Золота молодь минулого майбутнього. Частина 1
Ретроспективний матеріал про кращих гравців усіх молодіжних чемпіонатів Європи U-21
У вівторок, 30 червня, грою між збірними Португалії та Швеції завершиться ювілейний, двадцятий за ліком молодіжний чемпіонат Європи – турнір, що давно закріпив за собою неофіційну репутацію «вітрини талантів». Де ж іще, як не в поєдинках проти однолітків із найкращих національних команд Старого континенту, можна гучно заявити про свої претензії на майбутній статус зіркового гравця? Втім, тріумф на молодіжній першості не є гарантованою перепусткою в елітний клуб, і чимало молодих «зірочок» так і не спромоглися підтвердити свої багатообіцяючі перспективи, поступово розчинившись у дорослому футболі. Пропонуємо пригадати основні віхи кар’єри кожного із 19 гравців, удостоєних звання «EURO U-21 Golden Player».
1978: Вахід Халілходжіч (Югославія)
Добре відомий не лише своїми ігровими, а й тренерськими досягненнями, Халілходжіч не міг не зацікавитися футболом: його рідний дім та стадіон, на якому тренувалася місцева команда, розділяли якихось 100 метрів. Перебравшись у Мостар, нападник на довгі десять років пов’яже свою кар’єру з тамтешнім «Вележем», де міцно закріпить за собою місце у локальному пантеоні, відзначившись 253 голами в 376 матчах. Проте особливо пам’ятним для Халілходжіча стане молодіжна кампанія 1976-1978 років та вдалий похід Югославії за чемпіонським титулом.
Цікаво, що на момент початку турніру Халілходжіч не вписувався у склад молодіжки через віковий ценз. Проте тогочасні правила дозволяли включати в команду двох старших гравців, і саме на Вахіда (разом із Веліміром Заєцем) вирішив зробити ставку наставник югославів Іван Топлак. Халілходжіч довів правильність вибору тренера результативною грою, фактично в одиночку здобувши для своєї команди чемпіонське звання у фінальному протистоянні з Німецькою Демократичною Республікою. Єдиний гол у виїзній грі (1:0) та хет-трик у божевільному за своєю розкутістю повторному поєдинку (4:4, причому 7 голів було забито ще в першому таймі) не залишили організаторам вибору при визначенні кращого гравця турніру.
Так і не зумівши хоча б раз перемогти у національному чемпіонаті, Вахід в 1981 році підписує контракт із французьким «Нантом», де повністю втілив свої амбіції, здобувши золоті медалі Ліги 1 та двічі ставши кращим бомбардиром чемпіонату. Завершивши виступи, Халілходжіч став на шлях досить успішного тренерського пілігримства, встигнувши пропрацювати одразу на трьох континентах. Та незважаючи на чималу колекцію приємних спогадів, саме той хет-трик 1978 року фахівець називає найпам’ятнішим у своєму житті.
1980: Анатолій Дем’яненко (СРСР)
Легендарному гравцеві київського «Динамо», безумовно, є чим похвалитися окрім переможного молодіжного чемпіонату Європи (чого вартий хоча б тріумф у Кубку кубків-1986), проте командні золоті медалі в поєднанні з індивідуальною нагородою за умовчанням є досягненням, якого не так просто досягнути. Додайте до цього перемогу в чемпіонаті СРСР того ж таки року, - стає зрозумілим, що 1980 асоціюватиметься в Анатолія Дем’яненка далеко не з московською Олімпіадою.
Вдало провівши свій дебютний сезон у вищій лізі чемпіонату СРСР за «Дніпро», витривалий крайній захисник потрапив під приціл київського «Динамо», котре особливо не церемонилося при можливості отримати у своє розпорядження перспективного виконавця з іншої української команди. Проте сам Дем’яненко лише виграв від подібного розвитку подій: безумовний гравець основного складу однієї з найсильніших команд Радянського Союзу, а невдовзі – й збірної (за яку Анатолій Васильович загалом відіграє 80 матчів, ставши четвертим старожилом за всю історію).
Той молодіжний чемпіонат збірна СРСР провела на одному подиху, спочатку легко вигравши свою відбіркову групу (куди потрапили Греція і Фінляндія), а згодом пропустивши лише один гол у матчах на виліт, почергово вибиваючи з турніру Італію, Югославію та НДР. Таким чином, радянська молодіжка повернула собі звання найсильніших у своїй віковій категорії (саме СРСР здобув золоті медалі чемпіонату Європи 1976 року, коли верхня вікова межа для гравців становила ще 23 роки). А найнадійніший її захисник удостоївся звання кращого гравця турніру.
1982: Руді Фьоллер (ФРН)
Його національна збірна (цікаво, що західні німці пропустили два попередні турніри, дебютувавши у молодіжних першостях лише у 1982 році) не змогла стати найсильнішою на континенті, мінімально поступившись за підсумком двох фінальних матчів англійцям (1:3 та 3:2), а його партнер по лінії нападу, П’єр Літтбарскі, мало не став творцем «Бременського дива», спромігшись на хет-трик у вирішальній грі. Тим не менше, саме кучерявий гесенець вважався головною зіркою німців.
Свій перший офіційний матч новостворена німецька молодіжка провела проти історично та географічно близьких знайомих – Австрії. Своїми двома влучними ударами Фьоллер заклав фундамент переконливої перемоги (4:0), а загалом на шляху до фінального побачення з англійцями додав до особистого послужного списку ще три м’ячі. Його черговий гол за молодіжку (поразка 1:3 у Шеффілді) залишив німцям такі-сякі шанси відквитати гандикап у матчі-відповіді, і партнери по команді були близькими до того, щоб зрівнятися із суперником, однак сумарний результат протистояння виявився на користь Англії. У вирішальній грі Фьоллер так і не зміг прийняти участь – травма…
Та невдача у фіналі не відбилася на подальшому шляху Руді. Вже влітку форвард йде на підвищення, оформивши трансфер у «Вердер», після чого стає регулярним гостем у національній збірній (47 голів у 90 поєдинках). Вершиною клубної кар’єри гравця є перемога у Лізі чемпіонів з «Марселем» - втім, їй передувала ще одна славна сторінка у біографії Фьоллера. На чемпіонаті світу 1990 року Руді спочатку взяв участь у півфінальній звитязі над Англією (воістину, помста – це така страва, яку прийнято подавати холодною), а у вирішальному матчі заробив пенальті, який завдяки холоднокровності Андреаса Бреме приніс ФРН титул найсильнішої команди світу.
1984: Марк Хейтлі (Англія)
Наступний розіграш молодіжного чемпіонату ознаменувався першим успішним захистом чемпіонського титулу. Англія під керівництвом Дейва Секстона зуміла відстояти звання найсильнішої збірної континенту, впевнено обігравши іспанців у фінальних поєдинках (1:0 та 2:0). Найбільший внесок у ту перемогу зробив нападник Марк Хейтлі, який незадовго до того здійснив серйозний прорив у своїй кар’єрі, перейшовши із «Ковентрі» до «Портсмута».
Хейтлі походив із футбольної родини: його батько, Тоні, успішно захищав кольори «Ноттс Каунті», «Астон Вілли», «Челсі» та «Ліверпуля». Тому стає зрозуміло, кого Марк обрав прикладом для наслідування. Вже у 17 років Хейтлі-молодший дебютує в складі «Ковентрі», де поступово заявляє про себе. Яскравий сезон 1983/1984 (22 голи за «Портсмут») змусили головного тренера англійської молодіжки Дейва Секстона вдатися до коригувань стартового складу напередодні матчів плей-офф, зробивши ставку на Хейтлі (протягом групового етапу нападник відігравав другорядну роль). Правильність тренерського рішення Марк довів вже у чвертьфінальній стадії, знищивши французів своїми п’ятьма голами. Ще один м’яч Хейтлі оформив впевнену перевагу Англії над іспанськими ровесниками у фінальному матчі-відповіді.
Подвиги молодого форварда не залишилися непоміченими, і швидкий виклик до національної команди (за яку Хейтлі загалом відіграє 32 поєдинки) поєднається із трансфером в італійський «Мілан». У столиці моди «Аттіла» (саме так англійця назвали уболівальники на Аппенінах через особливості вимови прізвищ) завоює прихильність тамтешніх тифозі своєю непоступливістю, а згодом так же швидко підкорить серця уболівальників «Рейнджерс». В Глазго Хейтлі настільки полюбили, що коли в 1997 році «рейнджери» опинилися у скрутному кадровому становищі через численні травми форвардів (Марк на цей момент догравав у «Квінз Парк Рейнджерс»), то керівництво клубу вирішило запропонувати 36-річному гравцеві нетривалий контракт. Зрозуміло, Хейтлі не міг не пристати на пропозицію команди, з якою п’ять разів вигравав чемпіонат Шотландії, і провів кінець сезону на «Айброксі», встигнувши забити один гол та заробити червону картку в своєму останньому «Олд Фірм Дербі».
1986: Мануель Санчіс (Іспанія)
В комедії Уїльяма Шекспіра «Дванадцята ніч» один з персонажів твору, дворецький Мальволіо, читаючи лист, промовляє фразу, яка з того часу стала крилатою: «Одні народжуються великими, інші досягають величі, а ще декому величність навязують». Знаменитий захисник мадридського «Реала» Мануель Санчіс з легкістю підпадає одразу під всі описані варіанти розвитку подій. Син відомого оборонця Королівського клубу другої половини 60-тих років Мануеля Санчіса Мартінеса (окрім Санчісів, лише Чезаре і Паоло Мальдіні, а згодом Карлес та Серхіо Бускетси можуть похизуватися династичною традицією перемог у Кубку/Лізі чемпіонів), Мануель-молодший, втім, переплюнув свого батька відданістю вершковим кольорам, ставши класичним зразком one-club man’a.
Розпочавши займатися у школі «Реала» в 1979 році (на той час йому було лише 13), Санчіс ще не уявляв, що за всю кар’єру так і не змінить клубної прописки, а в його послужному списку фігуруватимуть лише мадридці та «Фурія Роха». Його пам’ятний дебют (18-річний захисник забиває єдиний гол у переможній грі проти блакитнокровних родичів «Мурсії») продовжився багатобіцяючим сезоном (17 поєдинків в темпораді 1983/1984). З того часу Мануель, один із так званої «П’ятірки стерв’ятників» (перспективних вихованців академії Королівського клубу «Ля Фабріки», котрі незабаром визначатимуть обличчя команди впродовж цілого десятиліття) міцно закріпився в першій команді «Реала», всього взявши участь у 708 матчах «Вершкових» - аж до завершення своєї багатої на нагороди ігрової кар’єри у 2001 році. Втім, перший футбольний тріумф Санчіса відбувся не в клубі, а у складі молодіжної збірної Іспанії.
Груповий етап, у якому суперниками «Рохіти» стали шотландці та ісландці, став для майбутніх чемпіонів ранковим променадом (три перемоги та нічия, жодного пропущеного м’яча). Однак у стадії плей-офф на іспанців чекали набагато серйозніші суперники, і тут свої лідерські задатки проявив саме Санчіс. Після впевненого проходження Франції (двічі по 3:1) іспанці не зрадили традиції, і перша півфінальна гра проти угорців втретє підряд завершилася з аналогічним результатом – от тільки на цей раз «Рохіта» опинилася в ролі переможених. Гандикап у два м’ячі Іспанія впевнено відіграла у матчі-відповіді, збалансувавши надійну гру в захисті із ефективними діями в атаці (4:1). Фінальне протистояння з італійцями пронесло небачену раніше необхідність визначати переможця молодіжного Євро у серії пенальті (команди обмінялися домашніми 2:1), в якій апенінці не спромоглися завдати жодного влучного удару. Так Мануель Санчіс вперше, проте далеко не востаннє, відчув солодкий смак чемпіонства.
1988: Лоран Блан (Франція)
Навряд чи когось здивує факт того, що гравець, який розміняв четвертий десяток, майже кожного сезону змінює клуби наче рукавички. Та лише одиниці можуть при цьому похвалитися пристойним послужним списком. Одним із небагатьох вікових футболістів, котрий до останніх днів своєї кар’єри продовжував демонструвати свій високий рівень, є Лоран Блан. «Барселона», «Марсель», «Інтер», «Манчестер Юнайтед» - саме такий маршрут проклав француз, перетнувши позначку «30+». Солідно, чи не так?
Не один шанувальник футболу здивується, поглянувши на ранню статистику Блана, відомого насамперед за надійну гру на позиції центрального захисника. 76 голів у 243 матчах за «Монпельє» - показник, гідний добротного форварда (якщо ви, звісно, не Рональд Куман). Вся справа у тому, що розпочинав Блан атакувальним півзахисником, одразу ж вразивши публіку своїм баченням поля та елегантним поводженням із м’ячем.
Прорив молодого футболіста відбувся у сезоні 1986/1987, коли його 18 голів допомогли «Монпельє» кваліфікуватися до елітного дивізіону Франції з першого місця у своїй лізі. Перешкодити подальшому прогресу талановитого плеймейкера могла серйозна травма, проте Блан з гідністю пройшов через це випробування. Відновившись, Лоран зробив свій внесок у сенсаційне третє місце «Паладинів» у вищій лізі, заслуживши на виклик у молодіжну збірну своєї країни.
На молодіжному чемпіонаті Європи 1988 року збірна Франції, в складі якої виблискували Ерік Кантона, Стефан Пайє та Франк Созе, була налаштована поборотися за найвищі нагороди. Молоді французи змогли зайняти перше місце у нелегкій кваліфікаційній групі, куди також увійшли СРСР, НДР та Норвегія (потрібно відзначити, що аутсайдери норвежці двічі зіграли внічию із східними німцями, які лише на одне очко відстали від переможців квартету), а в іграх на виліт нарешті змогли подолати свої комплекси (до цього Франція тричі вилітала в чвертьфіналах), результативно вибивши зі шляху Італію та Англію. У фіналі на «Синіх» чекали сенсаційні греки, котрі продемонстрували свою непоступливість, розписавши з Францією нульову нічию в Афінах. І козирним тузом французів, котрий зміг розбити захисні редути еллінів у домашньому поєдинку, став саме Блан. Він настільки визначав гру команди в тому матчі (3:0), що функціонери УЄФА не вагалися із вибором кращого гравця турніру.
Свою перспективність Лоран підтверджував з кожним сезоном. А перекваліфікування в центральні захисники пройшло для гравця абсолютно безболісно. Зрештою, Блан остаточно увійде в когорту одного з найнадійніших оборонців 90-тих, заодно тріумфувавши із рідною збірною на ЧС-1998 (де увійшов в аннали історії як автор першого «золотого голу» та завдяки культовому ритуалу із поцілунком лисини Фаб’єна Бартеза) та ЧЄ-2000.
1990: Давор Шукер (Югославія)
Останній помітний успіх радянського футболу датований 1990-тим роком, коли молодіжка неіснуючої зараз країни стала дворазовим переможцем молодіжного чемпіонату Європи (вперше за всю історію проведення турніру. Яскравих імен у тій команді вистачало: Андрій Канчельскіс, Ігор Добровольський, Алєксандр Мостовой, Ігор Коливанов, Андрій Сідєльніков. Втім, їхні опоненти по фіналу можуть похвалитися рівнозначною зірковістю свого складу (Роберт Просінечкі, Роберт Ярні, Предраг Міятовіч, Звонімір Бобан), а в 1998 році саме екс-молодоюгослави стануть ядром сенсаційної Хорватії, котра здобуде бронзу чемпіонату світу. А вестиме молоду державу до історичного успіху Давор Шукер – володар «Золотої бутси» того мундіалю.
Уродженець Осієка змалку демонстрував свій голеадорський хист. Після того, як Давор переріс рівень своєї місцевої команди, око на результативного нападника поклало загребське «Динамо», в якому Шукер продовжував справно виконувати свою справу – відвантажувати м’ячі у ворота суперників. Не дивно, що саме він напередодні молодіжної континентальної першості вважався основним нападником традиційно багатої на футбольні самородки Югославії.
Ставка на Шукера повністю виправдала себе. Нападник відзначився чотирма голами в груповому етапі, а також послідовно забивав на стадіях плей-офф (Болгарія, Італія, СРСР). І хоча в фінальному протистоянні молоді югослави нічого не змогли протиставити радянським одноліткам (3:7 за підсумками двох матчів), результативність Шукера принесла йому звання кращого гравця турніру.
Про подальший розвиток кар’єри форварда після 1990 року можна здогадатися, навіть не будучи особливим знавцем футболу. Трагічні події на Балканському півострові, цій «пороховій бочці Європи», де регулярно вибухали конфлікти різної масштабності між представниками різних національностей та віросповідань, змусили Шукера перебратися в «Севілью», де Давор продовжив регулярно забивати. Верхівкою клубної кар’єри нападника стала перемога з мадридським «Реалом» у Лізі чемпіонів. Якщо вірити чуткам, невдовзі після цього хорват начебто міг перейти в київське «Динамо», проте Валерій Лобановський відмовився від трансферу Шукера, побоюючись за командну атмосферу, яку міг би зіпсувати зірковий статус Давора.
показати приховати