Про бідних гусарів слово замовлю
До завершення плебісциту на сайті football24 стосовно символічної збірної за 20 років українського чемпіонату залишилося зовсім трішки.
Власне, якщо зважити, що в тотальній перевазі Валерія Лобановського над конкурентами в останньому опитуванні мало хто сумнівається, то можна вважати, що «дрім-тім» сформована.
І, зізнаюся, ця команда-мрія трохи не така, якою її бачу особисто я…
У визначенні найкращих немає правильної та неправильної думки – є питання смаку. І мені просто прикро, що вподобання українських уболівальників не дозволяють бути серед найкращих футболістам, які не представляють команди-гранди (тут вважаймо, що перших 10 років в Україні був один гранд, а в наступних 10 – два). Зупинимося на двох персонажах, двох «дніпрянах» - Андрієві Русолу та Сергієві Назаренку.
Я не буду стверджувати, що ці футболісти безумовно заслуговують на символічну збірну чи, тим паче, применшувати заслуги тих гравців, які виграли опитування по даних позиціях. Просто вражають причини, через які відкидав кандидатури знакових для української збірної фігур. Я напоровся на два основні аргументи:
- Назаренко та Русол значно програють своїм конкурентам за кількістю завойованих титулів,
- Ці футболісти не грали в жодному з українських грандів, а відтак рівень їхньої гри не відповідав рівню «Динамо» та «Шахтаря».
Розпочну з другого пункту. Така позиція керівників і вболівальників грандів є зрозумілою: «хто не в нас – лайно». Однак чому такий стереотип підтримують фани інших команд, а часто-густо й представники медій? Шановні, невдовзі ми договоримося до того, що скоро вірність клубові будуть вважати не чеснотою, як колись, а недоліком. «Він 20 років грав у рідній команді, замість того, щоби перейти в «Динамо». Відстій!» Цікаво чи погодяться з таким трактуванням «карпатівські зірки» Броварський та Юрчишин, які колись у прямому значенні слова ховалися від київських «скаутів». А як же вірність, відданість кольорам, клубу, вболівальникам? Невже у цьому столітті вона важить не більше, ніж тисяча-друга у зарплатній відомості.
Не схильний засуджувати футболістів, які женуться за довгою гривнею. В кожного сім’я, діти, зрештою свої пріоритети в житті. Але якщо хтось із тих чи інших причин знаходить у собі сили відмовитися від додаткового заробітку заради розвитку своєї кар’єри чи, можливо, якихось певних ідеалів, то хіба це не заслуговує захоплення, а не зневаги?!
Титули… Титули, безумовно, є вагомим аргументом. Але чи не забуваємо ми про те, що турніри виграє команда, але аж ніяк не один гравець. Сам Ліонель Мессі, колекціонуючи трофеї з «Барсою», не може собі дозволити цього в складі збірної Аргентини. І це ми говоримо про одного з найталановитіших футболістів в історії футболу!
Дехто з моїх співрозмовників договорився навіть до того, що назвав легенду британського футболу сера Стенлі Метьюза гравцем посереднім. То й що, що в опитуванні France Football стосовно «золотого м’яча» він випередив Копа, Ді Стефано, Нордаля та інших? Адже він відстій за обома суперпунктами:
- із трофеїв – лиш один Кубок Англії,
- не грав за «Манчестер Юнайтед» чи «Ліверпуль», а отже не заслуговував на місце в багатій та іменитій команді.
ОК, я не бачив багато відео за участю Метьюза. Наведу інший приклад. Ви знаєте хто став найкращим гравцем минулого чемпіонату за версією англійських журналістів? Не загинати пальці, рахуючи титули, прочитані у вікіпедії. Не перечитуйте заявки «Сіті» та «Юнайтед», «Челсі» та «Ліверпуля», «Тоттенхема» та «Арсенала». Найкращим у сезоні став Скот Паркер, попри те, що його «Вест Хем» вилетів із прем’єр-ліги. А ще, часто-густо в опитуванні стосовно найкращого тренера чи гравця місяця в АПЛ представники «Фулхема» чи «Болтона» залишають із носом іменитих колег. Як так? Елементарно! Там оцінюють вміння грати у футбол, а не займаються математикою. Відкиньте стереотипи, панове!
показати приховати