Пітер Крауч: Гулівер, який забивав на будь-який смак, танцював у стилі робота та повернув Тоттенхем у Кубок чемпіонів

14 липня 16:43 2601 Читать на русском
Пітер Крауч: Гулівер, який забивав на будь-який смак, танцював у стилі робота та повернув Тоттенхем у Кубок чемпіонів
Пітер Крауч поза футболом / фото із соцмереж

Цього тижня англійський нападник Пітер Крауч, відомий за виступами в Ліверпулі, Портсмуті, Тоттенхемі та національній збірній, оголосив про завершення кар'єри.

Дивно думати, що був час, коли Пітера Крауча не любили по всіх усюдах, але форварду, який зрештою оголосив про завершення приголомшливої кар'єри у віці 38 років, довелося старанно працювати, щоб нівелювати оманливі враження, не кажучи вже про те, щоб вибороти право грати на найвищому рівні.

Крауч оголосив про завершення кар'єри

Культовий журнал FourFourTwo поспілкувався з Краучем минулоріч, але це інтерв'ю не втратило актуальності донині...

– Ти був болбоєм Челсі в дитинстві – чи пам'ятаєш якусь із ігор?

– Пригадую, як Денніс Вайз (ексцентричний капітан "синіх" у 90-х – Футбол 24) підійшов образити мене за те, що не достатньо швидко подав м'яч, а потім Челсі перевернув гру й Денніс повернувся, бо я вкидав занадто швидко! Тому я, вочевидь, не був найкращим у світі болбоєм, хоча це було чудово – бути так близько до епіцентру подій.

– Як ти почувався, коли "шпори" віддали тебе в оренду до Далвіч Гамлет? Як воно було для хлопця з великої академії клубу Прем'єр-ліги раптово опинитися серед здоровенних центрбеків із Конференції?

– Це був гігантський культурний шок. Я був у Тоттенхемі, тренувався із резервом, і мені здавалося, що переді мною стільки гравців, що я ніколи не заграю. Девід Пліт прийшов до мене з ідеєю піти в оренду до Далвіча. Спершу я трохи сумнівався, та почати з низин – мабуть, найкраще рішення, яке я коли-небудь приймав.

Це стало одкровенням. Я грав проти величезних центрхавів, які "місили" мене, і це точно зробило мене жорсткішим. Я думаю, зараз в академіях багато молодих хлопців, які не хочуть іти таким шляхом – їм здається, що вони грають у справжній футбол за команду U-23, та насправді це не так. Найкращою школою для мене були оці оренди на старті кар'єри. Вони дали мені змогу сконцентруватися.

– Тебе коли-небудь дратували люди, які запитували про твій зріст?

– (Сміється) Що ж, так, очевидно це супроводжує мене впродовж усього життя. Насправді я маю надруковані картки з відповідями на традиційні запитання: "Що там із погодою? Чому ви не вирішили грати в баскетбол?", а внизу написано "Я радий, що ми мали цю розмову". Мушу їх діставати по три рази за день.

– Як гралося з Робертом Просінечкі в Портсмуті, правда, що він випалював по 20 цигарок за день?

– Грати з ним було чудово. Він був ще тим персонажем, але який гравець! Насправді він рухався не надто багато, та він цього й не потребував. Думаю, я забив десь 19 голів у тому сезоні, а він майже кожен із них виклав мені на тарілочці.

Він не говорив багато, але маю впевненість, що він розумів набагато більше, ніж удавав. Ти можеш говорити з ним віч-на-віч і він відповідатиме ідеальною англійською. Але тільки-но попросиш його вступити у відбір, то він зробить вигляд, що не розуміє. Він палив перед матчем, у перерві в душі та, звісно ж, після матчу. Червоні "Мальборо". Справді міцні.

– Ти мав кілька хороших миттєвостей в Астон Віллі, але загалом це було не те. Що пішло не так, і чи було важко, коли вболівальники налаштовані проти тебе?

– Я б не сказав, що фани Вілли були проти мене, справді. У першому сезоні було важко. Я виходив проти гравців на кшталт Тоні Адамса та Сола Кемпбела, і хоч був такого ж зросту, як зараз, та разів у три легшим.

Я досі пам'ятаю свій домашній дебют у Віллі проти Ньюкасла, коли дивився на інший кінець поля, бачив Алана Ширера й думав, що перебуваю за мільйон миль від його рівня. Я тоді дійсно не був готовий до гри на топ-рівні, але Грем Тейлор свято вірив у мене. Потім прийшов Девід О'Лірі й мені зовсім не сподобалося. Я пішов в оренду до Норвіча й повернувся впевненішим, але так і не грав регулярно – довелося йти далі.

– Від тебе очікували небагато, коли ти перейшов у Саутгемптон в 2004-му, але сезон вийшов доволі непоганим, незважаючи на те, що команда фінішувала останньою. Це був переломний момент у кар'єрі?

– Так, той сезон був проривним для мене. Я опинився там, і моя кар'єра могла піти будь-яким шляхом. Мене підписав Пол Старрок, а потім його звільнили. Його наступник Стів Вайлі на мене не розраховував.

Та потім прийшов Харрі Реднапп, Джеймса Бітті продали, а я несподівано склав дует форвардів із Кевін Філліпсом. Харрі вселив у мене впевненість, я розкрився і забив 13 м'ячів у другій половині сезону. Тоді я відчув, що потрапив до Прем'єр-ліги, а того ж літа отримав виклик до збірної Англії.

– Ти не забив у жодному з перших 18-ти матчів за Ліверпуль після підписання за 7 млн фунтів у 2005-му. Наскільки важким був цей період? Що казав Рафа Бенітес?

– Так, я пройшов через невелике безгольове прокляття, гаразд, доволі велике безгольове прокляття (Усміхається) і я справді хотів повернутися у Саутгемптон якомога швидше. Я думав "Що я зробив?". На щастя, я застряг там. Тренер вимагав грати інакше, ніж я звик. Я робив це старанно і працював дуже важко, але намагався забити цей гол, граючи набагато глибше. Дійшло до того, що я сказав собі, що доведеться стати трохи егоїстичнішим, тому почав грати ближче до воріт. Можливо, проти волі менеджера.

Нарешті я почав забивати й фани хотіли бачити мене на вістрі частіше, а тренер – у командній грі! Тут ми, можливо, трохи посварилися, але не можу сказати чогось поганого про Рафу. Він був першокласним.

– Як воно було на полі у "фіналі імені Джеррарда" в 2006 році? Ви постійно були впевнені, що Ліверпуль повернеться до гри, незважаючи на рахунок 0:2 уже на старті зустрічі з Вест Хемом?

– По-перше, був мій відмінений гол, хоча насправді офсайду не було, тому давайте просто повернемо його! Вест Хем і Алан Пардью організовували ці танці після ігор, тому наша команда в перерві висловилася у дусі "ми не можемо бачити їх всіх із танцями навколо кубка!".

Стіві виграв матч для нас, безсумнівно. Він забив два фантастичні м'ячі, які повернули нас у гру та забезпечили екстра-тайм. Інколи я дивлюсь на медаль і просто думаю: "Можливо. я повинен був віддати її Стіві!".

– Було чимало скепсису, коли тебе вперше викликали до складу збірної Англії. Чому так, і наскільки круто було розвіяти сумніви, відзначившись 22 рази за міжнародну кар'єру?

– Звучить непогано, коли так формулювати. Я боровся з цим усю кар'єру. Коли я вперше вийшов у старті, фанати дивилися на мене й не вірили, що я можу грати у футбол. Пам'ятаю, я приїхав зі збірною Англії на Олд Траффорд на матч із Польщею (у жовтні 2005-го – прим. ред.) й мене освистали фани – було доволі важко.

Деколи ліньки здавалося, що, коли я на полі, то треба грати лонгболами, та з часом я довів, що у моїй грі набагато більше граней. Мені довелося працювати набагато старанніше, оскільки фанати оцінювали мене до того, як побачили мою гру. Думаю, що Девід О'Лірі не бачив мене в складі через зовнішність, а не через мої здібності. Вважаю, я гарантував собі місце в команді наприкінці своєї кар'єри у Віллі перед переходом у Саутгемптон.

– Навіщо ти хапав за дреди Брета Санчо, щоб забити Тринідаду і Тобаго на чемпіонаті світу, якщо був сантиметрів на 60 вищим за нього?

– Це був наче природний рух. Я навіть не здогадувався про це, поки не побачив усі фотографії потім. Коли ти борешся за верховий м'яч, то просто намагаєшся зробити все можливе, щоб переграти свого опонента.

Чесно кажучи, не усвідомлював, що зробив це, але, вочевидь, це недобре, коли переглядаєш момент тепер. Після матчу він нічого не сказав, але потім Кенвайн Джонс (форвард, відомий за виступами в Сандерленді – Футбол 24) розповів, що мене не надто люблять на Тринідаді, тому я там не відпочиваю!

– Краучі, чи справді твої ноги стирчать із ліжка? І якщо так, то чи одягаєш ти шкарпетки?

– Так, вони дійсно стирчать із готельних ліжок, тому я змушений був поставити 8-футове ліжко вдома. Але насправді за своє життя я настільки звик до цього, що досі припіднімаю ковдру, щоб вони були назовні. Не мали б, бо ліжко підходить. Я так думаю, що це сила звички.

– Не думаєш, що повинен був виходити раніше під час фіналу Ліги чемпіонів-2007 в Афінах, зважаючи на те, що майже відразу додав гостроти?

– Я би сказав, що моїм найбільшим розчаруванням у футболі став невихід у старті тієї гри. Я відчував, що повинен бути в основі. Я та Крейг Белламі сиділи на лавці запасних, а Дірк Куйт був сам попереду. Я подивився на Мілан і це була майже та сама команда, що в 2005-му, лише старша.

Я думав, якщо будемо багато атакувати їх, то зможемо перемогти, та ми не пішли на це і, можливо, трохи зіграли їм на руку. Я забив багато голів у тому сезоні ЛЧ і грав майже в кожному матчі, тому відсутність мого прізвища в списку стартових одинадцяти на фінал було для мене розчаруванням.

– Дірк Куйт розповідав в інтерв'ю, що ти ледь не переїхав його на треку для картингу. Який твій погляд на історію – це дійсно трапилося!?

– Це сталося якраз напередодні фіналу Ліги чемпіонів. Ми були на тренувальних зборах у Португалії і пішли на картодром. Я наїхав на кілька ям і зрозумів, що мої гальма не працюють. Я побачив Хабі Алонсо та Дірка Куйта, вони стояли там, а я розумів, що зіб'ю когось одного з них і подумав: "Хто з них важливіший?".

Тому я звернув у Куйта, а другий завдяки цьому відскочив з дороги. Я повернувся на трек, запанікував і вистрибнув. Карт врізався у стіну, а потім загорівся. Навіть не знаю, чи це стало фактором при виборі Рафою команди перед фіналом...

– Як думаєш, судді в єврокубках і на міжнародній арені були занадто жорсткими до тебе? Здавалося, щоразу, коли м'яч наближається до тебе, вони свистять...

– Пристосуватися до цього було одним із моїх завдань після переходу в Ліверпуль, коли я вперше відчув смак Ліги чемпіонів – і мені було дуже важко. Судді в Англії були поблажливішими до мене, а в Європі здавалося, що вони свистять через будь-що.

Вочевидь, перед чемпіонатом світу-2006 усі рефері мали зустріч щодо мене й вирішили: "Ви повинні остерігатися Пітера Крауча – він робить те й те своїми руками". Тому мені довелося адаптуватися. Немає особливої потреби бути на полі, якщо ви просто призначаєте штрафні.

– Що було важче: грати за Саутгемптон після того, як виступав у Портсмуті, чи повернутися до "Помпеї" після ігор за "святих" між двома приходами?

– Я думаю, що перехід у Саутгемптон після періоду з Портсмутом. Із часом я зробив собі ім'я грою за Ліверпуль і збірну Англії, тому коли повернувся у Портсмут вдруге, то вони думали, що це хороше підписання. Але приєднатися до Саутгемптона після невдачі в Астон Віллі... Це було непросто. Мене освистували власні фанати під час першого матчу. Я повинен був продемонструвати трохи характеру, щоб перемогти їх усіх і, на щастя, зміг це зробити.

– Ти був у Портсмуті, який ледь не вибив Мілан у поєдинку Кубка УЄФА-2008. Як ти почувався, коли Піппо Індзагі зрівняв рахунок у доданий час? І, враховуючи усе, що сталося із "Помпеєю" з тих пір, хіба на божевілля – думати, що ти ледь не вибив європейського гранда?

– Так, це було неприємно, оскільки ми побили їх – я думаю, що вболівальники, найімовірніше, досі говорять, що це був один із найвеличніших моментів в історії. Того вечора ми абсолютно розбивали Мілан на Фраттон Парк, тому це нелегко прийняти. Лише коли вони випустили Роналдінью із лави для запасних і він неймовірно забив зі штрафного, то повернулися до гри.

– Ти грав під керівництвом Харрі Реднаппа у трьох клубах – Тоттенхемі, Саутгемптоні та Портсмуті. Чи міг би він бути успішним зараз зі своєю "старою школою"?

– Люди роблять ведмежу послугу Харрі, коли кажуть так. Його називають олдскульним лише тому, що він трохи старший. Звичайно, він рухався у ногу з часом і адаптовувався – ви не протримаєтесь так довго в Прем'єр-лізі, якщо не робите цього. Він завжди пристосовувався до гравців, яких мав у розпорядженні, тому я думаю, що його здатність продовжувати діяльність через це трохи забувається.

– Ти знаєш ціну забитому головою м'ячу Тоттенхема у ворота Манчестер Сіті (у травні 2010-го – прим. ред.), що дозволив стати четвертим і кваліфікуватися до Ліги чемпіонів?

– Так, звісно. Минуло багато часу, відколи "шпори" грали в Кубку чемпіонів, і це був гол, що повернув нас туди. Наш сезон був блискучим, тому ми на це заслужили.

Це був чудовий виступ і, буду відвертим, той момент – забити гол і побігти назад, щоб святкувати – був, мабуть, найкращим відчуттям, яке я мав на футбольному полі – бачити святкування усіх гравців і обличчя фанів. Не думаю, що коли-небудь бачив такий вибуховий кінець гри, а знати, що до цього призвів мій гол, було справді неймовірною емоцією.

– Скажи чесно, не боявся, що змарнував нагоду забити Мілану в 1/8 фіналу ЛЧ сезону 2010/11 на Сан-Сіро? М'яч ледве влетів у ворота!

– Ні, я знав напевне, що роблю. Чесно кажучи, Арон Леннон виклав мені м'яча на тарілочці. Він переграв двох суперників і чудово вирізав. Я знав, що кіпер втратив позицію, тому вирішив, що просто вдарю якомога ближче до нижнього кута. Можливо, це було занадто близько до стійки, та було чудово побачити м'яч у сітці. Поїхати на Сан-Сіро та обіграти ту їхню команду – з Нестою, Гаттузо, Ібрагімовічем, великими гравцями – було справжнім досягненням.

– У ті два роки, на які ти повернувся до "шпор", Гарет Бейл перетворився на одного з найкращих гравців Європи. Ти бачив, що так буде?

– Так, ми всі бачили, що до цього йде. Спочатку Гарет зазвичай грав лівого обронця, і лише тоді, коли його змістили вище, можна було побачити, на що він здатен. Та навіть до цього він був би найкращим гравцем на тренуваннях кожного дня.

Я часто пояснюю людям це на прикладі Кріштіану Роналду, якого б змусили грати правого оборонця: він буде неймовірним, коли йтиме вперед, але поганеньким в обороні. Гарет мав слабкості в грі в обороні, тому лише коли звільнився від усього цього, він зумів раптово проявити себе в атакувальній третині поля.

Це все було природним прогресом. Бачити, як він здобуває титули Ліги чеміпонів із Реалом, не було для мене великою несподіванкою.

– Пам'ятаєш, чи часто бачив Харрі Кейна в юнацькій команді Тоттенхема? Чи допускав, що він стане таким чудовим форвардом?

– Ну, я навчив його всьому, що знав, тому був впевнений, що він буде дуже якісним! Якщо серйозно, то ми побаили, що він вже тоді багато тренувався, але не думаю, що хоч хтось припускав, що він забиватиме 25-30 м'ячів у Прем'єр-лізі кожного сезону. Він додає з року в рік і зараз він один, якщо не найкращий в АПЛ – він неймовірний. Ми багато працювали разом, коли грав за "шпор" і було помітно, що він був спраглим до успіху та мав величезне бажання вчитися і стати кращим.

– Жалкуєш про те, що не потрапив до попередньої заявки збірної на Євро-2012? Ти міг би їм знадобитися, враховуючи всі ці травми перед визначенням фінального списку...

– Я був розчарований – мій сезон був неймовірним і я був у попередніх складах національної команди. Та потім Ходжсон захотів, щоб я приїхав і потренувався кілька днів, потім – знову відправив мене додому. Я відчував, що заслуговую трохи більше поваги. Я не з тих, хто відмовляється захищати честь країни, але це було ударом нижче пояса.

– Думаєш, ти станеш менеджером, коли повісиш бутси на цвях? Яким типом тренера ти будеш, як гадаєш?

– Так, зараз я здобуваю Ліцензію А і справді насолоджуюсь цим. Не знаю напевне, ким би хотів стати – тренером чи асистентом, або на якому рівні, та все ж думаю стати менеджером. Я грав під керівництвом багатьох великих тренерів, тому я би взяв потрохи від кожного з них, хоча є кілька речей, які б я зробив інакше.

– Серйозно, якби ти не став професіональним футболістом, то ким би був?

– Сподіваюсь, я мав би варіанти. Можливо. Якщо відверто, то, думаю, що працював би в сфері реклами зі своїм батьком.

Переклад та адаптація: Антон Федорців

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
4
хв
Тоттенхем
18:30
Ньюкасл
Вгадай результат матчу
Залиште відгук