"Коли я запитав про "Шахтар", у Януковича загорілися очі". Як знімати футбол, тиснути руку Ніксону і полювати на Саддама Хусейна

17 жовтня 2016 4322 Читать на русском
"Коли я запитав про "Шахтар", у Януковича загорілися очі". Як знімати футбол, тиснути руку Ніксону і полювати на Саддама Хусейна
Єфрем Лукацький у Секторі Газа поруч із бойовиками "Хезболли" / Фото з архіву Є. Лукацького

Вибухове інтерв'ю "Футбол 24" із Єфремом Лукацьким – фотокором Associated Press, який працював на історичних матчах "Динамо", "Шахтаря" і збірної України, а також побував у найгарячіших точках планети.

"Бандити знали мене в обличчя"

Єфреме Львовичу, відомо, що ви розпочинали водолазом. А як прийшли у фотографію?

Не у фотографію, а в журналістику. Вважаю, що у це ремесло потрібно приходити зрілою людиною, із багажем досвіду. До журналістики я упродовж 11 років працював у славетному інституті імені Євгена Патона. Об’їхав увесь Радянський Союз. У нас була напіввійськова лабораторія підводного зварювання – субмарини, підводні дюкери, нафто- і газопроводи.

Фотографом стали завдяки збігу обставин?

Одного разу отримав у лабораторії премію за унікальну роботу на річці Волга і купив собі за ці гроші найкращий фотоапарат тих часів "Київ-88". Записався у гурток фотолюбителів. У Будинку профспілок на Майдані проходила виставка київських фотоаматорів, присвячена 19-ій партконференції. Я виставив світлину, яка потім стала дуже відомою: у метро на сопілці грає Леопольд Іванович Ященко (згодом – народний артист України, "Футбол 24"). Мене розпирала гордість.

Єфрем Лукацький у 1991-му. Фото Степана Степанова

Одного дня зустрів на Хрещатику інститутського колегу, який йшов із молодою дівчиною. "Отам виставка, моя фотографія", кажу. "Зайдімо", відповідають. Дівчина виявилася американкою українського походження, студенткою Гарварду, яка стажувалася в київському університеті. "А в тебе є ще фото?", запитала. Відповідаю, що є. Я тоді знімав на соціальну тематику. "Поїду до свого хлопця у Лондон – можу показати твої фото якійсь британській газеті". В офісі The Independent на мої світлини збіглася вся редакція. Наступного дня газета вийшла із фотографіями на всю сторінку.

Неймовірний успіх!

Через тиждень мене викликають на розмову в інститут. Там вже чекає людина в сірому костюмі, яка показує мені своє посвідчення КДБ. "Як же ви дійшли до такого життя? – запитує. – Ця дівчина – шпигун". Словом, мене викинули з інституту, бо я відмовився співпрацювати з кадебістами. А з дівчиною ми залишилися друзями. Зараз вона є міністром торгівлі у Канаді. Це Крістіна Фріланд. З 1989 року я почав співпрацювати із Associated Press як стрінгер, а через 5 років став штатним фотокореспондентом.

На яку тематику вам замовляли фото?

Наприкінці 80-х СРСР залишався для західного світу загадковою державою. Їх цікавило майже все. Насамперед – соціалка. Але справжню сенсацію зробили фото на кримінальну тематику. Я знімав роботу Управління боротьби з організованою злочинністю, виїжджав із ними на затримання.

Цікаво, що той кадебіст у сірому костюмі мені свого часу заявив: "Ми вас змусимо робити те, що захочемо". Я відповідав: "Дайте мені час подумати". Наче вагітна жінка, я очікував, що все саме собою розсмокчеться. Виходиш із тролейбуса, а він вже тебе чекає на зупинці: "Ну що, вже подумав?" Я гадав, що заарештують, але натомість здійснювався серйозний психологічний тиск. Проте після публікацій моїх кримінальних фото у журналі "Огонек", він зустрів мене біля метро "Хрещатик", потиснув мою руку і більше не турбував (Усміхається).

Кримінальних авторитетів також фотографували?

Я знімав затримання, зокрема і кримінальних авторитетів, так. Була дуже смішна ситуація. Авторинок на Перова, 89-й або 90-й рік. Заходжу, щоб купити мастило для машини. Біля мене прилаштувалися двоє і йдуть поруч. Зрештою, один не витримує: "Ну коли вже почнеться затримання?!" Бандити знали мене в обличчя і по моїй появі визначали, що зараз щось відбуватиметься.

Затримання злочинця. Фото Єфрема Лукацького

УБОЗ дозволяло мені робити таке, чого не дозволяло жодному іншому журналісту. Я з’являвся на місці затримання першим, ще до початку операції. Міг сидіти на лавочці і пити пиво, їсти бутерброд. Камеру ховав у якійсь авосьці. Але це не завжди спрацьовувало – мене вже знали в обличчя.

"Не пощастило відзняти, як сміється Лобановський"

Що було раніше – робота на футбольних матчах, чи поїздка у "гарячу точку"?

Війна на кордонах України розпочалася з 1992 року. Це, в першу чергу, Придністров’я. Там, зокрема, починав Тарас Процюк, оператор Reuters, який згодом загинув в Іраку. Потім у мене була Перша та Друга чеченські війни, Сектор Газа, Афганістан, Ірак, Грузія і, на жаль, Україна.

Щодо футболу, то робота в інформаційному агентстві зобов’язувала висвітлювати всі міжнародні новини. Я знімав матчі "Динамо" в Лізі чемпіонів, а також поєдинки збірної України. О, ці незабутні перемоги над "Барселоною". А "Динамо" – "Спартак"?! А Україна – Росія?! Звісно, все це я фотографував.

У вас колосальна база спогадів. Я навіть розгубився і не знаю, з якого боку зайти…

А уявіть, як мені. Зараз працюю над книгою і не встигаю усе записувати. Шукаю сюжет, яким міг би закінчити, і не можу зупинитися – і про це ще треба написати, і про це (Сміється).

Давайте почнемо з перемоги "Динамо" над "Спартаком" у Лізі чемпіонів.

О-хо-хо! Тоді стадіон заповнився вщерть. Я – людина досить стримана. Тим паче, якщо ти журналіст і працюєш на матчі, то не повинен симпатизувати тій чи іншій команді. Але ніколи не забуду, як я горлав, коли наші забили (Усміхається). Мені належало фотографувати цей момент, а не стрибати, як на сковорідці. Такі радісні епізоди – це найкраще, що може бути в нашому житті. Зараз Україні цього бракує. Натомість йдуть щоденні зведення з фронту, що гинуть люди. Перемога улюбленої команди, гучний тріумф спортсмена, звитяга на фронті – от цього не вистачає.

У 1994-му це був фантастичний матч. А ще мені дуже запам’ятався гол Андрія Шевченка на "Лужниках". Я тоді перебував поблизу воріт Філімонова, знімав атаки збірної України. Досі так і не зрозумів, чому російський голкіпер випустив цей м’яч із рук. Я тоді дуже високо підстрибував на своєму стільці (Сміється).

Ви часто фотографували Валерія Лобановського. Ваші враження від Метра?

Звичайно, я його знімав досить часто. Остання зйомка, це, на жаль, похорон Валерія Васильовича. Персонально ми ніколи не спілкувалися. Враження? Дуже виважена, спокійна людина. На обличчі ніколи не проглядалися справжні емоції. Все виливалося лише у тому знаменитому розгойдуванні на тренерській лаві. На жаль, мені жодного разу не пощастило відзняти, як він сміється.

Хто з зірок світового масштабу потрапив до вашого об’єктива?

Абсолютно всі, хто приїжджав сюди. І Зідан, і Роналдо, і Роналду.

Якими футбольними фотографіями пишаєтеся понад усе?

У першу чергу пишаюся фотографіями, які зробив у Стамбулі, коли "Шахтар" виграв Кубок УЄФА. Я зафіксував голи нашої команди, а також ці особливі емоції, радість від перемоги. На фото потрапив навіть Янукович, який махає своїми ручками. А ось пікантних моментів, як, до прикладу, хтось із когось здирає труси, у мене немає. В основному – це робочі фотографії, які друкуються на перших шпальтах спортивних видань.

Яка персона вас найбільше вразила своєю харизмою?

З українців чомусь ніхто. Дуже сильне враження справили на мене футболісти туринського "Ювентуса". Березень 1998-го, у Києві – холоднеча. "Динамівці" вийшли на поле у рейтузах, рукавичках. А ось італійці, хлопці південні, засмаглі, вибігли, наче влітку – у самих лише шортах, без рукавичок. Проте грали значно краще і наваляли нашим стільки, скільки захотіли. Я був шокований.

А як зігрівалися ви під час таких холодних матчів?

Ой, це страшно. Мене дуже втомлювала робота на матчах у холодну пору року. Сидиш за воротами, встати не можна, тому що така специфіка роботи. Сховати руки в кишені не можеш, бо постійно тримаєш камеру. Ще важче, коли команда погано грає, гравці – "дерев’яні" і ходять в центрі поля, немає позитивних емоцій.

Які ще складнощі у роботі футбольного фотокореспондента?

Все дуже просто – цю справу потрібно любити. Ми прямо з матчу передаємо зроблені фото в редакцію. При цьому підписуємо світлини – хто ліворуч, хто праворуч. Мене дивує, що деякі колеги не знають гравців в обличчя. Причому, навіть гравців київського "Динамо".

Якщо ти любиш футбол, то знаєш, хто це, яке в нього амплуа. Ти знаєш, що коли буде подача кутового, високий захисник прийде до чужих воріт і м’яч полетить йому на голову. І ти вже готовий це зафіксувати.

Чи траплялося, що ви не встигали спіймати дуже важливий епізод?

Так, кілька разів. Тепер, навчений гірким досвідом, я вже знаю, що не можна відволікатися ні на секунду. Сидить поруч іноземний фотокор і скиглить: "У мене проблеми, допоможи". Ти повернув на кілька секунд голову – і в цей момент забивають гол.

"У Януковича "ніяка" рука. Ні-я-ка!"

Ви фотографували усіх п’ятьох Президентів України. Хто з них найкраще розумівся на футболі?

Кравчук, Кучма і Янукович люблять футбол найбільше. Леонід Макарович своє серце вже дуже давно віддав київському "Динамо". Щодо Кучми, то я так і не зрозумів, за кого він вболіває. А от Янукович – тут без варіантів "Шахтар" (Донецьк).

Ще коли Янукович був прем’єром, але вже заявив, що йде на президентські вибори, я і мій сербський колега пішли до нього брати інтерв’ю. Сидимо, розпитуємо про економіку, політику. Помітно, що йому сумно і нудно відповідати на заїжджені запитання у 101-й раз. Але він це робить – завченим голосом та реченнями. Прес-секретар Ганна Герман показує нам, що час вичерпався. Потрібно йти. Ми рушаємо до дверей. Я згадую, що завтра – матч "Шахтаря" проти "Севільї" і запитую: "Вікторе Федоровичу, як думаєте, як складеться гра?". У нього так загорілися очі, він поклав руку мені на плече і почав розповідати: "Ми вклали у цей клуб гроші, зробили те і те". Ми з колегою дуже здивувалися такій реакції. Було помітно, що це запитання зачепило його серце і душу. Сербський журналіст потім сказав: "Не знаю, яким президентом держави буде Янукович, але президентом клубу він був би найкращим".

Важка рука у Януковича?

Ви перехопили у мене ініціативу (Сміється). У книзі я збираюся написати, як різні політики потискають руку. Мені тиснули руку і Ніксон, і дуже багато відомих людей, тому хочу передати власні тактильні відчуття. Про Януковича можу сказати, що у нього "ніяка" рука. Ні-я-ка! Не сильна, не слабка – ніяка. Він не потискує іншу долоню, а просто виставляє свою. От коли мені подав руку Павло Лазаренко, було враження, що він от-от закричить від болю. Його долоня – як струдель. Маленька, пухкенька – як у людини, яка жодного дня не працювала фізично. А ось у Ющенка, наприклад, був сильний потиск. Як і в Юлії Тимошенко. Річард Ніксон хапав твою руку і трусив нею доти, поки не закінчив свою тираду.

Як вас звела доля з екс-президентом США?

Ніксон приїхав до Києва ще за президентства Кравчука. Я пішов на цю зустріч у кабінеті Леоніда Макаровича, отримавши завдання від Associated Press. Сталася халепа: перекладач став між мною і головними особами. Зробити якісних фото не вдалося, я був дуже засмучений. Присів у закутку кабінету і вирішив чекати, поки вони закінчать.

На фото: Річард Ніксон

Мене помітив голова протоколу і почав, прикриваючи рот долонею, вимагати: "Преса, давай, виходь з кабінету". Підводжуся і тихенько йду до дверей. Зненацька Ніксон перериває розмову з Кравчуком і каже: "Я повинен потиснути руку цьому журналісту". Біжить до мене, а я біжу до нього. Хапає мене за руку і починає свій знаменитий монолог про важливість преси, демократії. Намагаюся висмикнути свою долоню – не вдається. Дивлюсь на Кравчука. У Кравчука розкритий від подиву рот. Він не розуміє, звідки ми знайомі. Отака смішна історія.

Наче в кіно! До речі, ви не згадали про те, як до футболу ставляться Ющенко і Порошенко.

Є фартові і нефартові політики. Один приходить на стадіон – команда завжди перемагає, інший з’являється – програє. Ющенко вперше прийшов на футбол, коли випав сніг і команди навіть грали червоним м’ячем. Ми тоді перемогли. Але Ющенко ніколи не любив футбол. Він приходив суто заради іміджу. Порошенко… Коли Президент прибуває на матч, диктор оголошує: "На стадіоні присутній…" Дуже важливо, якою після цього буде реакція. Зараз Порошенка зустрічають незадоволеним гулом і вигуками "ганьба".

"Говориш із людиною, а через годину її вже немає – снайпер"

Ваша перша поїздка у "гарячу точку". Яким виявився новий досвід?

Сів на поїзд "Київ – Одеса". Доїхав до Котовська. Взяв приватника і за годину вже був на місці. Мій колега Саша Глядєлов поїхав туди, тільки-но все почалося, і вже наступного дня куля пробила йому ногу. Тоді почав їздити я.

У Придністров’ї я вперше зіткнувся з інформаційною війною. Вмикаєш придністровську радіостанцію, а там інтонацією із радянських фільмів про війну голос жінки-диктора: "Румынские фашисты хотят поработить наших детей, превратить их в рабов". Місцеві мешканці, звісно, вірили у це все. Вибухова атмосфера.

Бачив, як жінки пікетували один із найбільших складів армійської техніки часів Союзу. Вдень люди пікетували, а вночі розкрадали зброю. Приїхало багато добровольців-козачків. Почалися вбивства.

Перші смерті ви побачили саме там?

Не те що перші, а неочікувані. Розмовляєш із людиною, а через годину її вже немає серед живих – робота снайпера. Я багато чого побачив упродовж свого життя, тому це для мене не було відкриттям.

Тобто, виробився психологічний імунітет до таких речей?

До цього звикнути нереально. Але раніше я займався парашутним спортом, тому звик зберігати спокій.

Ви пройшли усі головні "гарячі точки". Де працювалося найскладніше? Де була найбільша небезпека?

Небезпечно – всюди. У тому ж Афганістані ти не розумієш пуштунської, тому поняття не маєш, про що розмовляють навколо. Під час Другої чеченської не можна було ходити без охорони, тому що місцеві викрадали журналістів заради викупу. У містечку поблизу кордону Чечні та Інгушетії я йшов по ринку з омонівцем, який мене охороняв. Продавці його запитували прямо: "Як думаєш, скільки за цього журналіста можна отримати?"

На фото: Єфрем Лукацький в Афганістані

Але найважче, коли ти не можеш нічого зробити. Коли вся твоя журналістика виглядає, як екстремальний туризм. Але це не туризм. Ти повинен знайти метод, як зупинити безглузде кровопролиття. За всю мою тривалу кар’єру був лише один випадок, коли я дійсно бачив результат своєї роботи.

Детальніше, будь ласка…

Афганістан. Війна йшла вже багато років. Країна зіткнулася з голодом. Західні держави постачали гуманітарну допомогу, але продовольчі каравани доходили не у всі регіони Афганістану, тому що грабувалися місцевими ще на півдорозі. Військові не мали права охороняти ці гуманітарні місії.

В афганців – племінний уклад життя: пуштуни, узбеки, таджики, хазарії. Хазарії жили високо в горах Гіндукуш. Потрапити туди – непросто. Гуманітарку вони не отримували декілька років. Почали масово помирати від голоду. Їх вождь(мулла) дізнався, що у місті Мазарі-Шаріф перебуває кілька західних журналістів. Прийшли посланці: "У нас велика біда. Допоможіть".

Поїхали троє, як в анекдоті – американець, француз і я, українець. На конях, на віслюках піднімалися все вище. Виникло враження, що нога білої людини ще не ступала тими місцями після Олександра Македонського. Хазарії відрізняються від іншого населення Афганістану – прийшли ще в часи Чингісхана. Їх жінки не закривають обличчя. Чоловіки – жорстокі і сильні воїни. Можуть спокійно забити цвях в голову ворога і не моргнути оком.

У руках маленьких хазаріїв хліб із глини і трави. Фото Єфрема Лукацького

Заходимо в поселення. Жінки виходять назустріч, несучи своїх помираючих дітей. Адже мулла їм сказав: "Ці люди прийшли, щоб нам допомогти". Жінки сприйняли це буквально. Приносять тобі дитинку, ти знімаєш їй шапочку, а голова – біла від черв’яків чи ще чогось.

Жах.

Жах. А що я можу зробити? Віддав свою аптечку, але вона маленька. Живих залишалося не так вже й багато. Останніми вмирали діти. Дорослі віддавали їм всю їжу. Самі помирали, а діти ще деякий час жили – раптом хтось допоможе. Родини-то в них великі. Брали глину, змішували її з травою і їли. Я це все, звісно, знімав і через супутниковий передавач відправив у редакцію. Наступного дня ці фото вийшли на шпальтах найвідоміших світових газет. Тоді ж проходила прес-конференція прем’єр-міністра Британії Тоні Блера. Його запитали: "А чому ці люди не отримують гуманітарну допомогу?" Реакція була блискавичною – хазаріям доставили зерно, борошно та інші припаси.

"Змивав кров із своїх черевиків"

Тут ви допомогли своїм ремеслом. А чи бували випадки, коли, відклавши фотоапарат, надавали допомогу, приміром, пораненим?

Розповім про одну ситуацію. Під час Першої чеченської війни у Грозний приїхали найвідоміші світові журналісти. Жили всі разом – це і обмін інформацією, і безпека. Вийшли на вулицю, йдемо в напрямку площі, яка називалася "Минутка". Вівся сильний обстріл, а там – приватний сектор. Ми знали, що вздовж цієї вулиці працює снайпер, тому засіли під парканом.

З протилежного боку вийшла жінка. Психологія така, що через деякий час мешканці в зоні бойових дій вже не ховаються. Ця жінка, тримаючи відро, йшла по воду. Ми її фотографуємо. Зненацька – постріл. Снайпер влучив їй прямо у голову. Вона падає. Всі ці зірки світової журналістики кидають свої камери і біжать через прострілювану вулицю до цієї жінки, підхоплюють її і відносять у безпечне місце. А один із колег зробив фото цієї події. Унікальна фотографія – зірки журналістики несуть поранену.

Повернулися. Автор надсилає свої світлини у редакцію. Минає 15 хвилин. Йому телефонує голова медіакомпанії – впливова світова персона, не хочу називати прізвища. Я дуже добре чув усю розмову, бо телефон був безпосередньо в нашій кімнаті. "Що це за фотографія?" – "Ну ти ж бачиш". – "Ні, ти не розумієш. Чому ти зробив цю фотографію? Чому не допомагав цій жінці? Ми не будемо використовувати це фото, а ти подумай над своєю поведінкою". Тож якщо ти можеш допомогти – потрібно це зробити.

Бували моменти, коли ви плакали?

Звичайно. Я ж нормальна людина. (Після паузи) Знаєте, коли повертався після деяких подій, то навіть змушений був змивати кров із своїх черевиків. Ми, журналісти, весь час брали багато горілки. Пили її, а вона не "брала". І коли засинаєш, починаєш дуже чітко чути, як люди кричать "Спасите, помогите".

Чечня. Фото Єфрема Лукацького

Журналістів в усьому світі називають гнойовими мухами, тому що вони своїми камерами лізуть туди, де кров. Знімають обличчя людей, які плачуть або помирають. Це наша специфіка роботи. Але не потрібно ідеалізувати журналістів і журналістику.

Пригадуєте, коли вам стало по-справжньому страшно?

Я – адреналінщик. І лише потім, коли все минулося, ти починаєш розуміти, чим могло закінчитися. Ще коли стрибав із парашутом, то помітив, що секунди перетворюються в хвилини. Була ситуація – приземлялися на воду. Як інструктор парашутної підготовки, я вистрибнув перший. Виявилося, що поспішав і не підготував свою парашутну систему. Вона була затісною. Є така особливість, що перед приводненням ти повинен відстебнутися від парашута, бо інакше він може втопити. Але я не зміг цього зробити – було надто тісно.

Кинуло у воду, а вітер роздув парашут, немов вітрило. Стропи мене занурювали у воду. Я стільки всього встиг зробити, поки був під водою! Головне – встиг відстебнути ті пута. І помітив, що зовсім не перелякався. Аналогічно – в гарячих точках. Бомбардування чи інша небезпека – розуміння приходить пізніше. Через півгодини-годину починають тремтіти руки.

Курите?

Кинув. Думаєте, куріння допомагає в таких ситуаціях? Це брехня. Але цигарки з собою брати потрібно. Бо йдеш через блокпости. Даєш солдату пачку – він дозволяє фотографувати.

Чого нізащо не варто робити журналісту у "гарячих точках"?

По-перше – висловлювати свою позицію, показувати, на чиєму ти боці. Коли працюєш у Секторі Газа, вони не повинні бачити у тобі християнина. До слова, я там знімав смертників із поясами шахіда. Я знімав одну із найбільш розшукуваних розвідками всього світу людину – шейха Ахмеда Ясіна, засновника "Хамасу". Якщо б вони відчули щось не те, була б велика біда – я з вами не розмовляв би.

Горлівка-2014. Британський фотокор привернув зайву увагу. Фото Єфрема Лукацького

Не потрібно лізти об’єктивом в обличчя. Не варто робити з себе новину. Наприклад, наша українська Горлівка. Коли під керівництвом Бєзлєра захоплювали відділення міліції, я там був і знімав. Крім мене працювали ще 2 фотокореспонденти. На одному з них була яскрава маєчка із написом "Одеське ТБ". Інший – англієць, також з написами "Преса" і в кевларовій касці. Б’ють вікна, а "одесит" перед ними – як артист театру чи цирку – бігає, метушиться. Іноді увага роззяв повністю перемикалася на нього. Закінчилося тим, що бандюки, звичайно ж, його "заламали". Ну а англійцеві перепало через його каску. Я завжди вважав, що журналіст повинен бути, як вампір: тіні не залишати і в дзеркалі не відбиватися.

"Не кидайте гранату! Я – Саддам. Виходжу"

Чув, ви були присутні при історичній події, коли Саддама Хусейна спіймали у бункері…

Бункер – гучно сказано. За розмірами він нагадував могилу. Така ж яма, тільки згори – бетонна плита, а збоку – вхід. Пам’ятаю, там ще стояв зелений військовий ящик, в якому 750 тисяч доларів. Смішно, що Саддам ховався не сам, а в компанії ненависних американських президентів (Усміхається).

Як його "взяли"?

Напередодні увечері була проведена операція, в якій я також брав участь: спіймали начальника охорони Саддама. Після ночі роботи із затриманим вони вже знали, де перебуває Хусейн. Не знаю, били цього охоронця, застосовували хімію чи психологічні трюки, але він "розколовся".

Останнє сховище Саддама. Фото Єфрема Лукацького

Саддам переховувався на хуторі з декількох будинків уздовж річки. Туди вирушили кілька десятків гелікоптерів. Зайшли на один із дворів. У метрах 8-ми від кухні на землі лежала ганчірка. Один із солдатів копнув її ногою, а під нею – два кільця. Потягнули за них – відкрився люк. Хтось запропонував: "Давайте кинемо гранату". Зсередини почувся голос: "Не кидайте! Я – Саддам. Виходжу". Занедбана людина із божевільним обличчям, схожа на бомжа. Це був Саддам. Його привезли до військової частини в Тікріті, перевірили по зубах – таки він. І пішов знаменитий радісний сигнал: "Ми взяли Щура".

Чи грають у футбол в країнах, зруйнованих війною?

Грають, і не тільки у футбол. Я тривалий час провів в іракському місті Тікріт, де жив разом з американською армією на території палаців Саддама Хусейна. Це навіть не палаци, а якийсь абсолютно фантастичний комплекс споруд, наче із казок "Тисяча й одна ніч". Щоб дістатися з одного кінця в інший, потрібно їхати машиною.

"Гей, снайпере, ось моя шия, ось моя голова – давай, стріляй". Як грають у футбол під час війни – Афганістан, Сирія, Лівія, Ірак

Так ось, я завжди фотографував, як солдати грають у баскетбол або в хокей. Хокейні баталії розгорталися на розкішній мармуровій підлозі. Американці привезли собі тренажери і постійно бігали, качалися. Не лише зранку – за наказом, а й впродовж цілого дня.

Футбол я фотографував в Афганістані. Там діти дуже люблять цю гру. М’яч ганяли навіть моджахеди. Смішне було видовище.

Чи берете із собою у відрядження якийсь оберіг?

Це таємниця.

Сім’я вас відпускає із розумінням?

А не завжди повідомляєш, куди зібрався. В Афганістан ми їздили через Узбекистан, тож казав, що беру курс на Узбекистан. Інша справа, що зараз інтернет дає можливість набрати твоє прізвище і з’ясувати, де ти перебуваєш, за матеріалами у ЗМІ. Головне, якщо є можливість, щодня телефонувати додому і щось таке брехати (Усміхається).

Сторінка автора у Facebook

"Кажуть: "Нехай Путін помре". І що? Прийде Шойгу, шаман без освіти". Роберто Моралес – про дембель, армію та атаки безпілотників

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
22
год
:
28
хв
Аргентина
21:15
Уругвай
Вгадай результат матчу
Залиште відгук