"Зустрів Івасюка перед зникненням – сумно махнув рукою": фотограф про очі Чорновола, падіння Леоненка і феномен Білозіра
Велике інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Володимиром Дубасом, патріархом футбольної фотографії. Хоча одразу варто зазначити, що жанрова палітра пана Дубаса значно різноманітніша і не обмежується одним лише спортом.
Якщо вам доводилося бувати на стадіоні Україна і ви мали нагоду не лише дивитися на те, що відбувається безпосередньо на полі, а й на навколишній антураж, то, напевно, бачили фотографа із колоритним беретом. Власне, це стосується і тих часів, коли легендарна львівська арена називалася Дружбою. Фотограф Володимир Дубас зберігає для історії моменти футбольних матчів понад півстоліття.
Тріумфальне повернення додому Карпат-1969 з Кубком СРСР, перші кроки Лобановського-тренера, Ернест Юст і його команда, рекорд Юрчишина, прем’єрне чемпіонство Таврії, бронзові Карпати Маркевича, львівська переможна серія збірної України. Усе це потрапляло в об’єктив одного з найкращих українських футбольних фотографів.
Та не футболом єдиним. Дубас товаришував з Володимиром Івасюком, слухав історичні промови В’ячеслава Чорновола та фотографував Папу Римського Івана-Павла ІІ. У розмові з Футбол 24 легендарний фотограф згадує про те, що залишилося за кадром і ділиться мріями: "Прошу Бога, щоб дав мені ще трохи часу – маю ще дуже багато зробити".
"Заряджав свою першу плівку в льосі, де зберігається картопля"
– Пане Володимире, останнім часом ви часто буваєте у сина в Німеччині, тож можна сказати, що мені пощастило вас застати у Львові.
– У минулому році додому я приїжджав чотири рази, у цьому – вже вдруге. У мене тут дуже багато фотографічної роботи. У Німеччині я не маю можливості працювати зі своїм фотоархівом, і мій улюблений "фотошоп" відсутній, а у Львові все під рукою. Не знаю, скільки мені часу на небесах відведено – 2016-го переніс складну операцію на серці, клапан встановлювали… Хочу встигнути якнайбільше.
– Ви народилися у Ковелі, хоча рідним для вас став Львів.
– Нещодавно провів на Волині п'ять днів – гостював у сестри. Я можу і там працювати – жодних проблем. Та взагалі я люблю самотність. Знаєте, як старші люди усіх повчають, бурчать собі під ніс… У грудні виповниться 30 років моєї "незалежності". За цей період я дуже багато всього зробив.
– Певною мірою ви аскет?
– Я не сиджу просто так, маю роботу. У мене великі архіви – починаючи з 1967-го я фотографував усі можливі заходи у Львові. Хтось просить знайти фото з минулої події, тож доводиться шукати. А ще я виставки організовую, роблю нові фото. Отже, мені не нудно, я постійно працюю, тобто перебуваю в русі.
"Непальський Бекхем – прикольний чувак". Як грають у футбол на висоті 3900 метрів
– Вперше фотоапарат до рук ви взяли в 11 років. Коли зрозуміли, що це стане справою усього вашого життя?
– Фотографую я з 1961 року. У житті часто все стається випадково, а потім ця випадковість переростає у закономірність. На моїй вулиці мешкав хлопчина на два роки старший. Саме у його руках я вперше побачив портативний фотоапарат. Що він робив, я достеменно не знав. Помітив тільки, як він кнопку натискав. Мене це так зацікавило! Закріпник, проявник, витримка, діафрагма – я уявлення не мав, що це таке.
– Все змінилося з купівлею першого фотоапарата?
– Батьки придбали мені "Смену-2" за великі гроші – 11 карбованців! Тоді "Москвич" коштував 600 чи 700 карбованців. Освоював фотоапарат самотужки. Заряджав плівку в касету у льосі, де зберігається картопля. Звичайний підвал – там було темно і це чудово підходило для процесу заряджання плівки. Пізніше записався на фотогурток, на станцію юних техніків, а тоді придбав ванночки, збільшувач, пінцети, червоний ліхтар. Але ж біда – світла на моїй вулиці не було, тож ходив за кілометр до сусідів. Там і робив фотографії. Через рік, 1962-го, вже й у нас електрика з'явилася.
"Побачити Лобановського – то було сильно"
– Процес проявлення і друкування фото у фотолабораторії – це своєрідна магія.
– Нещодавно викладав на фотокурсах у Львові. Показував учням, як колись проявлялася фотографія. Розставив три ванночки: проявник, вода і закріпник. "А що то у вас за розчини?" – запитали мене одного разу. "В одній ванночці вода з колодязя, у другій – з крану, а третя – з озера", – відповів я. І мої учні вірили (Усміхається).
– У часи вашої юності, мабуть, ніхто не мав ілюзій – заробляти на життя, працюючи фотографом – перспектива сумнівна. У вашому випадку можна казати про дитячу мрію, яка стала реальністю?
– Спочатку я не бачив себе у цій сфері. Мій дід був хорошим столяром, майстром на всі руки, а батьки – прості трудяги. Я відвідував у школі технічний гурток, їздив на олімпіаду школярів зі столярної справи. Проте фотоапарат все одно завжди був поруч. Наприклад, пішли ми у дводенний похід, який організувала школа – я там усіх фотографував. Тобто фотографування завжди йшло поруч зі мною. Коли після 8-го класу настав час вирішувати, що далі, мама сказала: "Я тут довідник придбала. У Львові в поліграфічному технікумі є фотографічне відділення. Можливо, вступиш туди?"
– І ви вступили.
– Пригадую, наче то було вчора – по дорозі на потяг до Львова зустрів свою бабусю, яка поверталася з пологового будинку від мами – 27 липня 1965-го у мене з'явилася сестра. З цією щасливою новиною я поїхав до Львова на іспити. До навчання я не мав дуже великого натхнення. Хоча було багато улюблених предметів, зокрема історія, географія, малювання, креслення. А ось алгебра та тригонометрія для мене – цілковита катастрофа. Та я здав екзамени і вступив. Коли прийшов лист із повідомленням про успішне складання іспитів, я не повірив.
– Переїзд до Львова посприяв вашому залученню до футболу. Тут якраз виступав міцний львівський СКА і перші кроки робили Карпати.
– Ми з дитинства грали у футбол на будь-яких полянах: дві сумки і маєш ворота, а м’ячі ще кирзові були. Наш ковельський Локомотив був чемпіоном Львівської залізниці. І ми, дітлахи, старалися завжди відвідувати їхні матчі. До того ж наш шкільний викладач праці Ігор Костянтинович Царьов був центральним нападником і грав з "дев’яткою" на спині. Тому футбол я люблю з дитинства, а поїздка до Києва додала мені ще більшого азарту. 1963-го я отримав путівку в республіканський табір юних техніків у Пущі-Водиці. Багато цікавого там почерпнув у контексті вивчення фотографії, але й уперше побачив наживо футболістів київського Динамо, які відпочивали на тамтешніх озерах. Побачити Лобановського – то було сильно. Я ж у ті часи переважно по радіо тільки слухав репортажі Синявського та Озерова. А коли переїхав до Львова, то вперше опинився у вирі великого футболу. Особливо вразила футбольна біржа – це місце мене зачарувало.
Базилевич і Лобановський / Фото В. Дубаса
– У ті часи це місце неподалік Оперного театру було своєрідним інтернетом, де можна було дізнатися новини та обговорити їх?
– Футбольні вболівальники приходили туди вже о 7-й ранку. Дебати тривали там до опівночі. Київське Динамо на підйомі дебютує в єврокубках, перші роки існування Карпат, чемпіонат світу-1966 – гарячих тем вистачало. Одним із найбільш авторитетних спікерів біржі був чоловік на прізвисько Пазуха. У нього завжди за пазухою було багато газет – звідти й прізвисько. На біржі завжди можна було дізнатися про всі найсвіжіші новини.
"Відвідати змагання з мотокросу – престиж для кожного львів’янина"
– Коли ви почали фотографувати футбол?
– Спочатку я просто ходив на СКА і на Дружбу як глядач. 1968-го я потрапив на роботу в газету "Ленінська молодь" – знову випадково. Восени 1967-го я поїхав на Майорівку, де відбувалися змагання з мотокросу. Туди з'їжджалося усе місто – ми мали найкращу трасу для мотокросу в Європі. Відвідати ці змагання вважалося неабияким престижем для кожного львів’янина. Там я побачив свого викладача з алгебри Івана Андрійовича Куровця, у якого я ледь на "трійку" витягував. "Ну-ну, фотографуй, халтурщику", – сказав він мені.
– Сфотографували?
– Клацнув кілька разів, потім надрукував у лабораторії великий фотопортрет розміром 30х40. Приніс викладачу, а той довго роздивлявся себе коханого, а потім сказав: "Та ти чудовий фотограф! Але математику не любиш… Принеси ще якісь фотографії". Коли я приніс свої перші роботи, то Іван Андрійович завів мене у редакцію "Ленінської молоді", яка потім стала "Молодою Галичиною", до свого товариша. І 10 квітня 1968-го мою першу фотографію надрукували в газеті.
Сто років Станіславу Людкевичу / Фото В. Дубаса
– Серйозний успіх, якщо врахувати, що вам ще не було 18-ти.
– На Підвальній у будинку, де знаходилися тоді редакції газет "Вільна Україна" та "Львівська правда", на стіні висіли газети, у тому числі "Ленінська молодь" з моїм фото. За два дні, які провисіла та газета, я приходив туди разів 20 – насолоджувався миттєвістю. Потім я фотографував інші події для "Ленінської молоді": день рибалки, студентський будівельний загін…
– Одне з перших ваших великих футбольних фото датоване 1969-м – Ігор Кульчицький і кришталева команда Карпат виконують коло пошани на Дружбі.
– Я почав стабільно друкуватися в газеті та дістав посвідчення позаштатного фотокореспондента. Так я отримав можливість ходити на стадіон. Однак 1969-го я служив у армії – пощастило, що це було у Львові на вулиці Калініна, 7, яка тепер носить назву Замарстинівської. Доля послала мені й чудового командира – Анатолія Вєклича. Класна людина, освічена, яка ставилася з розумінням до моїх інтересів. Таким чином, я у військовій формі знімав матчі Карпат, зокрема і той, де вшановували нових володарів Кубка СРСР.
Карпати з Кубком СРСР-69 / Фото В. Дубаса
– Вам пощастило побувати на одному з найбільш відомих матчів в історії Карпат, коли 1971-го дебютант Вищої ліги переміг вдома Динамо. Подейкують, вболівальники заполонили усі проходи на Дружбі та сиділи на деревах.
– Це правда, людей було безліч. Взагалі у мене дві улюблені команди: Карпати та Динамо. 26 червня 1971-го я демобілізувався, а наступного дня на Дружбі зустрілися дві мої команди. Львів'яни тоді виграли, а я працював за воротами Карпат. Знамените фото з Габором Вайдою, який грає на виході – якраз із того поєдинку. Карпати виграли 3:1, це було яскраво. Та коли працюєш на футболі, то часу на радощі нема, хоча в душі тішишся кожному м'ячу.
"Футболіст – як божество. Поспілкуватися? Та хоча б поруч постояти"
– Як щодо естетики? Чи мали ви футболістів, яких полюбляли фотографувати?
– Карпати були дуже інтелігентною командою. Там кого не візьми – особистість. По-перше, склад формували переважно місцеві хлопці. У Союзі такою філософією комплектування могли похвалитися лише Жальгіріс, Арарат та тбіліське Динамо. З часом я почав спілкуватися з футболістами. Ігор Кульчицький мешкав поруч із нашою редакцією, неподалік – Ернест Юст. Вже пізніше потоваришував з Ростиславом Поточняком, Левом Броварським, Степаном Юрчишиним. Кожен з них – легенда і фігура.
Юрчишин і Поточняк, 1979 рік / Фото В. Дубаса
– Польоти Яноша Габовди пам'ятаєте?
– На жаль, Габовда мало грав, невдовзі з Карпат пішов, тож я його потім фотографував тільки в матчах за ветеранів. Знімків, де він грає головою, у мене немає. Взагалі тоді футболісти сприймалися інакше – то були наче божества! Поспілкуватися з ними? Та хоча б поруч постояти. Їх у буквальному сенсі носили на руках. Як це було, наприклад, після здобуття Карпатами Кубка 1969-го. На вулиці вийшла добра половина міста.
– Не всі фотографи спроможні працювати з динамікою. Спіймати потрібний момент можуть виключно майстри?
– Футбол – це момент. Завдання фотографа – спіймати цей момент, передбачити його. У цьому моменті треба зафіксувати не просто розгардіяш футболістів. Все має композиційно скластися. У ті часи спробуй різкість наведи – все вручну. Ти повинен відчувати відстань. 20 сантиметрів не довів і вже немає різкості. Це тепер натиснув на кнопку і кадр виходить автоматично. Серійної зйомки також не існувало – виключно один кадр. У цьому й полягала його цінність.
Олег Блохін / Фото В. Дубаса
– Спіймати момент можна не лише у грі. Ваше фото Андрія Покладка з обдертим номером – найкраща ілюстрація його гри.
– Андрій – наш хлопець, з Яворова! Самовідданий і непоступливий. Людина могла наодинці вирішити долю матчу. Ніхто не міг забити, а йому вдавалося. Сила Карпат була у таких як Покладок. Коли ми почали набирати іноземців, цей шарм вивітрився. Зараз футбол взагалі став іншим, більш динамічним і контактним.
Андрій Покладок / Фото В. Дубаса
Читаю відгуки вболівальників про Йожефа Сабо, коли його інколи критикують за сказане. А у минулому він був серед найкращих півзахисників світу. А Серебряников як грав! Усі знали, куди він битиме, вішалися на стійку, а Віктор все одно свою "дугу" виконував. Мені ще дуже подобався Василь Турянчик. Згодом я з ним познайомився і зробив фото для свого архіву. Геніальний футболіст!
Василь Турянчик / Фото В. Дубаса
Карпати 90-х / Фото В. Дубаса
– Ще одна складність минулої епохи – оперативність. Яким був процес від клацання на кнопку аж до публікації в газеті?
– Дуже довгим. Миттєво після матчу треба було проявити плівку. Перш ніж фото надрукують у газеті, воно багато разів проходило складні поліграфічні процеси. Треба його перефотографувати, зробити кліше, потім матрицю… Теперішні зусилля – ніщо у порівнянні з тим, як колись працювали фотографи.
"Івасюк приходив до мене, я йому плівки проявляв"
– Серед значущих подій новітньої історії, котрі потрапили у ваш об’єктив – золотий матч 1992-го, який визначив першого чемпіона України. Динамо вас тоді розчарувало?
– Київ фраєрнувся – що тут казати? Я вболівав за Динамо, але Таврія заслужила перемогу. Важливо було спіймати миттєвості святкування одразу після фінального свистка. Наприклад, як підкидають Анатолія Заяєва – це святе діло. Певною мірою це нагадувало прощальні матчі Ігоря Кульчицького та Петра Данильчука, коли легенд несли з поля на руках.
Степан Юрчишин, 2 травня 1980 року / Фото В. Дубаса
– Чи зазнавали ви професійних травм фотографів – м’ячі у фотоапарат прилітали?
– Мене це оминало. Якось ухилявся. Коли я казав про вміння передбачити момент, то мав на увазі й це. Так само швидко треба відреагувати, коли щось трапилося поруч. Вилетів за рекламні щити Віктор Леоненко – маєш це теж спіймати. Пригадую, як Степан Юрчишин вийшов на поле після важкої травми 1980-го року. Здається, у матчі з мінським Динамо. І його знову зламали. Розпач, біль – такі речі теж треба встигнути сфотографувати.
Віктор Леоненко / Фото В. Дубаса
– Ви їздили на кілька великих турнірів. Зокрема, були на успішному для України чемпіонаті світу-2006.
– У Німеччині я в основному працював за межами чаші стадіону. Для мене найцікавіше на таких турнірах навіть не самі матчі, а те, що відбувається навколо. Емоції вболівальників з усього світу чи з усього континенту – це надзвичайна річ. У Кельні перед матчем України та Швейцарії я зустрів бразильських вболівальників. Я за ними ходив дві години і фотографував – просто насолоджувався атмосферою. Вони зовсім інші… Уявляю, що відбувалося, коли Бразилія чемпіоном ставала.
В'ячеслав Чорновіл наступного дня після Референдуму, 2 грудня 1991 року / Фото В. Дубаса
– Зовсім інші емоції, мабуть, від зйомки великих постатей. Ви фотографували В’ячеслава Чорновола, Папу Римського Івана-Павла ІІ…
– Моя мета – показати внутрішній стан людини на фото. Я не маю слів, тільки зображення. У мене є знімок, де Чорновіл закрив рукою очі – дуже промовисто. Коли я щось фотографую, то не звертаю увагу на суть об'єкту – це може бути стовп, дерево або ж людина. Але дерево і стовп не мають внутрішнього світу та емоцій. Очі, губи, вираз обличчя – дуже важливо їх правильно подати.
Фото В. Дубаса
– Легендарного Володимира Івасюка нині ми можемо пізнавати лише через його музику та фото, котрі залишилися. Частина з них – ваша робота.
– Івасюк – феномен. Пригадую, як зустрів його на площі біля залізничних кас перед зникненням. Ми привіталися, а Володя йшов такий сумний… Він тільки запитав, звідки я йду. "З пологового будинку від дружини. А ти куди?" – поцікавився я. На це Івасюк просто сумно махнув рукою і змовчав. Минає кілька днів і з'являється інформація про те, що його не можуть знайти.
Івасюк на прогулянці біля Винниківського озера, 5 березня 1975 року / Фото В. Дубаса
– Ви не одразу почали передчувати щось погане?
– "Напевно, в Карпати поїхав", – подумалося мені. Івасюк любив з'їздити в гори. До речі, там він багато фотографував. Потім приходив до мене, я йому плівки проявляв, ми друкували їх разом. Ще одного разу зустрілися з ним у потязі – я їхав з Івано-Франківська, а Володя – з Чернівців. Ледь не всю дорогу простояли у тамбурі. Фотоапарата я при собі не мав, інакше міг наробити цікавих фото.
Володимир Івасюк / Фото В. Дубаса
– Інша музична легенда, з якою ви були близьким – Ігор Білозір.
– Дуже боляче від того, як він пішов з цього світу. Безглузда смерть. А все через те, що поруч не знайшлося людини, яка б сказала: "Ігорю, йдемо звідси". Бачите, що поруч ідіоти сидять і провокують – краще підіть. У нас з Ігорем були приятельські стосунки. Зустрічалися ми щонайменше раз на тиждень. У суботу чи неділю я зазвичай гостював у нього. Ігор мав багато ідей, на ходу писав музику, ділився цим. Його також вважаю феноменом – як і Володимира Івасюка.
Ігор Білозір і його дружина Оксана / Фото В. Дубаса
– Вони були різними за темпераментами?
– Івасюк – більш структурований, чіткий. Якщо ходили на каву, то Володя вчасно вставав з-за столу і казав: "Старички, перепрошую. Завтра їду до Києва". Натомість Білозір переживав чи ніхто не образиться, боявся когось скривдити.
"Хочу потрапити на карнавал у Ріо-де-Жанейро"
– Футбол завжди приваблював людей мистецтва. Кого можна було побачити на матчах Карпат?
– З Івасюком на цю тему я ніколи не говорив, а Білозір дуже любив футбол, часто на Карпати ходив. Та й не лише він. Наприклад, Роман Кудлик – поет, автор слів пісні "Сизокрилий птах", яку Софія Ротару співає. На стадіон не раз приходив композитор Богдан Янівський, поет Богдан Стельмах, письменник Дмитро Герасимчук – до речі, перший коментатор на "Дружбі".
Ігор Білозір на стадіоні Україна / Фото В. Дубаса
– Чи були певні заходи, які ви ненавиділи фотографувати?
– Комсомольські збори або вибори. Це страшенно нудно. Але проблем із мотивацією у мене ніколи не було. Навіть зараз, вже у поважному віці, запитую себе: "Якщо я не піду, то можу проґавити момент. Отже, не зроблю якесь цікаве фото". І я йду. Можу порівняти це із збиранням грибів. Коли попереду бачиш гору, на якій ростуть дуб чи смерека. Дай-но подивлюся – а там гриб росте. Так і з фотографією.
Фото В. Дубаса
– Нерідко люди ігнорують авторські права та займаються плагіатом. Ви опинялися у таких ситуаціях?
– Є фотографи, яким подобається, коли в них щось запозичують. Я до цього нейтрально ставлюся. Наприклад, взяли моє фото і надрукували календар. Ну гаразд, нехай буде – така людська натура. Що мені? Вимагати за це кошти?
– Футболістів інколи запитують про кумирів та зразки для наслідування. У вас є орієнтири у фотографії?
– Я не хочу когось виокремлювати. Просто скажу, що зараз дуже багато прекрасних майстрів. Футбол чудово Євген Кравс знімає. Та й тепер фотограф – поняття широке. Колись фотограф робив знімок, проявляв фотографію. А тепер просто треба натиснути на кнопку. У вас є телефон? Ви щось фотографуєте? Отже, і ви є фотографом.
– У світі існують речі, які ви хотіли б сфотографувати і ставите собі це за мету?
– О, їх дуже багато. Ще десяток років тому мріяв потрапити на карнавал у Ріо-де-Жанейро. Це дуже складне завдання, проте син не раз переконував мене: "Беремо квитки і поїхали". Втім, не судилося... У Всесвіті багато незвіданого. Син, до прикладу, нещодавно їздив у Долину смерті в США. У теперішньому світі все просто – обрав пункт на карті, придбав квитки і можеш їхати. А скільки всього цікавого під носом! Якось я зробив тур по навколишніх селах: Бібрка, Звенигород… Вже не кажу про мою улюблену Гуцульщину. Скільки там роботи!
– Гуцульщина – наче магніт для вас?
– Поза конкуренцією. От на Великдень у Космач заїжджав. Ще на Говерлу підіймався. То був мій 62-й за ліком підйом. Вийшов тільки на полонину Заросляк – не хочу ризикувати здоров’ям. Але прагну туди повернуся.
показати приховати