Ми стали свідками великого футбольного свята, особисто я ніколи не забуду матч проти шведів, коли Андрій Шевченко наче в свої найкращі роки відгрузив два м'ячі у ворота наших опонентів тим самим принісши нам першу і єдину перемогу на турнірі, але ніколи не пробачу свисту в сторону наших гравців в Донецьку, де замість того щоб підтримувати національну збірну до останніх секунд матчу , попри те, що вже ні на що наша команда на турнірі не претендувала - місцеві вболівальники вирішили таким чином показати своє "фе" і це у фінальній частині Євро. Важко собі таке уявити десь в Англії або Італії, де б місцеві фани "поливали брудом свою збірну" на домашньому турнірі - вони б за свою країну будь-кого б загризли, а в нас... Таке не забувається, таке не пробачається...
Одразу після не виходу з групи усі кому не ліньки почали критикувати збірну. Зрозуміло, що першим постраждав Олег Блохін, який став прикладом того, що "двічі в одну річку не ступають". "Тренерсьої руки" у тих матчах ,на жаль, і близько не було видно - команда грала на морально вольових якостях і завдяки індивідуальним потугам гравців, але без такої життєво необхідної штуки - як план на гру. Також варто відзначити підтримку трибун, які зазвичай повинні бути завжди відданими і гнати своїх улюбленців вперед, а не при першій ж помилці освистувати .
Так, стиль гри був "бий-біжи" без ніякої тактики - це особливо було помітно в матчах проти грізних Франції і Англії, де наших гравців просто з'їдали не залишаючи ніяких шансів, а ще коли відвернувся рідний вболівальник то й поготів - тут слова зайві.
Після того, як Олег Володимирович погодився очолити київське "Динамо", на вакантне місце головного тренера преса одразу почала сватати відомих спеціалістів із усього світу, але футбольне керівництво вирішило зупинитися на двох варіантах, а саме на Михайлі Фоменку і Свені Йорані Еріксоні. Футбольна громадськість одразу розділилась - одні були за вітчизняного тренера, а інші за іноземного спеціаліста, аргументуючи це тим, що можливо варто спробувати тренера не з України, оскільки усі, окрім Блохіна, не досягали із збірною ніяких поставлених цілей, а цілі у нашої збірної найвищі.
Отже зваживши все у ФФУ вирішили, що Михайло Іванович найкращий варіант для першої команди країни, оскільки він українець і добре ознайомлений із вітчизняним футболом, тобто йому не знадобиться час на адаптацію, а це тоді було надважливо, оскільки Україна вже зіграла в трьох матчах у відборі до ЧС в Бразилії і набрала лише два очки - часу на адаптацію просто не було.
Віра повинна жити до самого кінця
Михайло Іванович прийняв команду не в найкращому стані - за три зіграні матчі наші спромоглися набрати лише два очки! Це був просто жах. З таким невдалим результатом наша команда перебувала на передостанньому місці, переганяючи лише Сан-Марино. Пригадую, що у той час навіть найзатятіші оптимісти не вірили у те, що нашій збірній щось світить у цьому відборі. Але попри критику і песимістичні настрої Фоменко не злякався великої відповідальності і взяв команду під свою оруду, можливо не знаючи, що йому робити - але результат його роботи вразив усіх.
Перший офіційний матч під опікою нового тренера збірна проводила у Польщі. Всі прекрасно розуміли, що нашим потрібна лише перемога в іншому випадку про фінальну частину Чемпіонату Світу можна забути і в разі невдалого результуту залишається тільки награвати команду до наступних турнірів. Але українці були проти такого розвитку подій і забивши за вісім стартових хвилин два м'ячі - шокували вщент заповнену арену ім
ені Каземіжа Гурського - польського футболіста і тренера, який до речі був уроджинцем Львова. Поляки у тому матчі зуміли відіграти один гол, але на більше не спромоглися, а от Роман Зозуля змусів втретє затихнути 55 тисячний натовп глядачів - остаточно похоронивши шанси наших сусідів бодай на нічию. Ця надважлива перемога повернула нашу головну команду у боротьбу за вихід на ЧС-2014 у Бразилії.
Після цієї переконливої варшавської перемоги в нашої команди, як то кажуть, "пішло все по маслу" тут і мінімальна перемога над Молдовою в Одесі, яка дала змогу закріпитися на четвертій позиції з вісьмома очками в активі. Далі нашу команду очікувала надважлива і принципова гра проти міцних чорногорців у Подгориці, де українці просто розірвали своїх опонентів, завдавши їм найбільшої поразки в історії - 4:0. У наступнома матчі, який проходив у Львові підопічні Фоменка влаштували справжню феєрію перемігши найстарішу республіку у світі - Сан-Марино з рахунком 9:0, кілька днів по тому розписала нічию з Англією, по ходу матчу зовсім не поступаючись своїм іменитішим суперникам, а в деяких моментах наші хлопці демонстрували кращу гру, від родоначальників футболу. Через місяць збірна України зуміла здобути чергову перемогу - перемігши з мінімальним рахунком збірну Польщі у Харкові. Це був неймовірний успіх, який призвів до того, що всі критики і песимісти кудись одразу позникали, а на їхньому місці з'явилися особи, котрі всім своїм виглядом і словами показували, що вони ніколи не сумнівалися в тренерських можливостях Михайла Івановича або в професіоналізмі гравців збірної.
Останній матч у відборі наша команда грала проти найслабшої команди групи - Сан-Марино. Наші хлопці не залишили "каменя на камені" від суперника здобувши надвпевнену перемогу 8:0 і одночасно встановивши новий рекорд - найбільша виїзна перемога українців в історії. До речі, у ц
ьому матчі був оформлений перший хет-трик в історії нашої збірної - трьома м'ячами відзначився Марко Девіч. На такій фантастичній ноті завершився відбір для збірної, яка зуміла фінішувати на другій позиції, що дало їй змогу зіграти у плей-офф - шанси команди, тоді на потрапляння в Бразилію, виглядали навіть дуже і дуже пристойними.
Неймовірний прогрес і трагізм в кінці
21 жовтня 2013 року прикуло до екранів телевізорів мільйони українських вболівальників, адже практично вирішувалася доля збірної. Українці завдяки фантастичним звитягам у відбірному циклі, попри невдалий старт все ж таки вхопилися за свій шанс і використали його, але щоправда не в повній мірі - напряму у Бразилію потрапити не вдалося, а отже українці були змушеніибрати участь в п'ятому плей-офф у своїй молодій історії.
На той час Україна входила в топ 20 збірних світу, а отже потрапила у список сіяних. Потенційними суперниками були: Франція, Румунія, Ісландія та Швеція. Доля розпорядилася так, що наша команда була змушена зустрітися з Францією, яка напевно була найгіршим з цих варіантів, хоча на цій стадії слабких суперників просто не може бути.
Перший матч проводився в Києві. У цей день вся країна відклала свої справи і в унісон вболівалівала за рідну збірну, адже кожен з нас розумів, що це вирішальний момент для "машини" Фоменка - матч із розряду "пан або пропав". Наші гравці у першому матчі нас не підвели і подякували нам за неймовірну підтримку першою перемогою в історії над Францією з рахунком 2:0.
На жаль, рано ми почали радіти перемозі, адже нас ще чекав матч-відповідь у Парижі, який поставив хрест на наших сподіваннях - Україна зазнала нищівної поразки від французів, які виклалися на 200% у цьому матчі. Продемонструвавши нам, як непотрібно ніколи не здаватися, а завжди вірити в себе.
Нашим гравцям знову забракло якихось дрібниць , щоб подолати прокляття плей-офф, з яким ми знову зустрілися. Але попри це збірна України отримала від ФІФА звання найбільш прогресуючої команди року. Наша команда піднялася на 29 сходинок вгору і вперше в житті удостоїлася такої почесної нагороди.
Далі буде...
P.S Пишіть відгуки про статтю в коментарі. Буду безмежно вдячний за ваш відгук)