"Підіймаю голову, а Лобановський йде до мене": шлях з ФК Львів у Аякс, зірки у Динамо, сенсація з Шахтарем
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Мар'яном Марущаком, незабутнім голкіпером нашого футболу 90-2000-х.
У житті Мар'яна Марущака було багато особливих дебютів. У кожній новій команді він розпочинав з поєдинку проти гранда: Динамо або Шахтаря. Так було у Закарпатті, Кривбасі, Оболоні та Севастополі. Однак головного дебюту він так і не дочекався. Уродженець Дрогобича кілька років провів у київському Динамо, неодноразово був на лаві запасних команди Валерія Лобановського, але на поле так і не вийшов.
З іншого боку, Марущак став героєм прем'єри ФК Львів. У липні 2008-го другий клуб Львова розпочав виступи в еліті гучною перемогою над Шахтарем, а голкіпер львів'ян став одним із героїв зустрічі. Десятого травня Мар'яну Марущаку виповнюється 45 і це чудова нагода пригадати у розмові з Футбол 24 вершини воротарської кар'єри: тиждень в Аяксі, підтримка Лобановського і поради Шовковського.
"З татом і братом не пропускали матчів дрогобицької Галичини"
– Зараз я є доцентом кафедри фізкультурно-спортивної реабілітації та спортивних і рухливих ігор в Українському державному університеті імені Михайла Драгоманова. Насправді ніколи не думав, що доведеться працювати у футболі саме в такій галузі. І не уявляв, що колись зможу захистити дисертацію і стати кандидатом педагогічних наук. Я бачив себе у трохи іншій ролі, але так вже склалися обставини.
– Однак ви не лише теоретик, а й практик.
– Я треную футбольну збірну Університету Драгоманова. Також працюю в Олімпійському фаховому коледжі імені Івана Піддубного тренером з футболу. Відповідаю там за підготовку воротарів серед учнів з 7-го по 11-й класи.
– Ваш батько є педагогом, він тривалий час працював у Дрогобицькому народному домі і його певною мірою можна назвати людиною мистецтва.
– Взагалі у моїй сім'ї всі вчителі. Мама – вчитель української мови та літератури, батько – теж вчитель, брат – вчитель англійської та української мов. І я також пішов у науку. Мабуть, гени далися взнаки.
– Звідки у такій учительській сім'ї взялася пристрасть до футболу?
– Завдяки батькові. Він сам у футбол грав і палко вболівав за дрогобицьку Галичину. Тато брав на футбол і мене, і мого брата – ми не пропускали жодної гри за участю Галичини. То була перша любов, а потім я й сам почав грати у дворі. Пізніше відвідував заняття у Хосе Йосиповича Турчика, відомого в Дрогобичі тренера.
– У Галичині вашого дитинства було багато класних футболістів: від Олега Береського до Володимира Кухлевського.
– О так, Береський мені дуже подобався. Також запам'ятався литовець Альгімантас Бряуніс. Якщо вести мову не про воротарів, то у дитячих спогадах залишилися Михайло Стельмах і Анатолій Безсмертний.
"Відроджував Пахтакор, боровся з Лужним, грав до 40": росіянин, який став своїм у Львові
– До речі, чому ви обрали саме ворота?
– Моя історія нетипова, адже я ніколи не грав у полі. Бачив себе виключно у воротах, це було цілеспрямоване бажання. А почалося все з матчів у дворі, до яких мене залучав старший брат. Оскільки я був наймолодшим у тій компанії, то шансів зіграти у полі я не мав. Щоб мене не затоптали і по ногах не накопали, хлопці відправляли мене малого у ворота. Та я не сприймав це у якості покарання – мені подобалося.
"Збирай речі, сьогодні у тебе гра", – тренер забрав мене з уроку"
– З рідного Дрогобича до Львова ви поїхали доволі рано.
– У 13 років. Хоча все склалося не одразу. Оскільки я добре вчився, був відмінником, то батьки не захотіли мене відпускати до Львова. Ситуація змінилася лише наступного року – тренеру Ярославу Луцишину вдалося переконати моїх батька і маму. Сім’я вирішила, що мої футбольні успіхи треба примножувати, але й навчання я не закидав.
– Ваша команда з Львівського УФК подарувала нашому футболу багатьох класних гравців: Тлумак, Котовенко, Гриценко… Доля останнього – трагічна. Два роки тому він загинув на війні з російськими окупантами.
– Свого часу з Артуром ми були дуже близькими. Він родом із Новограда-Волинського, який тепер Звягелем називається. Їздити часто додому Артур не міг через чималу відстань, тож я запрошував його у Дрогобич, до моїх батьків. Пізніше ми возз'єдналися в ФК Львів, коли вже були сформованими футболістами, теж товаришували. Та коли роз'їхалися, то припинили спілкування. Артур вирушив за кордон, потім повернувся в Україну. Шкодую, що ми не підтримували зв'язок протягом останніх років життя.
– Гриценко, як і ви, дебютував у Першій лізі за ФК Львів у 17 років. Ви узагалі зіграли через три дні після 17-го дня народження.
– Чудово пам'ятаю урок математики, 11-й клас і появу в дверях мого тренера Ярослава Луцишина. "Збирай речі, сьогодні у тебе гра", – сказав тренер і забрав мене безпосередньо з уроку. Якщо чесно, я не одразу зрозумів, про яку гру йде мова. Я ще спробував заперечити: "Мені тут контрольну треба писати". Луцишин відповів: "Ні, ти сьогодні за ФК Львів у Першій лізі граєш".
– Повірили?
– Шок минув не одразу. Все-таки я – школяр, а тут такий рівень. Думав, що це жарт. На перший тайм проти макіївського Шахтаря вийшов Юрій Вірт, а по перерві Степан Юрчишин випустив мене. Своїх дій майже не пам'ятаю. Знаю, що пропустив один гол під поперечку з-за меж штрафного майданчика, а ми виграли 5:3. Я був дуже задоволений, усім дякував. Особливо за те, що допомогли мандраж побороти.
– У захисті вистачало досвідчених футболістів, які могли підтримати: Вільчинський, Чікало, Леськів, Павліш.
– Мені справді дуже пощастило. Після переходу Юри Вірта у донецький Металург я залишився зі сформованими захисниками. Зрозуміло, що я помилявся, були негативні емоції. Коли треба, вони могли накричати. Але партнери мені дуже допомогли – я завжди міг на них покластися.
"Ківу розбив мені ніс – потім увесь тиждень просив пробачення"
– 1999-го, після кількох впевнених сезонів, вас запрошують Карпати.
– ФК Львів був фарм-клубом Карпат, тому згідно з домовленостями кількох гравців "підіймали" у Вищу лігу. Зокрема, на зимові збори в ОАЕ та Туреччину Мирон Маркевич взяв мене, Павла Ониська та Дмитра Семочка. Навесні Маркевич пішов, а досвідченим воротарям Богдану Стронціцькому та Олегу Береському я поступався. Тож ми ухвалили рішення, що сидіти третім у Карпатах немає сенсу. Я повернувся в ФК Львів і отримував там ігрову практику.
– Наступна спроба покинути ФК Львів теж виявилася невдалою, зате резонансною. Як вам вдалося з'їздити на оглядини в Аякс?
– Якщо говорити відверто, то моя історія в Аяксі це, скоріше, маркетинговий хід. Президент ФК Львів Олександр Діденко мав хороші зв'язки у Європі із селекціонерами, які могли організувати перегляд. От вони й домовилися про мою поїздку в Амстердам, у "молодіжку" Аякса. Та перед моїм приїздом клуб вже підписав воротаря Джоуї Дідуліцу.
– Це серйозний конкурент – Дідуліца їздив зі збірною Хорватії на чемпіонат світу.
– Хоча в Австралії народився, так… В будь-якому разі я шансів не мав. Потренувався тиждень, все було добре, але я почув традиційну фразу, яку кажуть після співбесід: "Дякую, все було добре, ми вам передзвонимо". Зрештою, було дійсно цікаво, пізнавально. Незабаром я повернувся в Україну і підписав контракт з Динамо.
– За тиждень у Нідерландах вам вдалося перетнутися із тамтешніми зірками?
– Розмовляв кілька разів з Дані Бліндом. З адаптацією мені дуже допомагав грузин Шота Арвеладзе. Він взяв мене під своє крило, водив усюди і показував: тут роздягальні, тут поля, тут їдальня. Запам'ятався також молодий Крістіан Ківу. Справа у тому, що в одному з епізодів Ківу розбив мені ніс. Так потім він увесь тиждень підходив і просив у мене пробачення. Ще я перетинався із Ароном Вінтером.
– Едвіна ван дер Сара бачили?
– Аякс продав його в Ювентус, однак мені пощастило потрапити на урочисті проводи легенди. То був матч із Фортуною, мене посадили у віп-ложі Амстердам Арени. А двома рядами вище сидів ван дер Сар. Після матчу Едвіна гарно провели, були феєрверки, оплески…
"Знаєш, скільки разів я помилявся?" – казав Шовковський"
– Після тижня із зірками в Амстердамі на вас чекав не менш крутий колектив – вас підписало київське Динамо, кожен гравець якого справедливо вважався зіркою. Як вас прийняли у Києві?
– Ще восени я дивився на них у Лізі чемпіонів по телевізору – ці хлопці у всіх вигравали. А тут я приїжджаю до них і тренуюся разом. Шовковський, Ващук, Головко, Каладзе, Белькевич, Хацкевич – мені дуже пощастило з такими людьми працювати. Під час перших зустрічей до усіх партнерів звертався на "ви". Почувався ніяково. Проте прийняли мене чудово. На зборах працював з основою – у Лобановського існувала така практика, коли перша та друга команди проходять збори разом.
– За увесь час в Динамо скільки разів розмовляли з Валерієм Васильовичем?
– Зрозуміло, що ми говорили нечасто. Зате один випадок запам'ятався мені на все життя. Я виступав за молодіжну збірну України у відборі на Євро. У Києві ми приймали Польщу і зіграли 2:2. В одному з епізодів я відбив слизький м'яч перед собою, суперник зіграв на добиванні і забив гол. Після матчу сиджу в роздягальні засмучений, раптом заходить Валерій Васильович. Підіймаю голову, а він йде до мене.
– Здивувалися?
– Думав, що він буде критикувати мене чи сваритиме. "Мар'яне, знаєш, скільки разів Яшин пропускав такі голи? Але якби він так переживав після кожного м'яча з опущеною головою, як ти зараз, то не став би сильним воротарем. Давай, забувай про помилку і вперед. Вище носа", – сказав Лобановський. Ці слова мене дуже зарядили. Я почав до своїх помилок ставитися по-філософськи.
– У Києві ви мали ще одного ментора, з яким спілкувалися щоденно – Олександр Шовковський допомагав порадами?
– Їх було багато і усі вони були дуже корисними. У Сашка дуже стійка психологія, він передавав свій досвід мені. Особливо цінними ці поради були у моменти невдач. Шовковський знав про це не з чужих слів, припускався помилок, але навчився з ними боротися. Минала година після гри і все – він відволікався, забував про невдачі. А на наступну гру виходив, наче з чистого аркуша. "Знаєш, скільки разів я помилявся? Якщо ти думатимеш про помилки, ти ніколи воротарем не станеш", – радив Шовковський.
– У Динамо ви застали російського воротаря Олександра Філімонова. Що про нього пам'ятаєте?
– Я можу порівняти Філімонова, якого знає публіка, і Філімонова, з яким спілкуєшся близько на різні теми. Це дуже скромна, добра і порядна людина. Про те, що відбулося після російського вторгнення не казатиму, ми не спілкуємося, однак тоді мені було дуже комфортно з ним: і тренуватися, і спілкуватися.
– Про той смертельний для Росії гол на Лужніках говорили?
– Ні, ми ніколи не розмовляли про це. Самі розумієте, то була для нього не дуже приємна історія.
"Якби не травма пахових кілець, я б дебютував за Динамо"
– Ви багато разів були на лаві запасних киян в офіційних матчах, але так і на поле не вийшли. Чи був певний момент, коли ви відчували – ось цей дебют, він близько?
– Так, я навіть у Белград їздив і сидів на лаві запасних під час поєдинку кваліфікації Ліги чемпіонів. У чемпіонаті нагоди були. Мені не пощастило, адже все до цього йшло. Якби не травма пахових кілець, я б дебютував за Динамо.
– Після цього ви покинули Київ у пошуках ігрової практики. Поїхали у Закарпаття, зіграли один матч проти Динамо (0:5) і на цьому все.
– Я поговорив з наставниками Динамо і ми вирішили, що треба щось змінювати. Все ж мені 22 роки виповнилося. Динамо-2 – це одна справа, а Вища ліга – зовсім інша. Закарпаття взяло мене на заміну віковому Андрію Ковтуну, який частково виконував функції тренера воротарів. Я пройшов зимові збори і вийшов у старті на перший тур нового року. У Києві Динамо нас просто не помітило. Забило п'ять і ще могло п'ять забивати. Я готувався до наступного туру проти Поліграфтехніки і розірвав зв'язки у гомілці. Як наслідок, вибув на півроку.
– У наступній команді все склалося не краще. Єдину гру за Кривбас ви провели проти Шахтаря в Кубку України.
– Тепер я під Шахтар потрапив – програли 1:4. Я поїхав у Кривий Ріг з проблемною ногою, довго набирав форму, лікував гомілку. Кривбас мав хорошого воротаря Олега Остапенка, котрий грав дуже стабільно. Свій шанс я отримав тільки після того, як Остапенка вилучили з поля.
– Той матч ввійшов у історію нашого футболу, як один із найбільш запальних – суддя вилучив одразу трьох гравців Кривбасу, які застосували фізичну силу до лайнсмена. Вам довелося спонтанно виходити на заміну?
– Крім Олега, суддя вигнав Платонова і Грановського. Непросто було грати увесь тайм 8 на 11. Мені пізніше ще Бєлік і Старостяк забили. Не беруся оцінювати правомірність дій арбітрів. Нам тоді здавалося, що вони помилилися, тому хлопці так емоційно відреагували.
– Через кілька місяців ви зіграли за Оболонь. Знову один матч, знову Динамо, знову п'ять пропущених м'ячів.
– Але вже 3:5. Бачите, як мене кидали під топові команди (Усміхається). Перед Оболонню я довго шукав команду, де міг би стати першим номером. Підписав контракт з клубом, коли чемпіонат вже розпочався. Номінально я був третім після Всеволода Романенка та покійного нині Євгена Сухини, якого я ще з Динамо-2 знав. У тому матчі з Динамо ми горіли до перерви 0:4. А потім ледь не відігралися, коли забили тричі поспіль.
"Максимов проти Рибки? Тренер все правильно зробив"
– Згодом ви шукали себе у Ворсклі, де теж було непросто через наявність потужного Постранського та перспективного Пятова.
– У Полтаву мене та Дмитра Семчука запросив Володимир Лозинський, з яким я працював у київському ЦСКА. Конкурувати з Постранським та Пятовим було майже нереально. Андрій був зовсім юним, але вже тоді можна було побачити, наскільки хороше у нього майбутнє. Ми з Пятовим більше займалися у другій команді, тому у щоденній роботі це простежувалося. Я навіть дивувався, що такий молодий пацан і такі чудеса у воротах витворяє. Подальший Андріїв успіх виглядав цілком логічно.
– Ви згадали про ЦСКА, де 2006-го стали свідком резонансного епізоду: Юрій Максимов проти Олександра Рибки. Із протилежних воріт можна було щось розгледіти?
– Сама гра проти Динамо-2 видалася нудною, ніхто довго не міг забити. Проте один епізод змінив все. Наш нападник Сергій Матюк виходив віч-на-віч з Олександром Рибкою і зависоко підняв ногу – на рівні голови воротаря. Контакт був, але не настільки сильним, щоб викликати такі емоції. Рибка взявся ногами добивати нашого форварда, який лежав на газоні. Ніхто спочатку не зрозумів, чому така реакція.
– Схоже, це розуміння прийшло першим до Юрія Максимова.
– Юрій Вільйович – спокійна та добра людина. Але водночас він вибуховий. Максимов вибіг на поле і захистив свого футболіста. Власне, це тренер і має робити. Якими методами – це вже судді та КДК оцінювали. Та на мою думку, Максимов все правильно зробив. Бити ногами лежачого гравця, як це зробив Рибка – таке не прикрашає футболіста.
– У колективі Максимов отримав максимальну підтримку?
– Усі сприйняли цей вчинок з великою повагою. Жодного осуду не було. Це наша команда, наша сім'я, наш гравець.
– Після років пошуків ви віднайшли стабільність у ФК Львів – творінні Юрія Кіндзерського.
– Для футболіста дуже важливо знайти свою команду. Я починав кар'єру в ФК Львів, а потім як блудний син повернувся туди. Із Кіндзерським у нас були нормальні робочі стосунки. Коли мене обрали капітаном, то від імені колективу з президентом комунікував саме я. Юрій Іванович приїжджав до команди, а пізніше розмовляв зі мною тет-а-тет. Кіндзерський любив футбол і багато робив для клубу.
– Але розійшлися ви не дуже добре. "Мені сказали, що команді я не потрібен. То був шок", – розповідали ви тоді.
– Нам зовсім трохи не вистачило, щоб повернутися в УПЛ. Кіндзерський частково вбачав і мою провину у цьому. Але не ігрову – ФК Львів пропустив найменше серед усіх команд Першої ліги. Я зіграв багато "сухих" матчів. Коли приїхав до президента на прощальну розмову, то запитав, чи я винен у чомусь. "Ні. Просто ти, як капітан, не згуртував колектив", – відповів Кіндзерський. Ми потиснули руки і спокійно розійшлися. А невдовзі я підписав контракт із Севастополем.
– Головний матч в історії ФК Львів – сенсаційна перемога над Шахтарем з рахунком 2:0. Після тієї гри на фоні загального куражу ви спокійно заявили: "Нічого надзвичайного не сталося".
– Як не крути – це сенсація. Тодішній склад Шахтаря – один із найсильніших. Перемога далася нам нелегко. Та до матчу я був спокійним. Вони – чемпіони, ми – дебютанти. Якщо ми не виграємо – нам ніхто слова поганого не скаже. Шахтарю треба було вигравати, а не нам. Можливо, нам трохи пощастило. Але бажання у ФК Львів було більше, настрій кращий. Це трансформувалося у підсумкову перемогу.
– Мабуть, і не варто казати, що за Севастополь, вашу наступну команду, ви дебютували проти Шахтаря, де пропустили п'ять голів.
– Найважливіше те, що я зіграв на Донбас Арені. Чудовий стадіон, класна атмосфера, 30 тисяч на трибунах. Я був досвідченим воротарем, по-іншому все сприймав і отримував задоволення від гри. Шахтар міг забивати нам вдвічі більше.
– Повноцінно ви розкрилися лише під кінець кар’єри. Маєте пояснення цьому і чи шкодуєте про щось?
– Шкодую, що на початку кар'єри мене зупиняли травми. У тому таки Динамо міг зачепитися чи згодом у Закарпатті. Травми відкинули мене назад у часі та в майстерності. У всьому іншому я задоволений. Мені завжди щастило з партнерами та тренерами, з багатьма спілкуюся дотепер. Це був чудовий шлях, який мені приємно згадувати.
