Історія єврокубків. Кларенс Зеєдорф: "Притягувач золота"

Футбол – спорт командний, тут, здавалося б, одна людина не може бути синонімом успіху. Проте приклади з життя показують, що навіть у світі колективізму лишаються важливими яскраві особистості. Гравці, котрі досягають поставленого результату, навіть не зважаючи на вік, оточення, зміни обстановки.

Наш сьогоднішній герой – перший футболіст в історії найголовнішого клубного турніру континенту, котрому вдалося виграти Лігу чемпіонів з трьома різними клубами. Де не грав би Кларенс Зеєдорф, він завжди був гідним серед гідних. І більше 20-ти командних титулів – підтвердження цьому.

«Син сурінамських батьків»

Ще в далеких 80-х радянські коментатори, шкодуючи з приводу програшу СРСР голландцям, задавалися риторичним запитанням: «Де нам взяти таких сурінамських батьків?» Ґулліт та Райкард разом із цілим поколінням інших вихідців із далеких колоній справді неймовірно посилили голландський футбол (як і араби та африканці – французький, як і турки з іншими мігрантами – німецький). Однак особливість цього феномену була в тому, що потік талантів виявився не одиничним, а нескінченним. І на грі кумирів 80-х виросло наступне покоління, яке «виростило» уже нинішніх «депаїв» та «ленсів».

Одним із тих, хто стрімко увірвався у голландський футбол, став і Кларенс Зеєдорф. Він народився у Парамарібо, проте ще в дошкільному віці перебрався у Голландію разом із родиною. Величезна сім’я Зеєдорфів була дуже футбольною – його батько сам певний час виступав у Сурінамі, а пізніше став скаутом, будучи причетним до кількох переходів місцевих талантів у Старий світ. Відразу кілька братів Кларенса також обрали футбольний шлях: середульший Юрґен займався у академіях «Аякса» та «Реала», молодший на сім років Седрік навіть належав певний час «Мілану», хоча й не зіграв за нього жодного матчу, а найменший Рахмлее провів один сезон за «Ден Босх». Подавав надії й кузен Кларенса – Стефано Зеєдорф, котрий встиг дебютувати в «Аяксі», пограв за «Ґронінґен» та низку інших, більш дрібних клубів Голландії, Греції, Італії, Бразилії.

Але найздібнішим серед них був, звичайно, Кларенс. Уже в підлітковому віці про здібного юнака заговорили як про великого таланта, він був лідером і капітаном усіх своїх юнацьких команд. У листопаді 1992 року він дебютував у складі «Аякса», замінивши Міхеля Крека. Амстердамці розгромили в гостях «Ґронінґен», а юний Зеєдорф зчинив фурор як гравець, котрий свій перший матч за клуб в Ере зіграв у віці 16 років і 242 днів (це був наймолодший дебютант «Аякса» у професіональних турнірах). Того ж сезону у складному виїзному матчі з «Вітессом» Зеєдорф відкрив лік своїм голам – завдяки його вдалому виходу на заміну амстердамці врятувалися від поразки в Арнемі.

До певної міри, Зеєдорфу пощастило з часом – «Аякс» якраз очолив молодий Луї ван Гаал, котрий раніше працював з клубним резервом і добре знав можливості талановитого покоління. Завдяки цьому ван дер Сар, брати де Бури, Давідс, Овермарс та низка інших молодих гравців змогли «екстерном» прорватися в основний склад і заграти настільки швидко, наскільки це було можливо. Прем’єра оновленого «Аяксу» завершилася відносною невдачею – «лише» бронзовими медалями. Утім, для тих, хто розбирається у футболі, було очевидно, що створюється нова, цікава команда.

Уже 1994 року «дитсадок ван Гаала» тріумфував, вигравши чемпіонат і ще переконливіше захистивши титул наступного сезону. І це досягнення молодої команди, основній частині лідерів якої було по 19-22 роки, тим вагоміше, якщо врахувати, наскільки цікавою лігою була тодішня «Ере». Роналдо у ПСВ, Ларссон, Вітчхе і ван Бронкхорст у «Фейєноорді», ван Хойдонк у НЕКу, Томассон у «Херенвені», і це ми не перелічили найпомітніших зірочок самого «Аякса»!

Найголовніше ж – до амстердамського клубу прийшло міжнародне визнання. Більш ніж через два десятиліття після великого покоління Кройффа, виплеканого Міхелсом, підопічні ван Гаала тріумфували у Лізі чемпіонів. Ще в груповому турнірі амстердамці випередили «Мілан», а коли у фіналі їм знову випало грати з італійським грандом – «нахабству» молодого тренера не було меж. Ще на початку другого тайму він замінив правого центрального хавбека Зеєдорфа на Кану, а затим випустив і ще одного чистого нападника – Клюйверта. І саме 19-річний «джокер» після передачі колишньої зірки «Мілана» Райкарда забив переможний м’яч. «Це далеко не найкрасивіший гол фіналів Ліги чемпіонів, але для цих юнаків він буде найбільш пам’ятним», – підсумував коментатор.

І справді – той «Аякс» не можна викреслити з пам’яті, і не лише для самих гравців, а й для усіх, хто слідкував за зростанням та змужнінням того неймовірно талановитого покоління. Не викреслив з пам’яті свій перший фінал і Зеєдорф – преса вловила момент, коли він, роздратований заміною, щось на підвищених тонах доводив ван Гаалу, і лише мудрий ветеран – запасний голкіпер Ґрім – зумів розрядити ситуацію, відтягнувши 19-літнього бунтівника.

У погоні за славою

На амстердамських «підлітків» був чималий попит, і ван Гаал буквально вмовляв їх залишитися хоча б на сезон. Одним із тих, хто не прислухався, був якраз Зеєдорф. Багато хто вважав, що він робить помилку – «Сампдорія», яка вже сходила з великої сцени, не мала у складі Віаллі, а якраз перед приходом юного голландця попрощалася з Ґуллітом, Платтом, Юговичем, Ломбардо, Верховодом. Зате прибули Карамбе і К’єза, у розквіті сил були Манчіні, Михайлович, Евані, залишалися Дзенґа, Манніні.

Відірвавшись від «Аяксу», Кларенс, тим не менш, зберігав хороші стосунки з недавніми товаришами. Під час Євро-96 він став мимоволі учасником прикрої ситуації, коли знаменитий амстердамський «Кабель» (угрупування гравців сурінамського походження у складі Райциґера, Боґарда, Давідса, Зеєдорфа та Клюйверта) протистояв «диктатурі» головного тренера голландців Ґуса Хіддінка. У матчі зі швейцарцями він поставив Зеєдорфа ліберо (наслідуючи, вочевидь, успіх із переведенням Райкарда в захисники у «Аяксі») і замінив його уже в першому таймі, а Давідса і Клюйверта випустив лише під кінець матчу. Це, звісно, викликало обурення у самого Зеєдорфа, але ще більше – у Давідса, який після матчу в інтерв’ю швейцарському журналісту «проїхався» по Хіддінку, за що той відлучив його від збірної до кінця турніру. Утім, сам Зеєдорф залишився й продовжував грати, а до наступного великого турніру примирилися й Хіддінк з Давідсом.

Сезон у Серії А навчив Кларенса новому для нього футболу – більш прагматичному, більш суворому, більш дисциплінованому. До того ж, сам гравець навіть через роки буде пригадувати науку Свена-Йорана Ерікссона, котрий багато дав йому не лише в розумінні футболу, а й у людському плані. Проте він все ж був молодим хлопцем, і коли поспіла пропозиція від «Реалу», який стежив за Зеєдорфом ще з юнацьких збірних, він відразу ж відгукнувся і помчав туди вже через сезон у Генуї.

Утім, Італія «наздогнала» його й у Мадриді. Існує легенда про одне з найперших зіткнень голландця з тодішнім наставником «галактикос» Капелло. Кларенс, який завжди цікавився тактикою, психологією, особистісним зростанням, під час одного із занять спробував вставити своє словечко й поділитися прочитаним. За словами очевидців, реакція дона Фабіо була бурхливою: «То чому ж ти не тренер, якщо ти все так добре знаєш?»

У дебютному для себе сезоні в Мадриді він відразу ж завоював місце в основі, й хоча завдання та амбіції «Реалу» не можна було рівняти з середняком-«Сампдорією», голландець витримав цей ритм. Він грав і при Капелло, і при Хайнкессі, і при Хіддінку, і при Тошаку. А у травні 1998 року роботяга Кларенс завоював другий для себе Кубок чемпіонів. У фіналі «Реал» зустрівся з «Ювентусом», а Зеєдорф – з давнім другом Давідсом. Боротьба земляків виявилася настільки напруженою, що рефері після одного із фолів Кларенса навіть поспішив йому показати слідом за жовтою карткою – червону, лише через мить, після апеляцій мадридців, зрозумівши, що в пасиві Зеєдорфа попереджень до цього не було… Проте німець Круґ виявився чесним арбітром, і тут же вибачився перед порушником, замінивши «червоне світло» жовтим.

Синьо-чорно-червоний

Однак при Тошаку Кларенс поступово почав програвати конкуренцію. У сезоні 1999/2000 голландець незвично часто не потрапляв у склад, а коли у валлійця почалися скрутні часи, і він кинув Зеєдорфа проти «Валенсії» та «Барси» – це завершилося для нього фіаско. Не покращилася ситуація для нашого героя й з приходом дель Боске. Навпаки, після домашньої поразки від «Сарагоси» його й кількох тодішніх легіонерів мадридців піддавали обструкції.

І коли від «Інтера» поспіла пропозиція на 44 млн. італійських лір (біля 24 млн. доларів), керівництво «Реала» особливо не сумнівалося. Взимку 2000 року Зеєдорф повернувся в Серію А, де почував себе комфортніше. Утім, сам «Інтер» лихоманило, і Кларенсова жага до перемог не могла насититися новими трофеями. У прагненні успіху Кларенс видавав особливо сильні матчі проти грандів – пам’ятний його сильний виступ проти «Юве», коли голландець забив блискучій туринській команді під керівництвом Марчелло Ліппі два м’ячі (відкривши рахунок, а у кінці матчу зрівнявши, врятувавши свою команду від поразки).

Лише раз, навесні 2000-го, він був близький з «Інтером» до трофею, утім, «Лаціо» виграв Кубок Італії, хоча Кларенс у фіналі забив єдиний м’яч своєї команди, якого не вистачило для перемоги. При Екторі Купері Зеєдорф потрапив у запас – він не вписувався у бачення аргентинця. Тому коли 2002 року «Мілан» запропонував «Інтеру» в обмін на голландця захисника збірної Коко, «неро-адзуррі» погодилися. Яка ж це була помилка!..

У своїй новій команді Зеєдорф відразу вийшов на свій найкращий рівень. Хоча конкуренція у «Мілані» була пристойна, та й півзахист «россо-нері» мав чимало майстрів, Кларенс знайшов тут себе. Анчелотті мирився із особливостями голландця, котрий постійно розривався між місцем на фланзі та положенням центрального хавбека. Попри те, що за своєю статурою Зеєдорф був радше центральним «тафґаєм», у «Мілані» він значно розвив своє атакувальне чуття, навчився краще грати з флангу. А його фірмові проходи й гарматні удари здалеку лишалися при ньому.

У травні 2003 року за посильної допомоги Зеєдорфа «Мілан» виграв Кубок Італії і Лігу чемпіонів. Третій для Кларенса трофей, причому, всі вони здобуті в різних клубах! Це був історичний рекорд, який вкотре підкреслив, наскільки змінився футбол – на початку єврокубків важко було б уявити, що гравець з такою легкістю буде міняти команду за командою, країну за країною і вже у 27 років матиме за плечима відразу три Кубки чемпіонів…

Утім, Зеєдорф зітканий із протиріч – наскільки він був корисним для своєї команди, настільки ж міг притягувати невезіння. У фіналі проти «Юве», черговому очному протистоянні з Давідсом, Кларенс відпрацював добросовісно – міг ще й стати автором асисту, якби Індзагі пробив трішки  краще. Але… але саме голландець не забив післяматчевий пенальті (не вперше в своїй кар’єрі), програвши дуель Буффону. Якби товариші не виправили його огріх, ми б говорили про Зеєдорфа як великого невдаху…

Хоча, у будь-якому випадку, Кларенсу не випадає грішити на долю: десять блискучих сезонів за «Мілан» умістили й дві перемоги у Лізі чемпіонів, і гіркоту невдачі в матчі з «Ліверпулем». Коли він відходив догравати у «Ботафого», навряд чи міг би подумати, що вже невдовзі повернеться у «Мілан» – уже як тренер. У всіх своїх починаннях, і тренерському – також, Зеєдорф лишається молодим і сучасним. Можливо, його біда, що він почав з високого старту, не набравшись досвіду на простіших тренерських варіантах.

Але, пригадуючи, яким вольовим гравцем він був, як зумів досягти авторитету у різних зіркових командах, віриться, що й на цьому поприщі він не сказав ще останнього слова. Час є, бажання, напевно, також. А рекорди для стимулу знайдуться – хтозна, може, голландець після трьох Кубків чемпіонів, здобутих у якості гравця різних команд, зуміє виграти стільки ж у ролі тренера?

Артур Валерко