чекав на "Зорю" після повернення додому?

– Секретар луганського обкому партії Володимир Шевченко разом із заступником Володимиром Азаровим любили спорт в усіх його проявах. Поряд із нами чемпіонами СРСР стали чоловіча і жіноча волейбольні команди з Луганська, одним з найсильніших у Союзі вважався баскетбольний "Спартак". Крім того, в місті за сприяння Володимира Васильовича був створений спортінтернат, вихованці якого пізніше ставали олімпійськими чемпіонами зі спортивної гімнастики та легкої атлетики. Саме місто тоді налічувало 300 тисяч мешканців, але стадіон на наших матчах майже завжди був заповнений.

– Правда, що матеріальні умови в Луганську тоді були навіть кращими, ніж у Києві?

– Так. У ті часи існували встановлені Спорткомітетом і Федерацією футболу СРСР оклади, які були однаковими для всіх клубів. Спершу то було 180 рублів, потім – 250. Але існували доплати. Тоді команди ділилися на профспілкові і відомчі. Півчемпіонату тоді складали клуби підлеглого міліції товариству "Динамо". За ЦСКА відповідали Збройні сили. Найчастіше штат команди тоді налічував, враховуючи гравців, тренерів і обслуговуючий персонал, у межах 30-ти осіб. Натомість у київському "Динамо" штат команди складався лише з 13-ти атестованих посад, тобто виключно офіцерський склад. Оклад і решта надбавок були відповідними до звання, враховувалася також вислуга років. У профспілкових командах ("Дніпрі", "Зеніті", "Карпатах", "Зорі") існували можливості доплат. Ми їх називали "підсніжниками". У відомчих командах щось схоже офіційно оформити було неможливо. Однак у "Динамо" існували премії від МВС, від КДБ, від Ради міністрів. То коли був результат.

У профспілкових командах все було просто. Гравця влаштовували працівником, приміром, шахти. Хто тебе там знає? Приходиш і на рівні з усіми отримуєш у касі доплату на рівні зарплати. Окремі гравці примудрялися отримувати по дві-три доплати. Завдяки цим варіантам в алма-атинському "Кайраті" чи ташкентському "Пахтакорі" крутилися божевільні для тих часів гроші. То й не дивно, бо вони були єдиними командами на цілу республіку. Так, в Україні "Динамо" теж мало перевагу над рештою. До того часу, поки за "Дніпро" не взявся Герой Радянського Союзу, директор "Південмашу" Олександр Макаров. До того винятком у 1972 році була й "Зоря".

– Першому секретареві ЦК Компартії України Володимирові Щербицькому спроба Шевченка полізти поперед батька в пекло не сподобалася.

– І не тільки йому. Москва теж була не в захваті. Мало їм було київського "Динамо", а тут з’явилася інша українська команда. Успіхи периферійної "Зорі" тоді дратували багатьох.

– Спілкувався свого часу з тренерами чемпіонських команд Луганська – жіночої Володимиром Черновим і чоловічої Валентином Саліним. Обоє за підсумками тих успіхів отримали реальні тюремні терміни. Перед Германом Зоніним теж була така небезпека?

– У випадку з футбольною командою в’язниця загрожувала не Зоніну, а тим відповідальним особам, які відповідали за систему доплат. "Зоря" тоді підпорядковувалася Луганському тепловозобудівному заводу Жовтневої революції. То був один з найбільших в СРСР заводів, на якому працювало 40 тисяч людей.

Зонін

На фото: Герман Зонін

А ще ж була ціла область. А це – шахти. Приміром, я був прикріплений до шахти Красного Луча. Там після чемпіонства отримував автівку. Стояв у черзі відділу робочого постачання (скорочено – ОРСу) поряд з суворими чоловіками. По темних колах навколо очей було зрозуміло – шахтарі. Розговорилися. "Ти теж за машиною?" – питають. "Так". "За якою?" – допитуються, а мені відповідати незручно. Бо ж знаю, що вони оформляють "жигулі" чи "москвичі". Та кажу правду: "Волга". Чоловіки були ошелешені: "Волга"?! А ти з якого забою?" Не знав, що відповісти, але з неба випалив: "З третього!" "Ні хріна собі?! У третьому забої "Волги" дають?" Річ у тім, що тоді ж автівки вільно купити було неможливо. В Луганську машину можна було придбати виключно через ОРС. Зараз на Луганщині чи Донеччині легше танки купити, ніж тоді автівку (сміється).

– Вважаєте, Зонін відчував щось неладне, що залишив "Зорю" взимку 1973-го, не дочекавшись старту команди в Кубку чемпіонів?

– Герман Семенович не відчував, а знав, що коїться. Перший дзвінок пролунав тоді, коли нам за підсумками чемпіонського сезону заплатили вдвічі менше у порівнянні з преміальними за четверте місце у 1971-му. Чутки про те, що навколо клубу коїться щось нехороше, ходили вже тоді. Зрештою, ми й без того добре розуміли, що фінансові порушення є. Вартувало лише довести їхню присутність. Зробити це неважко, достатньо покликати відповідну комісію. Коли ця комісія з’явилася, Герман Семенович зрозумів, що треба пакувати валізи. Власне, Зонін поїхав з луганська першим, відразу після урочистої церемонії нагородження, нікому нічого не сказавши. Вийшло що капітан, а в нашому випадку тренер втік з корабля, що тоне, перший.

– Новим наставником став зірковий за совєцькими мірками гравець Всеволод Блінков.

– Думаю, він прийшов, бо просто не мав іншої роботи. Якась офіційна зарплата все ж залишалася. При всій повазі до цього видатного футболіста, шансів затриматися в Луганську надовго він не мав. Зрештою, не здивуюся, якщо Блінков сам це розумів.

– "Зоря" вже була приреченою.

– З 1969-го луганський клуб рухався виключно вгору. Однак після 1972-го розвалилося майже все. Перед сезоном-1973 пішов Семенов. Фактично, певний час ми трималися на тому багажі, який заклав Зонін. Практика показує, що доробку старого наставника вистачає на півроку чи максимум на рік.

– Але "Спартак" з Трнави в 1/8 фіналу Кубка чемпіонів луганці проходити мали.

– Так. Вважаю, позначилася відсутність досвіду. Як у гравців, так і в тренера. Могли перемагати в першому матчі. Однак своїх моментів там не використали. А 0:0 у першому виїзному матчі – результат вельми неприємний. Бо кожна результативна помилка вдома примусить грати виключно на перемогу. Тому, вважаю, 0:0 після першого матчу – результат на користь команди, яка грала вдома.

"Пора повертатися, Володю" – говорив Валерій Васильович"

– Зрештою, на той час ваша подальша доля була майже визначена.

– Я був одним із небагатьох, хто повернувся до Києва вдруге. І повернувся успішно. Лобановський впродовж усього 1973-го "бомбардував мене з крупнокаліберної артилерії". Він наполягав, щоб я повернувся, телефонував мені після кожного матчу, запитував про мій стан, про те, що я роблю. "Пора повертатися, Володю" – говорив Валерій Васильович. А ще раніше, в 1972-му під час Олімпіади в Мюнхені обробляв мене керівник Спорткомітету України Іван Бака. Не знаю, можливо, це було пов’язано з високими результатами "Зорі", але пізніше виявилося, що в Києві враховували ще й те, що ми грали в парі з Блохіним у збірній. Мовляв, навіщо щось видумувати, якщо сформована готова пара нападників? Але в 1972-му відмовився, а дав згоду на повернення до Києва лише через рік, коли луганський клуб мав великі труднощі і було зрозуміло, що перспектив там немає. До того ж до мене вже не лише телефонували, але й їздили, причому високі чини. Після розмови з одним із них у Ленінграді я написав заяву про перехід у "Динамо".

– Віктор Матвієнко вважає, що динамівські тренери у ті роки чинили за принципом: "Виживеш – добре. Не виживеш – візьмемо інших".

– Жарт, але в кожному жарті є лише доля жарту (сміється). Ми почали виконувати ту роботу, якої до нас не виконував ніхто. Більше того, ніхто не був певен, чи дасть ця праця результат. Окрім того, що ти вмієш грати в футбол і розумієш гру, неможливо щось виграти без футбольної освіти. Битися і боротися мало. Вважаю, що в результаті, якого досягли ми, є чимала заслуга попередніх поколінь динамівців. Бо то вони покорили перші щаблі – спершу здобули Кубок СССР, а потім ставали чемпіонами Союзу. І з того часу кожен наступний претендент на місце в основі "Динамо" мав принаймні не поступатися рівнем попереднику. Слабких місць у командних побудовах ставало щораз менше. Бо то професійний клуб. Тут тренери не повинні вчити гравців бити по м’ячу, а можуть собі дозволити за прикладом "Манчестер Юнайтед", який придбав 35-річного Златана Ібрагімовіча, купити досвідченого гравця на один-два сезони. Для того, щоб він допоміг вирішити поставлені завдання. Те саме було й у нас. Усі футболісти "Динамо" відповідали рівню національної збірної.

Пригадую, після перших зборів ми разом з Валерієм Васильовичем і Олегом Петровичем їхали разом на машині. Тоді звернувся до тренерів: "Ми провели величезну роботу, пролили бочки поту. А якщо нічого не вийде?" У салоні автівки запанувала мовчанка. "Ну, як так?" – задумливо затягнувся Лобановський. Але чіткої відповіді я від нього не дочекався. Більше ніж через рік після тієї розмови ми повернулися з Кубком кубків на базу в Кончу-Заспу. Там Оля Трохимівна Подуран накрила для нас вечерю, на столі було шампанське. Лобановський, піднявши келих, сказав: "Тепер можу відповісти на запитання, яке ставив Володя Онищенко". Він запам’ятав!

Онищенко

На фото: Онищенко у грі з "Араратом"

Так, не виключаю, що на початку нашої роботи Лобановський з Базилевичем ще не до кінця розуміли, що з того вийде. Як і не було певності, мабуть, в Анатолія Зеленцова, який працював на кафедрі Інституту фізкультури у Валентина Петровського, тренера видатного спринтера Валерія Борзова. Але одна справа – підготувати окремо взятого спортсмена до трьох-чотирьох основних стартів року й зовсім інша – утримувати впродовж усього сезону в оптимальній формі команду з 20-ти осіб. Безперечно, то був експеримент. Але експеримент з футболістами з хорошою футбольною освітою, які вміли достатньо для того, щоб при добротній організації процесу вистрелити на цьому рівні. Інша річ, що кожен будує свою гру, виходячи з сильних сторін. Бразильці опиралися виключно на футбольну освіту, на вмінні зупинити м’яч, обіграти, красиво те й інше виконати, то голландці поєднували фізичну готовність і вишукане поводження з м’ячем. У них техніка простіша, але надійніша. В діях бразильців більше артистизму.

– Ви колись ділилися спогадами від участі в прощальному матчі Ґаррінчі. Сказали, що коли Пеле забив гол, ви задумалися над тим, що робите в футболі.

– Причому мова не тільки про гол, перед яким Король футболу посадив трьох оборонців на "п’яту точку". Стояв неподалік Пеле, коли він виконував діагональну передачу метрів на 60 на Пауло Сезара, який набирав швидкість по флангу. У цей час оборонець у високому стрибку м’яч головою дістав, але вибив його назад у ноги Пеле. Той продовжував бігти і без підготовки, так званим ударом з двійника під час приземлення пробив повторно. І не навмання, а точнісінько в ноги Сезару! То фантастика. Так, щось у Пеле закладено від природи, але певен, що для того, щоб виконувати такі речі, треба безмежно любити футбол з дитинства. І мати мету. Без неї неможливо. Мені подобається, коли журналісти обговорюють клас гри. На моє переконання, головний критерій оцінки – результат. Так, можливо, ми не завжди грали яскраво. Але здобували трофеї завдяки своїй праці.

Далі буде.

Фоменко: "У "Динамо" штрафували не тільки Леоненка"

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
2
год
:
48
хв
Вулверхемптон
22:00
Манчестер Юнайтед
Вгадай результат матчу
Залиште відгук