"Деякі одноклубники "Бандерою" обзивали, хотіли образити": грав із босим Петраковим, подобався Кварцяному, закінчив у 55
Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Олександром Довгальцем, атакувальним півзахисником Волині, Вереса і незабутнього Темпу 80-90-х.
У своїй кар'єрі Олександр Довгалець частенько змінював команди, проте встиг залишити помітний слід у багатьох із них. За рівненський Верес він дебютував у 18, провів там кілька сезонів і забивав у принциповому дербі з Волинню. Пограв центральний півзахисник і за лучан – якраз у чемпіонському сезоні 1989-го. А ще Довгалець подолав шлях з аматорів до Вищої ліги з культовим шепетівським Темпом. І навіть запрошувався з Темпу до національної збірної.
На аматорському рівні Олександр взагалі грав до 55-ти. Міг би виходити на поле і зараз, але у певний момент почали боліти коліна. Нині від футбольних справ Довгалець відійшов – мешкає у рідному Здолбунові і зайнятий побутовими справами. Дзвінок Футбол 24 відволікає Олександра Леонідовича від процесу облаштування сауни.
"Матвієнко і Трошкін? Тренування тривало три години"
– Незважаючи на те, що ваш рідний Здолбунів ніколи не мав професійної команди, звідти вийшло чимало класних гравців. Маєте пояснення?
– Це все Ярослав Дмитрович Гайдучик. Місцевий тренер, який долучився до виховання багатьох здолбунівських хлопців.
– Нинішній нападник Вереса Микола Гайдучик – не родич Ярослава Дмитровича?
– Микола теж зі Здолбунова. Але я питав його про Ярослава Дмитровича – казав, що ні, вони однофамільці. Взагалі у нашому місті ніколи не було фінансової бази для футболу. Я сам дивуюся, як тут футболісти з’являлися. Уродженець Здолбунова Сергій Лащенков у Карпатах виступав. Ще раніше тут народився Сергій Долганський, легенда Ворскли. А ще Ігор Пархомчук, який у Вересі грав і до виховання згаданого Миколи Гайдучика долучився.
– У 18 років ви поїхали з рідного міста у Рівне. Як вам вдалося потрапити в Авангард?
– Знову таки треба відзначити роль Ярослава Гайдучика, який тренував мою команду у юнацькій першості України. Він спілкувався з тренерами Авангарда і, очевидно, порекомендував мене. До того ж діяло правило вікового цензу – от Авангард і взяв мене як молодого в межах квоти.
– У той час команду почергово очолювали легенди: Віктор Матвієнко і Володимир Трошкін.
– Мені комфортніше працювалося саме з Трошкіним. Це стосувалося і робочих процесів, і спілкування за межами поля. Зрештою, багато часу на розмови ми не мали – тренування тривало три години. Навантаження шалені! Це при тому, що я витривалим хлопцем вважався, але навіть мені не завжди було легко. Тоді усі працювали за системою Лобановського.
– Ніхто не обурювався?
– Сказали, що треба бігти – от і футболісти бігли. Пригадую, поїхали з Авангардом на збори. Виходимо на зарядку і ледве ноги волочимо. Та хіба це зарядка? Це повноцінне тренування. Футболісти це мужньо сприймали. В Авангарді не було випадкових людей, усі нормально витримували ці навантаження.
– Вашим партнером у Рівному був вже досвідчений Олександр Петраков.
– Він належав до київського угруповання і був старшим за мене. Тому не скажу, що ми багато спілкувалися. Петраков більше часу проводив із земляками та майбутніми суддями Шельменком та Шевченком. Основний спогад про Петракова – це його удари босоніж. Петраков виходив на зарядку і з-за меж штрафного майданчика сильно бив без взуття.
"Кварцяний міг зайти у роздягальню, впасти на коліна і кричати"
– Після фактично рідного Авангарда ви поїхали у Житомир.
– Я закінчив водний інститут і військову кафедру – здобув звання офіцера запасу. Проходив навіть військові збори півтора місяці. Та оскільки я хотів грати у футбол, то почав шукати варіанти, як повернутися. Спочатку був Житомир, а потім Черкаси. Взагалі у Черкаси мене рекомендував Віталій Кварцяний. Тамтешній Дніпро грав на аматорському рівні і прагнув вийти у Другу лігу. Клуб добре розвивався. До самого тільки газону як дбайливо ставилися – чотири брандспойти поливали траву. Та й тренував Дніпро сильний тренер В’ячеслав Першин. Напевно, один з найкращих у моїй кар’єрі.
– Із Дніпром ви виконали завдання, але через два сезони пішли звідти. Чому?
– Я припустився великої помилки, коли перейшов у Суднобудівник, який тренував Геннадій Лісенчук. Миколаївці хотіли у Першу лігу вийти, мене це підкупило. Проте у футбольному плані я не розвивався. Та й у колективі не почувався комфортно – деякі гравці у Суднобудівнику ставилися до мене погано. Бувало, що "Бандерою" обзивали, хотіли образити.
– Ви згадували про допомогу Кварцяного. Ще до Черкас ви могли опинитися у Луцьку?
– Завдяки клопотанню Валентина Ходукіна, який знав мене по студентському футболу, я поїхав на оглядини у луцьке Торпедо, яке на той час тренував Мирон Маркевич. Його асистентом був Віталій Кварцяний. Я пройшов збори у Ялті та на Закарпатті, але у підсумку Маркевич у команду мене не взяв. Зате Кварцяному я сподобався. Він відправив мене у Черкаси до Першина, про що ми вже згадували. Відзначу тренувальний процес Маркевича – мені він дуже імпонував. Я навіть конспектував собі його заняття.
– 1989-го ви таки пограли у Луцьку, однак під керівництвом Кварцяного.
– Якщо чесно, то вважаю його дуже хорошим фахівцем. Навіть попри те, що не зі всім я погоджувався і у наших стосунках траплялося різне. Емоційність Віталія Володимировича? Більшість матчів ми вигравали, у тому сезоні стали чемпіонами, але якщо певні речі йшли не так, як йому б хотілося, то тренер міг зайти у роздягальню, впасти на коліна і кричати.
"Спочатку рівненські луцьким били вікна в машинах, а потім – навпаки"
– Ви часто змінювали команди. У Луцьку теж не затрималися і поїхали після першого ж сезону. У чому причина?
– Ми вирушили на матч в Івано-Франківськ. Передігрове тренування, дощ, розлізле поле. В одному з епізодів я підкотився під Володю Дикого, улюбленця Кварцяного. Той був у кросівках, без шипів. Я почав пояснювати, що так на поле не можна виходити. Але у відповідь тільки почув, що мене відраховано. Тому я зібрав речі і поїхав. Кварцяний потім ще розпитував, куди я зник. Проте я його слова сприйняв буквально. Можливо, дехто б намагався залишитися і перечекати, однак я не бачив у цьому сенсу.
– У своїй книжці "Футбол – не тільки перемоги" Віталій Володимирович називає вас "хорошим, але жорстким футболістом". А ще пише, що відрахував вас за бійку з начальником команди Анатолієм Барабасевичем.
– Та ні. Чого мені з ним битися? Справа не у цьому.
– Інший норовливий талант тієї Волині – латвієць Арманд Зейберліньш. Усі в один голос запевняють, що за потенціалом Арманд мав грати на височенному рівні. Згідні?
– У збірній СРСР! Швидкість шалена – біг, як Ігор Бєланов. Але ж режиму не дотримувався. На тренуваннях перед грою хитався. От би мені таку швидкість, як у Зейберліньша. Я ж повільним був. Якби я так бігав, то краще себе реалізував би.
– Ви належите до переліку гравців, які брали участь у волинсько-рівненських дербі, виступаючи почергово за Авангард/Верес та Торпедо/Волинь. У чому особливість цього протистояння?
– Наприкінці 80-х ми виступали у різних лігах, то був неспівставний рівень. А от коли я за Рівне у юності грав, то відчував цю принциповість. Це навіть відображалося у системі преміальних. Якщо за звичайну перемогу нам доплачували 40 рублів, то за виграш у луцького Торпедо давали 80 рублів. Між вболівальниками теж стосунки були гарячими. Спочатку рівненські луцьким били камінням вікна в машинах і автобусах, а у другому колі – навпаки. Ну і на трибунах збиралося по 25 тисяч глядачів. За такої атмосфери виходити на поле – суцільне задоволення.
"Якщо футболіст Джумберу подобається, він для нього усе зробить"
– Після систематичних змін команд ви знаходите стабільність у Шепетівці на початку 90-х. Парадоксально, та разом із Темпом вам довелося опуститися на рівень колективів фізкультури.
– Вперше про Темп я почув, коли виступав за полтавську Ворсклу. Начальник шепетівської команди Віктор Кушко підійшов до мене і розповів про варіант із переїздом у Шепетівку. Безперечно, я спочатку не хотів грати у КФК. Але зважився і ніколи не шкодував.
– Коли ми кажемо Темп, то маємо на увазі Джумбера Нішніанідзе. Якими були ваші перші враження про харизматичного власника клубу?
– У мене виникли асоціації з романом "Дванадцять стільців". Пригадуєте, там у Нью-Васюках організували міжнародний шаховий турнір. Умовно кажучи, щось схоже і у Шепетівці було. Джумбер завжди дотримувався свого слова. Обіцяв мені квартиру – я її отримав. Треба віддати належне і його вибору тренера – Іштван Секеч зібрав сильний колектив. Тільки-от Джумберу треба було з дітей розпочинати, зі спортінтернату, а не з першої команди, де грали приїжджі. Вертикаль клубу у певний момент завалилася.
Реваз Дзодзуашвілі: У Шепетівці Маркевич мене "кинув". "Блатні" йому за це ледь не відрізали вух
– Секеч розповідав про мотиваційні здібності президента клубу: "Одного разу Джумбер, який колись займався водним поло, прийшов на передматчеве тренування і сказав: "За такі преміальні, як вам платять – я би всю воду в басейні випив".
– Нішніанідзе був і мотиватором хорошим, і бізнесменом. Людина займалася усім, чим можна: кредити, машини, цегла… Шукав гроші, позичав, але зобов'язання виконував. Якщо йому футболіст подобається, то він для нього усе зробить. Ніяких контрактів, усе на довірі.
– Джумбер був одержимий ідеєю побудувати у Шепетівці стадіон і одного дня зіграти там проти Барселони.
– Повторюся – Нішніанідзе, напевно, читав "Дванадцять стільців". Людина організувала фактично Кубок України, переможець якого виходив у новостворену Вищу лігу. Джумбер домовився про це з Віктором Банніковим, тодішнім керівником ФФУ. Той був нормальною людиною, пішов назустріч та провів такі змагання. Таким чином, Темп за два роки подолав шлях з аматорів у Вищу лігу. Це майже нереально.
– Парадоксальність того Кубка УРСР полягала у тому, що турнір розпочався ще у часи існування Радянського Союзу, а завершився після здобуття Україною Незалежності. У фіналі ви забили рідному Вересу.
– Фінал складався з двох матчів. Я б не сказав, що ця гра була принциповою для мене. Нам пообіцяли хороші преміальні. Про сам статус турніру ніхто не задумувався. Виграли і вибороли місце в українській Вищій лізі.
"Навіщо Прокопенку Довгалець із Шепетівки, якщо є Сак із Одеси?"
– Перший сезон на такому рівні Темп провалив та фінішував останнім. Ви не були готові до підвищення?
– Я б так не сказав. Просто суперники були дуже сильні. Умовно виходимо на Шахтар, а там в атаці Щербаков і Ребров. Як їх стримати? Серйозні гравці ще не пороз'їжджалися з України. Насправді я отримував задоволення від того чемпіонату, попри невдалі результати.
– Єдину перемогу Темп здобув над майбутнім чемпіоном. Лідер Таврії Юрій Гудименко пояснював поразку жахливим газоном у Шепетівці.
– Це те, про що ми говорили – не було комплексного розвитку клубу. Джумбер десь знайшов умільців, які пообіцяли за 20 тисяч рублів зробити газон. Ось і зробили. Таврію ми обіграли 1:0 завдяки пенальті, який я реалізував на 89-й хвилині. Чи хвилювався перед ударом? Ні, я більше переживав під час фінальної пульки, коли ще у Черкасах грав. Деякі гравці не були зацікавлені у нашій перемозі над Кременем. І один з них хотів пенальті виконати. Довелося його відігнати і самому пробивати.
– Ви настільки добре виглядали у Темпі, що навіть потрапили у розширений список одного з перших варіантів національної збірної України.
– Мене включили до списку із 33-х кандидатів. Збірна готувалася до поїздки у турне Сполученими Штатами. У фінальну заявку я не потрапив – фактично мене відсіяв Віктор Прокопенко. І я його розумію. Навіщо йому Довгалець із Шепетівки, якщо є Сак із Одеси? Логічно, що тренер робив ставку на своїх.
– Перший чемпіонат ви догравали у Тернополі. Забили у дебютному поєдинку, але невдовзі звідти поїхали. Що не влаштувало у Ниві?
– То був футбол 90-х, проблеми з фінансами. Я приїхав у Тернопіль на власному автомобілі. Здається, на "Жигулях". Попросив керівництво клубу, щоб дали гроші на пальне. Вони відмовилися, тож я розвернувся і поїхав звідти. Якщо чесно, коли я дивлюся на свою кар'єру, то розумію, що варто було по-іншому діяти у багатьох випадках.
– Уродженець Здолбунова Олександр Матиюк, який грав у Вересі, а потім у шведському Естерсунді, називав вас "футбольним батьком" за поради та підтримку, які ви йому надавали. Вам такого порадника свого часу не вистачало?
– Саме так, тому я нерідко помилявся. Я – хлопець вибуховий, припускався багатьох помилок.
– Через характер у колективі не раз доводилося кулаки у хід пускати?
– Так, бійки траплялися у моєму житті. Не скажу, що це було часто. Але от у Миколаєві зі своїм партнером побився. Добряче приклався тоді.
"Бачив танки і військову техніку – росіяни готувалися до Другої чеченської війни"
– 1996-го життя занесло вас у російський Тимашевськ. Які спогади залишилися?
– Я тоді не розумів багатьох процесів. Зараз усвідомлюю, що росіяни готувалися до Другої чеченської війни. Бачив навколо безліч танків та іншої військової техніки. Запам'яталося і ставлення до українців. Якщо коротко, воно було поганим. Відносини із росіянами у мене одразу не склалися. Разом зі мною у Тимашевську грав Толік Сорокін з Донецька. Наше перебування там закінчилося через те, що у клубі вважали, нібито ми здаємо ігри. Нас ще змусили підйомні повернути. Поїхав звідти і зрадів.
– Майже усю кар’єру ви провели на позиції у центрі поля. Тренери використовували вас в іншій ролі?
– Якось у Волині зламався центральний захисник. Тому Кварцяний попросив мене зіграти персонально з нападником. Це дуже нудно! Я не можу постійно бігати за людиною. Ми грали проти тернопільської Ниви, а я мав накривати їхнього лідера Петра Прядуна. Ледве той матч дограв. Я люблю атакувати і забивати, а не оце все.
– Серед аматорів ви грали до 55 років. Маєте секрет футбольного довголіття?
– Усе життя кроси бігав, режим не порушував, тому й здоров’я зберіг. Я був шалено витривалим – якби не коліна, то й дотепер грав би. У листопаді мені 61 виповниться. А взагалі я мав мрію – хотів, щоб мій син Олександр Довгалець-молодший футболістом став. На жаль, не склалося.
– Ви розповідали, що власноруч облаштовуєте лазню. Як успіхи?
– На завершальній стадії. Попаритися я люблю. Оскільки звик до навантажень, то не можу повністю відмовитися від спорту. А лазня компенсує тренування. Для здоров'я це необхідно. До речі, ще теніс люблю. Закінчу з лазнею, тоді візьмуся за тенісний корт. Там теж треба дещо доробити.
