"Ірландці кричали "Слава Україні": наш чемпіон – про бан російської в клубі, косплей Зінченка і тату-портрет дружини
Продовження інтерв'ю Павла Чубки з українським чемпіоном Ірландії Віктором Серденюком.
У першій частині розмови півзахисник Шемрок Роверс поділився спогадами про кар'єру в Україні, фантастичну мандрівку до Ірландії, подарунок долі і не лише.
Подорож життєвим шляхом Віктора Серденюка продовжується. Про перехід у найтитулованіший клуб Ірландії завдяки дружині, космічну вартість оренди житла в Дубліні, зустріч з дітьми-біженцями та заборону російської мови в команді – у завершальній частині великого інтерв'ю Футбол 24.
"Це за всі мої футбольні страждання, за те, що не склалось"
– Вам потрібно було підтримувати фізичні кондиції. Як ви це робили в Ірландії?
– Спершу було не до футболу, адже постійно моніторив новини. Залишилось дуже багато родичів в Україні, батьки мої та дружини. Просто кожного дня сподівався, щоб все було добре. Було не до футболу ще й тому, що під кінець зборів у Балканах травмувався, а перед початком війни лише повертався у форму. Тоді ще не знав, чи зможу відновити тренування. Про знання команд у чемпіонаті годі й говорити. Місяці два було не до футболу.
Але потім мені зателефонував Колчин, тренер з Балкан, розпитав про справи і сказав, що має знайомого, який може мені допомогти. Я з ним зв'язався і так з'явилась можливість тренуватись з Корк Сіті. Це за годину звідти, де ми жили.
Казали, що в Ірландії рівень футболу тут такий собі, бо більше ставка на регбі, керлінг. Але мені було дуже важко після першого тренування – дуже силовий футбол. Напевне, тиждень приходив до тями. Тренувався з ними десь три тижні, але вони вирішили не чекати, допоки я наберу форму. Якраз чемпіонат у розпалі і їм був потрібен готовий футболіст. Розумію їх.
Була перерва у два тижні. Після чого приєднався до іншої команди, але вони дуже тягнули щодо рішення, хоч і казали, що я їм подобаюсь. Тому перестав їздити й займався сам – пробіжки, набивання м'яча і все. Ми переїхали в місто, де немає футбольної команди, тому доводилось самому тренуватись. Потім мені подзвонили люди з непрофесіональної команди й попросили позайматись. Кажу жінці: "Я вже не можу, хоч з ними потренуюсь". Провів з ними два тренування, а вони мені зразу запропонували контракт. Щоправда, без грошей, без нічого. Просто грати за них, а вони мені були готові платити за пальне зі своєї кишені. Насправді дуже гарні люди. Сказав їм красно дякую за те, що вони дуже гарно до мене ставились. Але це було не те, бо вже тоді шукав команду.
– Історія вашого потрапляння в Шемрок Роверс – теж ніби з казки.
– Моя дружина знайшла контакт англійця, з яким ми познайомились в Одесі, і запитала, чи має знайомих в Ірландії. І він мав номер агента! Ми поспілкувались, він попросив моє відеорезюме, після чого ми онлайн підписали контракт. Вже через тиждень дізнався, що Шемрок Роверс готовий взяти мене на перегляд. Я тоді не розумів, що сталось. У нижчій лізі не взяли, щось там відтягували, а тут команда-чемпіон. Там просто космос порівняно з іншими в Ірландії. Провів тренування, після якого тренер сказав, що я йому подобаюсь і після гри з Ференцварошем у плей-офф ЛЧ хоче бачити мене знову. Я днів 5 сам тренувався, готувався, адже розумів рівень. Провів з ними ще одне заняття й почув, що вони хочуть мене підписати.
– У цій ситуації, як вам здається, що відіграло найбільшу роль: усмішка долі, плідна праця чи все разом?
– Напевне, все разом. Це за всі мої футбольні страждання, за те, що не склалось. Можливо, для мене, моєї сім'ї – це якийсь подарунок. Розумію, як всі зараз пишуть, що з Другої ліги України в Ірландію… Просто так сталось. Мені завжди казала дружина, що якщо ти кудись не потрапив, то це – не твоя команда, не твій тренер. І далі все буде. Напевне, моя дружина в це вірила більше, ніж я.
Коли ти раніше вже був на певному рівні (я півтора року провів в основній команді Чорноморця), а потім довго не вилазиш з Першої чи Другої ліги, починаєш вбивати у собі футболіста. Для тебе футбол – це просто робота, тренування, ігри, заробіток. Ефекту вау вже не було. Але зараз я знову почуваюсь футболістом.
Уваги зараз до мене дуже багато. Я, може, головна українська знаменитість в Ірландії (Усміхається). Мені так часто телефонують, по телебаченні показують... Це дуже круто. Я про таке міг лише мріяти. Хоча ні. Я про таке навіть і не мріяв! Та якби мені у Другій лізі сказали, що дебютую у єврокубках (1 хвилина проти Гента у 5-му турі Ліги конференцій – прим.)...
"Чемпіонство – найкращий після народження сина момент у житті"
– Наскільки складно було адаптуватись до реалій ірландського футболу, нової команди?
– Найважче було з англійською. Але тут настільки добре мене прийняли, що я забував, що не дуже добре знаю мову. Підтримують усі – тренери, футболісти. Щодня питають, як сім'я, син, дружина, які плани. Просто все. Допомагають з усім. Коли я щось не розумію, перекладають на українську. Підтримка дуже сильна, класна. У плані адаптації все було легко.
– Попри це, у вас небагато ігрового часу – 52 хвилини у трьох матчах з моменту переходу. Як ви для себе пояснюєте цю ситуацію: все ж проблеми з адаптацією, рішення тренера, якісь інші причини?
– Останні ігри були дуже важливі – як у чемпіонаті, так і в єврокубках. Фінішна пряма була. Зрештою, тут дуже хороша конкуренція. Є дуже багато молодих хлопців, які сидять увесь чемпіонат, а під кінець їм почали давати шанси. Гадаю, все через те, що я тільки прийшов і не знаю добре англійської. Напевне, бояться ризикнути, тому випускають мене, коли вже матч вирішений. Ставлю на мову і те, що ще не до кінця розумію всю кухню, філософію команди.
– Ваш контракт завершується 30 листопада.
– Так, все правильно. Підписали до кінця чемпіонату, щоб зрозуміти, хто я такий.
– Чи спілкувались з керівництвом про продовження контракту або прощання?
– Ще поки ні. Лише говорив з агентом. Клуб чекає фінішу чемпіонату, після чого буде розмовляти. Поки що не знаю.
– Можливо, є якісь інші пропозиції?
– В Ірландії, думаю, є. Агент сказав, що зараз думає, але хоче спершу поспілкуватись з Шемрок Роверс, адже це топ. Є агенти, які виходять з України на мене і які працюють в Європі. Думаю, без команди вже не залишусь.
– У чому головна особливість клубу Шемрок Роверс?
– Відносини між футболістами й тренерами. З першого дня тренери по кілька разів підкликають на тренуванні, бажають гарного заняття. Все завжди з усмішкою. Ще мені сподобалось, що футболісти дуже гарно тактично навчені. Під різні турніри – кубок, чемпіонат, Лігу конференцій – різна тактика. А ще просто під час тренування гравці можуть щось тренеру підказати і тоді всі разом щось вирішують. А наш український менталітет: тренер сказав – ти виконуй. Тут же всі рівні.
– Шемрок Роверс – рекордсмен за кількістю чемпіонств Ірландії. У клубі цьогорічний тріумф сприйняли як належне чи все ж раділи з особливими емоціями?
– Якщо чесно, не знаю, як святкували попередні перемоги, але зараз це було просто вау. У роздягальні одразу було шампанське, пиво, обливання, крики, танці. Було супер. Потім святкування з кубком на полі з уболівальниками. Всі дуже щасливі. У ресторані було гарне святкування. Не було такого, що хтось розслаблений ходив, бо має колекцію трофеїв уже. Хоча, наприклад, у Шона Геннона їх аж дев'ять.
– Що для вас особисто означає це чемпіонство?
– Ще досі не можу зрозуміти, що сталось. Зараз приходжу і любуюсь цією медаллю. Дуже багато емоцій, повідомлень і привітань. Стати чемпіоном європейської країни, навіть якщо грав небагато, – дуже круто. Це найкращий після народження сина момент у житті.
– Ваше святкування було дуже емоційним – прапор України на плечах і на кубку.
– Тут в Ірландії дуже велика підтримка України. Відколи я потрапив у цю команду, мріяв зробити щось таке для моєї країни.
– Трішки, мабуть, в Олександра Зінченка підгледіли.
– Кажуть, треба рівнятись на кращих, тому так і зробив. Хотів, щоб цей стяг побачили усі. Завжди горджусь тим, що є українцем.
– Із Зінченком ви грали в юнацькій збірній України. Спілкуєтесь?
– Перетинались лише на юнацькому рівні один чи два рази, але не спілкуємось. Ще коли мене вперше викликали у юнацьку збірну, запитали, який я хочу номер. Сказав, що 17-й. Мені відповіли, що це вже Зінченка номер (Сміється).
"Одноклубники кажуть, що не хочуть чути російської, бо це – путінська мова"
– Як війна впливає на ваш емоційний стан, футбол, тренування?
– Дуже важко. Тренування і футбол дозволяють перемикатись. Хочеш чи не хочеш – думаєш про команду та результат. Коли закінчується тренування чи гра, то зразу до телефону – перевіряєш Telegram, Instagram, читаєш новини.
– Чи не всі українські легіонери говорять, що клуби їх підтримують. У Данила Сікана Ганза придбала медаль чемпіона світу, Реал пожертвував велику суму на гуманітарну допомогу, і ще чимало схожих випадків. Як у Шемрок Роверс сприймають війну Росії проти України? Чи пропонують допомогу тренери, футболісти?
– Завжди пропонують допомогу, наголошують, що готові допомогти знайомим, якщо буде потрібно. Взагалі вся Ірландія дуже допомагає українцям. Дуже! Тут на кожному куті висять прапори України, майже на кожній машині є наклейка "Допоможемо Україні". Коли я ходив з прапором під час святкування чемпіонства, мені ірландці кричали "Слава Україні".
У нас навіть така ситуація трапилась… У команді є німецький воротар (Леон Пьольс – прим.), у нього дівчина з Росії. Він вчить російську мову і намагається зі мною іноді спілкуватись. Хлопці, коли чують, що ми десь спілкуємось російською, то кажуть, що не хочуть чути російської, бо це – путінська мова.
– Фантастика.
– Спілкуйтесь українською, якщо хочете. Навіть до такого доходило. Зрештою, всі питають, як справи, як батьки. Кажуть, що дуже хочуть приїхати в Україну, в Одесу, коли закінчиться війна.
– Ви брали участь у заході, присвяченому українським дітям і читали їм книжки. Розкажіть, будь ласка, про це.
– О, це такий прикольний захід був. Мені подзвонив Ронан Фінн, капітан нашої команди, і сказав, що його сестра займається підтримкою українських дітей, закуповуючи українські книжки, щоб вони могли вчитись і читати українською. Він запитав, чи можу я прийти і почитати їм, представившись футболістом Шемрок Роверс. На заході було навіть більше ірландців, адже вони фанати футболу, українських сімей було кілька.
Вони зараз закупили книжок на 10 000 євро для наших дітей. Вважаю, що це круто. Був дуже щасливий, що мене запросили і мав змогу прочитати дітям трішки коротеньких казок – про піратів, про тварин. Дітлахи були щасливі. Для них навіть не так книжки були цікаві, як футболісти. Діти, а вони переважно займаються футболом усі, почали запитувати, як потрапити у Шемрок Роверс (Сміється). Я не знав, що відповісти.
– Діти говорили про війну? Були відчутні їхні переживання?
– На цю тему не говорили, намагались їх відволікти. Все було не про війну. А про футбол, справи, книжки.
– Назвіть три факти про Ірландію, які вас вразили. Окрім, звісно, злив і лівостороннього руху.
– Це якраз були два з трьох (Сміється). По-перше, це дуже зелена країна, як наші Карпати, але просто всюди. Влітку. Зараз же вічно ллє дощ, то ти цього навіть і не бачиш. Хоча для ірландців це нормальна погода, вони втікають, коли світить сонце.
По-друге, це країна фанатів спорту. Вболівальники стали для мене відкриттям. Я вже знав, що підписуватиму контракт із Шемрок Роверс, і пішов на домашній матч з Ференцварошем. Уявіть атмосферу: невеличкий повністю заповнений стадіон, який на жодну хвилину не замовкав – пісні, овації, крики. Вболівальники тут топові. Коли фанати почули, що я – у майбутньому новачок Шемрок Роверс, то зі мною вже людей 100 сфотографувались і попросили автографи. Тоді й зрозумів, куди потрапив.
Якщо чесно, настільки звик до Ірландії, що вже й не можу щось третє назвати. Хоча, напевне, люди. Вони тут максимально чуйні. Великий їм респект за підтримку України. Завжди питають, чи потрібна допомога.
"Подумав, що це назавжди, тож вирішив набити портрет своєї дружини"
– Чим зараз займаєтесь у вільний від футболу час?
– Стараюсь із сім'єю бути, бо вони лише зараз до мене переїхали. Від моменту, коли підписав контракт, ми протягом двох місяців бачились загалом десь тиждень, бо вони жили в Корку у друзів. Це за 250 кілометрів від Дубліна. Мені треба було добиратись по кілька годин автобусами й потягами, адже я потрапив у ДТП та розбив своє авто.
Дуже зараз складно з житлом, було важко щось знайти, тому жив на базі. Це Дублін, тут ціни просто космос. 10 000 євро платити за житло на місяць я собі не можу дозволити. А ще й маленька дитина і собака. Ірландці, до слова, більшість свого житла віддали українським біженцям.
– Як все ж вдалось знайти квартиру?
– Дружина шукала, коли мала вільний час, хоча його в неї не було, адже залишилась з дитиною і собакою. Їй потрібно поставити якийсь пам'ятник. Коли вона мене з однорічним сином залишає, я не знаю, куди подітись. Зараз ми буквально кілька днів разом живемо, тому лише з сім'єю час проводжу. Зрештою, коли тут був сам, то відвідував лише тренування на базі.
– Ви дуже тепло протягом усієї розмови говорите про дружину і сина. У соцмережах теж чимало спільних фотографій. Мабуть, це ваша головна підтримка зараз. Ще один яскравий приклад цього – тату-портрет дружини на руці. Яка його історія?
– Давно мріяв зробити собі тату. Повибирав купу ескізів. Тоді грав у Кременчуці і хлопці почали активно забиватись реально крутими картинками. Розпитав про тату-майстра, адже там зовсім інші ціни, аніж в Одесі чи Києві. Ми з ним вже про все домовились, узгодили ескіз. Але потім подумав, що це назавжди, тож вирішив набити портрет своєї дружини. Вона про це не знала. Думаю, що трохи пораділа.
– Син ще маленький, але, можливо, вже проявляє хист до футболу?
– Буквально два тижні тому він почав ходити. Одразу, коли бачить м'яч, б'є його ногою. Він у нас хлопець із характером.
показать скрыть